Радник

---

СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ:

ЦЕНТРАЛЬНА РАДА ТА УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА

Створення Центральної ради як органу державного самоврядування України

Відразу ж після отримання звістки про Лютневу революцію поча­лося об’єднання національних українських сил. У Києві на грунті Товариства українських поступовців (ТУП) та інших українських наці­ональних організацій 4 (17) березня створюється Українська Цент­ральна рада (УЦР або просто ЦР). Її головою обирається М. Гру­шевський, заступником голови —В. Науменко, товаришами голови — Д. Антонович і Д. Дорошенко. Поряд з цим у багатьох містах і передусім у Києві утворюються легальні осередки українських соціалістичних партій — Української соціал-демократичної робітничої партії (В. Винниченко, Д. Антонович, С. Петлюра, М. Порш), Української партії со­ціалістів-революціонерів (М. Ковалевський, Л. Ковалів, П. Христюк, С. Севрюк), Української партії соціалістів-самостійників (П. Макаренко, І. Луценко, М. Андрієвський), розпочинається робота по оновлен­ню колишньої Української радикально-демократичної партії (Д. Доро­шенко, С. Єфремов, А. Ніковський), перейменовану незабаром в Українську партію соціалістів-федералістів.

Представники українських соціалістів з самого початку відігра­вали найактивнішу роль у формуванні і перших кроках діяльності Центральної ради, а після появи у них власних партійних структур їх вплив на її роботу став ще більшим. Повсюди засновувалися нові українські організації — Військова рада. Центральний український кооперативний комітет, “Просвіта” тощо. Одночасно було створено Українські націона

льні ради в Петрограді (О. Лотоцький) та Москві (О. Саліковський), які зав’язали стосунки з Центральною радою. Скрізь лунали вимоги перетворення Росії в федеративну республіку з широкими автономними правами України.

Кульмінаційним моментом першого місяця революції у Києві стала грандіозна маніфестація 18 березня (1 квітня) 1917 р., у якій брали участь понад 100 тисяч чоловік. Під українськими та червоними прапорами йшли всі демократичні сили міста — студенти, робітники, військові, службовці. У цей день був знятий пам’ятник П. Столипіну на Думській площі (нині майдан Незалежності). М. Грушевський виголосив промову, в якій закликав боротися за автономію України. Потім демонстранти рушили до Софійського майдану, де відбулося грандіозне віче, що прийняло резолюцію: підтримати Тимчасовий уряд, добиватися широкої автономії й скликання Установчих зборів.

Відбиваючи радість і піднесення учасників цієї демонстрації, Олександр Олесь наступного дня писав [50,с.270]:

Крики... Усміхи привітні...

Прапори... пісні...

— Будьте мужні, непохитні,

Єдністю міцні!

Свято волі... скрізь бенкети...

Мрій, надій рої...

— Зброю в руки! За мушкети!

Будуть ще бої!..

Де дівались пута, грати...

Люде як брати...

— Вартові, вночі не спати!

Пильно стерегти!

6 — 8 (19 —21) квітня в Києві відбувся Український національний конгрес, котрий оцінюють як тріумф української національної ідеї та особисто М.Грушевського, обраного його почесним головою. Конг­рес, на який зібралося 900 депутатів з мандатами та члени різних українських установ Києва, всього до півтори тисячи чоловік, рішуче висловився за надання Україні автономного статусу в межах май­бутньої Російської федеративної республіки та проголосив Централь­ну раду загальноукраїнським крайовим представницьким органом. Тоді ж відбулися перевибори її Президії. М. Грушевський залишився головою Центральної ради, а його заступниками стали радикальний соціал-демократ В. Винниченко та соціаліст-ліберал С. Єфремов. З цього моменту, відчувши широку підтримку на місцях і передбачаючи створення широкої мережі українських комітетів на сільському, пові­товому й губерніальному рівнях. Центральна рада починає усвідомлю­вати себе вищим представницьким органом українського народу та, відповідно, тих територій, де українці складали переважну більшість населення. А відтак її майбутня конфронтація і боротьба з “Радою об’єднаних громадських організацій”, засідання якої вже наприкінці весни представники українських організацій перестали відвідувати, ставали неминучими. Названий вище конгрес, як добре усвідомлю­вали українські діячі вже в 1917 р., поклав початок практичному вті­ленню в життя ідеї української державності, хоч на цьому етапі вона тлумачилась переважною більшістю національних діячів ще обмеже­но, в контексті федералістської концепції [51,52].

Третьою силою (разом з “Радою об’єднаних громадських організа­цій” та “Українською Центральною радою”), яка поступово включала­ся в боротьбу за владу в містах України, були Ради робітничих і сол­датських депутатів, що орієнтувалися в своїй діяльності на загальноросійські соціалістичні партії, маючи за взірець відповідну раду в Петрограді. 2 (15) березня утворилась Харківська рада робітничих депутатів, у наступні дні подібні ради виникли в Києві, Катеринославі, Одесі, Миколаєві і в інших містах України із значним відсотком серед населення промислового пролетаріату. Робітничі та солдатські ради почали виступати все активніше і радикальніше вже в квітні —травні 1917 р. Так, 27 квітня (10 травня) в Харкові відбулася Південноросійська конференція рад робітничих та солдатських депу­татів, яка засвідчила істотний вплив останніх у містах українських гу­берній і орієнтацію не на боротьбу за самовизначення України, а на розв’язання в соціалістичному дусі загальноросійських проблем.

Отже, навесні — влітку 1917 р. в Україні активно діяли, три політичні сили: представники російськомовної інтелігенції, прихильні до політики Тимчасового уряду і пов’язані з помірковано-лібе­ральними загальноросійськими партіями; демократичні українські організації на чолі з Центральною радою, яка постійно поповнювалась членами соціалістичних партій, з напливом яких її засновники, колишні члени ТУПу, поволі втрачали провідні позиції; російськомов­ні ради робітничих та солдатських депутатів, у яких повністю доміну­вали представники загальноросійських соціалістичних партій, серед яких все більший вплив, особливо протягом літа —осені 1917 р., здо­бували більшовики.

Соціальною базою першої з названих політичних сил були перш за все середні прошарки великих, головним чином губернських, пере­важно російськомовних міст — Києва, Одеси, Харкова, Катериносла­ва та ін. Їх представники обіймали впливові посади, мали відповідний досвід організаційної і високопрофесійної роботи. Але їхня безумовна орієнтація на кадетські кола й Тимчасовий уряд не сприяла збережен­ню популярності, яку вони мали навесні 1917 р., особливо за умов, коли перша ейфорія від повалення царату вже пройшла, а життя день за днем ставало все важчим, війна тривала, аграрне питання не вирішувалося і незадоволення населення петроградською владою зростало. Тому їх і без того не дуже широкий (поза межами великих міст) вплив на свідомість широких верств населення протягом 1917 р. дедалі зменшувався.

Грунт загальноросійських соціалістичних партій взагалі по Україні, за винятком промислових центрів, таких як Донбас, та міст з розвинутою індустрією, зокрема і губернських, таких як Харків, Катеринослав і Київ, також не був широким і складався переважно з російськомовного робітництва та певної частини радикальної молоді. Але в цих, значною мірою орієнтованих на загальноімперськс еконо­мічне і політичне життя центра, вони, особливо більшовики, що мали чітку організаційну структуру, були здатні вже з середини 1917 р. чинити істотний вплив на свідомість малозабезпечених верств насе­лення. Чим більше пролетарі та інші соціальнознедолсні групи зневі­рялися в політиці Тимчасового уряду, тим легше вони піддавалися популістським гаслам більшовиків, які обіцяли швидко і радикально вирішити всі болючі проблеми.

Обидві розглянуті вище сили орієнтувалися на загальноросійську боротбу за владу, і конфронтація між ними неухильно загострювалася.

З літа 1917 р. перевага все більше схилялася на бік робітничих і солдатських рад, що поступово збільшовичувалися. За умов, коли біль­шість чоловічого населення була призвана до армії, ці сили намагалися поширити свій вплив на військові частини, проте і тут очевидною була перевага на боці більшовицьких агітаторів, які закликали до припинення обридлої солдатам війни, тоді як протилежна сторона використовувала малопривабливі для простої людини гасла “вірності союзникам” та “війни до переможного кінця”.

Але щодо впливовості на солдатські лави з обома розглянутими загальноросійськими силами з успіхом конкурували українські націо­нально-соціалістичні сили, які з квітня домінували в Центральній раді. Гасла, що висувались ними знаходили відгук у серцях переважної біль­шості населення України. Їх соціально-економічні вимоги зводилися, головним чином, до перерозподілу поміщицької землі за умов її без­коштовного відчуження у колишніх власників, що схвально сприйма­лося селянами і демократичними прошарками українських міст, як правило, своїм корінням безпосередньо пов’язаними з тим самим селом. Політичні гасла містили вимоги автономного устрою України, права розпоряджатися ресурсами краю на власний розсуд і жити за своїми законами, водночас не розриваючи взаємовигідні зв’язки (в межах федерації) з іншими регіонами Російської держави. Це також схвально сприймалося абсолютною більшістю населення. Нарешті, в культурному відношенні заклики до відновлення національних традицій, шанування рідної історії, вільного розвитку мови і літера­тури також знаходили повну підтримку представників найрізноманіт­ніших верств населення України.

Цей блок вимог принципово не суперечив задекларованим цілям загальноросійських політичних сил і був зорієнтований на комплексне вирішення  актуальних  соціально-економічних,  адміністративно-політичних та культурно-освітніх проблем з апеляцією до власних націо­нально-регіональних інтересів. Безумовно, це сприяло поширенню впливу національно-соціалістичних сил на найширші верстви українського народу, в тому числі на солдат і молодших старши, набраних в Україні і розміщених, переважно і відносно компактно, на Південно-Західному фронті між Прип’яттю та Прутом (VII, VIII, IX та XI армії). Тому серед них все більшим авторитетом починала користуватися Цент­ральна рада. її вимоги підтримав І Український військовий з'їзд, який проходив у Києві 5 — 8(18 — 21) травня. На ньому було представлено близько 700 депутатів від українських організацій фронтових та тилових частин, що обрали Український військовий генеральний комітет на чолі з С.Петлюрою, який у своїй промові, зокрема сказав: “не треба... відок­ремлювати долю України від долі Росії” [8,с.4б5]. З’їзд ухвалив також резолюцію про необхідність утворення українських військових частин. А ще раніше, 18 квітня (1 травня) за ініціативою солдат у Києві самочинно організувався перший український полк імені Богдана Хмельницького. На підтримку Центральної ради та її вимог висловився і І Всеукраїнський з’їзд селян, що відкрився в Києві 28 травня (11 червня), на ньому було представлено близько 1500 делегатів від дев’яти українських губерній.

Як зазначав у своїх спогадах Д. Дорошенко, на початок літа український національний рух набув такого успіху і поширення, що його досягнення перебільшували найсміливіші мрії місцевих патріотів. Центральна рада, підтримана багатьма різноманітними з’їздами, ста­вала фактичним господарем ситуації в Україні. Вона тримала курс на соціалізацію землі, і її вимоги щодо цього питання поступово ставали все радикальнішими. “Автономія України і взагалі національні вимоги подавались як свого роду викуп, ціна за панську землю: якщо прагнеш отримати панську землю задарма — вимагай автономію!” — зазначив Д. Дорошенко. Зрозуміло, що це не утворювало міцної бази для відтво­рення української державності” [6, с.71]. Але тоді це ще мало кому було зрозуміло. Успіхи були вражаючими, і це робило українських дія­чів впевненими в своїх силах.

Ще в травні 1917 р. для переговорів про правове визнання автоно­мії України Центральна рада (без погодження з Радою об’єднаних гро­мадських організацій) направила до Петрограда делегацію на чолі з В.Винниченком, яка порушила це питання перед Тимчасовим урядом (зокрема мала зустріч з його головою ГЛьвовим) та Виконкомом Пет­роградської ради. Проте 3 (16) червня Тимчасовий уряд відхилив вимоги Центральної ради, посилаючись на те, що Центральна рада не була обраною всім населенням краю і не уповноважена звертатися від його імені, а питання про адміністративний устрій майбутньої демок­ратичної Росії повинні вирішити лише Установчі Збори, які повинні бути скликані наприкінці року. Так само до українських вимог пос­тавилася і Петроградська рада депутатів. У Києві це рішення схвально сприйняли Виконавчий комітет ради громадських організалій, котрий визнавав себе в місті єдиним легітимним владним органом, і Рада робітничих депутатів, на думку керівників якої самочинне проведення принципу автономії України до скликання Установчих зборів містить загрозу загальноросійській революції.

Але владні структури Петрограда недооцінили силу і рішучість української демократії. Вже 4 (17) червня на закритому засіданні Цен­тральна рада констатувала, що актом відхилення вимоги автономії України Тимчасовий уряд порушив інтереси українського народу і принцип права націй на самовизначення. Тому було прийнято рішен­ня безпосередньо звернутися до народу, тобто видати Універсал. На­ступного дня в Києві відкрився заборонений напередодні Тимчасовий урядом II Всеукраїнський військовий з’їзд, на якому були присутні близько 2000 делегатів. З’їзд повністю підтримав вимоги Центральної ради і в категоричній формі звернувся з закликом до Тимчасового уряду задовольнити їх. Самій Раді він запропонував самостійно перейти до встановлення автономії і визнав за необхідне українізацію армії й школи, водночас запропонувавши скликати українські терито­ріальні збори.

Натхненна підтримкою Всеукраїнського військового з’їзду Центральна рада 10 (23) червня проголосила на Софіївському майдані свій І Універсал. В ньому, зокрема, наголошувалося: “Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сойм)” [53, с.5]. А далі йдеться про тс, що незаба­ром “буде одібрано по всій Росії поміщицькі, казенні, царські, мо­настирські та інші землі у власність народів” [53, с.5].

Через п’ять днів було обрано Генеральний секретаріат зі статусом крайового уряду на чолі з В. Винниченком. Генеральним секретарем з військових питань став С. Петлюра. Соціал-демократи та найближчі до них соціалісти-революціонери брали гору в українському русі, тоді як переважна частина поміркованих інтелігентів — фундаторів Цент­ральної ради, як А. Ніковський, Д. Дорошснко та С. Єфрсмов, все біль­ше втрачала вплив і відходила від активної діяльності, не маючи ба­жання і сил конкурувати з молодшими радикалами. Але М. Грушсвський залишався центральною її фігурою, своєрідним патріархом загально­національного руху, що, однак, не заважало йому конфліктувати з со­ціал-демократами і (для противаги їм?) все більше зближуватися з есе­рівською молоддю.

Такі рішучі кроки вкрй стурбували Раду громадських організацій, сила якої базувалася головним чином на ще не зовсім розтраченому авторитеті Тимчасового уряду. Її Виконавчий комітет намагався знайти компроміс та примиритися з Центральною радою, задля чого в один з чарівних червневих вечорів влаштував на пароплаві катання по Дніпру, на яке було запрошено представників обох політичних сил. В бесідах, у невимушеній обстановці безпосереднього спілкування, сто­рони намагались з’ясувати позиції та плани одна одної, але практичних наслідків ці катання та банкет не дали. Однак В.Вин-ничснко попередив: якщо Тимчасовий уряд надалі опиратимется в справі надання автономії Україні та визнання Центральної ради як представницького органу краю, в українстві можуть взяти гору сили, що вдадуться до таких заходів, як оголення фронту за рахунок відозви з нього солдат-українців. Не має сумніву, що голова Генерального сек­ретаріату мав на увазі активну роботу у військах Народної української партії (з грудня 1917 р. Української партії самостійників-соціалістів) М. Міхновського, спрямовану на отримання підтримки гасла незалеж­ної України серед військових українського походження.

Проголошення І Універсалу та формування українського уряду (Генерального секретаріату) надзвичайно стурбувало владні структури Петрограда. 28 червня (11 липня) до Києва прибула урядова делегація у складі О. Корейського, М. Тeрещeнка й І. Церeтeлі, котра під час пере­говорів принципово визнала автономні права України, які в деталях ще передбачалося узгодити. Відповідно до цього Центральна рада погоджувалася поповнити свій склад на 30% представниками гро­мадських організацій неукраїнського населення. Завдяки цьому вона набувала вигляду справжнього, хоча й тимчасового, до скликання Сойму, парламенту автономної країни, де репрезентувались всі націо­нально-політичні сили краю відповідно до їх дійсних впливів на насе­лення в середині 1917 р. Цю перемогу української демократії було про­ голошено в II Універсалі від 3 (16) липня, в якому, зокрема, повідом­лялося про поповнення складу Центральної ради представниками неукраїнського населення та необхідність утворити новий Гене­ральний секретаріат з урахуванням змін, що відбулися. Згідно з уго­дою, яку від імені Тимчасового уряду 4 (17) серпня підписали його го­лова О. Корейський та міністр юстиції А. Зарудний, повноваження українського уряду поширювалися на Київську, Волинську, Подільсь­ку, Полтавську й Чернігівську губернії. Зазначалося, що вони можуть охопити й інші губернії або їх частини, якщо згодом земські установи останніх погодяться за це.

Переобрання Генерального секретаріату загострило боротьбу між партіями в складі Центральної ради. Як пише один з найактивніших учасників подій тих днів Д. Дорошенко, найвпливавішими діячами Ради тоді були соціал-демократи В. Винниченко, М. Порш, Б. Мартос та близькі до них соціалісти-федералісти. Соціалісти-революціонери, до яких зараховував себе і М. Грушевський, складали більшість. Пере­важно це були малодосвідчсні молоді люди. Вони не мали власного кандидата на посаду голови Генерального секретаріату, проте не хотіли щоб її займав В.Винниченко. Тому М. Грушевський звернувся з відповідною пропозицією до Д. Дорошeнка, як до компромісної фігури, члена партії соціалістів-федералістів і людини, що користува­лася повагою не тільки серед української громадськості, але й мала авторитет у Тимчасового уряду. Останній погодився і почав формувати уряд, але прихильне ставлення до нього керівників Тимчасового уряду (у попередні місяці він найкращим чином проявив себе як комісар за­йнятих російськими військами районів Галичини та Буковини) викликало підозру з боку радикальних націоналістів. До того ж, у принципових питаннях між ним і М. Грушeвським не виявилося до­статньої згоди. Врешті-решт Д. Дорошенко відмовився від цієї посади і за браком гідної особи з власних лав есерівська більшість була вимуше­на погодитись на кандидатуру В. Винниченка, яку затвердив і Тимча­совий уряд.

На цю дріб’язкову міжпартійну боротьбу було витрачено майже два місяці. За цей час у відставку подавали і М. Грушевський — 6 (19) серпня, і Генеральний секретаріат — 9 (22) серпня. Лише 3 (16) верес­ня, Генеральний секретаріат спромігся, нарешті, приступити до практичної роботи. За цей час економічна криза та загальний розвал господарського життя в країні значно збільшилися, а відтак зросла й незадоволеність широких мас всіми структурами, що символізували в очах пересічної людини “владу” як таку. 11 (24) липня на Українському робітничому з’їзді делегати відкрито висловлювали його керівникам, українським соціал-демократам В. Винничснку, Д. Анто­новичу та М. Поршу, своє різке незадоволення тим, що Центральна рада практично не захищає інтереси робітників, констатуючи падіння її авторитету серед трудящих мас. Вони також попереджали, що селянин попри антибільшовицькі настрої, якщо йому дати землю і волю, “стане більшовиком”. Політизація в ці місяці все більше захоп­лювала і селянські лави. Цс яскраво виявилося в дні роботи чергового з’їзду українських есерів, під час якого депутати від лівобережних рай­онів кілька разів демонстративно залишали зал засідань на знак пр­отесту проти політики керівництва партії в аграрному питанні [54].

Трагічно складалася і ситуація на фронті. Ще в червні 1917 р. Тимчасовий уряд прийняв рішення про наступ на кількох напрямках, який спочатку мав успіх у Галичині, але в першій половині липня за­кінчився повною поразкою і втратою понад 150000 військових. Скориставшись масовим незадоволенням солдат столичного гарнізо­ну, які саме у цей час побоювалися відправки на фронт, більшовики залучили спрямованих проти влади до виступів військових, намага­ючись перебрати керівництво над цією масою озброєних людей. Столиця опинилася на межі військового перевороту, але тоді уряд знайшов сили для рішучих дій і 4 —6 (17 — 19) липня порядок у Пет­рограді був відновлений. Внаслідок цих подій вибухнула урядова криза. Міністр-голова Г. Львов подав у відставку і його посаду 8 (21) липня зайняв О. Кeренський. В ці самі дні німецько-австрійські війсь­ка прорвали під Тернополем фронт і під їх тиском почалася панічна втеча російських частин, що продовжувалася до 15 (28) липня, коли фронт пощастило стабілізувати по лінії Броди — Збараж — р. Збруч.

На фоні військових поразок, урядових криз, падіння виробництва й наростання незадоволення мас праві кола, зневірившись в дієздат­ності Тимчасового уряду, розпочали консолідацію своїх сил. На їх вимогу 12 (25) серпня у Москві було скликано Державну нараду, яка, однак, не дала жодних практичних наслідків. Тоді призначений неза­довго перед цим верховним головнокомандуючим генерал Л. Корнілов 25 серпня (7 вересня) підняв заколот, заздалегідь не подбавши про його політичне забезпечення, покладаючись, по суті, лише на власну популярність у військах. Перед загрозою встановлення відвертої війсь­кової диктатури в Тимчасовому уряді фактично відбувся розкол, але його ліве крило на чолі з О. Корейським відважилося протистояти путчистам і заради цього пішло на зближення з радами робітничих і солдатських депутатів, в яких вже брали гору більшовицькі елементи. Завдяки перш за все енергії й рішучості виконкомів рад, особливо Пет­роградської, 30 серпня (12 вересня) корніловський виступ було приду­шено, а самого генерала та його найближчих сподвижників (А. Денікіна, О. Лукомського та інших) заарештовано.

Реакцією на невдалий виступ Л. Корнілова по всій країні була рішуча радикалізація настроїв, дискредитація наявних владних струк­тур і зміцнення позицій рад, керівництво якими все міцніше прибирали до своїх рук більшовики та близькі до них ліворадикальні елементи. Вони, мотивуючи це необхідністю запобігання проявів “реакції” та “контрреволюції” фактично почали встановлювати конт­роль над урядовими установами на місцях, що вело до остаточного руйнування вертикальних структур загальнодержавної влади й управ­ління.

З цього часу Українська Центральна рада мала можливість вже майже не рахуватися з знесиленим Тимчасовим урядом, хоча Гене­ральний секретаріат 24 вересня (7 жовтня) 1917 р. офіційно прийняв владу в відзначених вище п’яти українських губерніях як його край­овий орган. Значення Центральної ради як верховної влади в Україні оцінили,навіть військові представники Антанти і французький генерал Табуї, який розпочав з С. Пeтлюрою, секретарем у військових питан­нях, переговори про організацію власне української армії.

10—15 (23—28) вересня 1917р. у Києві за ініціативою Централь­ної ради під головуванням М. Грушсвського проведено грандіозну політичну акцію — з’їзд представників національностей колишньої Російської імперії. На ньому були представлені громадські організації естонців, латишів, литовців, білорусів, молдован, грузинів, татар, донських козаків, бурятів, євреїв та ін. Всі, за винятком литовців, які прагнули повної незалежності, висловилися за федеративний устрій майбутньої демократичної Росії. Цим реально закладались підвалини перебудови колишньої імперії на автономно-федеративних засадах, але події розгорталися так швидко, що цим планам не судилося здійснитися.

Отже протягом шести місяців, з березня до вересня 1917 р., Українська Центральна рада пройшла шлях від громадської куль­турно-політичної організації українського народу до органу законо­давчої влади, визнаного в межах названих вище п'яти губерній авто­номної України. Для оперативної роботи Центральною радою 28 червня (11) липня, через день після того, як найвищим виконавчим органом затверджено Генеральний секретаріат, було обрано Малу раду. Владні структури України почали набувати державного вигляду.

< Попередня   Наступна >