Радник

---

Утворення Української Народної Республіки та початок війни з більшовиками

Придушення корніловського заколоту було “пірровою перемо­гою” Тимчасового уряду. Внаслідок цього права опозиція, що була вкрай погано організована і не мала досвіду справжньої політичної бо­ротьби, вже не могла не тільки врівноважувати ліві сили в Росії, але й просто протистояти їм. За цих умов лівоцснтристський уряд у Петрог­раді залишався віч-на-віч з радикалізмом рад, де брали гору біль­шовики.

Хвиля ейфорії, викликана суцільною демократизацією, а з вересня 1917 р. навіть “охлократизацією” всіх сфер громадсько-політичного життя (що само по собі було досить небезпечним за умов тяжкої виснажливої війни) швидко спливала. Людям все більше кидалося у вічі падіння виробництва, розвал транспортної системи, дефіцит товарів ма­сового споживання, ріст цін та масове зубожіння. В країні посилювалася інфляція, і якщо від початку війни до лютого 1917 р. в обіг було випущено 8,2 млрд. крб. грошей, то в наступні вісім місяців — 9,5 млр.крб., і цс коли валова національна продукція промисловості в 1917 р. порівняно з 1916 р. скоротилася на 36,4%. З березня до жовтня 1917 р. у країні зупинилося близько 800 підприємств (восени на Уралі й Донбасі не працювало 50% всіх підприємств), а державний борг Росії на жовтень 1917 р. виріс до 50 млрд.крб. У 1917 р. випуск грошей на 65,5% покривав бюджетні витрати, що неминуче вело до фінансового банкрутства країни. Цe викликало суцільне зубожіння мало- та середньозабезпсчених верств на­селення, особливо в містах Нечорнозем’я; провокувало страйки і загальне невдоволення, а відтак готувався грунт для популістської пропаганди ліворадикальних елементів, насамперед більшовиків.

Невдоволення зрост

ало і в широких солдатських і матроських лавах, де не бачили перспектив закінчення не популярної в народі і взагалі всім обридлої війни, яку Тимчасовий уряд збирався вести “до переможного кінця”. Все активніше діяли Ради солдатських депутатів, які ставали дру­гою, поряд з офіцерським корпусом, владною структурою у військах. За цих умов дисципліна в армії катастрофічне падала, солдати й молодше старшинство частіше залучалося до політичних баталій, висловлюючись на підтримку тих чи інших, але завжди лівих сил, які обіцяли скорішого закінчення війни та переділу панської землі.

Провал червневого 1917 р. наступу, розгром у липні російських військ у Галичині, здача німецьким військам Риги 24 серпня (б верес­ня) остаточно деморалізували війська, а акції для придушення корні­ловського заколоту, про ліквідацію якого офіційно повідомили 31 сер­пня (13 вересня), фактично позбавили російську армію боєздатного вищого командування. Під контроль Рад солдатських депутатів були поставлені майже в усіх частинах командно-штабні структури, що призвело до повного параліча загального керування військами. З середини літа, а особливо з вересня дизертирство в армії стає масовим явищем, що зумовлювалось не тільки небажанням воювати і суцільним падінням дисципліни, дискредитації офіцерського корпусу тощо, але й чутками про перерозподіл землі по селах, на який, зрозу­міло, кожний селянин намагався встигнути, прихопивши з собою ще й гвинтівку.

Через Україну, Білорусь, Північно-Західний край до своїх домівок Пробирались ватаги озброєних дизертирів, які часто ставали просто розбійними бандами, в боротьбі з якими мешканці прифронтових гу­берній могли покладатися лише на самих себе. Розпад військових структур дійшов до того, що Центральний комітет Балтійського флоту (Центробалт), головою якого був обраний більшовик П. Дибeнко, у ве­ресні 1917 р. відкрито заявив, що він не визнає влади Тимчасового уряду і ніяких його наказів виконувати не буде. З підпорядкування уряду О. Корейського протягом жовтня почали виходити й інші частини.

З недовірою до Тимчасового уряду все більше починало ставитися і селянство, яке, підпадаючи під вплив есерівсько-більшовицької про­паганди і прагнучи до найшвидшого переділу панських земель, не хо­тіло чекати вирішення аграрного питання майбутніми Установчими зборами. Нерозв’язаність земельної проблеми вела до селянських за­ворушень, яких у серпні —жовтні 1917р. було зареєстровано близько двох тисяч. Соціалістичну агітацію селяни здебільшого сприймали по-анархістськи і гасло “грабуй награбоване” все частіше оберталося полум'ям над панськими садибами, в якому знищувалися і нагромад­жені віками цінності.

За цих умов представники власницьких кіл починали ставитися до Тимчасового уряду, не здатного захистити їх майно і життя, з неприхо­ваною ворожістю. Соціальною базою останнього залишалася лише не дуже численна, виснажена економічними труднощами, лібсрально-дe-мократична інтелігенція, до того ж, переважно лише російська, бо в національних регіонах (Україна, Прибалтика, Білорусь, Закавказзя, Туркестан тощо) національні громадсько-політичні і культурні діячі одностайно брали курс на автономне життя. Тут фактично господа­рями положення ставали такі національні організації, як Українська Центральна рада, Білоруська рада, національні ради в Прибалтиці і За­кавказзі, “Шура-і-Іслам” у Середній Азії тощо.

За таких умов хитка влада Тимчасового уряду в Україні навіть не скасовувалась, а поступово відмирала сама собою. 24 вересня (7 жовт­ня) Генеральний секретаріат, що фактично вже три тиждні виконував функції вищой виконавчої влади в п’яти українських губерніях, офі­ційно вступив в управління ними як крайовий орган влади Тимчасово­го уряду. Антанта оцінила значення Центральної ради і в ці ж самі дні до Києва було призначено французького консула, який привітав Гене­ральний секретаріат як вищий орган виконавчої влади в Україні. Роз­почались переговори французького військового представника при штабі Південно-Західного фронту генерала Табуї з секретарем у війсь­кових справах С.Петлюрою щодо організації української армії.

Але взаємини між Генеральним Секретаріатом і Тимчасовим Уря­дом загострилися дуже швидко. 10 (23) жовтня Мала рада, реально діючий між сесіями Центральної Ради її провід, та Генеральний секре­таріат приймають рішення про початок підготовки до скликання Українських Установчих зборів. Реакція з Петрограда не змусила довго чекати на себе. Столична влада побачила в цьому рішенні порушення попередніх угод (за якими остаточно автономний статус України мають затвердити Всеросійські Установчі збори) і прийняла постанову віддати під суд увесь склад Генерального секретаріату. Це безглузде рішення агонізуючого Тимчасового уряду напередодні його власного падіння лише підлило масла у вогонь, тим більше що 20 жовтня (2 листопада) в Києві зібрався III Всеукраїнський військовий з’їзд, наст­рої делегатів якого були дуже рішучі.

Виголошені на цьому з’їзді промови засвідчили велике загострен­ня стосунків між російським урядом та Центральною радою і її Гене­ральним секретаріатом. Виступаючи на ньому, М. Грушевський висловив надію, що українське вояцтво разом з Центральною радою приступить до будівництва самостійної Української держави, а український есер А. Ковалеве ьки й, секретар з аграрних питань, сказав у своїй промові: “Ви вже знаєте, що Тимчасовий уряд віддав Гене­ральний Секретаріат під суд і навіть Українській Центральній Раді той уряд загрожує розгоном. Проти нас збираються великі хмари... Ставай­мо тепер на справжній шлях, шлях утворення власними силами Української Демократичної Республіки”. Представник Вільного ко­зацтва також закликав з’їзд до рішучих дій: “Пам’ятайте ви, члени з’їзду, з якими очима ви явитесь до війська з порожніми руками. Пам’ятайте, що коли з’їзд хоче роз’їхатися, нічого не зробивши, —хай раніше відправить панахиду по Україні. Пам’ятайте ті, хто хоче, щоб з’їзд роз’їхався, нічого не зробивши, що ви оддаєте свій народ на пота­ лу москалям, пом’ятайтс, що сучасний момент найзручніший, щоб здобути народові землю й волю. Час настав Україні сказати своє рішу­че слово і цe слово мусить сказати Третій військовий з’їзд” [62,с.367—368].

Саме в дні роботи цього з’їзду до Києва з Петрограда надійшло повідомлення про початок збройного повстання проти Тимчасового уряду. Після отримання таких вісток у Києві відразу ж, 24 жовтня (6 листопада), був організований “Революційний комітет по охороні революції на Україні”, в якому об’єдналися представники Централь­ної ради та лідери місцевих більшовиків (Л. Пятаков і В. Затонський). Комітет проголосив себе верховною владою над всіма українськими губерніями і у зверненні до населення проголосив, що “на вулицях Петрограда йде боротьба між Тимчасовим урядом та Петроградською радою робітничих та солдатських депутатів” і для того, щоб “вороги революції і народної свободи” не скористалися з цієї нагоди для “повернення царського режиму” і гноблення народу, “вся революцій­на демократія —робітники, селяни і армія — повинна об’єднатися і зібрати всі свої сили для того, щоб зберегти спокій і порядок на Україні”. Під цими словами, як зазначав Д. Дорошенко, приховувався розрив з Тимчасовим урядом та українсько-більшовицький альянс [6,с.81].

Але він не протримався і двох днів. Більшовики не приховували, що прагнуть до встановлення своєї влади, тоді як російські кадeтсько-мeншовиські сили, які в Києві гуртувалися навколо Штабу військово­го округу і могли розраховувати на курсантів юнкерських училищ, го­тувались не допустити цього. Гострі суперечки між українськими соціалістами та більшовиками призвели до того, що останні 26 жовтня (8 листопада) вийшли з “Революційного комітету”, після чого саме його існування втратило сенс. Наступного дня Генеральний секретарі­ат виступив з відозвою “До всіх громадян України”, в якій, сповіща­ючи про “криваві події, що загрожують погубити здобутки революції”, заявив, що буде рішуче боротися з усілякими спробами підтримувати петроградське збройне повстання [54,с.24—25].

Однак це застереження не було почуто. В день проголошення ві­дозви, 27 жовтня (9 листопада), у приміщенні театру Бергон’є (тепер Російський драматичний театр) на об’єднаному засіданні Рад робітничих і солдатських депутатів, орієнтованих на більшовиків, було прийнято рішення про підтримку повстання в Петрограді та організа­цію нового, більшовицького, Військово-революційного комітету і передачу йому всієї влади в Києві. Спираючись на червоногвардійські загони робітників заводу “Арсенал” та деякі військові частини (всього до 6,6 тис.чоловік) цей ревком на чолі з Л. Пятаковим, Я. Гамарником, В. Затонським та іншими зайняв Марийський палац і, не прихову­ючись, розпочав активну підготовку збройного повстання. Але більш досвідчені військові з Штабу округу випередили більшовиків і 28 жов­тня (10 листопада) (маючи на своєму боці близько 10 тис. озброєних людей) зненацька оточили палац, заарештувавши ревком. Офіцери й козаки хотіли на місті розправитися з більшовицькими ватажками, але делегація Центральної ради, що поспіла на місце подій, спромоглася звільнити Л. Пятакова та інших. Проте початок військових дій цим гу­манним заходом українських діячів вдалося стримати лише на кілька нічних годин, а вранці наступного дня більшовицькі сили атакували штаб округу. З боку заводу “Арсенал” почулися перші гарматні пост­ріли і на вулицях Києва закипіла збройна боротьба (яку за своєю жор­стокістю ще не можна було порівняти з тим, свідками чого кияни стали у 1918 р.). Вона справила відштовхуюче враження на мешканців до того ще в цілому тихого й мирного міста.

Атака більшовицьких сил на штаб округу була невдалою і вірні йому підрозділи, користуючись чисельною перевагою і кращою підго­товкою й дисціплінованістю своїх кадрів, перенесли бойові дії на Печерськ, оточивши корпуси заводу “Арсенал”. Але розміщені на Пе­чорську орієнтовані на більшовиків військові частини підтримали червоногвардіиців і протягом 29 жовтня (11 листопада) відкинули юнкерів від заводу. Наступного дня бої стали ще запеклішими, біль­шовицькі сили зуміли захопити Олсксандрівське юнкерське училище (тепер будинок Суворовського училища) і, таким чином, встановити контроль майже над всім Печерськом, а чехо-словацький батальйон, який спочатку підтримав Штаб округу, проголосив нейтралітет.

У збройній боротьбі, що точилася в місті, вирішальну роль мали відіграти сили, вірні Центральній раді, яких загалом у Києві налічувало­ся близько 18 тисяч, тобто приблизно стільки, скільки більшовицьких та вірних штабу округу разом узятих. Складається враження, що провід Центральної ради на початку цих подій не займав якоїсь певної позиції, чим і був зумовлений нейтралітет національних українських сил. Це цілком зрозуміло, оскільки Штаб округу як представник Тимчасового уряду стояв до української влади у відкритій опозиції, тоді як з більшовицьким керівництвом ради робітничих і солдатських депутатів взаємини після виходу 26 жовтня (10 листопада) його предс­тавників з Військово-революційного комітету, а, особливо, після початку повстання були вкрй загостреними. Але коли до Києва почали наближатися викликані з фронту на допомогу Штабу округу військові частини. Центральна Рада, не без підстав побоюючись, що їхня пере­мога над більшовиками призведе і до її розгону, блокувала вірними їй силами підхід цих військ до міста. Водночас було укладено угоду з біль­шовицьким проводом, за якою останній визнавав над собою владу призначеного Центральною радою українського начальника Військо­вого округу полковника В. Павленка, і його сили почали розгортатись проти зосереджених в місті військ Штабу округу.

Це визначило-підсумки подій і 31 жовтня (13 листопада) штаб Київського військового округу і комісар Тимчасового уряду в Києві прийняли умови миру, запропоновані Центральною радою. Вони припиняли збройний опір, і їм надавалася можливість без перешкод залишити місто, чим вони і скористалися ближчими днями. Внаслідок цих триденних боїв (останній загін офіцерів і юнкерів, що засів у Ка­детському гаю, в районі теперішнього стадіону КВО, капітулював на­ступного дня) над містом був встановлений повний контроль вірних Центральній раді сил. Дво- і навіть тривладдя в місті скінчилося, і Центральна рада, ставши господарем становища, заговорила з біль­шовиками іншим тоном, “виразно показуючи їм своє небажання ділитися з ними владою”. Цe викликало обурення останніх, які звинуватили “українців у підступності та віроломстві”. Незабаром українські частини роззброїли більшовицькі загони в Києві і за Дніп­ром — в Микільській слобідці, Дарниці та Броворах [6,с.82].

Після припинення боїв у Києві Центральна рада діяла енергійно й рішуче. Була значно розширена сфера компетенції Генерального секретаріату, в якому, до існуючих раніше, додалися відомства праці, пошт і телеграфів та ін. Юрисдикцію Центральної ради було поширено майже на всі території, де переважало українське населення, разом з областями Південної (без Криму) й Східної України. Водночас “обласним” урядам, тобто самопроголошсним внаслідок подій у Пет­рограді місцевим владам Білорусі, Дону, Кубані, Сибіру тощо, були направлені офіційні запрошення розпочати переговори з приводу конституювання нового, в межах колишньої Російської імперії, феде­ративного утворення.

У цьому контексті Рада народних комісарів на чолі з В. Леніним сприймалась українськими керівниками не загальноросійським орга­ном, а як уряд центральних районів Росії. На час, коли в Києві припинилися бої, радянську владу вже було встановлено в більшості губернських центрів Центральної Росії: Володимирі, Ярославлі, Нижньому Новгороді, Калузі, Твері,  Воронежі, в таких промислових центрах, як Іваново-Вознесенськ, та зоні Підмосков’я. 2 (15) листопа­да більшовики встановили свій повний контроль над Москвою. В їх наміри зовсім не входило примиритись як з "рівними" з іншими, на­віть соціалістичними, владними структурами, що утворилися на тсрсні колишньої Російської імперії. Неминучість збройної боротьби з біль­шовиками, які відразу ж після повалення Тимчасового уряду змогли встановити свою владу в Україні лише в містах Донбасу (Луганськ, Макіївка, Краматорськ, Горлівката ін.) тау Вінниці, захопленій збільшовичeним 2-м гвардійським корпусом, у ці дні в Києві ще погано усвідомлювалася.

Наслідком бурхливих подій, що відбувалися в Києві під час та без­посередньо після збройних сутичок, та фактичного утворення Української держави, а також певною реакцією на перші декрети біль­шовицького уряду в Петрограді, зокрема на “Декрет про землю”, було проголошення 7 (20) листопада Центральною радою III Універсалу. Основним в ньому було проголошення Української Народної Респуб­ліки як автономної складової частини майбутньої демократичної Рос­ійської федерації в межах Київщини, Поділля, Волині, Чернігівщини, Полтавщини, Харківщини, Катеринославщини, Херсонщини і Таврії (без Криму) та скасування приватної власності на землю та її соціалі­зація (за умов що, як декларувалося, остаточно аграрне питання має бути вирішеним на майбутніх Українських установчих зборах). Проти першого рішення ніхто (крім, зрозуміло, прихильників “влади рад”) особливо не заперечував, бо встановлення більшовицької диктатури над, власне, російськими губерніями не влаштовувало навіть українофобів з правого табору. Але декларація про соціалізацію землі та в майбутньому інших засобів виробництва і капіталів підбурювала проти Центральної ради всі власницькі елементи і водночас не задовольняла радикально-соціалістичні кола, серед яких чіткі і зрозу­мілі декрети Петроградської ради Народних Комісарів знаходили біль­ше прихильників.

Встановлення Центральною радою своєї влади в Києві та її підтримка в переважній більшості інших міст України ще зовсім не га­рантувало безпеку новонародженої УНР. Майбутнє України вирішува­лося в розташованих на її території, особливо вздовж лінії фронту, військових частинах. Боротьба за вплив на солдатські маси розгорну­лася між більшовицькими агітаторами та посланцями від українських соціалістичних партій, що утворювали Центральну раду, ще з трав­ня — червня 1917 р. Українські діячі наголошували на необхідності ут­ворення національних військових частин шляхом “українізації” окремих дивізій за рахунок їх комплектування етнічними українцями, згідно з рішеннями І Всеукраїнського військового з’їзду в травні 1917 р.

Протягом літа —осіні 1917 р. національний рух охопив майже всі частини російської армії, де служили українці, внаслідок чого за ці мі­сяці було зукраїнізовано 48 піхотних полків з артилерією й технічними частинами. Крім цього, постало багато самочинних формувань, що відокремлювалися від російських частин, як вже згадуваний полк ім. Богдана Хмельницького. Вища російська військова влада ставилася спочатку до ідеї українізації частин неприхильне, але в другій половині липня 1917 р. головнокомандуючий військами Л. Корнілов, відвідуючи фронтові частини, помітив, що у тих з’єднаннях, де переважали українці, дисципліна і боєздатність були вищими, ніж у російських. Пояснити це можна було не лише тим, що серед україномовних солдат (вчорашніх селян) більшовицька агітація, яка проводилася російською мовою, мала значно менше успіху, але й більшою відповідальністю, бо за лінією фронту безпосередньо на сході знаходилися їхні рідні села, куди вони зовсім не хотіли пускати ворога. Тому головнокомандуючий запропонував командиру 34-го корпусу генералу П. Скоропадському створити на базі частин, які були йому підпорядковані, І Український корпус. Наказ про українізацію 34-го корпусу Л. Корнілов підписав 18 (31) липня 1917 р. [60,с.23].

Наприкінці серпня справу українізації 34-го корпусу загалом було завершено. Це сталося своєчасно, бо після придушення корніловського заколоту в останніх днях місяця в штабах фронту й армії та в біль­шості корпусів все начальство скинули і справами фактично заправ­ляли радикалізовані висуванці з солдатських рад, які здебільшого орієнтувалися на більшовиків, лівих есерів та анархістів. У частинах, де переважали українці, розпочався широкий напівстихійний рух українізації, проте за умов загального падіння дисціпліни й при відсут­ності професійного, чіткого керівництва цим процесом, ці сили, не­зважаючи на їх вражаючу кількість, не відрізнялися надійністю та боєздатністю, про що свідчать події наступних місяців. Однак на цьому тлі стан справ у І Українському корпусі П. Скоропадського вигідно від­різнявся від того, що спостерігалося в інших армійських формуваннях. Тут підтримувалася міцна дисципліна, котру не змогли розхитати на­віть солдатські мітинги й з’їзди, якими були переобтяжені фронтові будні останніх тижднів існування Тимчасового уряду.

Діяльність П. Скоропадського щодо організації власних збройних сил України, як і його овіяна героїчним ореолом постать, мала неабиякий вплив на різні верстви українського народу, зокрема серед свідомого селянства, що за умов насування суцільного хаосу й безлад­дя, переважно з метою самооборони від банд дезертирів, почало само-організовуватися в загони “вільного козацтва”. Перші з них виникли в квітні 1917р. на Звенигородщині, а вже у вересні його осередки існу­вали в багатьох повітах Київщини, Поділля, Катсринославщини, Хер­сонщини, Полтавщини й Чернігівщини. 6 (19) жовтня в старовинній гетьманській столиці Чигирині відкрився Всеукраїнський з’їзд вільно­го козацтва, на якому було 200 представників від приблизно 60000 чле­нів цієї організації. Одноголосне своїм отаманом вони обрали П. Ско­ропадського.

Революційний хаос з кожним днем все сильніше охоплював виснажену війною та спантеличену радикально-соціалістичною агітацією країну. Відомості про захоплення в Петрограді влади більшовиками, про бої в Києві й Москві сприяли остаточному краху системи військо­вої організації на фронтах. У переважній більшості частин фактичне головування переходило від старшин до найрадикальніших депутатів солдатських рад та комісарів лівої орієнтації. За цих умов збільшевичений 2-й Гвардійський корпус на чолі з комісаркою Є. Бош са­мовільно залишив фронт, на кілька днів заволодів Вінницею і, грабу­ючи спиртові заводи, цукроварні та панські маєтки, почав наступ на Київ з метою повалення Центральної ради та встановлення влади біль­шовиків.

Як потім згадував П. Скоропадський: “Я став роздумувати над ста­новищем, яке оце сталося, коли фронту вже фактично немає і коли збільшовичені фронтові частини збираються йти на Київ і його навіть нікому буде від них оборонити. Тоді я прийняв рішення, що... рушу енергійно на схід, щоб, ставши в Козятині, не допустити 2-й Гвар­дійський корпус до Києва” [60,с.41]. Незабаром, 4 — 5 (17 — 18) листопада, в районі вузлової залізничної станції Козятин підпорядко­ваними П. Скоропадському силами без пролиття крові було роззб­роєно та об’їзними шляхами відіслано до Центральної Росії частини цього корпусу, а також загони кавалергарду, ешелони Кeгсгольмського полку та всі інші частини, що пробували прорватися до Києва. Таким чином, — продовжує П. Скоропадський, — Першому Українському корпусові вдалося цей перший напір більшовицьких сил в напрямку на українську столицю цілком паралізувати, і коли більшовики не з’явились у Києві ще в падолисті 1917 року, то це сталося тільки завдяки Першому Українському корпусові” [60, с.43].

Нагадаймо, що всі ці події відбувалися напередодні проголошення 7 (20) листопада 1917 р. Української Народної Республіки. Але, нажаль, дії П. Скоропадського не тільки не знайшли вдячної оцінки та підтримки з боку Генерального секретаріату, а навіть викликали побо­ювання, що, спираючись на свій корпус, енергійний генерал сам зможе захопити владу. П. Скоропадський відчував, що необхідно протидіяти, щоб зміцнити українські сили Правобережжя і змінити упрсджсне ставлення до своєї особи як до “пана” та “царського гене­рала” з боку соціалістів українського уряду. Про це зазначають і сто­ронні спостерігачі. “Ці побоювання, — свідчить Д. Дорошенко, — я особисто чув у Києві від самих генеральних секретарів. І ось були спря­мовані всі зусилля, щоб розкласти і знищити цей корпус”. До нього було направлено спеціальних агітаторів, але, “незважаючи на численні прохання командира корпусу, не надсилалися теплий одяг та взуття, хочу київські склади ломилися від запасів обмундирування. Люди, які більше місяця жили в холодних вагонах, почали нервувати. Цілою низкою спрямованих заходів... Порш добився уходу Скоропадського у відставку. І чудова бойова частина, виключно українська за своїм на­ціональним складом, швидко розклалася і вже на початку 1918 року припинила існування” [6,с.87]. В особі П. Скоропадського Гене­ральний секретаріат вбачав майбутнього “Бонапарта”. Розуміючи це, командир І Українського корпусу 29 грудня 1917 р. (11 січня 1918 р.) склав свої повноваження. Під впливом негативного ставлення Цент­ральної ради, а незабаром і більшовицької агітації цей зразковий, добре дисциплінований 60-тисячний корпус теж розпався.

Ось як висвітлює ці події сам П. Скоропадський: “Порш, видно, нічого в військовій справі не розумів і ні на одну законну мою вимогу не дав мені остаточної відповіді, хоча мені було ясно, що при бажанні ці прості і ясні вимоги навіть незначна людина мала зрозуміти і виконати. Я зрозумів, що тут на перешкоді моя особа і побоювання зростаючого значення, яке я починав набувати. Мої враження від Києва в цей приїзд загалом зводились до того, що круги Центральної ради не довіряють людям з вищого командного складу і думають спертися виключно на роботу в армії молодшого старшинства і аматорів-атаманів. Особисто до себе я почув, з одного боку, також недовір’я, з другого — не було відваги, аби згори усунути мене од командування. Наслідком такого ставлення був певного роду саботаж мого корпусу з боку українського політичного центру. Я ясно бачив, що цей саботаж призведе до развалу корпусу і катастрофи цілого того політичного цен­тру. Тому я вважав своїм обов’язком одійти од командування корпу­сом, аби таким способом полегшити встановлення більш нормальних відносин між українським політичним центром і тією збройною силою, на яку цей центр мав спертися в першій війні за українську дер­жавність” [60,с.48—49].

Водночас, протягом листопада — грудня 1917 р. Центральна рада та її Генеральний секретаріат мали і певні здобутки. Перш за все слід відзначити успіхи в плані зовнішнього визнанная України. 22 листопа­да (5 грудня) до Києва прибули керівники ставки військового головно­командування, які разом з французькою, англійською, румунською та іншими військовими місіями були урочисто зустрінуті Центральною радою. Фактично цс означало визнання Української держави з боку країн Антанти. Франція, Англія та інші країни цього блоку акредитували при уряді Української Народної Республіки своїх офі­ційних представників. Ось деякі уривки з офіційних документів того часу.

Від голови Французької військової місії в Росії генерала Табуї до голови Генерального секретаріату УНР В.Винничснка від 5 (18) грудня 1918 р.: “Союзницькі держави ще не прийняли офіційного рішення відносно України, але мені вже було доручено передати... симпатію союзників до тих зусиль, які робить український уряд в цілях установ­лення порядку, відновлення опірної сили й бажання лишитись вірними союзникам”. І в кінці послання: “Мій захід, котрий я роблю перший, може вас запевнити в тому, що симпатії Франції відносно вас суть реальні і дійсні” [4,с.233—234]. 21 грудня 1917 (3 січня 1918 р.) цей генерал звертався до В.Винниченка так: “Пане Генеральний секретарe! Маю честь прохати Вас довести до відома Уряду Української Республіки, що уряд Французької Республіки призначив мене як Ко­місара Французької Республіки при уряді Української Республіки [4,с.23б]. Наступного дня, українському уряду були передані офіційні документи, які засвідчували, що Франція офіційно визнає Українську державу. Невдовзі аналогічні кроки здійснив і представник Великобританії в Україні Піктон Баге, який писав: “Маю честь пові­домити Вас, що уряд його Великобританії Величності призначив мене... представником Великобританії на Україні. Мій уряд доручив мені запевнити Вас у його добрих намірах. Він підтримуватиме з усіх своїх сил український уряд у завданнях, які він розпочав щодо ство­рення доброго управління, підтримання порядку й поборювання Цен­тральних держав, ворогів демократії і людськості” [4,с.242—243].

Немає сумніву, це був значний крок на шляху до міжнародного визнання України. Але водночас не варто забувати: по-перше, ці доку­менти не можуть свідчити про остаточне визнання України як неза­лежної держави хоча б тому, що вона сама ще не проголосила себе не­залежною; по-друге, в згаданих документах ненав’язливе, але цілком певно йшлося про підтримку України з боку держав Антанти саме в справі організації спільної боротьби з країнами Четвірного блоку, і тому подальша антиукраїнська позиція Франції і Англії, після скла­дання дружньої угоди між урядом Центральної ради та Німеччиною і Австро-Угорщиною, не повинна дивувати. Підвищений інтерес фран­цузького та англійського урядів до України був зумовлений, головним чином, їх цілком зрозумілим страхом перед ліквідацією Східного фронту і передислокацією дивізій Німеччині та Австро-Угорщини на захід, де на відстані 100 км від Парижа четвертий рік не стихали запеклі та виснажливі для обох сторін бої.

Така загроза стала особливо реальною після того, як 2 (15) грудня 1917 р. у Бресті було підписано угоду про пермир’я між Радянською Росією та Німеччиною, а через тиждень між ними офіційно розпо­чалися мирні переговори. Країнам Антанти треба було забезпечити хоч якусь противагу Німеччині та Австро-Угоршині на сході, а оскільки більшовики взяли прямий курс на підписання миру з остан­німи, то розраховувати можна було лише на Україну. Тому, коли на мирні переговори з Центральними країнами пішла й Україна, держави Антанти фактично анулювали її попереднє визнання. Єдиною силою, на яку вони могли після цього розраховувати в Східній Європі, була Добровольча армія на півдні Росії, а її керівництво ні за яких умов не погоджувалося визнавати самостійність новоутворених на тсрені колишньої імперії республік, в першу чергу, найбільшої серед них — УНР.

Водночас із встановленням у грудні 1917 р. сприятливих стосунків з Францією і Англією, все більше зростала напруженість у відносинах з більшовиками. В Росії починалася громадянська війна і уряд Області Війська Донського, як і керівництво інших козацьких земель, та й не тільки їх, не збирались визнавати диктатуру партії В. Лeніна. В своїй боротьбі з донськими козаками (з керівництвом яких, до речі, Цент­ральна рада вже кілька місяців мала цілком приязні взаємини) біль­шовики намагалися скористатись як базою східними областями України, в окремих центрах якої було встановлено радянську владу. Зрозуміло, що віддані Центральній раді війська намагалися не пропус­кати ці загони на землі України, роззброювали їх, коли вони все ж таки пробиралися туди. Разом з тим Центральна рада не чинила жодних перешкод для повернення з фронту до своїх домівок донських, ку­банських та уральських козаків (зрозуміло, що з конями та зброєю). По-перше, не було ні моральних, ні політичних підстав перешкоджати цьому (як того вимагали більшовики), а по-друге, вся Україна опинилася б у стані анархії і збройної боротьби українських та козачих частин, які б із зброєю в руках пробивалися до своїх станиць через її територію.

4 (17) грудня 1917р. Центральна рада отримала від більшовицького Раднаркому складений попереднього дня В. Лeніним і Л. Троцьким ультиматум: “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради”. В цьому документі визнавалося право українського народу на власну державність та самовизначення, аж до відокремлення від Росії, але далі йшлося про те, що Центральна рада начебто стала на буржуазні позиції і розпочала контрреволюційну ді­яльність проти Радянської Російської Республіки. Тому Раднарком не визнає Центральну раду як уповноваженого представника всього українського народу і вимагає від неї не пропускати через територію України козацькі частини на Дон, Урал тощо й припинити роз­зброєння радянських військ і частин червоної гвардії на території України. В разі не отримання протягом 48 годин згоди на виконання висунутих умов Радянська Росія вважає, що Українська Центральна рада знаходиться в стані одвертої війни з владою рад у Росії та на Україні [63,с.137—138].

Уряд Центральної ради, як і абсолютна більшість делегатів І Всеукраїнського з’їзду рад, що саме в цей день розпочався в Києві, відхилили цей ультиматум. Але офіційна відповідь Генерального сек­ретаріату від 7 (20) грудня була витримана в надто м’яких тонах. У ній українська сторона вела мову про тe, що переговори про “полагоджен­ня спору між Російською Республікою та Україною” залежать від від­мови першої від втручання у внутрішні справи другої та висловлюва­лася надія, що “братній спір буде усунений для обопільного вдоволення”, при цьому також висловлювалась “готовність на­пружити всі сили для досягнення цієї мети” [4,с.145—146]. Радянська сторона наступного дня висловила категоричне незадоволення такою відповіддю, наголосивши, що “порозуміння з Радою можливе тільки з умовою, що Рада визначне відмовиться підтримувати як Калєдіна, так і всю контрреволюційну змову буржуазії та кадетів" [4, с.147]. Але українське керівництво перебувало на позиції нейтралітету і визнання за козачими урядами південних регіонів Росії (з якими, до речі, про це було домовлено ще у вересні 1917 р. на київському форумі народів Рос­ійської держави) такого ж легітимного статусу, як і за Раднаркомом гу­берній Великороси”. А цe давало привід для агресії російських біль­шовиків проти України.

Водночас з зовнішнім тиском на УНР з боку більшовицького уряду, пробільшовицькі сили почали активніше діяти і в самій Україні. Важко уявити, що їх акції не були узгоджені між собою, що лідери збільшовичених рад робітничих та солдатських депутатів українських міст, намагаючись встановити свою владу, не спиралися на безпосе­редню підтримку з боку Раднаркому. Про це виразно свідчить навіть збіг у датах.

Як зазначалося, ультиматум Леніна — Грецького надійшов до Києва саме в день, коли в столиці України відкрився І Всеукраїнський з’їзд рад. Комуністичний провід Великороси” розраховував на те, що, як і в більшості регіонів Росії, з’їзд рад висловиться на підтримку біль­шовиків, а надісланий “Маніфест” є визнанням права українців на власну державність, але категорично засуджував дії Центральної Ради і загрожував розпочати проти неї війну, що сприятиме її падінню. За два дні до відкриття з’їзду, 2(15) грудня. Харківська рада робітничих та солдатських депутатів, у якій перемогли більшовики, визнала Цент­ральну раду “буржуазним та контрреволюційним органом”. З (16) грудня в Києві відкрився І Крайовий з’їзд більшовиків України, де проголошено необхідність рішучої боротьби з Центральною радою як контрреволюційним органом, наступного дня схвалено ультиматум Раднаркому.

Але надії на перевагу більшовиків на І Всеукраїнському з’їзді рад зазнали повного фіаско: більшість учасників з’їзду, на який з усієї України прибуло близько 2 тисяч делегатів, було обрано радами селян, які орієнтувалися на програму українських есерів, тоді як більшовиків було лише 150 делегатів, переважно від промислових центрів Східної України. Провід з’їздом перебрали українські есери, обравши головою М. Грушевського. З’їзд відхилив ультиматум Раднаркому і, в свою чергу, видав відозву до народів Росії. В ній, зокрема, йшлося про лице­мірство більшовиків, які, проголошуючи на словах право народів на самовизначення, погрожують Україні війною, та спростовувалося звинувачення Центральної ради в “буржуазності” й “контрреволюційносгі” тим, що її “вибирали з’їзди робітників, селян і солдатів усієї України”, і вже “дев’ять місяців вона проводить боротьбу за права де­мократії та національних меншостей України. За сей час Центральна рада зорганізувала навколо себе селянство та робітників, з’єднала українське революційне військо, проголосила Народною Українську Республіку в складі федеративної Росії, передала землю без викупу трудовому народові, завела восьмигодинний робочий день і догляд за виробництвом, скасувала кару на смерть, дала амністію за політичні проступки та проголосила національне персональну автономію для меншостей України. Всього цього вона досягла не порушенням прав інших народів, а пошаною до них, не скасуванням громадянських та політичних свобід, а їх обороною, не зброєю та насильством, а відкритою зорганізованою політичною боротьбою. От за яку працю народні комісари обізвали Центральну Раду буржуазним правитeльством” [4,с.169]. А в кінці лунав заклик запобігти братовбивчій війні, яку розпалювали більшовики: “Спиніться, брати й товариші! Щоб ні одна рука селянина, робітника чи солдата не замахнулася на свого брата. Щоб ні одної краплі крові не пролилося в братогубній війні. Досить крові!”[4,с.170].

Але не народи Росії, яким ця війна була такою ж непотрібною, як і народам України, вирішували долю взаємин між двома державами. Більшовики, зазнавши повної поразки на Всеукраїнському з’їзді рад у Києві, у складі 127 чоловік покинули зал засідань. Услід за ними в роботі з’їзду відмовилися брати участь делегати від партії лівих українських соціал-демократів на чолі з Г. Мeдвєдєвим. На спільному засіданні делегатів, які залишили з’їзд, було прийнято рішення про перенесення його роботи до Харкова, до якого в цей час, 6 (19) грудня, зрозуміло, без дозволу українського уряду, з півночі прибув Мос­ковський радянський загін Р. Сіверса. Наступними днями тут було проголошено більшовицьку “владу рад”.

11 (24) грудня 1917 р. у Харкові розпочав свою роботу пробільшовицький з’їзд рад, який представляв, головним чином, робітничі та солдатські ради індустріального Сходу України, в цілому індеферeнтні до проблем її національної, державної й культурно-мовної своєрідності. Наступного дня він проголосив Україну суверенною Українською Радянською Республікою у складі Російської Радянсь­кої Федеративної Республіки і прийняв рішення про передачу всієї влади на місцях радам. На цьому з’їзді було обрано і Центральний виконавчий комітет української радянської республіки у складі 35 більшовиків, 4 лівих есерів, 1 соціал-демократа і 1 правого есера [64,с.14]. Першим його законодавчим актом було скасування всіх зако­нів і постанов Центральної ради і її Генерального секретаріату та декларативне поширення на територію України ленінських декре­тів. Одразу, 17 (30) грудня, було створено і уряд (Народний секрета­ріат) УРР у складі 12 осіб (серед яких 11 були більшовиками) до якого увійшли Артем (Ф. Сeргєєв), Є. Бош, В. Затонський, М. Скрипник та інші. Цей секретаріат, не вагаючись, видав наказ Про дозвіл вивозити хліб до Центральної Росії.

Проголошення УРР та утворення українського радянського уряду, як потім відзначав В. Винниченко, було для Радянської Росії найзруч­нішим кроком у справі боротьби проти УНР: “Не вона, мовляв, уже тепер вела війну з Україною, а харківський український уряд боровся проти київського, тепер, мовляв, цс хатня справа самого українського народу. Зрозуміло, що це була лише одна формальність, бо ха­рківський уряд усі дірекгиви отримував із Петрограда й вів військові операції силами руського уряду” [4,с.171]. До речі, вже 12 (25) грудня в Харкові було розпочато формування штабу радянських військ Пів­денного фронту під командуванням В. Антонова-Овсієнка. Біль­шовицька сторона відкрито готувалася до військового походу на УНР і розгорнула масову агітацію у всіх областях Слобожанщини, Донбасу та Лівобережжя.

Але, незважаючи на значну підтримку з боку сотен тисяч вояків-українців (як про цс заявлялося ще місяць тому) за нових обставин Центральна рада виявилася абсолютно неспроможною організувати оборону країни. Врешті-решт виявилося, що захищати її владу практично ніхто не збирається. Військові частини при відсутності ком­петентного і досвідченого вищого керівництва (як зазначалося вище, Генеральний секретаріат всіми силами намагався усунути від команду­вання старших офіцерів, навіть українського походження) та катастро­фічного падіння дисципліни напередодні зими розпадалися, а солдати розходилися по домівках. Селяни, які передусім прагнули панської землі, обіцяної Центральною радою, були нейтралізовані такими ж самими і навіть ще радикальнішими заявами більшовицьких агітаторів від Народного секретаріату УРР і взагалі, а ще й в зимові місяці, не мали бажання боротися за не дуже зрозумілі їм національно-дер­жавницькі гасла (тим більше, що і УРР проголошувала себе Українською державою в федерації з Росією). Серед міського російсь­комовного пролетаріату не тільки східних, а й центральних і південних областей України пробільшовицькі ради робітничих депутатів вже з осені 1917 р. користувалися переважаючим впливом; принаймні гасла національної української державності їх мало приваблювали, так само як і основну масу службовців та інженерне-технічних працівників на підприємствах і транспорті. Все, що для цих людей було привабливим у деклараціях Центральної ради, ще категоричніше обіцяли біль­шовики, а який режим вони встановлять в Україні на межі 1917 — 1918 р., уявити собі ніхто не міг.

Водночас  захоплення  широкими  колами  демократичної української інтелігенції соціалістичними гаслами та її прагнення до прискоренної та суцільної українізації призвело до відчуження і навіть свідомого відторгнення від загальноукраїнського руху представників соціальне домінуючих, безпосередньо причетних до загальноросійсь-кої культурної традиції, верств українського суспільства. Серед них, особливо на Лівобережжі, були не лише середні, але й великі земле­власники (як П. Скоропадський), середня та велика буржуазія (як М. Терещенко), визначні представники творчої інтелігенції (як В. Короленко), не кажучи вже про численних чиновників і земських діячів, вчителів, лікарів, інженерів, офіцерів тощо. Переважна більшість їх, з одного боку, не сприймала соціалістичних прожектів (зокрема ідеї скасування приватної власності), а з іншого, як люди російськомовно­го культурного кола, не могли і не бажали “українізуватися”, як цього хотіли діячі Центральної ради та, особливо, її численні та активні про­відники на місцях. В результаті саме такі люди, що мали досвід практичної роботи в адмініструванні, економіці, військовій справі тощо, залишалися осторонь державотворчого процесу.

Як з цього приводу слушно зазначав Д. Дорошeнко, відроджена національна державність України мала б спиратися на всі класи населен­ня і залучати до справи побудови оновленого життя всі соціальні групи, всі народності краю, усіх їх слід було зацікавити та зробити учасниками спільної роботи. Недоцільно було виключати з поняття членів української нації (як це робила національно-соціалістична інте­лігенція, яка задавала тон в Центральній раді) представників дво­рянського класу, зросійщеного на лівому боці Дніпра та ополяченого на правому, і зовсім відлучати їх від участі в державному будівництві. В Україні це був єдиний культурний клас, пов'язаний корінням з цим краєм і, разом з тим, такий, що мав політичні та адміністративні навики. Але таких людей національні демократи-соціалісти відштов­хували, звали “ворогами народу” і вели проти них агітацію. Захоплена першими успіхами націоанльного руху та сп’яніла від легких перемог над безсилим Тимчасовим урядом, українська соціалістична демокра­тія не хотіла допускати до справи державного будівництва тих, кого вона називала “панами” та “москалями”, бо не хотіла ділитися з ними владою і керівним положенням [6,с.85—86]. Сама ж вона, не маючи ні відповідних фахових знань, ні достатнього досвіду, справитися з за­вданням державотворення, організувати оборону країни була нездат­на.

При наявності безперечних зовнішніх успіхів становище в Україні протягом листопада-грудня 1917 р., а особливо в січні 1918 р., істот­но погіршувалося. Цс проявлялося в різкому спаді виробництва і закритті численних підприємств, інфляції, яка тільки посилилася після того, як 25 листопада (8 грудня) Генеральний секретаріат вирішив розпочати випуск власних грошових знаків, повному хаосі й анархії на селі, викликаних головним чином тим, що III Універсал 7 (20) грудня проголосив про скасування приватної власності на землю і її соціалізацію, а через кілька днів, 11 (24) грудня Генеральний секре­таріат повідомив населення та земельні комітети, що вони не мають права відбирати землю у її власників самочинно, що було цілком слушно, але за тих умов це призвело лише до плутанини у свідомості людей і ще більшого роздратувало їх.

Виразну картину відчуження широких народних лав від політики Центральної ради та дискредитації самої ідеї української державності наводить В. Винниченко. Згадуючи ситуацію на січень 1918 р. він писав: “Хто за тих часів, а надто зараз же по виході Центральної ради з Києва, був серед народу, особливо ж серед солдатів, той не міг не помітити надзвичайно гострої антипатії народних мас до Центральної ради... Я під той час уже не вірив у особливу прихильність народу до Центральної ради. Але я ніколи не думав, що могла бути в йому така ненависть. Особливо серед солдатів. І особливо серед тих, які не могли навіть говорити по-руськи, а тільки по-українськи... З якою зневагою, люттю, з яким мстливим глумом вони говорили про Центральну раду, про Генеральних Секретарів, про їхню політику. Але що було в цьому дійсно тяжке й страшне, то це те, що вони разом висміювали й усе українське: мову, пісню, школу, газету, книжку українську... І то ми, украшська демократія, Українська Центральна Рада спровокували велику пробуджену любов сина до своєї матері-нації. Ми своєю політикою... викликали в його недовір'я до національної справи” [4,с.256—261].

Враховуючи таке суцільне розчарування Центральною радою селянських, робітничих та солдатських лав на початку 1918 р., не важко зрозуміти, чому в цей час червоні загони, просуваючись до Дніпра, майже ніде не зустрічали істотного опору. Украшські полки танули — солдати йшли додому. Відомий діяч Директорії, раніше полковник ге­нерального штабу, В. Петров, так описував цю трагедію України: “Всі ці полки, а їм нема ні назви, ні числа, були лише випадковим зібран­ням людей, яке розпалося негайно, доторкнувшись української території, бо їх гаслом було: “додому!”. Так розпався полк, що йшов з Москви “славити визволення України”; так зник полк імені Шевчен­ка, що постав з частин запасу гвардії у Петербурзі; його вислали боль-шевики на Україну з гаслом: “робити порядок в буржуазній Централь­ній раді” [65,с.987]. А в цей час спроба полковника В. Павлeнка сформувати в Києві два так званих ссрдюцьких полки з твердою війсь­ковою дисципліною, без комітетів викликала протест Генерального секретаріату, що не хотів постійної армії, як “буржуазної”, як “контр­революційної” [62,с.376]. Єдиною силою, яка могла б, якщо б зберег­лася, дати відсіч більшовицькій навалі, був 60-ти тисячний І Український корпус П. Скоропадського, але, як зазначалося, через не­далекоглядність тодішніх українських керівників на початку січня 1918 р. не стало і його.

До цих свідчень агонії влади Центральної ради протягом січня 1918 р. варто додати і роздуми С. Єфремова, відомого українського письменника і літературознавця, активного учасника політичного життя тих часів. Розмірковуючи через місяць після того, як біль­шовицькі війська підійшли до Києва, про причини нездатності УНР чинити ворогам гідний опір він писав: “Бренить воно парадоксом, але цe суща правда: коли Центральна Рада не мала власті формальної, то саме тоді вона й тішилась найбільшим впливом, а власть немов одібра­ла у неї шляхи до мас і підборкала сміливе завзяття. Бо в гонитві за властю ми забули про ту величезну організаційну роботу, яка стояла перед нами. Потягнувшись до гори, ми занедбали основи і будувалися просто в повітрі, починаючи будинок з даху, а не з підвалин... І от поки тут, у Києві, в центрі, меткі та промітні люди робили політичні й пар­тійні кар’єри і тішилися часто проблематичними, бо тільки на патері, здобутками —там, на місцях, у селі, все потроху вислизнуло з кзших рук; там пішла руйнація всього економічного й культурного надбання; там почав гору брати більшовизм, такий принадний, як на примітивну психіку темних людей...

Становище українства на початку більшовицького перевороту було надзвичайно добре і вигідне. З самого страху перед більшовизмом з нами наважилися йти, та справді і пішли були, всі елементи, що не приймали більшовизму. Але тих попутчиків ми не тільки не вдержали при собі — ми розгубили по дорозі і навіть розпудили їх, — розпудили нещасною фразеологією, за якою вчувався вже вовчий зуб національного шовінізму та соціального авантюризму. То байка, звичайно, що говорили наші вороги про “насильствснную украинизацию”: фактично бо ії не було... Але була разом і деяка пиха, оті гордовиті хвастощі своїм національним добробу­том (“у нас — оазис”), були нетактовні фрази й вихватки, було безпотрeбне нехтування в дрібницях, були необережні слова — а цс може на-йгірш обурювало й одпихало од українства сторонніх людей. І що найщивніше — цю політику, що межувала з національним шовінізмом, провадила якраз наша лівиця, найдужче с[ього]-р[оку], що часто вда­рялися просто-таки в словесний і тим шкідливіший, що порожній, наці­оналізм, за яким сила не відчувалася. Поруч цього наші ксрівничі партії почали ще небезпечнішу гру — пустилися наввипередки з біль­шовизмом... І от більшовики глушили людність декретами, а ми підтюп­цем поспішалися на тс саме місце з універсалами. Розгром та руїна по селах, яким сигнал дали ленінські декрети, найвище підскочили по III Універсалі і аграрну, напр., найістотнішу для нас, може, справу, в такий глухий кут загнано “соціалізацією”, з якого, власне, виходу не бачать, певне, й самі автори соціалізації. Все цe одбило од нас суголосні елементи по містах, і, втративши село, — ми не придбали міста. Коли ми самі пока­зали себе свого роду більшовиками, то інтерес до боротьби з чужим біль­шовизмом пропав, і резон якогось вибору між ними так само” [66,с.127 —129].

Таким чином, головними причинами повної безпорадності уряду УНР у боротьбі з більшовицькою агресією у грудні 1917 — січні 1918 рр. С. Єфремов (як, до речі, і П. Скоропадский, Д. Дорошeнко та інші) вважав три. Цe, по-перше, примітивний націоналізм радикальнішої частини проводу правлячих українських партій, який відштовхував від Центральної ради міське, культурне і професійно кваліфіковане в аб­солютній своїй більшості російськомовне населення; по-друге, соціа­лістичний радикалізм, передусім, нічим не підкріплені декларації про соціалізацію землі, що відштовхувало від Центральної ради всі власницькі елементи як у місті, так і на селі, вже безвідносно до їх на­ціонально-мовної принадлсжності, і, разом з тим, не привертало до української влади пролетарські й незаможні селянські маси, бо біль­шовики обіцяли те саме, але ще раніше і рішучіше; по-третє, нездат­ність української національно-соціалістичної інтелігенції та напівінте-лігенції, що опинилася при владі, не маючи необхідних знань та досвіду, до методичної державотворчої роботи та її захоплюваність ефемерними прожектами, при наявності постійних чвар у власному середовищі. І з цим сьогодні важко не погодися.

< Попередня   Наступна >