Головне меню
Головна Підручники Історія держави і права України Іванов В. М /Історія держави і права України / Ч.1 Перша світова війна. Лютнева революція 1917 р. та їх відпуння в Україні

Перша світова війна. Лютнева революція 1917 р. та їх відпуння в Україні

Історія держави і права України - Іванов В. М /Історія держави і права України / Ч.1
134

Перша світова війна. Лютнева революція 1917 р. та їх відпуння в Україні

Початок першої світової війни продемонстрував відсутність не тільки організаційної єдності національного руху в Україні, а і відсут­ність спільних для різних політичних течій ідейних і стратегічних орієнтирів. Переважна більшість українських сил з обох боків лінії фронту, що проліг між двома “тюрмами народів,” — Російською й Австро-Угорькою імперіями, поспішила виказати свою лояльність власним монархіям.

В “Украинской жизни” за підписом її редактора С. Петлюри з’являється декларація з висловленням повної підтримки російському уряду і запевненням, що українці чесно виконають свій обов’язок перед державою. Київська газета “Рада” також писала, що українці повинні боронити російську державу [48,с.4—5]. Але царський уряд, не без підстав, не вірив у щирість цих заяв і, підозрюючи українських політиків у зв’язках з певними колами ворожих Антанті Центральних країн, особливо в Австро-Угорщині, розпочав репресії. Було закрито “Просвіти” і українські видавництва, фактично знову заборонено дру­карство українською мовою, заслано ряд відомих національних діячів, зокрема М. Грушсвського, який повернувся до Києва лише після Лют­невої революції на початку березня 1917 р.

Певний привід для цих репресій подала діяльність утвореного у Львові 4 серпня 1914 р. політемігрантами з Подніпров’я “Союзу визво­лення України”. Ця організація складалася з соціалістів, які в часи реакції залишили межі Російської імперії. Серед них були В. Дорошенко, Д. Донцов, А. Жук, М. Мелeнeвський, О. Скоропис-Йолтуховський, М. Залізняк та інші. Вони проголосили своєю метою утворення самос­тійної Української держави і заради цього пішли на співпрацю з Ні­меччиною та Австро-Угорщ

иною проти Росії.

Невдовзі у зв’язку з наступом російських військ на Львів, яким вони оволоділи 21 серпня (3 вересня за нов.ст.), члени цієї організації переїхали до Відня, звідки і розгорнули свою діяльність Най­важливішим у ній була організаційно-агітаційна робота в таборах військовополонених серед солдат-українців, яких багато було в тилах Центральних країн після поразки, котру зазнала російська армія по всій лінії фронту в лютому — вересні 1915 р. Це сприяло розвитку на­ціональної свідомості у солдат і незабаром призвело до створення двох дивізій, так званих “Сірожупанників” та “Синьожупанників”, що зго­дом взяли активну участь в боротьбі за українську справу.

Як і в Російській імперії, “свій” уряд на початку Першої світової війни підтримала і переважна більшість політичних партій галицьких русинів, які вже на початку серпня 1914 р. утворили у Львові “Загальну Українську раду” (ЗУР) на чолі з К. Левицьким. Ця організація заявила, що перемога австро-угорьких сил “буде й нашою перемогою” і закликала до формування українських добровольчих загонів —легі­ону “Українських січових стрільців”, який чисельністю в 2500 вояків З вересня присягнув на вірність цісарю Францу-Йосипу. Цей підрозділ започаткував західно-українські військові формування часів першої світової та громадянської війн.

Однак, незважаючи на всі декларації та навіть практичні заходи по залученню добровольцв до цісарського війська, австрійський уряд не довіряв галичанам-русинам майже так само, як і російський, своїм українським політичним діячам. Певною мірою цьому сприяло поширене серед консервативних верств галицького суспільства так зване “москвофільство”. Частина галицьких москвофілів ще перед війною виїхала за межі краю і з початком бойових дій об’єдналась у Києві в “Карпато-Русьюий освободительннй комитст”, що повністю стояв на позиції царського уряду. З початком успішного для російських військ серпневого 1914 р. наступу в Галичині цей комітет неодноразово звертався з відповідними гаслами до українців-русинів, що спричинило звинувачення українства в москвофільстві з боку авст­рійської адміністрації.

На початку війни певні кола в Галичині справді сподівалися поліп­шення свого становища внаслідок перемоги Росії, але поведінка російської адміністрації відразу перекреслила ці сподівання. Її предс­тавники разом з місцевими москвофілами розгорнули боротьбу з “мазепинцями” методами, взагалі невідомими в межах імперії Габсбургів. Були зачинені всі українські установи, бібліотеки і школи, почалися масові обшуки та арешти. Тільки через київські тюрми пере­везено до Сибіру понад 12000 осіб, серед яких було чимало грско-католицьких священиків. 19 вересня 1914 р. заарештували митро­полита А.Шептицького і вивезли до монастирської тюрми в Суздаль, де він перебував до Лютневої революції 1917 р., був депортований рек­тор Львівської семінарії отець Й.Боцян та багато шших відомих діячів. Місце греко-католицьких священиків масово займали православні російські, що, безумовно, викликало глибоке обурення народу [8,с.445]. Все це сформувало у галичан вкрай негативне ставлення до Росії, чиї війська протягом квітня — липня 1915 р. вимушені були залишити Галичину і західну частину Волині.

Як бачимо, в кожній з імперій провідні політичні українські сили з початком війни підтримали власний уряд, але в обох випадках (крайньо-праві у галичан та крайньо-ліві у подніпровців) відкрито стали на бік протилежної сторони.

Виняток з цього становила лише рада київського Товариства українських поступовців (ТУП), яка у вересні 1914 р. ухвалила поста­нову про тс, що українці мусять зайняти нейтральне становище у цій війні. Зрозуміло, що така позиція української інтелігенції не могла не викликати гніву царської адміністрації. Але поразка російської армії 1915 р. та наявна неспроможність державної бюрократії справитися з завданнями, особливо гуманітарного плану, які висував військовий час, сприяли пом’якшенню позиції урядових кіл щодо українства. Певну роль в цьому відіграла і гостра критика політики в Галичині з боку ліберально-демократичної російської опозиції, зокрема лідера кадетів П. Мілюкова.

За умов, коли наприкінці першого року війни масово почали виникати такі могутні, орієнтовані на благодійну діяльність, громадсь­кі організації, як “Военно-промьішленннй комитет”, “Союз городов”, “Зeмский союз” та ін., українські діячі влітку 1915 р. у Києві створили “Общество помощи населению юга России, пострадавшему от воєн­них действий” з широкими повноваженнями. Його гуманітарні акції та принципова позиція ТУПу сприяли підвищенню авторитету українського руху й згуртовуванню відданих українській ідеї людей.

За умов затяжної і взагалі безперспективної війни, що виснажува­ла людські та економічні ресурси, в Росії протягом 1915 — 1916 рр. за­гострювалася загальна криза. Самодержавство все більше дискредито-вувало себе в очах громадськості корупцією вищих посадових осіб, нездатністю уряду до чітких,раціональних і рішучих дій та багато чим іншим, зокрема одіозним зв’язком августішої родини з Г. Распутіним, вбивство якого в грудні 1916 р. вже не могло врятувати імперію від краху. Взимку 1916 — 1917 рр. у промислових містах, особливо в Пет­рограді, значно посилився страйковий рух, чому сприяли загальна втомленість від війни, падіння життєвого рівня народу, зневіра в здат­ність царя і уряду подолати загальну кризу.

17 лютого (2 березня) 1917 р. у Петрограді розпочався страйк на Путилівському заводі, який злившися з загальним протестом проти війни, дорожнечі та перебоїв у постачанні столиці хлібом, викликав ланцюгову реакцію протесту. Через тиждень, на Міжнародний жіночий день, у місті страйкувало вже 128000 робітників, а вулиці за­повнили колони демонстрантів. Стихійне поширення акцій протесту значно випереджало всі намагання влади і різних політичних сил пос­тавити під контроль цей вибух народного незадоволення. 24 лютого (9 березня) на робочі місця не вийшло вже 214000 чоловійк, а наступного дня економічне життя столиці було остаточно паралізовано.

Командуючий округом генерал С. Хабілов наважився використати проти демонстрантів силу, але перші ж криваві сутички довели ненад­ійність військ столичного гарнізону і 27 лютого (12 березня) загальний політичний страйк переріс у збройне повстання. Цього дня голова Державної думи М. Родзянко телеграфував головнокомандуючому Північного фронту. “Хвилювання, що почалися в Петрограді, прийма­ють страхітливі і загрозливі розміри”, а військовий міністр інформував начальника штабу верховного головнокомандуючого: “Становище в Петрограді стає надзвичайно серйозним; військовий заколот нечисленними військовими частинами, що залишились вірними уря­дові, приборкати поки що не вдається, навпаки, численні частини пос­тупово приєднуються до заколотників” [49,с.224—225]. Війська ма­сово почали переходити на бік демонстрантів і наступного дня під революційними гаслами стали вже 127000 військових. Під контролем повстанців було вже все місто разом з останніми бастіонами царату — Адміралтейством, Петропавлівською фортецею й Зимовим палацом.

У ніч на 28 лютого (13 березня) як інституціональні органи, що претендували на владні функції в охопленій суцільним хаосом столиці, сформовано Тимчасовий комітет Державної думи, з одного боку, та Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів — з другого. У ставку, де в цей час перебував цар, було відправлено делегацію від Комітету на чолі з В. Шульгіним та О. Гучковим, які зустрілися з Миколою II у Пскові 2 (15 березня) і разом з деякими генералами переконали його зріктися влади на користь брата Михайла, який, однак, наступного дня сам відмовився від престолу. В ці дні за погодженням з Петроградською радою депутатів, в якій взяли гору соціалісти більш-менш поміркованої позиції, на базі Тимчасового комітету утворюється Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Львовим. Свою програму, спрямовану на демократизацію суспільно-політичного життя та скликання Установчих зборів, Тимчасовий уряд оголосив в декларації 3 (16) березня.

Повним контрастом до того, що відбувалося в Петрограді було становище в Києві. На кінець лютого 1917 р. тут ніщо не передвіщало великих подій. На фронті було зимове затишшя, продовольче ста­новище не загострювалося і в громадському житті міста все було від­носно тихо. І ось увечері 1 (14) березня до Києва з Петрограда надійш­ла телеграма з повідомленням про революцію та текстом звернення М.Родзянка до населення. Наступного дня про повалення монархії та встановлення нової, демократичної влади було проголошено офіцій­но. Ці звістки облетіли місто зі швидкістю блискавки, викликавши за­гальне піднесення. Для всіх цс була несподівана радість, справжній подарунок долі. Здійснилися віковічні мрії, причому без боротьби, пострілів і крові. Щиро й емоційно в ці дні на події реагував Олександр Олесь [50,с.268]:

Воля?! Воля! Сниться може?

Друже! Брате! Говори!

Що? народ? солдати? Боже!

Бій... червоні прапори!..

З тюрем в’язнів випускають?!

Прилучаються міста!..

Далі, далі! Хай співають

Золоті твої уста.

“Марсельєзу”! Швидше б ранок!

Чом так тихо на селі?!

На дзвінницю! вже світанок!

Люде! Воля на землі!

Ставлення до революції розмежувало київську громадськість. Один таоір був за “поглиблення революції”, тоді як інший, що складався з обережніших людей, був стурбований звісткою, що брат царя, відомий англоман Михайло Олександрович відмовився від пропозиції стати конституційним монархом. У кадетських та більш правих колах висловлювали побоювання (і це показав наступний перебіг подій), що відсутність спадкоємності в переданні влади може призвести до безвладдя і хаосу. Але в ті дні таких поміркованих було обмаль і революційна повінь захопила людей.

У Києві відразу розпочалися процеси самоорганізації громадських сил різної політичної спрямованості, які в перші дні після скасування самодержавства ще не повною мірою розмежовувалися і не до кінця усвідомлювали несумісність своїх прагнень і цілей.

1 (14) березня 1917 р. помірковано-демократичні російськомовні кола міста, переважно центристи кадетської орієнтації, утворили “Грома­дянський комітет”. Через кілька днів завдяки об’єднанню з ним предс­тавників майже всіх, що існували тоді в Києві, громадських, культурних, просвітницьких, національних (перш за все українських та єврейських) організацій, а також представників утвореної в місті 3 (16) березня Ради робітничих депутатів, цей Комітет реорганізується в “Раду об’єднаних громадських організацій міста Києва”, яка відразу ж утворила свій “Вико­навчий комітет”. До його першого складу увійшли представники міської думи (Н. Страдомський, Д. Григорович-Барський), Земського союзу (С. Шликевич), Міського союзу (Ф. Ютенгейль), Військово-промислово­го комітету (Ю. Вагнер), українських організацій (А. Ніковський), єврейських організацій (І. Фрумін), робітничих рад (П. Незлобін, А. Доротов), військових кіл (офіцер Л. Карум, солдат Зайцев) та інші. Головою Комітету став Ф. Штейнгель, секретарем — А. Ніковський, редактор української газети “Нова Рада”, з українських діячів його членами були також С. Єфремов, М. Порш та М. Паламарчук. Цей Виконавчий комітет у перші півроку після Лютневої революції фактично був представником влади Тимчасовго уряду у Києві.

За прикладом Виконавчого комітету Державної думи. Київський виконавчий комітет призначав своїх комісарів в окремі міські уста­нови, і більшість з них згодом їх очолила. Так, комісар судових установ Д. Григорович-Барський, представник відомого в українській історії XVIII —XIX ст. київського роду, став згодом головою судової палати, а комісар військового округу К. Оберучев — начальником цього окру­гу. Губернським комісаром став голова губернської земської управи М. Суковкін. При ньому існували власний губернський виконавчий комітет і власна губернська рада громадських організацій, які, за сло­вами відомого київського юриста А. Гольденвейзера репрезентуючи всі повіти без губернського центру, “з самого початку були забарвлені в український колір”. Зокрема до Київського губерніального комітету на земських з’їздах були обрані М. Грушевський, Д. Дорошенко, Х. Барановський, Д. Антонович, П. Линниченко, А.Красовський, О. Степаненко та інші відомі українські діячі.

Перевага представників загальноросійських центристських сил у виконавчій владі Києва та української демократії у відповідних гу­бернських органах об’єктивно вела до напруги в суспільстві.

В перші тижні після Лютневої революції це ще майже не усвідомлювалося, але наступні події продемонстрували загострення взаємин між ліберально-демократичними російськомовними (кадетської орієнтації) колами та силами українського національно-демократич­ного табору.

< Попередня   Наступна >