46

---

Розділ 3

ПРАВО КИЇВСЬКОЇ РУСІ

3.1. Джерела давньоруського права

Загалом джерело права — це засіб існування й вияву право­вих норм як певних установок у поведінці людей, що характери­зуються владністю й підтримуються державним примусом. Дже­рела права невіддільні від поняття юридичної норми. Вони є фор­мою вираження правових норм. Джерела права завжди є більш чи менш визначені.

У давньоруській державі були поширені звичаєве право, до­говори Русі з Візантією, князівське законодавство, канонічне (церковне) законодавство, Руська Правда.

Серед них домінували норми, що виникли на основі звичаїв. У літописах і повідомленнях зарубіжних авторів містяться дані про звичаї східних слов’ян ще до утворення Київської Русі. Вони регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення де­яких процесуальних дій (присяга, ордалії, оцінка показань свідків та ін.). У процесі становлення класового суспільства звичаї, що використовувалися в інтересах пануючого класу, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. Оскільки їх санкціонувала держава, вони ставали загальнообов’язковими для виконання. Держава забезпечувала їх дотримання, але вони діяли переважно у сфері общинного суду.

Норми звичаєвого права були тісно пов’язані з нормами мо­ралі, і вони сприймались як справедливі, моральні; з ними змушена була рахуватись і панівна верхівка.

Важливими джерелами права були русько-візантійські договори 860, 907, 911, 944 рр. Хоча тексти договорів 860 та 907 pp. не збереглися, вони згадуються у пізніших договорах. Дослідни­ки вважають, що в них відбиті норми давньоруського права “Руський закон”. Так, договір 944 р. згадує не лише про зви­чай, а й про “статут”, тобто писаний закон руський. Закон русь­к

ий описується як ґрунтовне, самобутнє законодавство, що охороняє особистість, власність. На цій підставі можна припустити, що законодавство давньоруської держави існувало задовго до Руської Правди. Слід зазначити, що існує також договір 971 p., але в ньому представлено лише візантійське право.

Зміст договорів свідчить про те, що вони регулювали торго­вельні відносини, визначали права, якими користувалися руські купці у Візантії. У них можна знайти норми цивільного, кримі­нального, міжнародного, процесуального права. Наприклад, до­говір 911 р. містить статті, які регулюють порядок успадкування майна русів, що були на службі у Візантії, саме руськими на­щадками. Статті даного договору містять норми кримінального права, що трактують відповідальність за вбивство: “...якщо хто уб’є, християнина русин чи християнин русина, — нехай умре там, де вчинить убивство”. Договір 944 р. дозволяє й інший варі­ант дій — убивця може бути затриманий і позбавлений життя близькими родичами вбитого. Договори містять також чимало інших норм, які встановлюють відповідальність за крадіжку, тілесні пошкодження, розбій, пограбування тощо. Деякі з них пізніше відтворено в Руській Правді.

В окремих випадках норми русько-візантійських договорів ви­переджають тогочасне міжнародне право. Скажімо, договір 911 р. установлював взаємні обов’язки русів та візантійців, пов’язані зі збереженням майна розбитого об берег чужоземного корабля, поки не з’явиться законний володар. У Західній Європі в такому випадку майно належало володарю берега. До норм міжнарод­ного права належить також обов’язок сторін щодо видачі зло­чинців.

Серед джерел давньоруського права чільне місце посідає княже законодавство (договори князів між собою, договори князів з народом, княжі устави, грамоти й уроки). Договори князів між собою містили зобов’язання, пов’язані зі спільною обороною від зовнішнього ворога, утримання від дій проти сторін, які уклали угоду тощо. Договори (“ряди”) князів з народом укладали­ся, як правило, на віче, щоб контролювати діяльність князя, і спиралися на звичаї та традиції старовини. Тексти договорів не збереглись, але про них згадується в літописах. Княжі грамоти також мало збереглися, найстаріша з них — грамота Мстисла­ва I (1130 р.).

Устави — це розпорядження князя, що діяли тривалий час і стосувалися питань цивільного, сімейного, спадкового, опікунсь­кого, кримінального права. Уроки являли собою конкретні по­станови про мито й інші податки на користь князя. Вони, як правило, діяли тимчасово. Характерно, що грамоти, устави й уроки відтворюють процеси диференціації суспільства, взаємо­відносин держави та церкви, регуляції земельної власності.

Окреме місце серед джерел права займає церковне законо­давство. Воно містило норми канонічного (церковного) права, регулювало відносини між церквою й державою, усередині цер­кви, між церквою та паствою. Для захисту своїх інтересів церква домоглася отримання княжих церковних уставів. Відомі церковні князівські устави Володимира Святославовича та Ярослава Муд­рого. Уставом Володимира юрисдикції церкви підлягали справи людей церковних, а також шлюбно-сімейні. Джерелом матеріаль­ного забезпечення церкви було визначено десятину від митних надходжень, приплоду худоби та зібраного урожаю. Устав Ярос­лава відтворює характерне для феодального суспільства право привілею щодо диференціації покарання (залежно від соціаль­ного становища потерпілого). Вони містять заходи щодо бороть­би із залишками язичництва та порушенням християнської мо­ралі: заборони шлюбів між родичами, двоєженства, самовільно­го розірвання шлюбу, примусу до укладення шлюбу тощо.

Як джерело права використовувались також візантійські но­моканони (у перекладі з грецької: закон і церковне правило), які з прийняттям християнства потрапили до Русі через Болгарію. У київській державі номоканони набули поширення у перекладі на старослов’янську під назвою “Кормча книга”, яка складалася із “Еклоги” та “Прохірона”. Еклога містила витяги з інституцій, дигест, кодексу й новел Юстиніана та деякі додатки, зроблені під впливом звичаєвого права народів, завойованих Візантією. “Прохірон” очищав візантійські закони від звичаю, наближав їх до римського права. Зазначені джерела містили переважно нор­ми цивільного права (про шлюб, дарування, спадщину й опі­кунство, про зобов’язання та ін.). Наводяться й деякі норми кри­мінального права, а також порядок розподілу воєнних трофеїв. Окрім “Еклоги” та “Прохірона” “Кормча книга” включала також збірник права під назвою “Закону судного людям”, положення якого межували із статтями Руської Правди. Слід зазначити, що всі візантійські збірники при перекладах зазнавали значних змін. Тексти доповнювалися з урахуванням місцевих звичаїв та умов судочинства, що наближало дані джерела до давньоруського права.

Серед джерел давньоруського права визначне місце належить Руській Правді.

 

< Попередня   Наступна >