68

---

2.3. Державний устрій

За формою правління Київську Русь можна вважати ранньо­феодальною монархією. Безперечно, Київська Русь не була дер­жавою в сучасному розумінні цього слова, а лише періодично набувала ознак “клаптикової” ранньофеодальної імперії, міжкнязівської федерації або конфедерації під колективним правлін­ням династії Рюриковичів. Інколи — перетворювалася на конгло­мерат самостійних князівств, зв’язаних відносинами сюзеренітету-васалітету та формальним визнанням єдності Київської Русі й першості Великого князя київського. На думку багатьох сучас­них дослідників, Давньоруська держава була нестійким, віднос­но єдиним державним утворенням.

Центральне управління уособлювали Великий князь, бо­ярська рада, князівські з’їзди (снеми) та віче. Кожна з цих інсти­туцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у державному устрої Києва.

На чолі держави стояв Великий князь київський. В ІХ-Х ст. його повноваження обмежувалися керівництвом дружиною, організацією воєнних походів, збиранням данини, охороною кор­донів, дипломатичною діяльністю, здійсненням судочинства на основі звичаєвого права. Київські князі тоді володіли переважно київською землею. Князівства племен зберігали певну автономію. Вони сплачували Києву данину й залучалися до участі у воєн­них і зовнішньополітичних акціях. З кінця X ст., починаючи з Володимира, Великий князь розглядається як верховний воло­дар і розпорядник усієї землі держави. У зв’язку з ускладнен­ням структури війська (дружина, війська васалів, ополчення) зростає обсяг його воєначальницької діяльності. Обов’язки захи­щати кордони передбачають організацію сторожової служби, спо­рудження укріплень, встановлення й підтримання зовнішніх зв’язків. З’являються нові функції: господарсько-розпорядчі (організація будівництва шляхів, укріплень, мостів та ін.), при­душення

народних повстань, керівництва збором податків, мита за торгівлю, плати за судочинство, штрафів. Великий князь ус-іляко сприяв поширенню християнства в суспільстві. У ХІ-ХП ст. особливо вагомою стає законодавча функція князя.

Процес децентралізації влади пов’язується з реформою Ярос­лава Мудрого, за якою кожний представник династії Рюриковичів, яка швидко зростала, отримував реальну (чи уявну) частку володінь. Унаслідок цього статус Великого князя обмежувався до рівня титулованого глави династично зв’язаного конгломерату князівств. До того ж у намаганні посісти на київському престолі численні представники династії безперервно ворогували й во­ювали між собою.

Княжа (боярська) рада, пізніше боярська дума, була постій­ним дорадчим органом при князеві. Вона складалася з верхівки дружини князя, великих бояр, представників верхівки міст, вищих церковних ієрархів, а у воєнний час — і керівництва со­юзників. Князівська рада вирішувала військові, адміністративні, фінансові питання. Інколи вона виконувала функції вищої судо­вої влади. Рада не мала впорядкованої організаційної структу­ри, однак її діяльність носила стабільний характер. Це пояснюєть­ся насамперед зацікавленістю князя в підтримці найважливіших рішень впливовими особами держави.

До структури центральних органів влади належали князівські з’їзди (снеми), які скликалися Великим князем для вирішення питань війни й миру, змін у державному устрої, порядку зай­няття столів, ухвалення найважливіших законодавчих актів. Так на снемах у 1072 р. у Вишгороді було схвалено “Правду Ярославичів”, у 1097 р. визнано незалежність окремих князів, у 1101, 1103 pp. під Києвом вирішувалися питання війни й миру з полов­цями. У снемах, крім Рюриковичів, брали участь місцеві князі, їхні союзники (брати), васали (сини), наймогутніші бояри, інко­ли — церковна знать. Коли влада Києва послабилась, значення князівських з’їздів зросло, але вони не змогли зупинити процес феодальної роздробленості.

Віче було демократичним елементом у системі органів влади Київської Русі. Як один із найархаїчніших інститутів народов­ладдя воно виросло із племінних сходів давніх слов’ян. У вічо­вих зборах брали участь усі вільні жителі міста, які мали власне господарство (голови родин), але вирішальна роль належала міській феодальній верхівці. У компетенції віча було запрошення князя на престол, комплектування ополчень і вибори ватажків. Воно могло могли виконувати функції суду, домагатися зміни посадових осіб князівської адміністрації. Віче скликалося перед початком воєнних дій, під час облоги, інколи — на знак протесту проти політики князя. На віче укладалися “ряди” (договори) з князями, обраними населенням, і цю практику можна вважати витоками вітчизняного конституціоналізму.

У Київський Русі віче не стало постійним органом влади, за винятком Новгорода і Пскова. Вперше у літописі про віче в Києві згадується в 1068 p., а в останнє — в 1202 р.

Верв — орган місцевого селянського самоврядування — ви­ник спершу як родова, а згодом територіальна сільська громада, що об’єднувала самостійних господарів одного чи кількох сіл. Члени верви спільно володіли неподільними землею, лісами, випасами, іншими земельними угіддями. Вони були пов’язані круговою порукою і несли взаємну відповідальність за сплату данини, за скоєні на території громади злочини. Функції управ­ління у верві здійснювали “копні” збори, судочинство на основі норм звичаєвого права вершив вервний суд.

Управління землями до X ст. здійснювалося на основі десят­кової системи, що зберігалася від періоду військової демократії. У центрах васальних князівств київські князі ставили свої гарні­зони — тисячі, в містах, менших за значенням — сотні, десятки. Тисяцькі, соцькі, десятники виконували, крім військових, адміністративні, судові, фінансові й інші функції. З розвитком феодалізму десяткову систему витісняє двірсько-вотчинна система, за якої управління територіями здійснювалося через бояр-вотчинників та службовців князівського двору. Осередком управ­ління був князівський двір. Різниці між органами державного управління й управління особистими справами князя не існува­ло. Центральні управлінські функції здійснювали особи з оточен­ня князя та його особисті слуги (тіуни). Найповажнішими поса­довими особами були дворецький, який керував двором князя і виконував важливі державні доручення; печатник очолював кан­целярію; в обов’язки стольника входило постачання князівсько­го двору продовольством; тіун конюший відповідав за княжу стайню. На місцевому рівні владні функції здійснювали воєводи, по­садники, волостелі, старости, яким допомагали мечники, вірники, мостники тощо. Княжі службовці не утримувалися з центру, а використовували на свої потреби частину податків та поборів, що стягувалися з населення (система кормління).

Судові органи як особливі державні структури в Київський Русі не існували. Суд не був відділений від адміністрації й захищав насамперед інтереси вищих верств населення. Суди поділя­лися на світські й церковні.

Найнижчою судовою інстанцією, під юрисдикцію якої підпа­дали члени селянських общин, були громадські суди (суди верви). Вони розглядали справи, що не потребували втручання кня­зівського суду. До складу громадського суду входили вервний староста й авторитетні члени громади (“добрі люди”).

До судів світських належав суд князя, князівської адміністрації (посадників, волостелів). Справи, де хоча б однією зі сторін були феодали, підпадали під юрисдикцію виключно князівсько­го суду. Про князя як суддю Руська Правда згадує досить часто. У княжому судочинстві брали участь окремі процесуальні особи: ”ябетник” (обвинувач), “метальник” (писар), “істці” (слідчі). Вра­ховувалась думка представників громадськості — “старців”. Судові рішення щодо важливих справ могли прийматися разом з боярами і навіть на вічах. Для вирішення майнових спорів (роз­поділ спадщини, суперечки за межу і т. п.) князь посилав своїх “отроків”, або “дітських”.

З утвердженням феодальних відносин і зростанням великого землеволодіння на Русі виникли вотчинні суди. Це були суди землевласників над феодально залежним населенням (закупами, холопами). У справі холопа рішення суду феодала було ос­таточним і оскарженню не підлягало. Закупи мали право оскар­жувати рішення вотчинного суду у князівському суді.

Церковні люди (населення, залежне від монастирів) і духо­венство підлягали з усіх справ церковному суду, де функції суддів виконували архімандрити, архієпископи, єпископи, митрополит. Церковний суд мав великий вплив на життя населення. До його виключної юрисдикції належали справи, що виникали на ґрунті шлюбно-сімейних стосунків, справи про порушення моралі, роз­пусту, двоєженство, віровідступництво, святотатство, чаклун­ство, знахарство, здійснення язичницького культу, справи, по­в’язані з церковним майном.

Могутня Київська Русь посідає значне місце у всесвітній історії. Виникнення й розвиток Давньоруської держави обумовлювалось інтеграційними політико-економічними процесами внаслідок дії низки внутрішніх і зовнішніх чинників. Київська Русь явила со­бою центр об’єднання східнослов’янських народів. Це була удільна ранньофеодальна династична монархія на чолі з Великим кня­зем. Аристократичну тенденцію в державному устрої уособлюва­ла боярська рада. Вона, як і демократичні інституції — князівські з’їзди та віче, належно не розвинулися і не перетворилася на відповідні витоки парламентаризму. В процесі зміцнення феода­лізму відбувся перехід з десяткової системи управління держа­вою, що сформувалася з дружинної організації, на нову— двірсько-вотчинну.

 

< Попередня   Наступна >