106

---

3.3. Характерні риси давньоруського права

Право власності. Зміст права власності в Київський Русі за­лежав від того, хто був суб’єктом і що розглядалось як об’єкт права власності. З огляду на низький техніко-юридичний рівень ще не було створено спеціального терміна для позначення пра­ва власності. Але, виходячи з того, що Руська Правда визнача­ла порядок повернення речі справжньому власнику з неправомірного володіння можна стверджувати про застосування в дав­ньоруському праві інститутів права власності й права володіння. Охорона права власності феодалів-вотчинників — одне з го­ловних призначень правової системи Київської Русі. Уже Статті найдавнішої Короткої редакції Руської Правди були спрямовані переважно на захист феодальної власності, рухомого й нерухо­мого майна. Втім, аби уникнути повстань, давньоруське право певною мірою захищало від феодального свавілля й окремі інте­реси залежного населення. Так, у період особливого загострення соціальних відносин на початку XII ст. для умиротворення кра­їни Володимир Мономах пішов на деякі поступки закупам і смер­дам, обмеживши лихварські проценти (рези).

У Руській Правді Ярослава ще не йдеться про власність на землю. Згадується лише рухоме майно, яке належало дружин­никам: бойовий кінь, зброя, одяг. Перша згадка про князівське землеволодіння міститься в Руській Правді Ярославичів. Так, во­на встановлює штрафи 3 гривні за пошкодження борті в князів­ських володіннях, 12 гривень за заорювання межі, знищення “перетеса” — межового знака, зробленого в лісі на дереві.

Серед форм земельної власності переважали князівський до­мен, боярське й монастирське землеволодіння, земля селянсь­ких общин. Джерелами придбання землі спочатку були здебіль­шого освоєння вільних земель, отримання їх у князя за службу. Пізніше набуває поширення пряме її захоплення у селянських общин, сусідів (“окняження”,

“обоярення”). Розширена редакція Руської правди визнавала право вотчинників на захоплення лісів, мисливських угідь тощо.

Поступово відбувається диференціація норм охорони приватної власності. Якщо Коротка Правда визначала розмір штрафу залежно од виду й того, скільки вкраденого стада, то за статтями 38, 39 Розширеної редакції штраф залежав також від місця злочину.

Існування права приватної власності сприяло розвитку спад­кового права. Договір Русі з Візантією 911 p., а пізніше й Руська Правда вирізняють успадкування за законом і за заповітом. Спадкове право відповідало становій диференціації суспільства. Згідно із законом боярську вотчину успадковували не лише сини, а за їх відсутності й дочки. Пізніше ця норма поширилася на біле духовенство й ремісників. Майно ж померлого смерда, у якого не було синів, вважалося вимороченим і переходило до князя. У спадковому праві діяв принцип мінорату, за яким батьківсь­кий двір переходив до молодшого сина. Решта спадщини розпо­ділялася між синами старшими. Дочки отримували лише прида­не, а на спадкоємців покладався обов’язок видати їх заміж. Доки спадкоємець не досяг повноліття, майном розпоряджалася мати-вдова. Коли ж удруге вона виходила заміж, — опікун із числа найближчих родичів. Позашлюбні діти спадкових прав не мали, однак якщо їх мати була рабинею, то вони разом із нею одер­жували волю.

Зобов’язальне право розвивалося задля відносин власності. Перші зобов’язання виникали у зв’язку із заподіянням шкоди. Як зазначається в Правді Ярослава, особа, що зламала чужий спис або щит, зіпсувала одежу, зобов’язана була відшкодувати їх вартість (ст. 17 Кор. ред.).

Зобов’язання виникали і з договорів. Характерно, що невико­нання стороною зобов’язань не тільки призводило до майнових стягнень, а й надавало потерпілому право на особу, котра не виконала своїх зобов’язань. Серед найдавніших видів угод були договори (“ряди”) купівлі-продажу. Вони регулювали загальний порядок торговельних відносин, а також окремі важливі проце­дури купівлі-продажу (челядина, продажу себе в рабство, уста­новлення добросовісного придбання речі). Якщо хтось продавав чужу річ, то договір вважався недійсним. Вона переходила до власника, а покупець подавав позов на продавця про відшкодування збитків.

Найврегульованішими були договори позики (грошей, речей, продуктів). Коли позика становила суму понад три гривні, то при укладанні таких договорів вимагалася присутність послухів. Бор­жники мали сплачувати значні відсотки (“рези” — для грошей, “присоп” — коли позичали жито, “наставу” — в разі позики меду). Руська Правда встановила обмеження у сплаті лише для довго­строкової позики розміром 50 відсотків суми боргу щорічно (ст. 51 Розш. ред.). Але якщо кредитор устиг отримати відсотки за три роки (150 відсотків боргу), зобов’язання щодо повернення пози­ки боржником вважалися виконаними (ст. 53 Розш. ред.).

В умовах розвиненої внутрішньої та зовнішньої торгівлі пра­во Київської Русі детально регулює питання банкрутства й розрізняє три його види. У разі банкрутства “без вини” (стихійне лихо, розбійницький напад тощо) купцю надавалася відстрочка у сплаті боргу. У разі коли “купець проп’є, програє” чужий то­вар, то на розсуд кредиторів він або продавався в холопи, або отримував відстрочку у сплаті (ст. 54 Розш. ред). У випадку злісно­го банкрутства, коли неплатоспроможний купець позичав у гос­тя з іншого міста чи іноземця і не повертав борг, він продавався разом з усім його майном.(ст. 55 Розш. ред.).

Шлюбно-сімейне право до прийняття християнства регулю­валося звичаєвим правом, яке допускало багатоженство, викра­дення наречених. Відомо, що князь Володимир Великий мав п’ять дружин і багато наложниць. Після прийняття християнства сімейне право розвивалося в Київський Русі відповідно до візантій­ського канонічного права. Установлювалася одношлюбність (мо­ногамія). Церква забороняла укладення шлюбу з представниками інших конфесій, ухилялась освячувати шлюби між людьми, які належали до різних соціальних станів. Ускладненою була проце­дура розлучення. Залишаючи дружину без достатніх на те при­чин, чоловік мав надати їй значну матеріальну компенсацію, а також виплатити штраф на користь церкви. Розмір його зале­жав від соціального стану подружжя.

Руська Правда та інші джерела права не відрізняли кримінальне правопорушення від цивільно-правового. Нанесення по­терпілому фізичної, матеріальної чи моральної шкоди визнача­лось як “образа” (злочин). Суб’єктами злочину були тільки вільні люди. За холопів і челядинів матеріальну відповідальність несли їхні власники, що, однак, не виключало застосування до раба фізичного впливу. Життя, честь і майно представників панівних класів захищалися санкціями суворішими, аніж життя, честь і майно простих людей. Про це свідчить, зокрема, ст. 3 Розш. ред. Руської Правди: “якщо хто уб’є князівського мужа в розбої, а головніка не шукають, то вервену платить той, у чиїй верві ле­жить голова — 80 гривен, а за простолюдина — 40 гривен”. Сто­совно віку, з якого настає кримінальна відповідальність, то та­ких даних джерела староруського права не містять. Руська Правда розрізняє суб’єктивну сторону злочину, умисел та необережність. Так, якщо вбивство скоєно в стані афекту, випадково (“у пиру”), винний ніс відповідальність разом з общиною (ст. 4 Розш. ред.). Коли ж убивство зумисне (“стал на розбой”), “то за разбойника люди не платять, но відадять и всего с женою и с детми на поток и на разграбление” (ст. 5 Розш. ред.). Досить просто розв’я­зувалась проблема співучасті: розподіл функцій не здійснювався і всі співучасники злочину відповідали порівну. Злочини поділялися на такі види:

проти князівської влади (повстання, перевіт — перехід на сторону ворога);

проти церкви та християнської моралі (віровідступництво, церковна татьба, нищення хрестів, розриття могил, чаро­дійство тощо);

проти особи (убивство, тілесні пошкодження, побиття);

майнові (розбій, крадіжка, пошкодження, незаконне кори­стування чужим майном, привласнення загублених коней, зброї, одежі тощо);

проти сім’ї й моральності (розп?ста, багатоженство, спів­життя з черницею, кума з кумою, зґвалтування, сексу­альні збочення тощо).

Покарання, за Руською Правдою, були досить м’якими. До монголо-татарської навали Русь (чи не єдина в Європі) не знала смертної кари як юридично санкціонованого вбивства. Щоправ­да, літопис засвідчує її застосування в окремих випадках за дер­жавні злочини. Так, у 1068 р. були страчені через повішення учас­ники повстання проти князівської влади. За звичай існувала й кровна помста, яку сини Ярослава Мудрого замінили на грошо­ву віру (ст. 2 Розш. ред.). Вищою мірою покарання були потік і пограбування, коли майно злочинця конфісковувалося, а його разом із сім’єю виганяли з общини або перетворювали на хо­лопів. Поширеними були грошові покарання (віра й продаж), які стягувалися на користь князя. Віра присуджувалася за вбивство і становила 40 гривень, а продаж у розмірі від 3 до 12 гривень — за інші злочини. За вбивство княжого мужа, як уже зазначало­ся, сплачувалась подвійна віра. Це були відчутні матеріальні стягнення, якщо взяти до уваги, що за 2 гривні можна було при­дбати корову або до десяти баранів. Варто зазначити, що Воло­димир Великий, мабуть, під впливом візантійського права, замінив віру на смертну кару, але ненадовго, бо це негативно позначилося на прибутках державної скарбниці. Відома й дика віра, яку сплачувала верв, коли на її території знаходили вбитого, а вбивцю з якихось причин община не видавала (не вдало­ся розшукати тощо). Гроші виплачувалися родичам убитого (головництво), а також потерпілим від образ (урок).

Судовий процес носив змагальний (обвинувальний) характер, сторони в ньому були рівноправними. Він починався із заклича — публічної заяви потерпілого про пропажу та її прикмети (ст. 32 Розш. ред.). Хоча чіткого розмежування між кримінальним і ци­вільним процесом не було, певні процесуальні дії могли застосо­вуватися тільки щодо кримінальних справ. Наприклад, гоніння сліду, — тобто пошук злочинця за його слідами. Якщо слід вів до верви, вона мала видати винного чи платити дику віру. Спе­цифічною процесуальною дією був звод: коли особа, у якої була знайдена чужа річ, оголошувала себе добросовісним набувачем. Набувач вказував на того, у кого він ту річ придбав (“пойди на свод, кде есть взял”, — ст. 35 Розш. ред.), той у свою чергу міг вказати на третього і т. д.

Судовими доказами вважалися: свідчення видоків (очевидців правопорушення), послухів (свідків доброї чи недоброї слави підозрюваного), зовнішні прикмети, речові докази, власне зізнан­ня. У випадках, коли не було інших доказів, могла застосовува­тись присяга (рота), що супроводжувалася цілуванням хреста, а також суди божі (судовий поєдинок, ордалії — випробування водою чи розпеченим залізом). При випробуванні водою підозрю­ваного кидали зв’язаним у воду, і якщо він тонув, то вважався невинним. При випробуванні розпеченим залізом, невинним визна­вався той, у кого не залишалося слідів опіків. Рішення суду ви­носилися в усній формі, а до їх виконання залучалися спеці­альні посадові особи (вірники, наприклад, збирали кримінальні штрафи за вбивство).

Право Київської Русі складалось й вдосконалювалось у про­цесі еволюції Давньоруської держави. Серед основних його дже­рел був звичай. На нормах звичаєвого права базувалися писані джерела права: міжнародні договори, князівське законодавство, церковні статути. Найважливішою пам’яткою давньоруського права є Руська Правда, де найповніше подано характерні для того часу правові норми. Право Київської Русі було правом привілеїв. Його норми охороняли власність і забезпечували привілейоване ста­новище панівної феодальної верстви. Феодально залежне насе­лення перебувало поза законом.

 

< Попередня   Наступна >