46

---

Розділ 4

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА ТА її ПРАВО

4.1. Утворення й історична доля Галицько-Волинського князівства

Як зазначалося при розгляді попередніх тем, період роздроб­леності й розпаду Київської держави був закономірно обумовле­ний розвитком феодального виробництва та феодальних відно­син. На той час аналогічні процеси відбувалися на території всієї Європи.

Подальшому розвитку українського державотворення значною мірою сприяло створення на заході сучасної України могут­нього державно-політичного центра — Галицько-Волинського князівства. Воно виникло у 1199 р. завдяки об’єднанню князем Романом Мстиславовичем Володимиро-Волинського та Га­лицького князівств, які наприкінці XI — на початку XII ст. відокремилися від Київської держави. Однак цьому єднанню пере­дував процес їхнього становлення й самостійного розвитку в складних суперницьких стосунках між собою. М. Грушевський вважав ці два князівства найбезпосереднішими спадкоємцями по­літичної та культурної традиції Києва.

За шість років князювання Романа Галицько-Волинське кня­зівство досягло великої могутності. У внутрішній політиці, спи­раючись на дрібне та середнє боярство й городян, Роман зо­середив увагу на зміцненні княжої влади, підпорядкувавши собі свавільну галицьку боярську верхівку. Здійснюючи актив­ну зовнішню політику, Роман поширював свій вплив на схід і в 1203 р. захопив Київ. Відтак під владу одного князя потрапи­ли всі, за винятком Чернігівського, руські князівства. Автор Галицько-Волинського літопису називає його “царем на Русі”, “самодержцем”. Удалими були й військові походи Романа про­ти половців, завдяки чому, згадується у візантійських літопи­сах, було врятовано Візантійську імперію. Раптова смерть Ро­мана у бою з поляками (1205 р.) призвела до нових феодальних чвар, міжусобиць і

війн, які знесилили й спустошили цей ре­гіон.

Галицько-Волинське князівство розквітнуло за князя Дани­ла Галицького, коли воно охопило велику частину земель ко­лишньої Київської держави, продовжило її державницькі й куль­турні традиції. Після загибелі свого батька князя Романа ма­лолітній Данило з матір’ю та братом Васильком, рятуючись від бояр, перебував при дворі угорського короля. Пізніше він утвер­дився на Волині й за підтримки феодалів зумів у 1238 р. оволод­іти Галичем, а наступного року й Києвом.

Під час монголо-татарської навали, щоб зберегти владу й кня­зівство, визнав себе васалом хана, зобов’язавшися сплачувати данину й надавати в розпорядження орди своє військо.

Влада Данила значно зросла після його перемоги над коалі­цією Угорщини, поляків та галицьких бояр у 1245 р. під Яросла­вом (тепер місто у Польщі). Данило узяв собі Галичину, а бра­тові Васильку віддав Волинь. Попри це, обидва князівства про­довжували існувати як єдине ціле під зверхністю старшого князя Данила.

Воєнні успіхи й піднесення Галицько-Волинського князівства не могли не викликати занепокоєння в Орді. Незабаром після перемоги під Ярославом Данила викликали до столиці орди Са­раю, де, визнавши зверхність хана, він одержав ярлик на кня­зювання. Завдяки мудрій державній політиці Данило зумів збе­регти свою державу від знищення монголо-татарами. Більш того, фактично він перебрав на себе ті виняткові повноваження, які раніше належали київським князям. У 1246 р. він висуває власну кандидатуру (Кирила) на посаду митрополита, що раніше мав право робити лише Великий київський князь.

Однак головним для галицько-волинського князя було підго­туватися до боротьби з татаро-монгольським ярмом. Про це свідчить інтенсивне будівництво мурованих фортець і потужних замків у Бересті, Столп’ї, Хотині, Білгороді-Дністровському, Кам’янці-Подільському, укріплень Луцька, Даниліва, Львова, Володимира та ін. Готуючись до наступної боротьби із Золотою Ордою, Данило нормалізує стосунки з Польщею й Угорщиною. Намагаючися знайти союзників серед західноєвропейських країн, Данило звернувся до папи Римського з пропозицією щодо хре­стового походу проти монголо-татар. Князь погодився на перехід своїх володінь під церковну юрисдикцію Рима, прийнявши у 1253 р. від папи королівську корону. Проте надії на допомогу За­хідної Європи реалізувати не вдалося, і Данило розірвав кон­такти з Римом. У 1254 р. він розпочав визвольний похід на Київ, скориставшись тим, що основні сили монголо-татар були дале­ко на сході. Але йому не вдалося здійснити свій задум. Розпла­тою за невдачу стало вторгнення у 1259 р. великого монголо-татарського війська в Галичину й Волинь. Данило Галицький змушений був знову визнати зверхність монголо-татар і на їх вимогу зруйнувати власні оборонні укріплення та фортифікаційні спо­руди. У 1264 р. князь Данило Галицький помер.

За наступників князя Данила внаслідок посилення феодаль­них міжусобиць, чвар і спустошливих нападів монголо-татар почався занепад Галицько-Волинського князівства. Хоча на пев­ний час їм вдавалося зберігати державу й навіть розширювати території. Так, син Данила Лев приєднав до своїх володінь Люблінщину та частину Закарпаття, де жило українське населення. В середині XIV ст., після смерті останнього галицько-волинсько­го князя Болеслава Юрія II, який в 1340 р. був отруєний бояра­ми, польські феодали захопили Галичину й частину Західної Волині. Основна частина Волині та Берестейська земля опинили­ся під владою Литовської держави.

Значення Галицько-Волинської держави важко переоцінити. На думку відомого українського історика С Томашівського, це була “перша чисто українська політична організація”, котра в періоди своєї могутності обіймала 9/10, а під кінець існування — залюднених просторів України.

 

< Попередня   Наступна >