66

---

7.4. Правова система

Формування української держави, безперечно, вплинуло на розвиток українського права. Але якщо після визвольної війни польський апарат державної влади було повністю ліквідовано, то в правовій сфері зміни відбувалися дещо інакше. Серед дже­рел права було скасовано лише ті, які слугували зміцненню па­нування польської шляхти: “Устава на волоки”, “Ординація війська Запорозького”, сеймові конституції. Інші ж, зокрема, Литовські статути (1529, 1566, 1588 pp.), збірники магдебурзь­кого права, окремі королівські та князівські грамоти, постанови сейму частково продовжували діяти. Однак своєрідність право­вої системи Гетьманщини полягала в тому, що в її основі лежа­ло звичаєве право, яке в найбільш традиційній формі й найпов­ніше діяло на Запорозькій Січі. Воно регулювало широке коло суспільних відносин, військово-адміністративну організацію дер­жавності, козацьку систему судочинства. Звичаєве право про­довжувало існувати в умовах обмеження української держав­ності в XVIII ст. Про це свідчить, зокрема, той факт, що його норми враховувались усіма без винятку кодифікаціями й законо­давством імперії, що поширювалося на територію України. Важ­лива роль належала Березневим статтям Б. Хмельницького, а також статтям, підписаними іншими гетьманами. Це були пра­вові документи конституційного характеру, які визначали пра­вове становище Гетьманщини в складі Росії, порушували головні питання внутрішнього життя України. Чільне місце посідало та­кож гетьманське законодавство, зокрема, універсали, декрети, грамоти, ордери, інструкції, листи. Ці акти регулювали переважно адміністративні й цивільні відносини. Серед них були як загально­обов’язкові, так і ті, що визначали правове становище окремих станів, установ, господарств, осіб. Статус підзаконних актів, спрямованих на реалізацію актів царя й гетьмана, мали універсали й укази Генеральної військової канцелярії. Норми російського законодавства діяли на

Слобожанщині та в Новоросії, хоча й там у деяких випадках, наприклад, при розгляді дрібних криміналь­них справ, ще дотримувалися звичаєвого права. Починаючи з XVIII ст. російське законодавство дедалі більше поширювалося на українські землі, хоча не могло витіснити норми місцевого права. Окремі російські законодавчі акти, що мали визначальне значення (Указ про єдиноспадкування 1714 р., Табель про ранги 1722 р. та ін.), все відчутніше впливали на розвиток суспільних відносин.

Отже, в Україні діяли різні, багато в чому застарілі правові норми, які часто суперечили одна одній, або, навпаки, дублю­валися. Кардинальні зміни в суспільному житті з перетворенням Росії в абсолютну монархію також вимагали уніфікації права. Царський уряд сподівався в такий спосіб зблизити правові сис­теми України й Російської імперії. Верхівка українського сус­пільства, яка прагнула зрівнятись у правах з російським дво­рянством, вбачала в цьому свій інтерес. Одночасно козацька стар­шина намагалася закріпити свої права й відновити автономне становище України. Усе це стало причинами кодифікацій ук­раїнського права у другій чверті XVIII ст.

На прохання гетьмана Д. Апостола та козацької старшини ука­зом імператриці Анни від 28 серпня 1728 р. була створена перша кодифікаційна комісія. Вона мала завдання скласти проект Зводу законів для України. Склад комісії постійно змінювався, але переважно це були фахівці в галузі права, — високоосвічені люди, які займали високі посади в гетьманському уряді. Комісію очолю­вали спочатку генеральний суддя І. Борозна, а потім генераль­ний обозний Я. Лизогуб. Для підготовки кодифікації було вико­ристано насамперед “Порядок” (версію магдебурзького права, яка найчастіше застосовувалась у судах України), а також інші збірники магдебурзького права, Литовський статут 1588 p., акти царської влади, церковного права, правові звичаї, узагальнен­ня судової практики.

Наслідком діяльності комісії стала поява у 1743 р. Зводу (збірника), під назвою “Права, за якими судиться малоросійський на­род”. Упорядники створили власну систему розташування мате­ріалів. Вона значно відрізнялася від тих, що застосовувалися раніше, в тому числі й у джерелах, використаних при роботі над кодифікацією. Збірник складався з 30 розділів, що поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів. Він супроводжувався інструкцією ко­дифікаційної комісії й алфавітним реєстром, в якому були ко­роткі пояснення змісту артикулів. До збірника додавався “Степенний малоросійського військового звання порядок після геть­мана” — своєрідний козацький табель про ранги. Звід містив норми державного, кримінального, цивільного й процесуального пра­ва. Кодифікація на ґрунті оригінального українського правового матеріалу відтворювала права й вольності українського народу. Звісно, що такий документ суперечив інтересам самодержавно­го уряду, і 1756 р., після тривалого розгляду збірника Сенатом, його було повернуто гетьману К. Розумовському на доопрацю­вання. Після деяких змін і доповнень Звід подали на затверджен­ня спочатку Комісії генеральної старшини (1759 p.), а потім Ради генеральної та полкової старшини (1763 p.). Переважна більшість старшини виступила проти документа й вимагала продовження дії Статуту 1588 р., який забезпечував панівне становище фео­далів. Звід так і не став офіційним джерелом права, однак вико­ристовувався як підручник з українського права, його норми застосовувались у реальному житті й судовій практиці.

Спроби систематизації українського права продовжувалися. 1750 р. Ф. Чуйкевич уклав, а в 1758 р. остаточно завершив збірник “Суд і розправа в правах Малоросійських”. В основу збірника було покладено ідею відновлення станових судів; розроблено правові норми, що визначали правове становище таких судів і порядок судового процесу. В полках мало бути засновано посади суддів земських, замкових і межових, однак остаточне рішення в судових справах мало належати старшинський верхівці.

Здійснено й інші приватні кодифікації. Наприклад, упорядко­ваний 1764 р. В. Кондратьєвим збірник “Книга Статут та інші права малоросійські” став посібником для суддів. У 1767 р. створено си­стематизований збірник норм державного, адміністративного та судового права “Екстракт малоросійських прав”. Відомі й інші спроби кодифікувати право в Україні, але як і попередні, вони не набули офіційного статусу.

В умовах зміцнення феодальних відносин подальший розвиток основних галузей українського права спрямувався на закріплення станових привілеїв старшини й шляхти. У цивільно-правовій галузі основна увага приділялася праву власності на землю. В роки Визвольної війни відбувся перерозподіл землі, що нале­жала польським магнатам і шляхті. Вона стала державною, і геть­манськими універсалами, царськими указами надавалась у власність козацькій старшині, українській шляхті, монастирям. Крім традиційних способів набуття землеволодінь (спадкування, дарування, купівля-продаж, обмін, освоєння пустищ), з’явилися також нові: одержання на ранг за службу, пожалування, давність володіння, захоплення.

У правовому сенсі усі земельні володіння поділялися на вотчини й держання (рангові). Полково-сотенна система Гетьманщи­ни передбачала поширення рангових землеволодінь. Земля на ранг надавалася за службу старшині, в розмірі, що залежав від по­садового становища, гетьманом, полковниками, а також царсь­ким урядом. У спадщину такі землі могли передаватися лише за умов, що нащадки нестимуть службу. Проте, з часом володарі рангових земель домоглися закріплення їх у власність, вико­риставши для цього перехід козацького війська до складу росій­ського й зрівняння козацької старшини у правах з російським дворянством. Рядові козаки втратили одержане внаслідок виз­вольної війни право вільно розпоряджатися своїми земельними ділянками і мали тільки право подвірного землекористування. Отже, у другій половині XVIII ст. унаслідок зміцнення й розши­рення кріпосницьких відносин вотчинна система землеволодіння стала переважати.

Поширення товарно-грошових відносин зумовило розвиток зо­бов’язального права. Зобов’язання випливали з договорів (купівлі-продажу, обміну, позики, оренди майна, особистого найму) чи заподіяння шкоди. У якості правових гарантій виконання договір­них зобов’язань використовувались: укладання договорів при свідках, письмова форма договору, письмові посвідчення укла­дання договорів, записи в актових книгах тощо. Невиконання договорів, як і зобов’язання із заподіяння шкоди передбачали відшкодування збитків майном або відробітком.

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно норма­ми звичаєвого та церковного права. Обов’язковою умовою взяття шлюбу була згода батьків на шлюб дітей. Шлюб без батьківсь­кого благословення призводив до позбавлення спадщини. Згода на шлюб молодих не була обов’язковою умовою шлюбу, хоча вона, як правило, враховувалась. Шлюбний вік за звичаєм для юнака був 18 років, для дівчини — 16 років. При укладанні шлюбу дружина приносила придане, а чоловік дарував їй вено — частину нерухомого майна, що було своєрідною матеріальною гарантією шлюбу. У випадку смерті чоловіка чи при розірванні шлюбу з вини чоловіка це майно ставало власністю дружини. З поши­ренням російського законодавства дружина втратила право віль­но розпоряджатися своїми речами. Одруження з чоловіком іншого стану змінювало і її соціальний стан.

Успадкування здійснювалось як за законом (звичаєм), так і за заповітом. За звичаєм після батька успадковували майно сини, у випадку ж їх відсутності — дочки. Сини успадковували землю, поділивши її на рівні частини. Наймолодший син успадковував також батьківську хату. Особисте майно матері успадковували дочки. Позашлюбні діти позбавлялися права успадковувати бать­ківське майно й успадковували лише особисте майно матері. Бра­ти, успадкувавши майно, мали виділити сестрам на придане.

Кримінальне право також розвивалося. Злочином вважалось порушення закону, заподіяння шкоди життю, здоров’ю, честі, майну особи. Найнебезпечнішими вважались злочини проти дер­жави (зрада, образа царя, фальшивомонетництво). За державні злочини засуджували до смертної кари, все майно засуджених конфісковувалось, а сім’ї виселяли до Сибіру. Значно пошири­лися посадові злочини, особливо такі, як казнокрадство й ха­барництво. До майнових злочинів належали крадіжки, пограбування, підпалювання та інші способи знищення чужого майна. Майнові й посадові злочини карались ув’язненням, тілесними по­караннями, штрафами, конфіскаціями майна. До смертної кари засуджували за такий особливо небезпечний вид злочину, як гайдамацтво. Злочинами проти особи вважалися вбивство, каліцтво, нанесення побоїв, тілесні ушкодження. Смертна кара засто­совувалась до убивців батьків, немовлят, старшини, а також за вбивство на замовлення або отруєння. Серед правопорушень виокремлювалися також злочини проти сім’ї, моралі, православ­ної віри. Перелюб, неприродні статеві стосунки карались, як пра­вило, смертю.

Злочини розрізнялися навмисні, необережні й випадкові. По­ступово деталізуються такі інститути кримінального права, як замах на злочин, рецидив злочину, співучасть. Суб’єктами злочину могли стати особи, починаючи з шістнадцятирічного віку. Психічно хворі не звільнялися від кримінальної відповідальності, хоча ця обставина враховувалась при розгляді справи як така, що пом’якшувала вину. Скоєння злочину в стані сп’яніння, на­впаки, вважалось за обставину, що обтяжувала провину.

Метою системи покарань було залякування, заподіяння мук злочинцям, відшкодування шкоди, завданої злочинними діями, а також запобігання нових злочинів. Вищою мірою покарання була смертна кара, яка поділялася на просту (відрубування го­лови, повішення, розстріл) і кваліфіковану (четвертування, колесування, утоплення, спалення, посадження на палю, під-вішення на гак, закопування живим у землю). Існували також покарання тілесні (відрубування руки, відрізання носа, вуха, язика), болісні (биття палицями, батогами, різками), ганебні (прив’язування до ганебного стовпа на майдані, посадження на дерев’яну кобилу, публічне шельмування). Практикувалось ув’язнення на невеликі строки (“до покори”) у ями, сараї та камери при ратушах. З поширенням російського законодавства, почи­наючи із середини XVIII ст., застосовуються заслання на ка­торгу. Такі покарання, як майнові (конфіскації, штрафи, ви­куп) і вигнання за межі села чи міста часто-густо застосовува­лись як додаткові.

У процесуальному праві не було чіткого поділу на кримі­нально-процесуальне й цивільно-процесуальне. Однак у XVIII ст. проявляється тенденція застосування обвинувально-змагально­го процесу при розгляді цивільних справ і слідчого (інквізицій­ного) при розгляді справ кримінальних. Процес у цивільних спра­вах починався з подання позовної заяви, яка з доби гетьмана Д. Апостола мала подаватися в письмовій формі. Кримінальні справи порушувалися потерпілими, зацікавленими особами чи державними органами. Судовими доказами вважалися: власне зізнання, показання сторін, свідків, речі, документи, присяга. На стадії попереднього слідства в кримінальних справах для одержання доказів могли застосовуватися тортури й побиття. Однак їх не застосовували щодо панівних верств, осіб духов­ного сану. Рішення й вироки можна було оскаржити у вищесто­ящих інстанціях. Судові рішення виконували спеціальні судові виконавці — возні.

***

Завдяки національно-визвольній війні 1648-1654 pp. була ство­рена українська національна держава, яка отримала міжнарод­не визнання. Приєднання її до Московської держави прирікало Україну на поступове обмеження й ліквідацію її автономії. Співіснування демократичної в своїй основі української козаць­кої держави й абсолютистсько-монархічної Росії було можливе лише як тимчасове об’єднання, як реакція на зовнішньополітичні фактори. Своєрідність державного ладу Гетьманської держави полягала в тому, що тут тісно перепліталися демократичні й монархічні начала, основою системи управління був військово-демократичний устрій.

У цей час Україна створила власну національну систему пра­ва. Важливе місце серед джерел права належить гетьманським статтям, які були своєрідними конституціями гетьманської держа­ви. Щоправда, вони дедалі більше обмежували саму державність Гетьманщини. Обмежувалась і сфера застосування гетьмансько­го законодавства, яке все більше витіснялося законодавством царського уряду. Спроба власної української кодифікації права не набула завершеності й законодавчого оформлення через утрату Україною державності.

 

< Попередня   Наступна >