46

---

Розділ 8

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ І ПРАВО УКРАЇНИ У XIX - ПОЧАТКУ XX ст.

8.1. Суспільний устрій на українських землях

На початок XIX ст. більша частина території України входила до складу Російської імперії. Зміни в суспільному устрої на українських теренах, як і у всій імперії, були обумовлені кризою феодально-кріпосницьких відносин, формуванням елементів но­вого, капіталістичного ладу.

Панівну верхівку українського суспільства складало дворян­ство, в яке впродовж другої половини XVIII — першої половини XIX ст. оформилась козацька старшина й шляхта. На Лівобе­режну Україну в 1785 р. було поширено дію “Жалуваної грамо­ти дворянству”. Старшина й шляхта набули особистої й майнової недоторканості. На них поширювалося виключне право дворян володіти землями, а також кріпаками, які їх населяли. Позбави­ти дворянина соціального статусу чи майна можна було лише за рішенням суду, затвердженим царем. На Україну поширювала­ся також дія “Табеля про ранги”, законодавчого акта Петра І від 24 січня 1722 р., який установлював ієрархічну структуру військових і цивільних чинів.

Подальше зрівняння в правах української старшини й шлях­ти з російським дворянством відбувалося, насамперед завдяки законам, які видавалися в інтересах панівної верстви України. У 1801 р. було підтверджено надання прав російського дворянства панам на Слобідській Україні. Указом “О Малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дво­рянство” (1835 p.) затверджувались станові привілеї й пільги для козацької старшини та її нащадків. Кожен, хто довів своє шля­хетне походження, ставав дворянином.

Політика самодержавства щодо дворянства в умовах капіта­лізації суспільства спрямовувалась на зміцнення цього стану як соціальної бази й опори

абсолютизму. Законом 1827 р. дворянам було надано право створювати ремісничі виробництва, фабри­ки й заводи у містах без обмеження чисельності робітників. Аби зупинити процес роздроблення маєтків у 1845 р., прийнято за­кон про майорати. Відтепер нерухома власність поміщиків успад­ковувалася старшими в родині.

Ще більш протекціоністського характеру щодо дворянства, насамперед його соціально-економічного становища, набула полі­тика царизму після реформ 1860-70-х pp. Власне, за своєю сутністю ці реформи спрямовувалися на збереження в нових соці­альних умовах політичної влади й панівного становища дворян­ства. Помісні дворяни, окрім доходів із величезних земельних площ, що залишалися у їхній власності, відтепер отримували значні кошти від викупних селянських платежів та орендної плати за землю. Дворянам надавалося право одержувати на пільгових умовах кредити у заснованому в 1885 р. Державному земельному банку, а також у приватних земельних банках. Установлювалися пільги на реалізацію сільськогосподарської продукції, особливо цукру за кордон.

Дворянство зберігало пануюче становище і в політичній орга­нізацій суспільства. Йому належала основна роль в органах земсь­кого самоврядування (за реформою 1864 р.). Земська контрре­форма 1890 р. призвела до ще більшої переваги дворянства у земствах. Судова реформа (1864 р.) забезпечила домінування дво­рянства в створюваних судових органах. Йому належала судово-адміністративна влада на місцях, оскільки справники, а згідно закону 1889 р. дільничі земські начальники призначалися пере­важно з місцевих потомствених дворян. Відповідно до Статуту про військову повинність (1874 р.) дворяни залучалися до військо­вої служби, однак згідно встановленого порядку вони займали офіцерські посади. Дворянство заохочувалося до вступу на дер­жавну службу, саме представники цього стану призначалися на вищі державні посади. Отже, загалом дворянству вдавалося збе­рігати панівне становище в суспільстві. Однак спроба відродити дворянство на пережитках минулого була приреченою. Дедалі глибша соціальна прірва, що відокремлювала дворян від інших станів, перешкоджала розвиткові самого дворянства.

Буржуазія являла новий соціальний клас і розвивалася за притаманними всій країні закономірностями. Поштовхом для капіталізації суспільства стали реформи 1860-70 pp., внаслідок яких виник ринок дешевої робочої сили, відбулося кількісне зростан­ня буржуазії й зміцнення її економічного становища. Буржуазія поповнювалася з представників різних соціальних станів: дворян, міщан, заможних селян, які ставали підприємцями. Найінтенсивніше цей процес відбувався серед купецтва, на основі якого розвинувся торговий капітал і яке вкладало значні кошти в різні галузі промисловості.

Водночас формування буржуазії в Україні мало свої особли­вості. Розвиток капіталістичних відносин тут відбувався більш інтенсивно внаслідок припливу іноземних капіталів. Досить вид­не місце посіла в Україні торгова буржуазія. Якщо традиційно провідне місце в структурі промисловості України займало цукроваріння, то в останній чверті XIX ст. зростає вага добувної про­мисловості, металургії, машинобудування. Завдяки промислово­му перевороту відбулася диференціація буржуазного класу.

Виникла промислово-торговельна й банківська буржуазія, яка являла собою відокремлену й невелику за чисельністю соціальну групу. Значна частина промислової буржуазії в Україні була чужоземного походження — англійського, бельгійського, німець­кого, французького та ін. Крім промислово-банківської буржуазії, існували ще два прошарки буржуазного класу: середня та дрібна буржуазія, до якої наприкінці XIX ст. належало близько 1,5 млн. осіб (разом із сім’ями). Це обумовлювалося тим, що фаб­рично-заводська промисловість в Україні співіснувала з мануфактурами, ремісничими майстернями та кустарними виробництвами. Переважно в середовищі буржуазії сформувався проша­рок буржуазної інтелігенції: інженери, лікарі, адвокати...

Розширенню прав буржуазії сприяли земська, міська й судо­ва реформи. Саме представники буржуазії згідно з майновим цензом отримували доступ до міських дум і міських управ, земсь­ких органів самоврядування, а також до посад у судових орга­нах. Отже, буржуазія посідала дедалі помітніше становище в суспільстві, але збереження феодальних пережитків залишало її безправною в політичному сенсі.

Духовенство, як і раніше, належало до привілейованих верств населення, воно звільнялося від особистих податків, по­винностей, тілесних покарань тощо. Водночас йому заборонялося займатися торгівлею, промислами, володіти землями й кріпаками. Після третього розподілу Польщі в 1795 р. на українських землях почала зростати кількість церков, що поверталися з унії до православ’я. У 1839 р. було проголошено “акт злуки” церкви уніатської з православною. Українська православна церква ввійшла до Всеросійської православної церкви. Київську митро­полію, єпископські кафедри очолювали призначені Синодом вихідці з Росії. Проте в парафіях залишалися династії українсь­ких священиків. Духовні школи, семінарії та Київська духовна академія були осередками відродження українського духовного життя.

Міське населення за чинним на українських землях російсь­ким законодавством поділялося на категорії: 1) почесних грома­дян; 2) гільдійське купецтво; 3) міщан; 4) ремісників, або цехо­вих; 5) робочих людей. Окрім цих категорій серед міського насе­лення були й дворяни, в містах їх було значно більше, ніж загалом у країні. Вони становили привілейовану верхівку насе­лення міст.

Почесні громадяни являли собою проміжну ланку між міським дворянством та іншим населенням міст. Це звання отримували, як правило, заможні купці й представники недворянських про­шарків, які обіймали на цивільній службі посади від 14 до 10 рангів. Почесні громадяни звільнялися від подушного подат­ку, рекрутської повинності. Вони мали право бути обраними на міські громадські посади. Щодо них не застосовувалися тілесні покарання. Позбавлення стану почесного громадянина відбува­лося лише за судовим рішенням або в разі його вступу до реміс­ничого цеху.

Залежно від матеріального стану купецтво поділялося на гільдії, які мали свій корпоративний устрій. Для переважної більшості українського купецтва доступ до привілейованих другої, особливо — першої гільдії, яка давала право на міжнарод­ну торгівлю, був обмежений цензом капіталів. У пореформений період торгівлею почали займатися і дворяни, й міщани, й селя­ни. Купецький стан зріс кількісно й збільшив торгові капітали. Представники заможного купецтва вкладали кошти в різні га­лузі промисловості, особливо цукроваріння та вуглевидобувну, і ставали капіталістами.

Найчисленнішу групу міського населення становили, власне, міщани. Вони служили в державних і приватних установах, працювали на заводах, фабриках, мали право займатися торгівлею й промислами, бути власниками будинків, іншої рухомої й не­рухомої власності. Міщани вважалися податковим станом і спла­чували подушне, податки на будівництво шляхів, служили у війську і несли інші повинності.

Ремісники, які проживали в містах і працювали у невеличких майстернях, об’єднувалися в цехи.

Робітні люди з’явилися в містах України на початку XIX ст. Це була нова соціальна група, поза міських станів. Основним дже­релом їхнього існування була праця за наймом, а соціальними ознаками — відсутність власного житла й постійного місця про­живання. У пореформений період відбувався процес кількісного зростання робітничого класу, який поповнювали зубожілі селя­ни. Почали формуватися й постійні кадри робітників, насампе­ред серед металістів, шахтарів. Найбільш інтенсивно процес ут­ворення робітничого стану відбувався у великих промислових районах, на Донеччині, Криворіжжі.

Через відсутність фабричного законодавства робітники до кінця XIX ст. знаходились фактично в безправному становищі. Вони вважались податним станом, мусили нести військову по­винність. Умови їхнього життя й праці були дуже важкими. Ро­бочий день — законодавчо не врегульованим. Він тривав по 12 -13 годин, заробітна плата була низькою і не задовольняла жит­тєвих потреб. Лише на початку 80-х років під впливом робітничих страйків царський уряд почав видавати законодавчі акти, що регулювали трудові відносини.

Селяни у першій половині XIX ст. за соціальним станом поді­лялися на кріпосних і державних (станом на 1857 р. відповідно 5,3 млн. та 5,2 млн. осіб).

Кріпаки вважалися власністю дворян-поміщиків, які мали щодо них усю повноту адміністративної, поліцейської та судової влади. Основною формою експлуатації кріпаків була панщина. Офіційно вона становила два-три дні на тиждень. Але поміщи­ки, користуючись поширенням на українські землі російської урочної системи, давали селянам такі завдання (уроки), які не­можливо було виконати в зазначені строки. Тому інколи панщи­на доходила до шести днів на тиждень.

Для посилення експлуатації кріпаків їх переводили на міся­чину, тобто у них відбирали наділи, через те вони зобов’язува­лися працювати за місячне утримання (пайок та одяг). В умовах виникнення й поширення переробних підприємств вони перетво­рювалися на кріпосних робітників. Крім того, кріпаки сплачува­ли податки на користь держави.

За ініціативою малоросійського генерал-губернатора Д. Бібікова на Правобережжі, де кріпосницький гніт набув особливо тяжких форм, у 1847-1848 pp. була проведена інвентарна реформа, яка мала на меті впорядкувати й зменшити експлуатацію кріпаків. На основі інвентарів (описів поміщицьких маєтків) визначалися межі земельних наділів кріпакам, встановлювалися розміри пан­щини: для чоловіків три дні, а для жінок один день. Але поміщи­ки реагували на ці нововведення негативно, і вже в грудні 1848 р. доповнення до інвентарних правил звели нанівець поступки се­лянам.

Нещадної експлуатації зазнавали й державні селяни, які спла­чували грошову ренту, податки та несли рекрутську, возову, дорожню та інші повинності. Однак вони жили на казенних зем­лях і вважалися особисто вільними. У першій половині XIX ст. частина державних селян півдня України отримала статус військо­вих поселенців. їхнє життя жорстко регламентованим і нестерпним, командування втручалося навіть в особисті й сімейні справи.

На Правобережжі з метою посилення експлуатації держав­них селян широко застосовувалось переведення їх на господар­че становище. Державні землі надавалися в оренду поміщикам, які експлуатували селян, що жили на цих землях, більше ніж своїх кріпаків.

Дещо поліпшила становище державних селян реформа 1837-1841 pp., відома як реформа міністра державних маєтностей гра­фа Кисельова. Збільшилися земельні наділи селян, подушний податок замінявся поземельним промисловим податком, у май­бутньому заборонялося віддавати державні землі в оренду. Селя­ни одержували право створювати сільські й волосні органи са­моврядування, а також сільські й волосні суди (розправи). Але самоврядування носило обмежений характер, залежало від дер­жавних органів.

У першій половині XIX ст. почастішали протестні виступи кріпосних і державних селян, воєнних поселенців, що періодич­но переростали в повстання. Посилювалися соціальні протиріч­чя, які загострила поразка Росії в Кримській війні (1853-1856 pp.).

Все це призвело до краху феодально-кріпосницької системи. 19 лютого 1861р. було оголошено маніфест Олександра II про скасування кріпацтва. За “Загальним положенням про селян, що вийшли з кріпосної залежності” селяни ставали особисто вільними, вони мали право самостійно вирішувати свої сімейні й гос­подарські справи (брати шлюб, купувати нерухоме майно, вес­ти торгівлю, брати підряди на виконання робіт, мати ремісничі підприємства, записуватися в цехи, вступати в купецькі гільдії). Органами селянського самоврядування були сільський схід й обра­ний ним староста, волосний схід, волосний старшина, волосний суд.

Водночас селяни роками залишалися економічно залежними від поміщиків, бо землі вони мали викупляти. До того ж поміщики штучно завищували ціну на землі, й селяни в Україні мали спла­чувати вдвічі більше за реальну вартість земель. До викупу сво­го наділу селянин не мав змоги скористатися більшою частиною особистих прав, наданих реформою. Селяни й після звільнення залишалися окремішнім нижчим податковим станом, зобов’яза­ним сплачувати подушну подать, нести державні повинності. Отже, селянська реформа, хоча за своїм соціально-економічним змістом і була буржуазною, здійснювалася з урахуванням інте­ресів дворянства.

Певні зміни в соціально-правовому становищі селян спричи­нили й інші реформи. Так, після земської реформи (1864 р.) се­ляни обирали своїх представників (гласних) до земських уста­нов.

Розширення особистих прав селян і найвідчутніші зміни в аграрних відносинах пов’язані з прийняттям низки законодав­чих актів, підготовлених за безпосередньої участі голови Ради Міністрів П. Столипіна, й тому отримали назву столипінських реформ. Серед них особливе значення мали царський указ від 9 листопада 1906 р. “Про доповнення деяких постанов діючого закону, який стосується селянського землеволодіння й землеко­ристування”, закон від 14 червня 1910 р. “Про зміни й доповнення деяких постанов про землеволодіння”, закон від 29 травня 1911 р. “Про землеустрій”. Ці законодавчі акти ініціювали й визначали порядок переходу від общинної селянської власності на землю до “одноосібних володінь” у формі відрубного й хутірсь­кого господарства. Складовою частиною аграрної реформи було переселення близько 1 млн. селян з України до Сибіру. Проте гострі соціальні проблеми остаточно розорених селян так і не були розв’язані.

 

< Попередня   Наступна >