68

---

8.2. Державний устрій

У XIX ст. посилення поліцейсько-бюрократичної самодержав­ної системи зумовило остаточну ліквідацію решток автономії укра­їнських земель. Створені у другій половині XVIII ст. намісництва стали, як у Центральній Росії, губерніями. У 1803 році їх було дев’ять: Волинська, Катеринославська, Київська, Миколаївська (з 1812 р.— Херсонська), Подільська, Полтавська, Слобідсько-Українська (з 1835 р.— Харківська), Таврійська й Чернігівська. Території губерній поділялися на повіти. Частина губерній об’єд­нувалися в генерал-губернаторства. Так, 1802 р. з Волинської, Київської та Подільської губерній утворилося Київське генерал-губернаторство.

Центральне управління Україною здійснювали імператор і органи, які перебували при його особі: “Власна Його Імпера­торської Величності Канцелярія”, Державна рада, Комітет мі­ністрів. Важлива роль у системі центрального управління укра­їнськими землями належала Міністерству внутрішніх справ і га­лузевим міністерствам, які мали органи в системі місцевого управління.

Місцеве управління очолювали генерал-губернатори та губер­натори, які зосередили у своїх руках вищу місцеву адміністра­тивну, поліцейську, наглядову, а до проведення судової рефор­ми 1864 р. й судову владу. У розпорядженні генерал-губернаторів були розташовані на відповідній території війська, які викорис­товувались для придушення народних повстань.

Повноваження генерал-губернаторів і губернаторів у системі адміністративних репресивних заходів, спрямованих на бороть­бу з національно-визвольним рухом, ще більше розширилися впродовж другої половини XIX ст. Так, відповідно до “Положення про заходи щодо охорони державного порядку та громадського спокою” (1881 р.) генерал-губернатор мав право вводити стан посиленої охорони. До системи губернського управління входили: губернатор; губернськ

е правління з віце-губернатором, радника­ми, прокурором, канцелярією; губернські установи галузевого управління — казенна палата, суд, присутствіє поліції, рекрут­ське присутствіє та ін. Губернському апарату підпорядковувався повітовий апарат управління.

До системи повітового управління, де головна роль належа­ла земському суду, входили повітові казначейство, правління дер­жавних маєтностей, митні установи та ін. Земський суд (до 1837 р.— нижній земський суд), окрім правосуддя, здійснював нагляд за станом громадського порядку, забезпечував сплату по­датків, виконання повинностей, тобто одночасно був і судовим і адміністративно-поліцейським органом. Земські судді на Україні призначалися губернатором лише з числа дворян, а земські справники (голови судів) — царським урядом за поданням губер­натора, погодженим із міністром внутрішніх справ.

До місцевого управління належали й станові органи— гу­бернські та повітові дворянські зібрання, на чолі з предводите­лями дворянства. Через них дворяни впливали на вирішення важливих місцевих проблем, обирали своїх представників до органів місцевого управління.

Державними селянами відтепер опікувалися волості, в яких діяли волосні управління у складі волосного голови, старост і писаря.

Управління в містах, крім виборних установ (міських рад, магістратами, ратушами) здійснювалося поліцейськими органа­ми. У містах більших керували управи благочиния, які склада­лися з городничого, двох приставів і двох ратманів. Менші міста мали городничих, поліцмейстерів і станових приставів. У містах зі жвавою торгівлею, в Одесі, Херсоні, Феодосії, з 1803 р. запро­ваджувався інститут градоначальників, які за повноваженнями прирівнювалися до губернаторів.

Реформи 60-70 pp. дещо зміцнили Російську імперію, не зміню­ючи її основ. Як уже зазначалося, селянська реформа 1861р. запровадила сільське й волосне самоврядування на зразок того, що в першій половині XIX ст. було започатковано для держав­них селян.

Компетенція селянських станових установ обмежувалася. Сход обирав адміністрацію, ділив і перерозподіляв землі, розподіляв повинності, розглядав сімейні суперечки та ін. Сільський старо­ста скликав сходи, організовував виконання рішень і розпоряджень волосного правління, нагляд за шляхами, мостами тощо.

Волосний схід обирав старшину, інших посадових осіб волості, склад суду, вирішував у межах своєї компетенції господарські питання. Волосний старшина, який стояв на чолі волосного прав­ління, забезпечував “громадський порядок, спокій і благочиния у волості”. До волосного суду входило 4-12 суддів, він розглядав цивільні справи між селянами, якщо сума позову не перевищу­вала 100 крб. (з 1889 р.— 300 крб.), а також дрібні кримінальні справи.

Для координації стосунків між селянами й поміщиками під час реформи було створено інститут мирових посередників, який проіснував до 1874 р. Надалі ці функції виконували “із селянсь­ких справ присутствія”. В 1889 р. на зміну цим установам з’явився інститут земських начальників, які дістали широкі адміністра­тивно-судові повноваження щодо селян (затверджували рішен­ня селянських установ, призначали покарання селянам тощо). За місцевими поміщиками залишалося право скликати сільський схід.

Земська реформа в Україні здійснювалась відповідно до “По­ложення про губернські й повітові земські установи” від 1 січня 1864 р. Земські установи складалися з повітових і губернських зборів та їхніх виконавчих органів— повітових і губернських земських управ. Гласні (депутати) повітових зборів обиралися на три роки окремо в трьох куріях: а) з’їздами землевласників; б) зборами міських власників; в) волосними сходами. Для виборців перших двох курій діяли високі майнові цензи. У третій гласні від селян обиралися на двоступеневих виборах (спочатку на во­лосних сходах обиралися представники, які потім обирали глас­них повітових земських зборів). Кількість гласних для виборів по кожній курії визначалася Міністерством внутрішніх справ. Завдя­ки цьому провідне місце в земствах посідали поміщики. Кошти земств надходили завдяки “самообкладенню” населення з кож­ної десятини.

Царизм вважав діяльність земств небезпечною. Щоб контро­лювати їх, створювалися губернські із земських справ присут­ствія. Значно обмежило повноваження земських установ прийняте в руслі так званих контрреформ нове “Положення про губернські й повітові земські установи” від 12 червня 1890 р. На Правобережній Україні, де поміщики були переважно поляками і брали участь у національно-визвольному русі, запроваджува­лися земські установи з 1911 р.

Упродовж півстоліття земства чимало зробили для розвитку освіти, охорони здоров’я, піднесення хліборобства, місцевої про­мисловості, торгівлі, будівництва шляхів тощо. У земських лікар­нях хворі одержували безкоштовну медичну допомогу. Земства­ми була створена велика кількість освітніх закладів для молоді (початкових, професійних, технічних шкіл, гімназій), курсів підвищення кваліфікації вчителів. Вони допомогали селянам зас­тосовувати нові технології в сільському господарстві.

Міська реформа здійснювалася на основі нового Міського положення, затвердженого Олександром II 16 червня 1870 р. Спо­чатку його дія поширювалася лише на Київ, Катеринослав, Ми­колаїв, Полтаву, Харків і Херсон. Наприкінці 70-х в інших містах України за зразком земських установ були також створені всестанові органи міського самоврядування.

Раз на чотири роки городяни обирали розпорядчі органи — міські думи, які створювали виконавчі органи — міські управи на чолі з міським головою. Усі виборці залежно від майнового цензу поділялися на три групи, кожна з яких сукупно відрахо­вувала до казни третину всіх міських податків і відповідно оби­рала третину гласних (депутатів). Відтак кілька десятків круп­них власників, які входили до першої групи виборців, обирали стільки ж гласних думи, скільки й сотні середніх власників, що становили другу групу, чи тисячі дрібних власників із третьої групи виборців.

Міські думи, як і земства, опікувалися благоустроєм міст, охо­роною здоров’я, освітою, розвитком промисловості, торгівлі, ста­ном ринків. Однак у 1892 р. було прийнято нове міське Поло­ження, яке урізало повноваження міського самоврядування.

Поліцейська реформа здійснювалась відповідно до затверд­жених царським указом від 25 грудня 1862 р. Тимчасових правил про устрій поліції у містах та повітах губерній. За важливістю вона стала другою серед інших реформ, зумовленою тими ж соці­ально-економічними й політичними причинами, що й інші. До того ж ліквідація кріпосного права викликала скасування вот­чинної поліції. З іншого боку внаслідок грабіжницького характе­ру селянської реформи відбулося різке зростання селянського РУХУ.

В повітах були створені поліцейські управління під орудою справників, що призначалися губернаторами. В адміністратив­но-поліцейському сенсі повіти поділялися на стани, дільниці та селища. Поліцейські підрозділи очолювали станові пристави, яким підпорядковувалися “нижчі чини поліції” — поліцейські урядники.

В усіх губернських містах, деяких містах і містечках існували міські поліцейські управління на чолі з поліцмейстерами. Поліц­мейстер та його помічник призначалися губернатором (градона­чальником). Нижчими адміністративно-поліцейськими одиниця­ми у містах були частини, очолювані міськими приставами, дільниці — дільничними. У штаті міських поліцейських управлінь були також “виконавчі урядовці поліції” (помічники приставів, дільничних, поліцейські наглядачі) та “нижчі чини” (городові).

Органи поліції звільнялися від не властивих їм господарських функцій і питань благоустрою, які переходили до органів земсь­кого й міського самоврядування. Провадження попереднього слідства передавалося судовим слідчим. Поліція мала насампе­ред “стежити за виконанням законів, охороняти безпеку й спра­ви громадського благоустрою”. У структурі поліцейських уста­нов у другій половині XIX ст. виникли розшукові відділення (спеціалізовані органи кримінального розшуку).

Наприкінці XIX ст., зважаючи на посилення виступів робітничого класу, царський уряд значно збільшив кількість поліції в промислових районах. Нові поліцейські посади й підрозділи фаб­рично-заводської поліції створювалися, зокрема, на кошти підприємців.

Значно посилилася роль жандармерії (політичної поліції), яка здійснювала “загальний нагляд за духом усього населення і за напрямом політичних ідей суспільства”. В Україні діяли жан­дармські управління в кожній з дев’яти губерній, в Одесі, на залізницях. Основними функціями жандармерії були: політичний розшук, негласний нагляд за організаціями й особами “протиурядового напряму”, проведення дізнань у справах про державні злочини, контррозвідка та ін.

Військова реформа, проведена протягом 1864-1874 pp. уста­новлювала всестанову військову повинність чоловіків, яким виповнився 21 рік. Термін військової служби скорочувався до 15 ро­ків (на флоті до 10 років); вона складалася з дійсної військової служби й служби в запасі. Строк дійсної служби становив 6 років (на флоті — 7 років). Кадри запасу під час мобілізаційних заходів становили солідний потенціал зміцнення армії. На території Ук-раїни з’явилися воєнні округи: Київський, Одеський та Харків­ський (ліквідований у 1880 p.).

У 60-70 роках XIX ст. було також здійснено освітню рефор­му, яка відкрила для нижчих верств більший доступ до освіти, в тому числі й університетської, фінансову, цензурну та інші реформи.

Однак значення їх не слід перебільшувати. Українські землі входили до складу Росії, яка залишалася абсолютною монархією на чолі із самодержавним монархом. Державне управління здійснювали переважно центральні й місцеві установи з дворянською більшістю. У 80-90-ті роки уряд, очолюваний Олександром III, здійснив контрреформи - заходи, що значною мірою знівелю­вали реформи.

На початку XX ст. унаслідок революційних подій 1905-1907 pp. царизм змушений був удатися до буржуазно-демократичних пе­ретворень державного ладу. 17 жовтня 1905 р. було оприлюдне­но Маніфест, який “дарував громадянські свободи” і, заснував­ши Державна дума як законодавчий орган, проголошувала заса­ди буржуазного конституціоналізму. Водночас, цар здійснив реорганізацію Державної ради, також наділивши її законодав­чими функціями (Маніфест і указ від 20 лютого 1906 p.). Законо­давчі рішення Державної думи мали розглядатися Державною радою, без її згоди вони не могли вважатися дійсними. Держав­на рада мала однакові з Державною думою права. Однак за своїм складом (імператор призначав Голову й Віцеголову, половину її членів, інша половина обиралась на корпоративній основі) Дер­жавна рада відігравала консервативну роль. Фактично було ство­рено двопалатний парламент, в якому нижньою палатою слід вважати Державну думу, а верхньою — Державну раду.

За результатами перших виборів до Думи від України увійш­ло 102 депутати, що становило майже чверть від її загального складу. У першій Думі частина депутатів-українців (45 осіб) об’єдналася в Українську думську громаду, політичною платформою якої була автономія України. Українська фракція мала свій друкований орган— “Український вісник”. До другої Думи було обрано також 102 депутати. Українські депутати (47 осіб) знову створили громаду й видавали часопис. Громада намагалася зако­нодавчим шляхом досягти автономії України, запровадження місцевого самоврядування, введення української мови у школах, судах, церкві.

Антидемократичне виборче законодавство, затверджене ца­рем 3 червня 1906 р., мало наслідком обрання серед відповідно 111 і 97 українських депутатів третьої та четвертої Державних дум переважно монархічно налаштованих поміщиків і свяще­ників. Коли у 1908 р. депутати внесли законопроект про укра­їнську мову навчання в початкових школах, у 1909 р. постави­ли питання про українську мову в судах, у 1913 р.— про сва­вілля адміністрації в Україні, по жодному з цих питань Дума не прийняла рішення. Отже, переважно монархічно-шовіністич­ний склад III і, особливо, IV Думи зумовив реакційний харак­тер її діяльності.

 

< Попередня   Наступна >