59

---

8.3. Судочинство

Суди на українських землях протягом першої половини XIX ст. будувалися за становим принципом. їх діяльність сприяла зміцненню політичного й економічного становища дворянства. У Кате­ринославській, Таврійській, Харківській (до 1835 р.— Слобідсько-Українській), Херсонській (до 1812 р.— Миколаївській) губерніях судочинство було приведено у повну відповідність із судовою системою центральної Росії.

Судами першої інстанції були повітові земські суди (для дво­рян і державних селян), магістратські й ратушні у містах (для купців і міщан). Повітові й міські суди розглядали як цивільні, так і кримінальні справи, які не передбачали смертної кари, по­збавлення честі й тілесних покарань. Ці суди виконували також нотаріальні дії. Кріпосних селян судили поміщицькі суди. З 1837 р. для суду в цивільних і незначних кримінальних справах над дер­жавними селянами засновувалися волосні та сільські розправи.

Другою апеляційною й ревізійною інстанцією вважалися ство­рені в губерніях палати кримінального суду і палати цивіль­ного суду. Кожна палата складалася із призначених урядом го­лови й радника та чотирьох обраних засідателів (по два від дво­рян і купців).

Окрім того, в губерніях діяли позастанові совісні суди (роз­глядали цивільні справи у примирливому порядку, а також кри­мінальні справи про злочини божевільних і малолітніх), надвірні суди (для різночинців та осіб невизначеного стану). У 1808 р. в Одесі виник комерційний суд, склад якого (голова, чотири чле­ни і юрисконсульт) обирався купецтвом. Пізніше, відповідно до “Установлення комерційних судів” (1832 р.), такі суди з’явилися в більшості міст Причорномор’я.

На Правобережжі (Волинська, Київська, Подільська губернії) судову систему очолював головний суд, який вважався апеляцій­ною інстанцією для судів

повітових (для дворян і селян), підкоморських (у межових справах), магістратів і ратуш (для міського населення). Повноваження головного суду були такими ж, як у палат цивільного й кримінального суду в інших губерніях. Го­ловний суд також розглядав справи, які становили в інших губерніях компетенцію совісних і надвірних судів.

Особливістю судової системи Лівобережжя (Полтавської та Чернігівської губерній) було те, що тут головною судовою інстан­цією вважався генеральний суд. Він складався з кримінального й цивільного департаментів, кожен із яких у своєму складі мав призначених урядом генерального суддю, по два радники та по п’ять обраних дворянством засідателів. Особливістю генерально­го суду було й те,що на старшого з генеральних суддів за відсут­ності губернатора й віце-губернатора покладалося тимчасове управління губернією.

Діяльність судів в Україні контролювалася губернаторами. Вищою судовою інстанцією був Сенат.

Упродовж 30-х років XIX ст. низкою нормативних актів царсь­кої влади особливості в судовій системі України було ліквідова­но й надалі вона розвивалася разом із російською як її частина. Замість головного й генерального судів діяли палати цивільного й кримінального суду, голови яких призначалися імператором, а радники — міністром юстиції. Усі повітові суди перетворюва­лись на “уездные”. У судочинстві запроваджувалася російська мова.

Судова реформа, проведена на підставі затверджених Олександром II 20 листопада 1864 р., Судових статутів була однією з найпослідовніших реформ другої половини XIX ст. Колишній ста­новий, залежний від адміністрації суд замінювався судом, який базувався на демократичних принципах (змагальності, гласності, рівності усіх перед законом, права звинуваченого на захист та ін.). Запроваджувалася система позастанових судових установ двох типів — мирові й загальні суди.

Мировий суд став найчисельнішою судовою установою. Він розглядав дрібні кримінальні й цивільні справи. Його першою інстан­цією був одноособовий суд дільничного мирового судді або суд почесного (що працював безоплатно) мирового судді. Мирові судді обиралися на три роки земськими зборами або міськими думами з осіб, які мали вищу або середню освіту, відповідний віковий і службовий ценз. Установлювався також високий майновий ценз (15 тис. крб.), винятками були тільки відставні офіцери. Апеляцій­ною інстанцією був з’їзд мирових суддів.

Система загальних судових органів складалася з окружних судів та судових палат.

Окружні суди створювались у складі призначуваних голови, його товариша (заступника) і членів суду. У першій інстанції вони розглядали основну масу цивільних і кримінальних справ. Кримі­нальні розглядалися трьома суддями. Попереднє слідство здійснювали судові слідчі.

У розгляді справ, де підсудним загрожували покарання, по­в’язані з позбавленням чи обмеженням громадянських прав, обо­в’язковою була участь присяжних засідателів. В імперії суд присяжних розглядав до трьох чвертей кримінальних справ. До списків присяжних, які складалися земствами й міськими дума­ми і затверджувалися губернаторами, згідно із законом могли включатися російські піддані віком від 25 до 70 років, що жили в повіті не менше 2-х років. Винятки становили злочинці, не­спроможні боржники, сліпі, глухі, німі, божевільні. До участі в суді у якості присяжних не допускались особи, які не володіли російською мовою, що, безперечно, посилювало процеси русифі­кації на українських землях. Присяжні виносили вердикт про невинність або винність підсудних, який не залежав від думки суддів і не підлягав апеляції. Для підсудних, котрих присяжні визнавали винними, судді встановлювали міру покарання.

Судові палати, яких в Україні було три (Київська, Харківська, Одеська), складалися з департаментів цивільних і криміналь­них справ. Кожна судова палата керувала діяльністю відповід­них окружних судів. Вони розглядали апеляції на рішення окружних судів, а також діяли як суди першої інстанції у справах про державні та посадові злочини.

Найвищим апеляційним і касаційним судовим органом був Сенат.

За судовими статутами 1864 р. запроваджувалась адвокату­ра. Адвокати поділялися на присяжних повірених, які здійсню­вали представництво в цивільних і захист у кримінальних спра­вах в усіх судових установах, і приватних повірених, що мали право діяльності лише в тих судах, де вони були приписані. Законом адвокати були поставлені в залежність від суду й дер­жави.

Кандидати в присяжні повірені повинні були мати вищу юри­дичну освіту й стаж практичної судової діяльності не менше 5 років. При округах судових палат створювалися Ради присяж-них повірених — корпоративні об’єднання, які регулювали пи­тання прийняття у присяжні повірені, здійснювали нагляд за до­триманням законності в їхній діяльності та ін.

Вимоги до приватних повірених були значно меншими. Вони мали скласти відповідний іспит в окружному суді або судовій палаті, бути не молодшими 18 років.

Відбулась реорганізація прокуратури, функції якої поляга­ли у підтриманні державного обвинувачення в суді, нагляді за діяльністю судових слідчих, поліції, за місцями ув’язнення.

Характерною особливістю проведення судової реформи в Україні було те, що вона відбувалась повільніше, ніж у губерніях центральної Росії, а в ряді регіонів здійснювалася частково. Так, загальні суди були створені лише у Катеринославський, Полтавський, Таврійський і Херсонський губерніях. На Правобережжі спочатку, з 1871 p., створювалися мирові суди, але мирові судді тут не вибиралися, а призначалися міністром юстиції. Тільки з 1880 р. почали діяти окружні суди і Київська судова палата.

Проведення судової реформи в Україні в часі фактично збігло­ся з проведенням контрреформи (прийняттям законодавства, спрямованого на скасування демократичних принципів судочин­ства й судоустрою, закладених у 1864 р.).

На Лівобережжі замість інституту виборних мирових судів створювалася складна система судових органів, низовими лан­ками якої були призначувані міністром юстиції земський началь­ник, міський суддя, повітовий член окружного суду. Інститут почесних мирових суддів зберігався. Апеляційною інстанцією став повітовий з’їзд судового присутствія на чолі з предводителем дворянства. Суд присяжних позбавлявся розгляду справ про пресу й політичні злочини. Нові правила складання списків присяжних засідателів виключали можливість участі у судовому процесі де­мократичних і ліберальних елементів. Упродовж післяреформених років було внесено понад 700 змін і поправок до судової реформи.

На початку XX ст. судова система зазнала подальшого розвитку, збільшувалась кількість посадових осіб у судовій системі. В 1906 р. в умовах революційних подій започатковано воєнно-польові суди. Пізніше, коли почалася перша світова війна, їхня діяльність була розширена.

 

< Попередня   Наступна >