47

---

8.4. Право

На більшості українських земель, що перебували в складі Росії, до 40-х років XIX ст. продовжувало діяти місцеве право, зберігали чинність Литовські статути й збірники магдебурзького права. Російське законодавство в цей період застосовувалося лише на території Слобідсько-Української губернії.

Політика царизму, спрямована на централізацію й уніфіка­цію державного управління, передбачала поширення на укра­їнські терени російської правової системи при використанні окремих місцевих особливостей. Зокрема — кодифікації права, здійсненої в першій половині XIX ст. під керівництвом відомого державного діяча, автора плану ліберального устою Росії М. Сперанського.

В 1801 р. утворено комісію з кодифікації права на чолі з мі­ністром юстиції П. Завадовським (вихідцем із Чернігівщини), яка передбачала систематизувати всі чинні в Російській імперії нор­мативні акти, в тому числі й на території України.

На основі дослідження права Правобережжя група право­знавців, очолювана А. Повстанським, упорядкувала “Звод місце­вих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі”. Група під керівництвом Ф. Давидовича у “Зібранні малоросійських прав” упорядкувала цивільно-правові норми Чернігівської й Полтавсь­кої губерній. Ці кодифікації офіційно не були затверджені у зв’язку з призупиненням діяльності комісії. Пізніше “Зібрання малоросійських прав” як удалий збірник реально діючих норм цивільного права Лівобережжя частково включено до Зводу за­конів Російської імперії. Під час робіт над кодифікацією україн­ського права було перекладено і в 1811 р. надруковано російсь­кою мовою Третій Литовський статут.

Напрацювання цієї комісії збагатила створена в 1826 р. група вчених на її основі друге відділення імператорської канцелярії, під орудою першого ректора Санкт-Петербурзь

кого університе­ту М. Балудянського — вихідця із Закарпаття. її зусиллями в 1830 р. опубліковано Повне зібрання законів Російської імперії в 46-ти томах (містило в хронологічному порядку законодавство з 1649 р. по 1825 р.), а в 1832 р. — Звід законів Російської імперії в 15 томах (охоплював діюче законодавство, систематизоване за галузями права).

Окрема група в складі другого відділення, очолювана профе­сором Київського, а пізніше Московського університету І. Даніловичем впродовж 1830-1833 pp. розробила “Звід місцевих за­конів західних губерній” (Правобережжя України й Білорусії). Це був добре систематизований збірник матеріального й проце­суального цивільного права, який містив норми не лише місце­вого, а й загальноросійського права. У 1838 р. Звід було затвер­джено Державною радою, але оскільки перемогла тенденція єди­ного для всієї імперії законодавства, сили чинного джерела права він не отримав.

У 1840 р. на Лівобережжя і 1842 р. на Правобережжя поширюється загальноімперське цивільне й кримінальне законодав­ство.

Пореформений період характеризується застосуванням в Україні нового законодавства. Велике значення мало запровадження Статутів від 20 листопада 1864 p.: 1) Установлення судових уста­нов; 2) Статут цивільного судочинства; 3) Статут кримінального судочинства; 4) Статут про покарання, що накладаються миро­вими суддями. В 1893 р. усі ці статути були офіційно приєднані до Зводу законів Російської імперії, як 16 том.

У юридичній практиці з’являються галузі права: цивільне, кримінальне, судово-процесуальне.

Цивільно-правові норми, які врегульовували право власності, зобов’язальне право, спадкування, сімейне право переважно містилися в X томі Зводу. Деякі норми в ньому було змінено відпо­відно до селянської реформи. Подальшого розвитку набули такі цивільно-правові категорії, як правоздатність і дієздатність, оста­точно сформувалося поняття юридичної особи. Правоздатність фізичної особи починалася від її народження, а завершувала­ся — смертю. Водночас, існувало поняття й так званої “цивіль­ної (юридичної) смерті”, коли суд позбавляв усіх прав стану, постригу в ченці, нез’ясованої відсутності особи за місцем про­живання протягом 10 років. Повну майнову дієздатність особі за­кон надавав із досягнення нею 21 року, а до цього вона вважа­лася неповнолітньою. Дієздатність жінок була обмеженою. Так, дружина без згоди чоловіка не могла видавати векселі, уклада­ти договір особистого найму.

Поняття “право власності" вперше в російському законо­давстві тлумачилось як право особи володіти, користуватися й розпоряджатися майном до передачі свого права на нього суб’єктові шляхом купівлі-продажу, застави чи в інший спосіб. Інсти­тут права власності містив також кваліфікацію об’єктів і суб’єктів цього права, види обмежень права власності та його захисту. Застосовувався поділ речей на нерухомі (земельні володіння, будинки, ліс, заводи, фабрики тощо) та рухомі (капітали, цінні папери, одяг, меблі тощо). Якщо рухоме майно можна було придбати, передати його, то нерухомість набувалася виключно через письмовий акт із додержанням особливої процедури.

Провідним об’єктом права власності залишалася земля. Роз­виток капіталізму, звільнення селян від кріпосної залежності роз­ширили сферу цивільного права. Селяни після 1861 р. стали учас­никами цивільних правовідносин, отримали особисті й майнові права. В той же час зберігалися пережиткові обмеження — на­самперед, у сфері реалізації права власності селян на землю. Майже на всі угоди, пов’язані із землею, була потрібна згода се­лянської громади.

Серед обставин, що зумовлювали виникнення правовідносин зобов’язального характеру, передбачалися сила договору, припис закону, наслідки вчинення злочину, вчинення цивільного пра­вопорушення. Припинення зобов’язань цивільне право пов’язувало з їх виконанням, заміною зобов’язань, давністю, смертю сторони.

Основний зміст зобов’язального права становили зобов’язання з договорів. Право регулювало загальні вимоги щодо змісту й форми договорів та його конкретних видів: купівлі-продажу, міни, постачання, наймання майна, особистого наймання, позики, до­ручення, підряду, страхування тощо. Визначалися засоби забез­печення виконання угод (завдаток, поручительство, неустойка, застава), норми відповідальності за порушення умов договору. Регулювалися зобов’язальні відносини власників майна й фінансів у різних видах товариств — повному, на вірі, компанії.

Сімейне право докладно регулювало відносини, що стосу­валися подружжя, батьків і дітей, опіки й піклування. Обов’яз­ковою умовою взяття шлюбу вважалися свідомий вибір і воля тих, хто одружувався. Закон визначав шлюбний вік для чо­ловіків — 18-80 років, для жінок — 16-80 років. Умовою, необхідною для одруження, була згода батьків (опікунів, піклувальників) осіб, що брали шлюб, а для осіб, що перебували на військовій чи цивільній службі — згода їх начальства. Проте недотримання цієї умови не означало недійсності шлюбу, як у попередніх ви­падках. Серед обставин, які обумовлювали недійсність шлюбу, були наявність спорідненості чи свояцтва; якщо раніше право­славний перебував у шлюбі тричі; якщо наречений і наречена мали різне віросповідання тощо.

Укладення шлюбу мало для подружжя юридичні наслідки, пов’язані з особистими й майновими правами та обов’язками. Так, дружина повинна була “коритися чоловікові своєму як главі сімейства”, а чоловік — жити з дружиною “у злагоді, поважати, за­хищати”, забезпечувати дружину “їжею й утримувати її за ста­ном і можливістю своєю”. Шлюб не спричиняв спільного володі­ння майном подружжя, своїм майном кожен із подружжя міг розпоряджатися окремо.

Успадкування передбачалося за законом і за заповітом. Пред­метом заповіту було набуте майно заповідача, родове ж майно, як правило, заповідатися не могло. Першими успадковували ро­дичі прямої спадкової лінії (діти спадкодавця). За їх відсутності — родичі бокових ліній: першої (брати і сестри спадкодавця та їхні діти), а потім другої (дядьки й тітки спадкодавця та їхні діти). Батьки після своїх дітей не успадковували. Якщо померлі діти були бездітними, батьки одержували їхнє набуте майно в дові­чне володіння без права розпоряджатися ним на свій розсуд.

В умовах розвитку промисловості діяв принцип договірної сво­боди. Він використовувався роботодавцями для нав’язування найманим працівникам кабальних умов експлуатації. Свавілля підприємців дещо обмежувалось фабрично-трудовим законодавством 1880-90 pp. 1 червня 1882 р. з’явився закон “Про ма­лолітніх, які працюють на заводах, фабриках і мануфактурах”, Він забороняв працювати дітям до 12-річного віку і встановлю­вав обмеження щодо праці підлітків. Законами від 3 червня 1885 р. і 2 червня 1897 р. встановлювалася максимальна тривалість ро­бочого дня — 11,5 годин, заборонялося використання праці жінок і підлітків на тяжких і підземних роботах, а також уночі, вводи­лись обмеження щодо застосування штрафів.

Джерелами кримінального права в Україні з 1840 р. стали 15-й том Зводу законів Російської імперії (1832 р.) й Уложення про покарання кримінальні й виправні, затверджене у 1845 р.; нові редакції Уложення з’явилися 1866 р. і 1885 р. Законодавство виходило з того, що немає злочину, якщо на це не вказує за­кон. Злочином вважалося діяння, яке посягає на “недоторканість прав влади верховної та встановлених нею влад або ж права й безпеку суспільства і приватних осіб”. Проголошувався принцип вини у формі умислу чи необережності. Злочинні дії поділялися на тяжкі злочини, злочини й провини. Найнебезпечнішими вва­жалися політичні злочини (замах на життя царя або членів царсь­кої родини, повстання, державна зрада). Феодальними пережитками було виокремлення злочинів проти віри, притягнення дітей семирічного віку до кримінальної відповідальності.

Встановлювалося 35 видів покарань кримінальних і виправ­них — від смертної кари до осуду. Покарання поділялися на основ­ні (страта, ув’язнення та ін.) і додаткові (поліцейський нагляд, позбавлення звань, титулів тощо). Суворими покараннями вва­жалися позбавлення всіх прав стану, що означало не тільки втра­ту привілеїв, пов’язаних із належністю до певного стану, а й позбавлення прав на майно (воно переходило до спадкоємців), припинення подружніх стосунків, позбавлення батьківських прав. Засуджених на каторгу представників простих станів до 1863 р. таврували на лобі й щоках випалювали тавро “кат”, тобто ка­торжний. Тривалий час зберігалися тілесні й болючі покарання, щоправда, від них поступово звільнялися не лише привілейо­вані стани, а згодом, особи з вищою та середньою освітою і навіть нижчі чини, що мали відзнаки.

Джерелами кримінального права були також Військовий ста­тут про покарання (1867 р.) і Військово-морський статут (1886 p.), що призначалися для військовослужбовців, але в умовах воєн­ного часу широко застосовувалися й до цивільних осіб. Наприкінці XIX ст. був підготовлений і в 1903 р. затверджений імператором новий збірник кримінальних законів під назвою “Кримінальне уложення”, який базувався на принципах буржуазного права. Але під час революційних подій набули чинності лише деякі його глави, де передбачалася відповідальність за злочини проти осо­би імператора й членів імператорського дому, верховної влади, правосуддя тощо.

Внаслідок посилення репресивної політики царизму виникло адміністративне законодавство, “Положення про заходи до охо­рони державного порядку і громадського спокою” (1881 p.). Воно надало право губернаторам застосовувати такі види адміністра­тивних стягнень, як штрафи, арешт, ув’язнення в тюрмі або фортеці. На початку XX ст. адміністративне законодавство спрямовувалося на обмеження громадянських свобод, дарованих Ма­ніфестом 17 жовтня 1905 р. Тимчасові правила про пресу, това­риства, зібрання (1905 р., 1906 р.), забороняли публікації, діяль­ність спілок, товариств, які загрожували громадському спокою й безпеці держави. Винні в організації страйків притягалися до кримінальної відповідальності.

Принципові зміни відбулися в кримінально-процесуальному праві. За судовою реформою 1864 р. воно відокремилось в само­стійну галузь. Важливе значення мало проголошення презумпції (із лат. — припущення) невинності, за яким особа, підозрювана або обвинувачена у вчиненні злочину, вважалася невинною доти, поки її винність, не доведена судом. Систему характерних для феодального права формальних доказів замінила система вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.

Досягненням кримінально-процесуального права була регла­ментація стадій кримінального процесу: 1) попередній розгляд, що складався з дізнання і попереднього слідства; 2) віддання до суду; 3) підготовчі дії суду; 4) судове слідство з дебатами сторін; 5) винесення вироку. Передбачалась можливість перегляду виро­ку в апеляційному й касаційному порядку.

Цивільний процес у мировому суді відбувався спрощеним чи­ном. Мировий суддя одноособово розглядав позови ціною не

більше 500 крб. або коли на час подання позову суму збитків не було встановлено. Процес в окружному суді розпочинався з по­дання позовного прохання встановленої форми, до якого дода­валися докази, документи тощо. Правом сторін була письмова підготовка розгляду справи, яка складалася з: 1) відповіді відпо­відача на позов; 2) заперечення позивача проти відповіді; 3) спро­стування відповідача.

Судове засідання починалося з викладу суті справи, надання суду доказів, пояснень сторін. Оцінка значення й переконливості доказів здійснювалась за внутрішнім переконанням суддів. Рішення оголошувалося спочатку у вигляді короткої резолюції, а потім, залежно від визначених строків — в остаточній формі. У суді могли брати участь адвокати, допускалося примирення сторін. Пере­гляд судових рішень здійснювався в апеляційному порядку.

 

< Попередня   Наступна >