186

---

8.5. Суспільно-політичний устрій і право в Галичині, Північній Буковині та Закарпатті

У XIX ст. Галичина, Буковина і Закарпаття, що перебували у складі Австрійської імперії, являли собою один з найубогіших у Європі країв, відсталий аграрний додаток до австрійських промислових районів.

Панівну верхівку становили магнати, шляхта, вище духовен­ство. У другій половині століття виші щаблі в суспільстві посіда­ють також представники австро-німецького торгово-промисло­вого капіталу, які по хижацьки видобували й вивозили звідси багатства краю (нафту, ліс та ін.). Австрійські, польські (у Гали­чині), румунські (на Буковині), угорські (у Закарпатті) поміщики були у найпривілейованішому становищі. Вони урізали селянські наділи, захоплювали у свою власність громадські луки, пасовись­ка, ліси. У 1819 р. середній наділ поміщицького господарства ста­новив 1051 акр землі, тоді як селянського— 14 акрів (1 акр до­рівнював 0,4 га). Поміщики й церква володіли майже половиною всіх земельних угідь.

Селянство, що становило близько 90 відсотків західноукраїн­ського населення, перебувало в кріпосній, а після 1848 р.— в напівкріпосній і економічній залежності. У 40-х роках численні повинності поглинали до 85 відсотків прибутку селянських гос­подарств. Хоча особисту залежність кріпаків на Буковині відмінили ще в 1785 р. (селяни отримали право вільного переходу), за ними залишались усі феодальні повинності. На Закарпатті у 40-х ро­ках XIX ст. селяни-кріпаки латифундій виконували близько 20 видів панських робіт і мали віддавати поміщикові дев’яту час­тину врожаю.

Унаслідок революційних подій 1848 р. в Австрії було скасова­но кріпосну залежність селян, ліквідовано панщину. Але, як і в Росії після 1861р., це не полегшило економічного становища селянства, до них перейшло менше половини земель краю. Се­ляни мали компенсу

вати поміщикам двадцятикратну вартість усіх річних повинностей. Вони підлягали прямому й непрямому опо­даткуванню, мали утримувати школи, шляхи тощо.

Землевласники зберігали за собою право володіння лісами, пасовиськами (тобто сервітутами), селянин мав оплачувати за­готівлю дров, будівельних матеріалів, випас худоби. З приводу сервітутів селяни зверталися до судів, але, за свідченням Івана Франка, з 32 тис. судових справ про сервітути, що порушува­лись у 1848-1881 pp. поміщики виграли 30 тис. Після аграрної реформи 42 відсотки селянських господарств стали економічно нерентабельними і не мали можливості прогодувати своїх влас­ників.

Унаслідок поглиблення капіталістичних відносин на селі по­ширюється система вільного найму, з’являються сільськогоспо­дарські робітники. Наприкінці століття вкрай зубожілі селяни змушені були емігрувати до СІНА, Бразилії, Канади, інших захід­них країн.

У містах, які поділялися на три групи (Львів, королівські й муніципальні) проживало близько 10 відсотків населення. Пере­важну більшість заможних городян становили іноземці. Навіть у містах Східної Галичини українців було 25-30 відсотків. Станом на 1900 р. лише 14 відсотків міського населення розмовляли укра­їнською мовою. У Галичині міста були переважно польські, на Закарпатті — австро-угорські, на Буковині — австрорумунські.

Прикметою капіталізації міст став розвій промисловості. Розо­рювалися дрібні місцеві підприємства внаслідок зовнішньої кон­куренції, яка значно посилилась з появою залізниці. Великі підприємства переважно зосереджувалися на лісообробці, роз­витку якої сприяла гостра потреба в будівельних матеріалах на Заході, а також спеціалізувалися на виробництві алкоголю. В 1870-80 pp. швидкими темпами розвивалися нафтові промисли в районі Дрогобича й Борислава, які давали близько 5 відсотків світового видобутку нафти. В 1901 р. в Галичині була створена спілка фабрикантів.

Зростали ряди повністю або частково зайнятих робітників, яких у 1902 р. налічувалося 230 тисяч. Найбільш експлуатовані робітники походили з розорених українських селян і ремісників. Вони отримували найнижчу заробітну платню, маючи 12-16 го­динний робочий день, тоді як австрійський закон 1885 р. визначав його у межах 11 годин. Але основна функція міст полягала в торгівлі та комерційній діяльності. Цим сектором цілком заволоділи євреї, які в східних містах становили 40-45 відсотків, а в деяких містах, наприклад, у Бродах— 70 відсотків мешканців.

На західноукраїнських землях панувала австрійська система влади й управління. Абсолютна влада належала імператору (ціса­рю), який здійснював вище управління за допомогою численних установ (придворних рад, канцелярій, управлінь). Основним ор­ганом австрійської влади у Галичині (“Галіції й Лодомерії”) було губернське присутствіє на чолі з губернатором, який призначав­ся імператором виключно з числа австрійців.

Відповідно до цісарського патенту (наказу) від 3 квітня 1817 р. королівству Галіції й Лодомерії надавалась так звана станова конституція і щорічно скликався сейм, де засідали представни­ки магнатів, лицарів та м. Львова. Головував у сеймі губернатор, як виконавчий орган сейму діяв комітет у складі семи депутатів, кандидатури яких затверджувались імператором. Компетенція сейму була обмеженою, він відав податками, фінансуванням місцевих робіт, видавав селянські метрики тощо. За своєю сутністю ця станова установа слугувала декорації абсолютистських по­рядків.

На початку XIX ст. територія Галичини поділялася на 18 цир­кулів (округів) і 59 дистриктів. До 1849 р. до складу Галичини як дев’ятнадцятий циркул входила Буковина.

Внаслідок реформи адміністративно-територіальної системи 1846 р. територію Галичини поділили на 74 повіти (у деяких рай­онах — староства) на чолі із старостами, яких призначав імпе­ратор. Численні німецькомовні канцелярії, в яких налічувалося близько 40 тис. чиновників, фактично володарювали над 2,5 млн. населенням Галичини.

У сільських місцевостях політичну владу здійснювали влас­ники землеволодінь — через війтів і мандаторів. Мандатори мали статус державних чиновників, але фактично слугували поміщи­кам, оскільки ними матеріально забезпечувалися. Це були “все­сильні сільські сатрапи” із широкими адміністративно-поліцейсь­кими повноваженнями і навіть правом застосовувати тілесні по­карання. Війти призначалися землевласниками з трьох обраних селянами кандидатів. Вони розглядали суперечки з цивільних справ, що виникали між селянами.

Закарпаття входило до Угорського королівства і в адмініст­ративно-територіальному відношенні поділялося на 4 жупи, якими управляли призначувані королем чиновники — жупани. Жупи поділялися на комітати з комітатськими правліннями. В селах управління здійснювали старости, яких призначали феодали. На Закарпатті існували й територіально економічні одиниці — домінії (землі з містами й селами), що належали феодалові, церкві чи державі.

В 1848 р. під тиском революційного руху цісар Фердинанд І проголосив конституцію, скликав австрійський рейхстаг, скасував кріпацтво. Була дозволена діяльність своєрідного тимчасово­го національного уряду — Головної руської ради у Львові.

Однак у березні 1849 р. імператор Франц-Йосиф “подарував” нову антидемократичну конституцію, яка відновила централізо­вану державу. Цісарським патентом від 29 вересня 1850 р. для Галичини, а також для інших провінцій установлювалась крайова конституція. Вона передбачала поділ краю на три округи і ство­рення трьох окружних сеймів. Округи мали враховувати на­ціональний склад населення: Краківський — польського, Львів­ський — польського й українського, Станіславський — українсь­кого. Як відомо, це була невдала спроба притлумити соціальні протиріччя й національні суперечки. Патентом від 31 грудня 1851р. загальнодержавна конституція і крайові конституції скасовува­лись. Поновлювалася необмежена влада імператора. За допомо­гою “жандарма Європи” царя Миколи І політичну систему Австрійської імперії, за незначними змінами, було збережено.

Спробою зберегти імперію була й угода 1867 р. про унію Австрії та Угорщини. Глава дуалістичної монархії Франц-Йосиф одно­часно був імператором Австрії і королем Угорщини. Разом з уго­дою австрійський рейхсрат прийняв конституцію, яка діяла й на українських землях до жовтня 1918 р. В Угорщині була віднов­лена дія конституції 1848 р. Для обговорення питань загально­державного значення щорічно у Відні й Будапешті скликалися так звані “Делегації” по 60 представників від австрійського й угорського парламентів. Від Галичини делегувалося 7 представ­ників (6 поляків і 1 українець).

Крім того, в імперії діяв парламент (рейхсрат), рішення яко­го мали затверджуватись імператором. Рейхсрат утворювали палата панів — спадкових представників найвпливовіших дво­рянських родин і палата депутатів від населення, яких обирали за ускладненою, а з 1873 р. — куріальною системою. Тому в рейхсраті переважали великі власники й торгово-промислова буржуа­зія австрійської та польської національностей; українців же, наприклад, у Палаті депутатів парламенту 1879 р. налічувалося лише троє (з 353-х).

Проголошення деяких демократичних інститутів були виму­шеними. Це суттєво не вплинуло на панування феодальних верств у державі.

В післяреволюційний період замість губернського правління на Галичині встановлювалось одноособове правління намісника, а на Буковині, що з 1849 р. стала окремою адміністративно-те­риторіальною одиницею, — правління президента краю. В 1861 р. імператор створив у Галичині й Буковині підпорядковані центральній владі крайові сейми, які здійснювали нагляд за управлін­ням у сфері місцевого самоврядування. Положення про вибори забезпечувало повну перевагу поміщиків і буржуазії у галиць­кому сеймі польської, а у буковинському румунської національ­ності. Представництво українців у крайових сеймах становило біля 10 відсотків депутатів. Відповідно до галичанського крайового закону про громади (1866 р.) затверджувалися повітові громади (гміни), в яких створювалися керівні органи— повітові ради і виконавчі органи — повітові комітети на чолі з повітовими старо­стами, які обіймали посади лише після затвердження імперато­ром. Старости мали дуже широкі адміністративно-господарські повноваження. Для підтримання громадського спокою, придушення будь-якого невдоволення правлінням Габсбургів вони могли використовувати жандармерію та військові частини.

У містах і селах обиралися ради, які формували міські й сільські управи (у великих містах магістрати) на чолі з бургомі­страми в містах і війтами в селах. За реформою міського само­врядування 33 містам імперії, зокрема Львову й Чернівцям, було надано статути. Згідно зі статутом Львова від 14 жовтня 1870 р. міську владу здійснювали міська рада й магістрат на чолі з пре­зидентом.

У першій половині XIX ст. суди на західноукраїнських землях поділялися на шляхетські (земські та гродські), духовні, міські, доменіальні й комітатські.

Відповідно до австрійського Положення (1849 р.) суди було відокремлено від адміністрації, замість колишніх станових судів створено загальні судові установи для всіх станів. Усі суди про­голошувалися незалежними, судді призначалися імператором довічно. За австрійською конституцією 1867 р. на західноукра­їнських землях діяла триступенева система судів: 1) одноособові повітові суди; 2) колегіальні крайові (окружні) суди; 3) колегі­альний вищий крайовий суд у Львові, дія якого розповсюджува­лась і на Буковину.

Для розгляду кримінальних справ про злочини, за які перед­бачалося тюремне ув’язнення терміном не менше 5 років ство­рювалися суди присяжних при окружних судах. Списки присяжних щорічно складалися відповідними адміністраціями з ураху­ванням установлених цензів — майнового, освітнього, вікового.

Найвищою судовою інстанцією для всієї держави був Верхов­ний судовий і касаційний трибунал у Відні. Крім загальних існу­вали й спеціалізовані суди (військові, торговельні та ін.). У Львові діяв створений у 1896 р. промисловий суд, він розглядав спори між підприємцями й робітниками, у Дрогобичі — третейський суд кас взаємодопомоги гірничих товариств.

У 1850 р. була створена прокуратура, яку очолював генераль­ний прокурор. При вищому крайовому суді існувала посада стар­шого прокурора, а при окружних судах— державних прокурорів. Прокуратура здійснювала нагляд за законністю дій дер­жавних установ, суду, слідчих органів, окремих осіб. З 1851 р. при судах діяла підпорядкована міністру фінансів фінансова про­куратура — для захисту фінансових інтересів держави.

Адвокатура в Галичині була заснована ще 1781 р. й діяла під загальним наглядом міністра юстиції. У Львові існувала президія адвокатської палати, яка обиралась адвокатами для координації їхньої діяльності. Вимоги до кандидатів в адвокатуру були дуже високими: їм необхідно було мати ступінь доктора права, про­йти семирічне стажування і скласти кваліфікаційні іспити.

Сутністю змін у правовій системі на західноукраїнських зем­лях після включення їх до Австрії була заміна застарілого польського законодавства на австрійське. Особливістю цього про­цесу було те, що Галичина стала місцем апробації нового австрій­ського законодавства.

Так, Цивільний кодекс 1811 p., введений у дію в Австрійській імперії з 1 січня 1812 р., спершу був запроваджений і протягом 15 років удосконалювався на галицькій території. Його джерела­ми були пандектне право (пристосоване до капіталістичних відно­син римське право), Прусське земське уложення 1794 р. і місце­ве право деяких австрійських земель. Кодекс мав 1502 парагра­фи і поділявся на вступ, у якому викладалися загальні положення про цивільний закон та три частини, що містили положення про особисті й майнові права, спільні постанови щодо особистих і майнових прав. У кодексі визнавались рівність громадян перед зако­ном, свобода договірних відносин, цивільний шлюб та ін. Оскіль­ки він зберігав елементи феодального й канонічного права, із розвитком капіталістичних відносин його норми не відповідали новим історичним умовам. Однак, із певними змінами у формі новел (надзвичайних актів), цей кодекс продовжував діяти до розпаду імперії і навіть — декілька років після включення в 1921 р. західноукраїнських земель до складу Польщі.

Цивільно-процесуальний кодекс набув чинності 1796 р. у Західній, а 1807 р. і в Східній Галичині під назвою галицького цивіль­но-процесуального кодексу. Він регулював усі стадії цивільного процесу від подання позовної заяви до виконання рішення суду. Процес характеризувався надзвичайною повільністю, тяганиною й дорожнечею суду, тому продовжувалася робота над його вдо­сконаленням. Хоча новий проект цивільно-процесуального кодексу (1825 р.) затверджено не було, окремі його положення, що ре­гулювали питання компетенції судів, адвокатської діяльності, судочинства в безспірних справах тощо, було введено в дію. Новий цивільно-процесуальний кодекс (1895 р.) базувався на принципах гласності, усності, змагальності й порівняно з попереднім при­скорив розгляд судових справ.

Кримінальний кодекс (1803 p.) також наприкінці XVIII ст. по­передньо був апробований на території Галичини. Він складався з двох частин (злочини й тяжкі поліційні провини), кожна з яких мала розділ кримінального матеріального права і розділ проце­суального права. На старих засадах римського права було роз­роблено широку класифікацію покарань за злочини та “пору­шення громадського спокою”. Переважним способом покарання стає ув’язнення, яке поділялося на: 1) суворе тюремне ув’яз­нення із заковуванням у ланцюги; 2) суворе ув’язнення з кайда­нами на ногах; 3) звичайне тюремне ув’язнення без ланцюгів і кайданів. За деякі злочини встановлювалася смертна кара, але в більшості випадків імператор, щоб підняти популярність абсо­лютизму, своїм помилуванням замінював смертні вироки на поз­бавлення волі.

Новий кримінальний кодекс 1852 р. поділявся на дві частини про злочини й провини. За злочини передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув’язнення на різні терміни, за провини — грошові покарання, арешт до 6 місяців, тілесні пока­рання (скасовані в Австрії законом від 15 листопада 1867 p.), за­борону проживати в даній місцевості тощо. В подальшому до ко­дексу неодноразово вносилися доповнення, але в його основі були застарілі норми феодального права. Прогресивні правознавці вимагали підвищити з 10 до 16 років вік кримінальної відпові­дальності, скасувати смертну кару, яку вважали середньовіч­ним варварством, виступали проти застосування статей кодексу за аналогією тощо.

Кримінально-процесуальний кодекс 1853 р. суперечив демо­кратичним нормам судочинства, і в 1873 р. був затверджений но­вий кримінально-процесуальний кодекс, який з незначними зміна­ми діяв до 1918 р. За цим кодексом судочинство базувалося на принципах усності й гласності, допускалась участь присяжних у розгляді тяжких злочинів, запроваджувалась ідея вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.

***

Отже, у XIX — на початку XX ст. державний лад і право на українських землях визначалися загальними для Росії й Авст­ро-Угорщини процесами, центральний зміст яких полягав у кризі феодально-кріпосницьких відносин і проведенні буржуазних ре­форм. Відбулися суттєві зміни в суспільно-політичному ладі Ук­раїни, насамперед у правовому становищі селян. Було ліквідо­вано їх залежність від поміщиків, формально вони отримали особисті й соціально-економічні права. В умовах розвитку про­мисловості поява буржуазії та найманих працівників — проле­тарів призвели до зміни в соціальній структурі міст. На украї­нських землях у складі Російської імперії внаслідок реформ 60-70-х pp. створювалися земські й міські органи місцевого самоврядування, запроваджувалася нова судова система та бур­жуазно-демократичні принципи судочинства. Однак ці зміни відбувалися із суттєвими обмеженнями й певним зволіканням, особливо на Правобережжі. Подібні процеси відбувалися й на західноукраїнських землях.

Посилювалися буржуазні тенденції в розвиткові правової си­стеми. Нові кодифікації поповнили джерельну базу чинного в Україні права. Розвиток капіталістичних відносин зумовив появу фабрично-заводського й адміністративно-поліцейського законо­давства. Аналогічно в Австро-Угорщині було створено нові ко­декси, апробація яких відбувалася на західноукраїнських зем­лях.

Революційні події у Росії 1905-1907 pp., перша світова війна помітно вплинули на розвиток державно-правових інститутів. Царизм був змушений дещо змінити форму правління, проголо­сити, щоправда обмежені, права й свободи. Однак це не змогло врятувати імперію від глибокої революційної кризи.

Царський уряд і уряд Австро-Угорщини ігнорували прагнен­ня народу України до самовизначення та національного відродження. Але ідеї української державності знайшли подальший вияв у національно-культурному русі, діяльності українських політичних партій.

 

< Попередня   Наступна >