Головне меню

Дисциплінарна відповідальність працівників

Господарське право - ГОСПОДАРСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО (ПРАВО
114

Дисциплінарна відповідальність працівників

У літературі поняття дисципліни праці як правової кате­горії розглядається в чотирьох аспектах: як один з основних принципів трудового права; як елемент трудового правовідношення; як інститут трудового права; як фактична поведінка, тобто рівень дотримання усіма працюючими на виробництві дисципліни праці.

Як інститут трудового права трудову дисципліну потрібно розуміти як сукупність правових норм, котрі регулюють внутрішній трудовий розпорядок, встановлюють трудові обо­в'язки працівників і власника або уповноваженого ним органу, визначають заходи заохочення за успіхи у праці. Що ж стосується відповідальності за винне невиконання трудових обов'язків, то норми, котрі передбачають дисциплінарну відпо­відальність працівника, утворюють окремий правовий інсти­тут у трудовому праві.

Під методами забезпечення трудової дисципліни розумі­ються передбачені законодавством способи її забезпечення, тобто виконання сторонами трудового договору своїх обо­в'язків. Традиційно вважалося, що існують два методи за­безпечення трудової дисципліни: заохочення і примус. Од­нак в умовах ринкових відносин особливого значення набувають економічні та організаційні методи забезпечення дис­ципліни праці.

Суть економічних методів полягає у всебічній активізації трудящих за допомогою відновлення почуття господаря, влас­ника. Велике стимулююче значення тут мало прийняття за­кону "Про власність", яким була проголошена рівноправність всіх форм власності, господарська самостійність підприємництва, широкі права підприємств в оплаті й стимулюванні праці, використанні прибутку. Особ­ливе значення мала приватизація майна державних підпри­ємств, основою якої стали Закони України "Про приватиза­цію майна державних підприємств" та "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу прив

атизацію)", в результаті якої працівники підприємств отримали переважне право на одержання акцій власних підприємств, стали пра­цюючими співвласниками, що підвищило їх самостійність у вирішенні виробничих питань, створило умови для справж­ньої зацікавленості у результатах роботи та розподілі при­бутку. Разом із законами "Про підприємства в Україні", "Про господарські товариства" вони створили солідну правову базу для формування справжньої зацікавленості працівників у результатах своєї праці й зміцненні трудової дисципліни.

Організаційні методи управління дисципліною праці в Україні в сучасний період все більше характеризуються нау­ковим підходом до організації виробництва загалом. Як відомо, однією із засад розвитку виробництва виступає цілеспрямо­ване вдосконалення його організації. Широко відомі наукові теорії управління Ф. Тейлора, Г. Файоля, Е. Маслоу, Т. Бернса та багатьох інших вчених та практиків, які обґрунтували менеджмент як науку про керівництво (управління) людь­ми — окремими працівниками, робочою групою, трудовим колективом. У правовому аспекті предметом менеджмен­ту є правове регулювання системи суспільних відносин щодо організації управління персоналом. Відносини щодо забез­печення дисципліни праці є складовою частиною цієї системи.

Сучасний правовий інститут дисципліни праці за змістом складається з правової регламентації прав та обов'язків учас­ників трудового процесу, стимулювання сумлінної праці.

Якщо досі правове регулювання трудової дисципліни розвивалося переважно шляхом посилення дисциплінарної відповідальності за трудове правопорушення, то на етапі пе­реходу до ринкової економіки ухил робиться на більш чітке регламентування взаємних прав та обов'язків сторін трудо­вих правовідносин і належне стимулювання високої якості праці працівників.

Порядок поведінки, взаємодії між працівниками на кон­кретному підприємстві, в установі, організації в процесі здійснення трудової діяльності називається внутрішнім тру­довим розпорядком.

Всі нормативно-правові акти, що регулюють внутрішній трудовий розпорядок, поділяються на дві групи: норми за­гального значення (КЗпП України, Типові правила внутріш­нього трудового розпорядку та ін.); норми спеціального призначення, які враховують специфіку окремих галузей господарства, а також особливості праці певних категорій працівників (галузеві правила внутрішнього трудового роз­порядку; статути про дисципліну; положення про дисциплі­ну окремих категорій працівників та ін.).

Серед кола актів, що забезпечують правове регулювання внутрішнього трудового розпорядку, особливе місце належить правилам внутрішнього трудового розпорядку. Вони поді­ляються на три види: типові, галузеві й локальні.

Діючі Типові правила внутрішнього трудового розпорядку для робітників і службовців підприємств, установ, організацій були затверджені постановою Держкомпраці СРСР і ВЦРПС від 20 липня 1984 р. Це нормативний акт загальної дії, в якому сформу­льовані положення, що визначають трудовий розпорядок на підприємстві.

Галузеві правила внутрішнього трудового розпорядку затверджуються міністерствами і відомствами за погоджен­ням з відповідними профспілковими органами. У цих актах враховується специфіка галузі відносно режиму праці й відпо­чинку, обов'язків працівників.

Внутрішній трудовий розпорядок на конкретному підприємстві, в установі, організації визначається правилами внут­рішнього трудового розпорядку, які затверджуються трудо­вими колективами за поданням власника або уповноваже­ного ним органу і профспілкового комітету. У цих правилах конкретизуються обов'язки власника, адміністрації, праців­ників даного підприємства, правила прийому на роботу на даному підприємстві, враховуючи специфіку підприємства, встановлюється режим робочого часу і часу відпочинку, види заохочень за успіхи в роботі, порядок їх застосування, поря­док застосування дисциплінарних стягнень.

У деяких галузях народного господарства для окремих категорій працівників діють статути і положення про дис­ципліну. Особливістю статутів і положень про дисципліну праці є те, що вони поширюються тільки на певні, вказані категорії працівників відповідної галузі. Наприклад, Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту діє лише стосовно працівників, що забезпечують рух транспорту, але не поширюються на працівників, які забезпечують його об­слуговування. Разом з тим деякі статути і положення про дисципліну діють у доповнення до правил внутрішнього трудового роз­порядку. Зокрема, Положення про дисципліну працівників за­лізничного транспорту передбачає, що кожний працівник, на якого поширюється дія цього Положення, зобов'язаний дотри­муватися правил внутрішнього трудового розпорядку (п. 3). Крім того, є особливості в змісті обов'язків працівників, які підпадають під дію статутів і положень, у складі дисцип­лінарного правопорушення і дисциплінарних стягнень, вони можуть нести дисциплінарну відповідальність і за проступ­ки, які не випливають з неналежного виконання своїх трудо­вих обов'язків.

Права й обов'язки сторін трудового договору становлять основу його змісту і визначаються як безпосередньо в догово­рі, так і законодавством на рівні централізованих і локаль­них норм.

До основних трудових обов'язків працівників відносять­ся: працювати чесно, сумлінно, дотримуватися дисципліни праці, своєчасно і точно виконувати розпорядження власни­ка або уповноваженого ним органу, підвищувати продуктив­ність праці, поліпшувати якість продукції, дотримуватися технологічної дисципліни, вимог охорони праці, техніки без­пеки і виробничої санітарії. Основні обов'язки закріплені в ст. 139КЗпП України.

Спеціальні обов'язки, в яких відображається специфіка виробництва конкретного підприємства або конкретної тру­дової функції, встановлюються нормативними актами (ста­тутами про дисципліну; статутами підприємств; локальни­ми актами про правовий статус окремих підрозділів, поса­дових осіб; наказами і розпорядженнями).

Всі обов'язки можна розподілити на дві групи: обов'яз­ки щодо забезпечення конкретної трудової функції; обов'яз­ки /[отримуватися загальних правил поведінки, які забезпе­чують нормальний трудовий процес.

Обов'язки власника насамперед складаються з обов'язку забезпечити особам, працю яких вони використовують на договірній основі, соціальні, економічні гарантії і права, перед­бачені законом. Зокрема, всі власники зобов'язані забезпечити розмір оплати праці найманих працівників всіх видів підпри­ємств, не нижчий мінімальної заробітної плати, встановленої державою; забезпечити дотримання гарантій, встановлених для жінок у зв'язку з материнством, для неповнолітніх праців­ників; сплачувати обов'язкові страхові внески за працюючих громадян до Фонду соціального страхування і Пенсійного фонду України та ін. Власник зобов'язується забезпечити працівнику умови праці, забезпечувати його сировиною, устаткуванням, робочим інструментом, забезпечувати охорону речей працівника під час його роботи. Важливим обов'язком власника є обов'язок своєчасно виплачувати працівнику заро­бітну плату, надавати оплачувану щорічну відпустку зі збере­женням місця роботи, надавати інші, передбачені законодавством та колективним договором відпустки (навчальні, соці­альні, у певних випадках — без збереження заробітної плати).

Управління підприємством здійснюється відповідно до його статуту на основі поєднання прав власника з госпо­дарського використання майна і принципів самоврядування трудового колективу. Власник здійснює свої права на управ­ління підприємством безпосередньо або через уповноваже­ний ним орган. На державному підприємстві уповноваженим власником органом виступає керівник підприємства.

Для організації виконання господарських завдань і відпо­відної виробничої діяльності власник наймає адміністрацію підприємства. Главою адміністрації є керівник підприємства, який безпосередньо наймається (призначається, обирається) власником. На підприємствах, що знаходяться у державній власності, прийом на роботу керівника підприємства здійснюється ви­ключно шляхом укладення контракту. Керівник в свою чергу призначає на посади усіх підлеглих йому членів адміністрації (заступ­ників керівника підприємства, керівників і фахівців підроз­ділів апарату управління і структурних підрозділів підприєм­ства, майстрів і старших майстрів).

Правове становище адміністрації подвійне. З одного боку, кожний член адміністрації укладає трудовий договір з керів­ником, як органом, уповноваженим власником. Це означає, що кожний представник адміністрації зобов'язаний дотримува­тися правил внутрішнього трудового розпорядку як звичай­ний працівник. З іншого боку, трудові обов'язки адмініст­рації складаються з організації праці на даному підприємстві. Адміністрація зобов'язана так організувати роботу на підпри­ємстві, щоб створити умови для забезпечення трудової дис­ципліни, зростання продуктивності праці, якості продукції, зрештою, для безперебійної роботи підприємства. Для здій­снення цих обов'язків власник наділяє адміністрацію влад-но-розпорядними повноваженнями. Адміністрація має пра­во вимагати від працівників виконання їхніх трудових обо­в'язків, розпоряджень адміністрації, а також застосовувати до них заходи заохочення або дисциплінарного стягнення.

Певну специфіку мають основні трудові обов'язки дер­жавних службовців.

Правовий статус Президента України, Голови Верховної Ради України, його заступників, народних депутатів Украї­ни, Прем'єр-міністра України, голів і членів Конституційно­го Суду, Верховного Суду, Вищого арбітражного суду Украї­ни, Генерального прокурора України і його заступників ре­гулюється Конституцією України і спеціальними законами України.

Щодо інших категорій державних службовців, то, згідно із законом, їхні основні трудові обов'язки включають: дотри­мання Конституції та інших актів законодавства України; забезпечення ефективної роботи і виконання завдань дер­жавних органів відповідно до їх компетенції; недопущення порушень прав і свобод людини і громадянина; забезпечен­ня державної таємниці тощо.

Конкретні трудові обов'язки окремих категорій праців­ників передбачаються спеціальними статутами, положення­ми про дисципліну і посадовими інструкціями.

Надзвичайно важливе місце в забезпеченні дисципліни праці належить оцінці праці. За результатами позитивної оцінки до працівника може застосовуватися заохочення. У правових нормах різного рівня (від централізованих до ло­кальних) встановлена система стимулювання праці: види заохочень, підстави для заохочення і порядок їх застосування.

Заохочення за видами поділяються на моральні й мате­ріальні, на індивідуальні та колективні. До моральних відно­сяться такі заохочення, які не пов'язані з виплатою грошей, наданням послуг, продукції, подарунків. Моральне заохочен­ня працівників можна визначити як закріплені нормами трудового права засоби морального визнання працівників та трудових колективів за досягнення високих результатів праці. У відповідності до ст. 143 КЗпП до працівників підпри­ємств, установ, організацій можуть застосовуватися будь-які заохочення, які містяться в затверджених трудовими колек­тивами правилах внутрішнього трудового розпорядку. Тобто питання заохочення цілком віднесені до сфери локального правового регулювання. У правилах внутрішнього трудового розпорядку підприємства встановлюються певні види морального та матеріального заохочення, в інших локальних актах — положеннях про преміювання передбачаються по­казники (підстави), досягнення яких дає право на відповід­ний вид матеріального або морального заохочення, умови позбавлення заохочення. Як засвідчує практика, основними видами морального заохочення є: оголошення подяки, наго­родження Почесною грамотою, занесення прізвища праців­ника до Книги пошани, поміщення фотографії працівника на Дошку пошани, до Галереї Трудової Слави, присвоєння почесних звань тощо. Локальні акти підприємств передбача­ють, наприклад, такі моральні заохочення, як присвоєння по­чесного звання "Відмінник якості" з врученням власного тавра і переведенням на самоконтроль, присвоєння почесного зван­ня "Кращий за професією", "Майстер — золоті руки", вру­чення листів подяки сім'ям працівників — відмінників якості праці, присвоєння звання "Кращий цех за якістю". Є підприєм­ства, які запозичили західну модель організації морального заохочення і в локальних положеннях встановили різні рівні морального заохочення залежно від такого показника, як стаж бездефектної роботи на підприємстві, кожному рівню відпо­відає відповідна форма морального заохочення, послідовно, у міру зростання морального авторитету.

Слід звернути увагу на наступне. Якщо у локальних ак­тах підприємств не встановлено конкретних показників та умов заохочення, роботодавець (або безпосередній керівник) має право цілком довільно вирішувати питання про доціль­ність застосування заохочення до конкретного працівника. Наявність же локального правового механізму заохочення створює правову базу для суб'єктивного права працівника на заохочення: при досягненні працівником конкретного показника, він може вимагати застосування заохочення. Ро­ботодавець скоріше не зацікавлений у тому, щоб правові підстави та умови заохочення були формалізовані, йому, звичайно, зручніше залишати за собою необмежене право для його застосування. Проте працівники навпаки зацікавлені у створенні такого правового механізму на підприємстві. Оче­видно, у цій справі повинен проводити активну політику профспілковий комітет підприємства, оскільки це стосуєть­ся захисту прав працівників. Профком повинен виступати ініціатором прийняття локальних положень про різні фор­ми заохочення, такі норми можуть бути як включені до колективного договору, так і прийняті окремо. На практиці застосовуються спеціальні системи (показники, умови) заохо­чення для окремих категорій працівників підприємства: пра­цівників основних підрозділів, допоміжних (наприклад, ремонтних працівників), робітників, службовців, для праців­ників окремих структурних підрозділів. Застосовується та­кож заохочення за досягнення спеціальних показників, на­приклад, за бездефектну роботу, за впровадження нових тех­нологій, нової техніки, за високий відсоток реалізації про­дукції. Питання заохочення працівників тісно пов'язане із преміюванням та оплатою праці. Ці питання розглядаються у відповідній главі підручника.

Працівники, які успішно і сумлінно виконують свої тру­дові обов'язки, мають переваги і пільги в галузі соціально-культурного і житлово-побутового обслуговування. Таким працівникам має надаватися перевага при просуванні по роботі.

Для певних категорій працівників чинним законодавством спеціально врегульоване проходження службової кар'єри. Зокрема, Законом України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 р. передбачені кваліфікація посад, ранги державних службовців, а також закріплене положення, відпо­відно до якого просування по службі здійснюється шляхом заняття більш високої посади на конкурсній основі. Пере­важним правом на просування по службі користуються дер­жавні службовці, які досягли кращих результатів у роботі, виявляють свій професійний рівень і зараховані в кадровий резерв. Порядок формування й організація роботи з кадро­вим резервом регулюється спеціальним положенням, затвер­дженим постановою Кабінету Міністрів від 19 грудня 1994 р. №853. 18 жовтня 1999 р. Кабінет Міністрів України затвердив Положення про формування кадрового резерву керівників державних підприємств, установ і організацій. На кожну посаду керів­ника державного підприємства формується кадровий резерв у кількості не менш як дві особи. З кандидатами проводить­ся відповідна робота згідно із затвердженими індивідуаль­ними планами, а також навчання відповідно до Положення про єдиний порядок підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації керівників державних підприємств, установ і організацій, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1997 р. №167. Працівник, зарахований до кадрового резерву на відповідну посаду, має переважне право на заміщення цієї вакантної посади.

За особливі трудові заслуги працівники представляють­ся до вищих органів для заохочення, нагородження ордена­ми, медалями, Почесними грамотами, нагрудними значками і до присвоєння почесних звань і звань кращого працівника за даною професією.

Згідно зі ст. 144 КЗпП заохочення застосовуються влас­ником або уповноваженим ним органом спільно або за по­годженням з профспілковим комітетом підприємства, уста­нови, організації. Не можна погодитись із такою нормою, бо вона обмежує права власника. Якщо у законодавстві перед­бачено право власника самостійно вирішувати питання про притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності, тобто обмежувати права працівника, то цілком не зрозуміло, чому роботодавець не має самостійного права застосувати заохочення — покращити становище працівника.

Заохочення оголошуються наказом (розпорядженням) власника і заносяться в трудову книжку працівника.

Деякі специфічні види заохочень передбачають статути і положення про дисципліну. Так, відповідно до Дисциплі­нарного статуту прокуратури прокурорсько-слідчі праців­ники і працівники інших установ прокуратури заохочуються за сумлінне і зразкове виконання службових обов'язків, ініціа­тиву й оперативність у роботі подякою, грошовою премією, подарунком, цінним подарунком, достроковим присвоєнням класного чину або підвищенням у класному чині, нагоро­дженням нагрудним знаком "Почесний працівник прокура­тури України". Відповідно до Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту за зразкове виконання службових обов'язків та ініціативність у роботі встановлю­ються такі види заохочення: оголошення подяки, премію­вання, нагородження цінним подарунком, Почесною грамо­тою, присвоєнням звання кращого працівника за професією, нагородження нагрудним значком і нагрудним знаком "По­чесний залізничник".

Вищий керівник користується правом застосування заохо­чення, яке належить нижчому керівнику, в повному обсязі.

Крім нормативного регулювання заохочень за сумлінну працю, останнім часом використовується і договірне його регулювання. Зокрема, воно характерне для контрактної фор ми трудового договору. Укладаючи контракт, сторони пе­редбачають додаткові заходи заохочення, крім тих, які визна­чені законодавством, у разі належного виконання працівни­ком взятих на себе зобов'язань. Це можуть бути і разові винагороди, і премії, і оплата проїзду під час відпустки тощо.

Трудова дисципліна виступає об'єктом ряду правопору­шень, за які може наступати юридична відповідальність різних видів — адміністративна, кримінальна, дисциплінарна, мате­ріальна.

Ряд порушень у трудових правовідносинах тягне засто­сування адміністративної відповідальності, причому це сто­сується не тільки найманих працівників, але й роботодавця, наприклад правопорушення в галузі охорони праці — по­рушення вимог законодавства про працю та охорону здоро­в'я на виробництві, ухилення від участі в переговорах щодо укладення колективного договору, угоди, порушення чи невиконання колективного договору, угоди, ненадання інформації для ведення колективних переговорів і здійснення контролю за виконанням колективних договорів, угод, порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідеміч­них правил і норм тощо.

Кримінальний кодекс України передбачає кримінальну відповідальність за ряд порушень трудових обов'язків поса­довими особами.

Трудове право у своїй структурі передбачає два види відповідальності: дисциплінарну і матеріальну. Відпові­дальність за трудовим правом — окремий вид юридичної відповідальності, яка полягає у передбаченому нормами тру­дового права обов'язку працівника відповідати за вчинене трудове правопорушення і понести відповідні санкції. Підста­вою такої відповідальності є трудове правопорушення — винне протиправне діяння, яке полягає у невиконанні або порушенні трудових обов'язків працівником. Трудове правопорушення складається з двох різновидів: дисциплінарно­го проступку і трудового майнового правопорушення. За­гальним для цих правопорушень є недотримання саме тру­дових обов'язків працівником. Однак особливості кожного з вказаних видів правопорушення зумовлюють застосування двох видів відповідальності в рамках трудового права — дисциплінарної і матеріальної.

На думку Л.А. Сироватської, відмінність таких правопо­рушень спричинена тим, що: 1) сфера дії норм про матеріальну відповідальність працівників значно ширша від сфери дії санкцій дисциплінарного характеру, оскільки дисциплінарні санкції застосовуються лише за дисциплінарний проступок, а матеріальна відповідальність настає і при адміністративному правопорушенні, і при кримінальному злочині, якщо останні пов'язані з заподіянням шкоди підприємству, з яким праців­ник перебуває у трудових відносинах; 2) дисциплінарні санк­ції можуть бути замінені іншими заходами впливу, оскіль­ки вони за своєю суттю є карними, а санкції матеріальної відповідальності, які є правовідновлюючими, не можуть бути замінені; 3) дисциплінарні санкції вимагають наявності акта їхнього застосування з боку уповноважених органів, в той час як обов'язок працівника відшкодувати шкоду може бути реалізований і без такого акта.

Дисциплінарна відповідальність — це один з видів юри­дичної відповідальності. Вона полягає в обов'язку працівника відповідати перед власником або уповноваженим ним органом за скоєний ним дисциплінарний проступок і понести дисцип­лінарні стягнення, передбачені нормами трудового права. Тобто у трудових правовідносинах власник має дисциплінарну вла­ду щодо працівника, і працівник несе дисциплінарну відпові­дальність саме перед власником (роботодавцем), а не перед державою (державним органом), як це має місце при адміні­стративній та кримінальній відповідальності.

Правовий механізм дисциплінарної відповідальності складається з правових норм, котрі передбачають підставу дисциплінарної відповідальності, дисциплінарні стягнення, порядок їх накладення, зняття та оскарження. У законодавстві виділяється два види дисциплінарної відповідальності: загальна і спеціальна.

Загальна дисциплінарна відповідальність наступає за КЗпП України (ст.147—152). Підставою дисциплінарної відповідальності є дисциплінарний проступок, склад якого традиційно включає суб'єкт, суб'єктивну сторону, об'єкт і об'єктивну сторону.

Суб'єктом дисциплінарного проступку завжди є особа, яка перебуває у трудових правовідносинах з власником або уповноваженим ним органом. Деліктоздатність — тобто здатність особисто нести відповідальність за порушення тру­дових обов'язків є складовою частиною праводієздатності особи. Трудова праводієздатність за загальним правилом на­ступає з 16 років, в певних випадках — з 15 років, а учнів — з 14 років (ст. 188 КЗпП). Всі неповнолітні мають рівні права і обов'язки в трудових правовідносинах з повнолітніми. Це говорить про те, що до дисциплінарної відповідальності пра­цівник може притягатися з моменту, коли він за віком досяг трудової праводієздатності й уклав трудовий договір з ро­ботодавцем. У трудовому праві відповідальність має тільки особистий характер, на відміну від цивільного права, де май­нову відповідальність за неповнолітніх до 15 років несуть батьки, опікуни, а з 15 до 18 років неповнолітні самі несуть майнову відповідальність за шкоду, яку вони заподіяли, проте якщо вони не мають заробітку чи майна, до відповідаль­ності залучаються їхні представники.

За законодавством розрізняється загальний і спеціаль­ний суб'єкт дисциплінарної відповідальності. Загальним суб'єктом є будь-який працівник, на якого поширюються за­гальні норми про дисципліну: правила внутрішнього трудо­вого розпорядку, КЗпП.

Суб'єктивну сторону дисциплінарного проступку ха­рактеризує вина, тобто певне психічне ставлення особи до своїх протиправних дій і їх шкідливих наслідків. Вона висту­пає в двох формах: умислу і необережності. Умисна вина передбачає, що особа усвідомлювала протиправність свого діяння, передбачала його шкідливі наслідки і бажала або свідомо допускала їх настання. Для дисциплінарного право­порушення найбільш характерною є вина у формі необереж­ності. Необережність як форма вини передбачає, що особа усвідомлювала протиправність своєї поведінки, передбачала її шкідливі наслідки, проте легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала, хоча повинна була їх перед­бачити. В усіх випадках наявності вини спільним і обов'яз­ковим її елементом є усвідомлення особою протиправності свого діяння, якщо ж немає усвідомлення — немає і вини. Слід звернути увагу на те, що працівник не може бути визна­ний винним, якщо він неналежно виконує свою роботу внаслі­док недостатньої кваліфікації або відсутності відповідних умов для її виконання, інакше кажучи, коли він об'єктивно не міг належно виконати роботу або коли власник не ство­рив для цього належні умови. Не можна притягати праців­ника до відповідальності за невиконання завідомо незакон­ного розпорядження адміністрації, а також за відмову вико­нувати роботу, не передбачену трудовим договором.

Об'єктивна сторона дисциплінарного проступку скла­дається з протиправної поведінки суб'єкта, шкідливих наслід­ків та причинного зв'язку між ними і поведінкою право­порушника. Протиправність поведінки полягає в порушенні трудових обов'язків, закріплених нормами трудового права: КЗпП, правилами внутрішнього трудового розпорядку, ста­тутами, положеннями, посадовими інструкціями, а також у порушенні або невиконанні наказів і розпоряджень власни­ка, уповноваженої ним адміністрації. Потрібно звернути ува­гу на те, що дисциплінарним проступком визнається невико­нання саме трудових обов'язків. За загальним правилом не­виконання громадських доручень, моральних, етичних пра­вил поведінки, не пов'язаних з виконанням трудової функції, не може тягти застосування юридичної відповідальності. Згід­но з законодавством порушення трудової дисципліни вва­жається таким за умови, що воно сталося р робочий час. Але в окремих випадках, коли таке порушення негативно впли­ває на виробничий цикл, заважає виконанню трудового зав­дання, судова практика розцінює його як дисциплінарний про­ступок. Доречно звернути увагу, що для працівників, які пра­цюють у режимі ненормованого робочого часу, весь час пере­бування на робочому місці та на території підприємства вва­жається робочим часом.

Не може бути дисциплінарного правопорушення без шкідливих наслідків, які поділяються за ступенем шкідли­вості, а також за дією у часі.

Ст. 147 КЗпП передбачає два дисциплінарних стягнення: догану і звільнення. Дисциплінарне звільнення допускається у визначених законом випадках: за систематичне пору­шення трудової дисципліни (п. З ст. 40) за прогул без поваж­них причин (п. 4 ст. 40), за появу на роботі у стані наркотич­ного, токсичного або алкогольного сп'яніння (п. 7 ст. 40), за крадіжку речей власника (п. 8 ст. 40), за однократне грубе порушення трудової дисципліни керівними та деякими інши­ми працівниками (п. 1 ст. 41). За порушення трудової дис­ципліни до працівника може бути застосоване тільки одне дисциплінарне стягнення. В інший час перелік дисциплінар­них стягнень був ширшим. Як відомо, на підприємствах не­державної форми власності часто застосовуються у якості дисциплінарних стягнень штрафи. О.В. Смирнов, Р.З. Лівшиць, В.І. Нікітінський пропонували встановити у законодавстві штраф як засіб дисциплінарного стягнення. Проте це питан­ня досить таки дискусійне, особливо в умовах економічної кризи і повсюдної затримки заробітної плати. Зауважимо лише, що усі заходи, які можуть обмежити права праців­ників, повинні бути встановлені у централізованому поряд­ку, а заходи заохочення мають бути визначені на локально­му договірному рівні.

Дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано право прийому на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) даного працівника.

Дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше 1 місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебуванням його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладе­не пізніше б місяців з дня вчинення проступку. До застосу­вання дисциплінарного стягнення власник зобов'язаний ви­магати від працівника письмових пояснень. |" Дисциплінарне стягнення може бути оскаржене праців­ником до комісії у трудових спорах або безпосередньо до суду в 3-місячний строк.

Якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стягнення працівника не буде піддано новому дисциплінар­ному стягненню, він вважається таким, що не має дисциплі­нарного стягнення.

Протягом строку дії дисциплінарного стягнення заходи заохочення до працівника не застосовуються.

Власник має право замість накладання дисциплінарного стягнення передати питання про порушення трудової дис­ципліни на розгляд трудового колективу або його органу.

Така відповідальність передбачається тільки для кон­кретно визначених категорій працівників на підставі статутів та положень про дисципліну і спеціальних нормативних актів. Вона характеризується спеціальним суб'єктом дисциплінар­ного проступку, особливим характером дисциплінарного про­ступку, спеціальними видами дисциплінарних стягнень, особ­ливим порядком накладення та оскарження дисциплінарно­го стягнення.

Спеціальним суб'єктом є працівник, який несе дисциплі­нарну відповідальність за спеціальними нормативно-правовими актами — статутами, положеннями, законами.

Спеціальна дисциплінарна відповідальність працівників відрізняється від загальної дисциплінарної відповідальності більш широким змістом дисциплінарного проступку і більш суворими санкціями. Так, для певних категорій працівників, вимоги морального змісту включені в їх трудові обов'язки. Це стосується суддів, прокурорів, державних службовців, працівників, що виконують виховні функції. Недотримання таких норм, аморальна поведінка не тільки під час роботи, але і в побуті є підставою для притягнення такого працівни­ка до дисциплінарної відповідальності аж до звільнення з посади.

Законодавством, статутами і положеннями про дисциплі­ну передбачено більш широке коло дисциплінарних стяг нень. Так, Дисциплінарний статут прокуратури України пе­редбачає як дисциплінарні стягнення такі заходи впливу: догана, пониження в класному чині, пониження в посаді, по­збавлення нагрудного знака "Почесний працівник прокура­тури України", звільнення, звільнення з позбавленням клас­ного чину. Слід звернути увагу на те, що окремі нормативно-правові акти про дисципліну містять положення про таке дисциплінарне покарання, як переведення па нижчу посаду. Наприклад, Положення про дисципліну працівників заліз­ничного транспорту передбачає серед дисциплінарних стяг­нень переміщення на нижчеоплачувану роботу на строк до З місяців, переміщення на нижчу посаду на строк до 6 місяців. Ці норми у даний час не можуть застосовуватись як такі, що суперечать конституційному положенню про заборону при­мусової праці, про що зазначено у постанові Пленуму Вер­ховного Суду України від 1 листопада 1996 р. №9.

На працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за статутами, положеннями й іншими актами законодавства про дисципліну, дисциплінарні стягнення можуть наклада­тися не тільки органом, який відає прийомом на роботу, а також і вищестоящими органами.

Працівники, що займають виборні посади, можуть бути звільнені тільки за рішенням органу, який їх обрав, і лише за підставами, передбаченими законодавством (ст. 147-1 КЗпП України).

Передбачаються інші, ніж для загальної дисциплінарної відповідальності, строки накладення дисциплінарного стяг­нення. Дисциплінарний статут прокуратури встановлює, що дисциплінарне стягнення застосовується протягом одного місяця з дня виявлення проступку, не рахуючи часу служ­бової перевірки, тимчасової непрацездатності працівника та перебування його у відпустці, але не пізніше 1 року з дня вчинення проступку. Строк службової перевірки не може перевищувати 2 місяців. У разі вчинення працівником діян­ня, не сумісного з перебуванням на роботі в органах проку­ратури, його звільнення провадиться незалежно від часу вчи­нення проступку.

Дисциплінарне стягнення може бути оскаржене проку­рорським працівником до Генерального прокурора України у місячний строк з дня ознайомлення з наказом. Генераль­ний прокурор приймає рішення у 10-денний строк, а у разі проведення перевірки — не пізніше 1 місяця з дня надходження скарги, при цьому він має право скасувати дисциплінар­не стягнення, посилити або пом'якшити його. У разі неза­конного пониження на посаді або звільнення працівника з посади Генеральний прокурор видає наказ про поновлення на посаді з виплатою середньомісячного заробітку за час ви­мушеного прогулу або різниці в заробітній платі за час ро­боти на нижче оплачуваній роботі, але не більше як за 3 місяці. Якщо не з вини працівника час вимушеного прогулу стано­вить більше 3 місяців, Генеральний прокурор може прийня­ти рішення про виплату середньомісячного заробітку за весь час вимушеного прогулу. Поновлення в попередньому клас­ному чині або на попередній посаді може провадитися тільки у порядку атестування. Рішення Президента України та Ге­нерального прокурора України про позбавлення класного чину, наказ Генерального прокурора про застосування дис­циплінарного стягнення або відмова у поновленні на роботі прокурорсько-слідчих працівників, звільнених прокурорами Автономної Республіки Крим, областей, міста Києва та при­рівняних до них прокурорів, можуть бути оскаржені до Вер­ховного Суду України в місячний строк.

 

< Попередня   Наступна >