119

---

34.6. Правове регулювання оренди майна та лізингу

За договором оренди одна сторона (орендодавець) передає дру­гій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий ком­плекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).

Об'єктом оренди можуть бути:

державні та комунальні підприємства або їх структурні під­розділи як цілісні майнові комплекси, тобто господарські об'єк­ти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, по­слуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміще­ний об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання;

нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);

інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-тех­нічного призначення, що належить суб'єктам господарюван­ня.

Оренда структурних підрозділів державних та комунальних підприємств не повинна порушувати виробничо-господарську ці­лісність, технологічну єдність цього підприємства.

Законом може бути встановлено перелік державних та кому­нальних підприємств, цілісні майнові комплекси яких не мо­жуть бути об'єктом оренди.

До відносин оренди застосовуються відповідні положення Ци­вільного кодексу України з урахуванням особливостей, передба­чених ст. 283 ГКУ.

У ст. 284 ГКУ закріплюються умови договору оренди. Так, до істотних умов договору оренди належать:

об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індек­сації);

stify;">строк, на який укладається договір оренди;

орендна плата з урахуванням її індексації;

порядок використання амортизаційних відрахувань;

відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу.

Оцінка об'єкта оренди здійснюється за відновною вартістю.

Умови договору оренди діють упродовж усього строку дії дого­вору, а також якщо після його укладення законодавством вста­новлено правила, що погіршують становище орендаря.

Реорганізація орендодавця не є підставою для зміни умов або розірвання договору оренди.

Строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї зі сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на таких самих умовах, які були передбачені договором.

Основні права і обов'язки орендаря

Орендар має переважне право перед іншими суб'єктами госпо­дарювання на продовження строку дії договору оренди. Він може бути зобов'язаний використовувати об'єкт оренди за цільовим призначенням відповідно до профілю виробничої діяльності під­приємства, майно якого передано в оренду.

Орендар зобов'язаний берегти орендоване майно відповідно до умов договору, запобігаючи його псуванню або пошкодженню, і своєчасно та в повному обсязі сплачувати орендну плату.

Орендар відшкодовує орендодавцю вартість орендованого май­на в разі відчуження цього майна або його знищення чи псуван­ня з вини орендаря (ст. 285 ГКУ).

У ст. 286 ГКУ наводиться визначення поняття орендної пла­ти. Орендна плата — це фіксований платіж, який орендар спла­чує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської ді­яльності. Розмір орендної плати може бути змінений за пого­дженням сторін, а також в інших передбачених законодавством випадках.

Орендар має право вимагати зменшення розміру орендної пла­ти, якщо через обставини, за які він не відповідає, змінилися передбачені договором умови господарювання або істотно погір­шився стан об'єкта оренди.

Орендна плата встановлюється у грошовій формі. Залежно від специфіки виробничої діяльності орендаря орендна плата за згодою сторін може встановлюватися в натуральній або грошо­во-натуральній формі.

Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.

Окремою статтею ГКУ регулюються питання, що виникають з відносин оренди державного та комунального майна. Так, у ст. 287 ГКУ зазначається, що до орендодавців щодо державного та комунального майна належать:

Фонд державного майна України, його регіональні відділен­ня — щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке є держав­ною власністю, а також іншого майна в передбачених зако­ном випадках;

органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Респуб­ліки Крим або місцевими радами управляти майном, — від­повідно щодо майна, яке належить Автономній Республіці Крим або перебуває в комунальній власності;

державні (комунальні) підприємства — щодо окремого індиві­дуально визначеного майна, а з дозволу орендодавців — також щодо цілісних майнових комплексів, їх структурних підрозді­лів та нерухомого майна.

Організаційні та майнові відносини, пов'язані з переданням в оренду цілісних майнових комплексів державного сектора еконо­міки, а також цілісних майнових комплексів, що становлять комунальну власність, регулюються законодавством відповідно до ГКУ.

Утворення орендного підприємства здійснюється відповідно до ст. 115 ГКУ. Статут суб'єкта господарювання, утвореного на базі орендованого майна, не може суперечити умовам договору оренди.

Суборенда державного та комунального майна

Відповідно до ст. 288 ГКУ орендар має право передати окремі об'єкти оренди в суборенду, якщо інше не передбачено законом або договором оренди. Передання в суборенду цілісних майнових комплексів забороняється.

Викуп (приватизація) об'єкта оренди

Орендар має право на викуп об'єкта оренди, якщо таке право передбачено договором оренди. Умови викупу орендованого дер­жавного (комунального) майна (цілісного майнового комплексу) визначаються законом.

Орендар має право в будь-який час відмовитися від здійснен­ня передбаченого в договорі права на викуп об'єкта оренди.

Приватизація зданих в оренду цілісних майнових комплексів здійснюється у випадках і порядку, передбачених законом (ст. 289 ГКУ).

У ст. 290 ГКУ зазначається, що відносини, пов'язані з орен­дою землі як засобу виробництва, регулюються Земельним коде­ксом України та відповідними законами України.

Оренда земельної ділянки без договору, укладеного в письмо­вій формі, посвідченого нотаріально та зареєстрованого в устано­вленому законом порядку, забороняється.

Розмір плати за користування земельною ділянкою, що є дер­жавною або комунальною власністю, не може бути нижчий за встановлений відповідно до закону. Випадки звільнення від пла­ти за користування земельною ділянкою або зменшення розміру плати визначаються законом.

Припинення договору оренди регулюється ст. 291 ГКУ, де, зокрема, визначено, що одностороння відмова від договору орен­ди забороняється.

Договір оренди припиняється в таких випадках:

закінчення строку, на який його було укладено;

викупу (приватизації) об'єкта оренди;

ліквідації суб'єкта господарювання — орендаря;

загибелі (знищення) об'єкта оренди.

Договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї зі сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом Украї­ни для розірвання договору найму, у порядку, встановленому ст. 188 ГКУ (порядок зміни та розірвання господарських дого­ворів).

Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним ко­дексом України.

Лізинг у сфері господарювання

Відповідно до ст. 292 ГКУ лізинг — це господарська діяль­ність, спрямована на інвестування власних чи залучених фі­нансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (гос­подарське відання) за дорученням чи погодженням лізинго-одержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових пла­тежів.

Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лі­зинг може бути двох видів — фінансовий та оперативний. За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, між­народним тощо.

Об'єктом лізингу може бути нерухоме і рухоме майно, при­значене для використання як основні фонди, не заборонене зако­ном до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передання його в лізинг. Майно, яке становить державну (кому­нальну) власність, може бути об'єктом лізингу тільки за пого­дженням з органом, що здійснює управління цим майном, відпо­відно до закону.

Не можуть бути об'єктами лізингу земельні ділянки, інші природні об'єкти, а також цілісні майнові комплекси державних (комунальних) підприємств та їх структурних підрозділів.

Перехід права власності на об'єкт лізингу до іншої особи не є підставою для розірвання договору лізингу.

Правове регулювання лізингу здійснюється відповідно до ГКУ та законів України.

Лізинг — особливий вид договору майнового наймання.

Відносини з використання машинно-технічних виробів у на­ціональному і міжнародному господарському обороті дедалі шир­ше ґрунтуються на специфічній договірній формі майнового най­мання, що називається договором про лізинг (сопЬгасЬ оі Іеазіпд). Виник цей договір у США в середині XX ст., а з кінця 50-х років дістав великого поширення в діловій практиці фірм Захід­ної Європи і Японії, а нині використовується практично в усіх країнах світу.

Лізинг визнаний у судовій практиці багатьох країн, що не мають спеціального законодавчого регулювання (США, ФРН, Японія та ін.), але в окремих країнах видано спеціальні норма­тивні акти з лізингових відносин (у Франції — закон від 2 лип­ня 1966 р., в Англії — закон про оренду-продаж 1965 року). Значне поширення цього виду договору спричинилося до розроб­ки Конвенції про міжнародний фінансовий лізинг, яку було під­писано в Оттаві 28 травня 1988 р., основна її мета — усунути правові бар'єри на шляху міжнародного лізингу.

Практика і доктрина вирізняють дві форми лізингу: фінансо­вий (Гіпапсіаі Іеазе), який називають іноді справжнім, і опера­ційний, чи експлуатаційний (орегаііоп Іеазе).

На відміну від звичайного договору майнової оренди, фінансо­вий лізинг характеризується тим, що охоплює складніший ком­плекс господарсько-економічних відносин, учасниками яких є не дві, а три сторони: фірма — виготовлювач машин, устаткуван­ня, лізингова фірма (орендодавець) і фірма-користувач (лізинго-тримач).

Орендодавцями є спеціалізовані лізингові промислові та фінан­сові фірми. Промислові товариства чи компанії, що займаються лізингом, є або філіями великих фірм — продуцентів техніки, або незалежними фірмами, створеними кількома фірмами-проду-центами.

У широких масштабах лізингові операції здійснюють фінан­сові товариства чи компанії, що є філіями банків чи їх функціо­нальними підрозділами (відділеннями), або кредитні, страхові й інші організації.

Лізинг охоплює складний комплекс договірних відносин і здій­снюється на базі двох чи більше договорів, насамперед купівлі-продажу і майнового наймання. За договором купівлі-продажу між фірмою — продуцентом технічного об'єкта і лізинговою фір­мою остання здобуває машину чи устаткування у власність спе­ціально з метою подальшого здавання їх в оренду. За договором майнового найму, чи власне лізингу, між лізинговою фірмою-власником і промисловою фірмою-користувачем технічний об'єкт здається в найм. Цей неподільний зв'язок двох операцій — ку-півлі-продажу майна й передавання його в користування (чи орен­ду) — відображується в часто застосовуваному визначенні дого­вору про лізинг як договору оренди-продажу.

 

< Попередня   Наступна >