71

---

§ 2. Естетичне почуття

Сферу повсякденної естетичної свідомості складають есте­тичні емоції — своєрідний психологічний відгук (реакція) на явища навколишнього світу. Естетичні емоції мінливі, нестійкі та нетривалі; естетичні переживання — емоційні переживання й усвідомлення естетичних відношень (дуже близькі до цього значення за своїм змістом такі елементи естетичної свідомості, як естетичне сприймання, уявлення, враження).

Естетичні почуття інтегрують, з одного боку, естетичні пере­живання (радість від спілкування, зустріч з красою, хвилювання від сприйняття піднесеного тощо), з іншого — виступають як здатність людини переживати естетичне враження.

Почуття людини різнобічні за характером, структурою та психологічними механізмами. Деякі з них — первинні — збли­жують людину з твариною, інші — специфічно людські. Серед останніх естетичні почуття можна визначити як найскладніші з духовних переживань.

Естетичні почуття не дані людині від народження, а форму­ються у перші три-чотири роки життя дитини. Щодо «природ­них Мауглі», то усі випадки, коли знаходили людських дітей у тваринній зграї, свідчать: повноцінна людська чуттєвість у них так і не розвинулася, незважаючи на тривалий час їх подальшо­го життя серед людей; період формування естетичних та, вза­галі, людських почуттів був для таких дітей безповоротно втра­чений.

З того приводу, що естетичні почуття розвиваються під впли­вом різноманітних форм практичної діяльності та спілкування, відомий філософ Е.В. Ільєнков писав: «Народжене дитя людське має перед собою не тільки зовнішній світ, але і колосально склад­ну систему культури, яка вимагає від нього таких «способів по­ведінки», які генетично (морфологічно) в його тілі взагалі ніяк не «закодовані», взагалі ніяк не представлені.

: justify;">Форми споглядання, як і форми мислення, у жодному випад­ку не досліджуються фізіологічно, тобто разом з анатомією органів мислення та сприйняття. Вони кожного разу відтворю­ються в індивідуумові шляхом тренування цих органів і успад­ковуються особливим чином — через виховання, через залучен­ня до культури, форми тих предметів, що створені людиною для людини, форми та організацію предметно-людського світу.

Культура, створена в межах спільної життєдіяльності людини, є матеріальним носієм форм мислення і форм споглядання, зав­дяки чому вони передаються від одного покоління до іншого»1.

Цю обставину в її фундаментальному значенні для філософії та психології виділяє Ф. Добжанський: «…людина, безсумнівно, тварина, але тварина унікального і екстраординарного роду. Вид «людина» створив культуру, новий і дуже потужній метод адап­тації до середовища і керування ним. Культура не успадковуєть­ся через гени, кожна особистість засвоює її шляхом навчання. Однак здатність засвоювати культуру закладена в генетиці»2.

Людина сприймає те, що освоєно культурою, через різні форми діяльності, спілкування, навчання, гру. Біологічне і генетичне у людини — це лише передумови для соціальної діяльності. Фор­муючись у дитинстві, вони, дійсно, перетворюються у психо­логічні механізми і діють як «природні» здібності людини. Тому вони й здаються такими ж «природними» особливостям людсь­кої істоти, як і анатомічна побудова її тіла. Тим більше, що ці здібності властиві усім людям, розрізняючись лише ступенем їх розвиненості та культурно-етнічною своєрідністю прояву. Усе це справляє враження, що форми мислення та форми чуття успадковуються так, як і колір очей та форма носа. Отже, духов­не «має протяжність, обсяг, який іде кудись у глибину, ширину. Це своєрідне колективне «тіло» історії і людини, яке пропонує нам певне середовище з начиння та інструментів душі і є ант­ропогенним простором, цілою сферою. Це середовище підси­лення. Для того, щоб щось створити, — будь-що, у тому числі і в сфері духа, — потрібна робота, а робота виконується м’язами. Можна, якщо можна говорити про м’язи душі, розуму, громадсь­кості, історичності тощо. Тому в людській і історичній реаль­ності зовнішнє і є внутрішнє, а внутрішнє і є зовнішнє»3.

Тільки у процесі багатої соціальної практики відбувається освоєння індивідуумом соціального досвіду, зафіксованого у куль­турі, олюднюються його первинні біологічні потреби та здібності. У такий самий спосіб формуються й естетичні почуття. Іншими словами, естетичні почуття — це духовне утворення, яке оз­начає певний рівень соціалізації індивіда, піднесення його потреб до істинно людських. Це зумовлює низку особливостей естетичного почуття:

воно опосередковує естетичне відношення, зумовлено всім попереднім досвідом людства, тому пов’язане зі ступенем спільності естетичного почуття (мірою втілення в індивідуальному досвіді чуттєвості загальнолюдських надбань), визначає характер людсь­кого світосприйняття. Згадаймо з цього приводу різницю між романтизмом (наприклад, героями романтичних поем О.С. Пуш­кіна, М.Ю. Лєрмонтова, Т.Г. Шевченка, повістей М.В. Гоголя) та класицизмом (героями драм Корнеля і Расіна). Перші відомі тим, що їх світосприйняття (світовідчуття) абсолютно вільне та індивідуальне. Вони цілком захоплені власним внутрішнім світом, тому порівнюють й оцінюють все навкруги по тих слідах, які залишає дійсність у їх почуттях. Герой епохи класицизму, на­впаки, цілком зорієнтований на суспільні норми життя. Поява власних почуттів розцінюється як ним самим, так і суспіль­ством як прояв слабкості та несформованості характеру;

чим складніша соціальна, культурна, етнічна, демографіч­на структура суспільства, тим більше буде різновидів естетично­го почуття;

щодо індивіда, існуючі у суспільстві типи естетичних по­чуттів виступають тільки як моделі розвитку, ступінь якого за­лежить від зусиль самої особистості, тобто зумовлений мірою соціалізації особистості. У той самий час нерозвинене естетич­не почуття є свідченням низької духовності суспільства або ок­ремої особи;

міра розвитку естетичного почуття впливає на характер суспільної діяльності людини, зумовлює ступінь її тяжіння до прекрасного, гармонії, досконалості у будь-якому виді діяльності. У легенді середньовіччя про спорудження Шартрського собору у Франції розповідається про те, що перехожий підійшов до люди­ни, яка везла тачку, навантажену камінням. На запитання: «Що ти робиш?» ця людина відповіла: «Везу прокляту тачку». Друга людина з тачкою, до якої звернувся перехожий з тим самим запитанням, відповіла, що заробляє на хліб для себе та своєї сім’ї. А остання, яку запитав перехожий, сказала, що будує храм (тобто відчуває свою причетність до гармонізації світу). Отже, естетичне почуття сприяє вдосконаленню зовнішнього світу шля­хом діяльності людини та гармонізує її духовний світ;

головним засобом виховання естетичного почуття є мис­тецтво. Могутній естетичний потенціал у цьому сенсі має праця (творчість). Багато естетичних вражень дає спілкування з при­родою. У даному процесі формується культура почуттів;

естетичне почуття — основа естетичної свідомості, на якій розвиваються інші, більш складні, елементи естетичного усві­домлення світу.

Таким чином, естетичне почуття — це наслідок суб’єктив­ної емоційної реакції людини на об’єктивні виражальні форми природної та соціальної реальності, які оцінюються у співвідно­шенні з уявленнями людини про красу.

 

1 Ильенков Э.В. Философия и культура. — М., 1991. — С. 263.

2 Добжанский Ф. Мифы о генетическом предопределении и o Tabula Rasa // Человек. — 2000. — № 1. — С. 18.

3 Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. — М., 1990. — С. 184—185.

< Попередня   Наступна >