113

---

§ 2. Загальна характеристика видів мистецтва

Сучасна естетична теорія ще не має остаточного погляду на кількість видів мистецтва, що вирізняються. Очевидно, дана точка зору не буде досягнута ніколи, оскільки ця система є відкритою і такою, що постійно розвивається. Слід проаналізувати ті види мистецтва, які найчастіше виділяються у сучасній літературі.

Декоративно-прикладне мистецтво (лат. dесого — прикра­шаю) — особлива галузь художньої діяльності, у продуктах якої призначення досягнення практичної мети органічно зливається з формальним рішенням, що має естетичну значущість.

Вислів І. Канта «... у творчості головне — це визначене вико­ристання предмета, яке створило мистецтво, та цим, як умо­вою, естетичні ідеї обмежуються» є справедливим щодо декора­тивно-побутового мистецтва, тому що тут первинне значення має намір виготовлення речі корисної і в той же час такої, що має естетичну цінність.

Внутрішньовидова класифікація у декоративно-прикладному мистецтві здійснюється за різними принципами: за матеріалом, технологією виготовлення, функцією. Залежно від обраного критерію його поділяють на спеціалізовані галузі: кераміка, текстиль, меблі, посуд тощо.

Цей вид мистецтва — один з найдавніших видів художньої творчості, який розвивається й тепер. Він існує у предметах побуту, які створені за законами краси. Ці речі є не тільки корисними, але й прекрасними, вони мають свій стиль та ху­дожній образ, який відтворює їх призначення і несе узагальне­ну характеристику типу життя й світогляду народу та епохи.

Декоративно-прикладне мистецтво є національним за своєю природою, воно народжується із звичаїв, навичок, вірувань на­роду та безпосередньо наближається до його виробничої діяль­ності, його побуту.

justify;">У давні часи творіння декоративно-прикладного мистецтва являли собою предмети розкоші (Стародавній Єгипет); красиві та корисні речі (Стародавня Греція); речі, що відрізнялися стро­гістю виконання (Рим епохи Республіки). Середньовічний аске­тизм наклав відбиток на побутове мистецтво, надав йому суто конструктивного, раціонально строгого характеру, утилітарного за спрямованістю. У подальшому розвитку феодального суспіль­ства для побутових речей стає характерним сполучення декору та конструкції. На одяг, меблі та інші твори побутового мистец­тва починають переноситися вертикально-стрілчасті лінії та форми архітектури, речі дедалі більше орнаментуються. За епо­хи Відродження важливого значення набуває єдність функції та краси. Речі довгий час мають привабливість, індивідуальну не­повторність. Це раритетні твори, які зберігають чарівність об­дарування та всю унікальність їх творця — митця-ремісника. Розвиток виробництва у наш час все більше нівелює сліди інди­відуальності митця з речей, що виробляються у промисловості. Але бурхливий розвиток дизайну саме й починається з прихо­дом у промисловість митця.

Вершиною декоративно-побутового мистецтва є ювелірна справа, яка зберігає свою самостійність і тепер.

Особливий внесок у розвиток жанрів, шкіл декоративно-при­кладного мистецтва вносять народні промисли (наприклад, хохломський та жостівський розпис, гжельський фарфор, вологодські мережива, оренбурзькі хустки, грузинська чеканка по міді, сріблу, туркменські килими тощо).

Архітектура (грец. aгсhіtесtоп — будівничий). Кожна люди­на живе у певному предметному середовищі. У створенні його образу, характеру, більше того, у створенні настрою, підтримці психічного та емоційного здоров’я непомітно, але постійно при­сутній один з найдавніших видів мистецтва — архітектура. М.В. Гоголь архітектуру називав музикою, що застигла у камені. Поет А. Вознесенський, архітектор за фахом, говорив, що архі­тектура — це розмова з нащадками. Адже, дійсно, твори архі­тектури, архітектурні пам’ятки можуть багато розповісти про побут, звички, культуру минулого, коли та ким вони були ство­рені. Згадаймо, наприклад, затишні будівлі епохи зрілого класи­цизму та помпезні споруди 40—50-х років XX ст. у нашій країні.

Архітектура, на відміну від багатьох інших видів мистецтва, крім декоративно-побутового призначення, виконує ще й есте­тичну та практичну функції у житті людини. Згідно з цим виді­ляють типи архітектури: суспільна, житлова та виробнича. Да­ний вид мистецтва створюється для життя, праці та відпочинку людей, тому до архітектурних споруд належить ставити вимоги, які сформулював ще великий Ветрувій: користь, міцність та краса. Проте не всі споруди можуть претендувати на творіння архі­тектури. Основна маса будівель наших міст та сіл складає те, що можна назвати тільки будівництвом, головне призначення яко­го — бути пристосованим для використання. Через два-три де­сятиріччя свого існування вони потребують заміни більш сучас­ними спорудами. Але це не означає, що й ці будівлі не повинні бути співвіднесеними з вимогами естетики, через те що вони формують смак та настрій людей.

Як вид мистецтва архітектура є статичною, просторовою, ху­дожній образ тут створюється необразотворчим засобом, відтво­рюючи певні ідеї, настрої та прагнення шляхом співвідношення масштабів, мас, форм, кольору, зв’язку з навколишнім пейза­жем, тобто за допомогою специфічних виражальних засобів.

Архітектура — вид мистецтва, твори якого є пам’ятками ма­теріальної та духовної культури людства. Архітектуру назива­ють мистецтвом спорудження дахів, тому що основні архітек­турні типи та стилі відрізняються характером покрівель, на­приклад, купольна або стояково-балкова системи. Визначний архітектор XX ст. Ш. Корбюз’є з огляду на це назвав архітектуру «мистецтвом вписування ліній у небо». Стародавні греки ство­рювали свій архітектурний зовнішній простір, залишаючи внутрішні приміщення темними та строгими. У давньорусько­му зодчестві храми та собори повинні були уособлювати надійність, спокій та силу, часто виконуючи одночасно й роль фортеці, а не тільки культової споруди. Вперше внутрішні приміщення стали предметом архітектурного освоєння у готично­му мистецтві, а мистецтво бароко досягло у цьому напрямові найбільших успіхів, перемігши (природно, ілюзорно) обмеженість простору (згадаймо спосіб використання дзеркал у парадних залах Петергофа або Катерининського палацу Б. Растреллі). Ар­хітектуру людина сприймає не тільки візуально, як це здається на перший погляд, але й усією своєю тактильною та моторною енергією, усією своєю істотою.

Твори, які були створені за однієї й тієї самої епохи, в одній і тій же країні, як правило, несуть у собі щось загальне. По­рівняймо, наприклад, види Смольного інституту та Російського музею у Санкт-Петербурзі. Ця схожість досягається за рахунок використання подібних матеріалів, однакової техніки будівни­цтва та, врешті, втілення в архітектурних спорудах схожих есте­тичних смаків, ідеалів, а також архітектурних ідей. Ця єдність ідейно-художніх ознак, матеріалів, конструкцій, форм у певну епоху визначається як архітектурний стиль. Історії архітектури відомі декілька стилів: архітектура Стародавнього Єгипту та інших давніх цивілізацій, антична архітектура з характерною ордер­ною системою, архітектура Візантії, готика, романська архітек­тура, архітектура Ренесансу, бароко, класицизм, ампір, модерн, конструктивізм тощо. Розвиток архітектурних стилів продов­жується й сьогодні, хоча єдиного стилю немає, тому що сучасна архітектура більше зорієнтована на своє побутове, ніж естетич­не значення.

Скульптура. Один із геніальних скульпторів та архітекторів Італії XVII ст. Лоренцо Берніні говорив: «Мабуть й сам Бог — скульптор, він створив людину не за допомогою чар, а шматок за шматком, як різьбяр». У цьому вислові підкреслюється, що скульптура як мистецтво створює просторовий образ людини з давнини. Назва цього виду мистецтва виникла від латинського sculpо — вирізаю; часто скульптуру називають також пласти­кою (грец. рlaste — ліплю). Ці дві назви одного виду мистецтва вказують на існування різних технік створення скульптурних образів.

Скульптура проста, зрозуміла та переконлива, в усі часи вона втілює ідеальні уявлення про красу людської постаті та особли­вості моральних якостей епохи.

У сприйнятті скульптурних творів бере участь усе тіло люди­ни, а не тільки очі. Очевидно, тому Д. Дідро висловив таку дум­ку: «Живопис звертається тільки до очей, скульптура існує і для видючих, і для сліпих». Людина відчуває м’язове напруження, розумом сприймає близький стан, відчуває схоже напруження душі. Кращий спосіб сприйняття скульптури — спроба провес­ти по її силуету рукою.

Мистецтво скульптури в результаті свого довгого розвитку почало поділятися на форми, види, типи тощо. За найбільш за­гальним поділом розмежовують скульптуру на велику (як при­красу садів, парків, площ) та малу. За видами скульптура розпо­діляється на станкову (зроблену на спеціальному пристрої, вона має самостійне художнє значення) та монументальну, що завж­ди пов’язана не тільки формою, але й ідейно-художнім змістом з архітектурою. Монументальна скульптура, в свою чергу, поді­ляється на: а) монумент або пам’ятник; б) декоративну скульп­туру (прикраси мостів, споруд, садів, парків); в) надгробник; г) меморіальні комплекси (Піскаревське кладовище, Малахів кур­ган, Хатинь тощо).

У скульптурі розрізняють такі форми: голова, портретний бюст, статуя, торс (зображення без голови та кінцівок — форма похо­дить від розкопок стародавніх цивілізацій), скульптурна група. Найскладнішою за композицією є скульптурна група, що скла­дається з двох постатей або їх груп. Вони, як правило, самостійні за значенням, але зв’язані між собою сюжетно та духовно.

Скульптуру поділяють на круглу (вона об’ємна з усіх боків) та рельєфну (об’ємне зображення ніби виступає з площини). Рельєфи можуть бути також різноманітними: койланогриф — зображення на стіні (контурний рельєф), барельєф — зобра­ження, що виступає на половину об’єму, горельєф — зображен­ня, що виступає більше ніж наполовину.

Скульптуру розрізняють за технікою виготовлення та за ма­теріалом. Найдавніший з матеріалів скульптури — глина. Все, що зроблено з глини, — кераміка. Випалену для міцності глину називають теракотою. Спосіб покриття глиняних виробів свин­цевою поливою прийшов до нас із Мавританії через острів Майо­ліка, звідси походить назва подібних скульптурних творів. Коли ця техніка стала відомою у місті Фаянсі, там почали виготовля­ти багато фаянсового посуду. Різновид кераміки — фарфор. Його винайшли японці. До XIV ст. фарфоровий посуд не мав естетич­ного значення. Тільки пізніше, з відкриттям Бейтгером у Мейсені своєї фабрики по виробництву фарфорового посуду, фар­фор став сприйматися як придатний для скульптури матеріал.

Крім глини у скульптурі використовуються різноманітні ма­теріали: гіпс, бронза, різні метали, мармур, граніт тощо. З роз­витком цивілізації збільшується й палітра матеріалів, що засто­совуються у скульптурі, а також змінюються й способи їх об­робки. Наприклад, використання сталі, чавуну, різних сплавів і т. ін. здійснюється у техніці лиття, ковки тощо.

Однак, незважаючи на відмінність технік та матеріалів, форм та видів скульптури, художній образ цього виду мистецтва ство­рюється особливим набором специфічних засобів:

головний засіб — об’єм не ілюзорний, як у живописі, а реальний;

вирішальний засіб — силует. Ідея скульптурного твору повинна бути схопленою з будь-якої відстані, у будь-яку пору року та з будь-якого ракурсу;

фактура скульптурного твору не менш важлива, оскільки між ідеєю та матеріалом існує певний зв’язок, а кшталт одного і того ж майстра змінюється залежно від конкретного скульп­турного матеріалу;

найкращі скульптурні твори переборюють свою статичність за рахунок привнесення не самого руху, а його мотиву; доби­рається така постава, що є неначе проміжною між двома край­німи станами дії (наприклад, скульптурні групи Мікеланджело «Ранок», «День», «Ніч»);

для монументальної скульптури важливим є також харак­тер п’єдесталу (згадаймо п’єдестал у формі хвилі як символ Росії XVII ст., яку реформував Петро І, у «Мідному вершнику» Е. Фальконе).

Графіка (лат. gгарhо — пишу). Цей вид мистецтва так само відомий з давнини. До XV ст. графіка пронизує всі види мисте­цтва, але самостійного значення набуває тільки за епохи Відрод­ження. З цього часу ручний малюнок та естамп стали сприйма­тись як самостійна художня цінність.

За призначенням графіку класифікують так: репродукційна, яка була особливо популярною у XIX ст. до виникнення фото­графії; супроводжуюча (ілюстрації до книг, часописів); плакат­на; промислова (етикетки, рекламні зображення, афіші); підго­товча, де розрізняють начерк (ескіз), етюд; самостійну; що здійснює власне естетичну та художню функції.

Графічні роботи можуть бути створені у різних матеріалах та за різною технікою. При виконанні графічних робіт рукою розрізняють мокру та суху графіку залежно від матеріалу. До мокрої графіки належать твори, виконані за допомогою бістру (матеріалу, який виготовляється з соснового попелу), сепії (фар­бовий пігмент бузкового кольору, який був виділений з карака­тиці), акварелі, пастелі; суха графіка одержується при викорис­танні сангіни, крейди, вугля, графіту тощо (сангіну геніально використовував Леонардо да Вінчі, а вугіль був преференційним матеріалом Альбрехта Дюрера).

Друкована графіка являє собою ряд відбитків (естампів), які зроблені з певних твердих поверхонь за допомогою різних технік друку. Так, зображення може бути відбито на камені, металі, дереві, лінолеумі за допомогою плоскої, високої або заглибленої техніки друку. Кожен з таких відбитків є кінцевим результатом і метою творчості графіка і має художню цінність.

Зображення, яке виконано на кам’яній подушці за допомо­гою лупи та щекілю, називають літографією.

Ксилографія — гравюра на дереві з нанесенням на неї фарби при подальшому її друкуванні на папері.

Ліногравюра — це графічне зображення, яке одержують при друкуванні малюнка з листа лінолеуму.

Офорт — відбиток з металевої платівки (згадаймо найбільш відомі офорти Рембрандта).

Незалежно від техніки та матеріалу графічний художній об­раз створюється особливою мовою. Виражальними засобами графіки є: лінія, за допомогою якої створюється малюнок, який можна порівняти з монологом, і пляма, винахід якої належить японським графікам. Лінія та пляма (чорна й біла) — найабстрактніші образотворчі категорії, яких не існує в природі; штрих або тон — переривчаста лінія на графічному зображенні.

Лаконічність графічної образотворчої мови свідчить не про її бідність, а про її специфіку. Графіка перекладає наше сприй­няття на особливу раціональну мову. Графіка наближається до визначення, вона апелює до розуму. Живопис розбуджує емоції, а графіка — думки та уявлення від дійсності, вона близька до слова.

У житті суспільства графіка відіграє особливу роль. Вона тісно зв’язана з реальністю, яка швидко змінюється, використовується у пресі, пропаганді, рекламі, промисловості та побуті, естетизує ті галузі нашого життя, які недосяжні іншим видам мистецтва.

Графіці властива особлива ефективність взаємодії з суспіль­ним життям, оскільки вона оперативна, мобільна, відкрито пуб­ліцистична, набуває особливого значення в період змін у суспільстві. У ній об’єднуються індивідуальність та масовість, при сприйнятті графічних образів включаються як зорові, так і незорові асоціації.

Живопис. Великий живописець М. Ге говорив: «Живопис — не слово, у ньому дається одна мить, але у цій миті повинно бути усе, а якщо немає — немає й картини». Дане висловлюван­ня підкреслює специфіку живопису — виду мистецтва, який здатний відтворити видиму реальність за допомогою кольору на двомірній поверхні. Це зображення створюється завдяки вико­ристанню художником законів перспективи, лінії, кольору, світлотіні. Живопис — безмовний, нерухомий, просторовий.

Психологи уподібнюють вплив живопису на людину впливу музики, оскільки в ньому відтворюється в одній миттєвості усе людське життя в усьому блиску кольору. Недарма великий Лео­нардо називав живопис божественним мистецтвом.

За видами, подібно скульптурі, розрізняють монументальний та станковий живопис. Техніка станкового живопису — нане­сення на папір (або полотно) шару фарби. Монументальний живопис завжди пов’язаний з архітектурою, тому він не може існувати самостійно. Незалежно від виду живопис розрізняють за окремими жанрами: портрет, пейзаж, натюрморт, тематична картина. Особливий жанр живопису складає іконопис.

Найперше використовувалася техніка мозаїчного монумен­тального зображення; матеріалами у цьому процесі були смаль­та, дерево, кераміка, скло тощо. Російська мозаїка налічувала понад 1500 кольорів, італійська — 2500. Один квадратний метр мозаїки майстер створював півтора років, тому цей вид мону­ментального живопису найбільш важкий та коштовний.

Вітражі як вид монументального живопису створюються за допомогою прозорого скла. Частинки скла скріплюються свин­цевими сплетіннями.

Найдешевший вид монументального живопису — фреска (італ. їгезсо, буквально — свіжий) : на стіну, яка щойно заштукатурена, наносять розчинений у воді фарбовий пігмент. Фрески площею п’ять-шість квадратних метрів виконують за п’ять-шість годин, тому техніка фрески потребує високої живописної майстерності, точної руки, найвищого художнього смаку.

Щоб одержати зображення, у станковому живопису викорис­товують пастель, гуаш, енкаустику (рідкі воскові фарби), темперу та ін. У 1495 р. брати Ван Ейк вперше розпочали писати «Гентський алтар» масляними фарбами (тобто використали пігмент, який розчиняється на гороховій, конопляній або лляній олії).

Художній образ у живописі — це не фактичне зображення реальності, а враження від дійсності, яке пройшло через думки та почуття художника. Цей образ створюється за допомогою живописної образотворчої мови, складові якої такі:

колір як головний компонент живопису. Сполучення ко­льорів у картині створює її колорит. Сар’ян говорив, що у живо­писця є тільки один засіб розповісти про світ та про себе — це колір. Колір створює емоційне напруження у картині (згадай­мо, наприклад, картини Ель Греко або Сезанна), особливо вдало психологічний вплив кольору використовували Матісс та Ван Гог. За допомогою кольору створюється декоративність карти­ни, він має і символічне значення (найвиразніше ця особливість використовується в іконах);

фактура — різні засоби накладення фарб. Розрізняють за­терту та незатерту фактуру;

світлотінь — співвідношення світла та тіні у картині. Вона використовується як засіб зображення, створюючи ілюзію про­стору, підкреслює центральні частини художнього образу (на­приклад живописні прийоми Рембрандта), створює емоційне напруження, має символічне значення (наприклад картина Яро­шенка «Кочегар»);

малюнок — один з найвиразніших засобів живопису;

перспектива — засіб створення просторового ефекту на площині. Історія живопису знає пряму та зворотню перспекти­ву (ікони). Крім того розрізняють лінійну перспективу, де усі лінії картини зходяться у одній точці, яка розташована на тре­тині горизонту; та повітряну, що була знайдена Леонардо да Вінчі, у якій червоний колір на віддалі набуває зеленого, а потім блакитного відтінку;

ритм як композиційний засіб також використовується при створенні живописних образів (наприклад, картини О. Дей­неки «Оборона Петрограда» та Ван Гога «Прогулянка в’язнів»);

композиція — закони побудови, розташування окремих постатей, плям світла та тіні на полотні. Композиція повинна створювати цілісність зображення, вона часто несе змістове на­вантаження, наприклад, на «Портреті Катерини II» Д. Левиць-кого зображення Феміди вказує, що імператриця — перша се­ред рівних, орел символізує мудрість тощо. Таким чином, через композицію художник відтворює тему та ідею свого твору.

Музика. Вона завжди визнавалася надзвичайним видом мис­тецтва. Музика — вид мистецтва, який, відтворюючи дійсність, впливає на людину завдяки звуковим комплексам, що побудо­вані особливим чином. Відомий, наприклад, вислів Конфуція: «Якщо хочеш дізнатися, чи гарно йдуть справи з правління будь-якої країни та чи здорова її вдача, прислухайся до її музики». Біограф та соратник Л. Толстого Гольденвейзер записав якось зауваження письменника: «Музика — найяскравіший доказ ду­ховності нашого існування». Ці вислови ілюструють значення, яке має музика у житті людей.

З давнини використовується цілющість музики не тільки для духовного здоров’я, але й для фізичного, у тому числі й психічного. Ще Піфагор застосував музику для лікування людей. Він вважав, що ритми музики — це відтворення світового порядку. Музикою, як зазначають психологи, можна викликати будь-який ефект — від жаху до захоплення. Платон та Арістотель усю систему есте­тичного виховання будували на музичному вихованні та, знаючи силу цього виховного знаряддя, пропонували встановити держав­ний контроль за використанням музики. Музика діє одночасно, але по-різному на маси людей. Вона має багаторівневу структуру. Звучання її форм та сенсів важко перекласти на іншу мову, на­приклад передати словом. Музика звернена до особливостей слу­ху кожного. Музику відрізняє динамічний характер звукового потоку, тобто музичний образ розвивається у часі.

Основою музичного твору є почуття, емоції; зміст створюється завдяки пульсації ритму, мелодії тощо. Розуміти музику — це вміти глибоко та сильно відчувати, через почуття вміти розріз­нити глибокий життєвий сенс музичних образів.

Головним виражальним засобом музики є звук. Проте му­зичний звук істотно відрізняється від будь-якого іншого звуку або шуму. Він є оброблений, тобто фіксований по висоті, і вклю­чений до особливої системи ладових (висотно-функціональних) та метроритмічних (часових) співвідношень, що склалася істо­рично. Звуки створюють мелодію музичного твору, яка має інто­наційну природу. Загальновідомий вислів проголошує: «Тон ство­рює музику». Тому мелодія — це художньо усвідомлений ряд звуків різної висоти, організований ритмічно та інтонаційно. Мелодія організується також за допомогою темпу (швидкості), метра, ритму (закономірного чергування звуків різної трива­лості) та тембру (забарвленості звуку, тобто співвідношення ос­новного тону та обертонів).

Сучасна музика багатоголоса. Розрізняють гомофоно-гармонійну музику, що супроводжується акордами, які знаходяться з нею у гармонійній єдності, гетерофонію, де наспів ніби оброс­тає сусідніми тонами та новими мотивами, що гуртуються на­вколо головного, та поліфонію, де розвивається декілька мелодій, які мають рівноцінне значення (наприклад творчість Баха).

Музику розділяють на інструментальну та вокальну. Але про­блема музичних жанрів вирішена ще не повністю. Д. Кабалевсь-кий називав основними музичними жанрами пісню, танок та марш. Однак музична практика має багато різновидів музичних жанрів та форм. Серед них:

хорал (лат. cantus choralis — хоровий спів) — релігійне багатоголосся;

меса (франц. messe — літургія) — хоровий твір, який, як правило, називають першим словом молитви;

ораторія (італ. oratorio від лат. оrо — молю) — хоровий твір для співаків-солістів, пізніше у концертному виконанні став супроводжуватись оркестром;

кантата (італ. cantata — співаю) — хоровий твір, за змістом менший, ніж ораторія, не має драматичного розвитку сюжету;

сюїта (франц. suite, буквально — послідовність, ряд) — спочатку — танцювальна музика у концерті; пізніше — само­стійний інструментальний твір, що складається з декількох п’єс танцювального характеру;

фуга (італ. fuga — біг) — музична форма з яскраво відтво­реною ідеєю-темою, що відображається в іншій або інших те­мах, які повторюють головну, в іншій тональності або регістрі; музика фуги витікає з підпорядкуванні та опори цих виявів на одну музичну думку;

соната (італ. sonata — звучати) — інструментальний твір, який до XVI ст. був частиною релігійної музики; відокремив­шись, до XVIII ст. розвивався як камерний жанр. У сучасному розумінні соната означає складний музичний твір, що утворюєть­ся з декількох частин, які об’єднуються загальними ідеєю та змістом, але є різними за ритмом;

симфонія (грец. symphonia — співзвуччя) — сонатно-цикліч­на форма; бере початок від оперної увертюри. Призначена для виконання симфонічним оркестром; являє собою вищу за змістов­ністю, багатогранністю звукових сполучень, розумністю конст­рукцій та різноманіттям фактури музичну форму;

опера (італ. opera, буквально — праця, твір) — бере своє начало у давньогрецькій хоревті. Тепер — це великий музично-драматичний твір, який призначено виконувати у театрі. Перша світська опера під назвою «Орфей» була написана у 1607 р. К. Монтеверді. У Росії першою національною оперою був твір Аблесимова та Соколовського «Мірошник-чаклун, обманщик та сват», яку поставили у 1799 р. В опері використовуються різні типи співу: кантилена, речитатив, колоратура. Оперна вистава складається з цілого ряду номерів: сольних — арія, каватина, монолог, балада, пісня; діалогів — дует, тріо, квартет, квінтет. Хор в оперній виставі виконує багато функцій: він створює фон дії, може коментувати події, іноді виступає як головна діюча особа (наприклад, в операх М. Глінки «Іван Сусанін», у «Хован­щині» та «Борисі Годунові» М. Мусоргського). Оркестр в оперній виставі окремими номерами виконує увертюру та іноді музичні антракти. За типами розрізняють оперусеріа (серйозну оперу) та оперу-буф (комічну, як «Севільський цирульник» Россіні).

Хореографія (грец. choreia — танець та grapho — пишу). Цим терміном первісно позначали тільки запис танцю. З кінця XIX ст. став використовуватися для позначення мистецтва танцю у цілому, в усіх його різновидах. Мистецтво хореографії будуєть­ся на музично організованих, умовних, виразних рухах людсько­го тіла. Започаткування образної виразності наявне у людській пластиці вже у реальному житті. У тому, як людина рухається, жестикулює, діє й пластично реагує на дії інших, виявляються особливості її характеру, складу почуттів, своєрідність особис­тості. Такі характерно-виражальні елементи, що народилися у реальності, називають пластичними інтонаціями та мотивами. У них містяться джерела образної природи хореографії. Вона заснована на тому, що характерно-виражальні пластичні моти­ви відбивають різноманіття реальних життєвих рухів, узагаль­нюються і організуються за законами ритму та симетрії, орна­ментального візерунка, декоративного цілого, спираючись на музику.

Хореографічне мистецтво з самого початку синтетичне, тому що музика посилює виразність танцювальної пластики і дає їй емоційну ритмічну підставу. Разом з тим хореографія — видо­вищне мистецтво, де суттєвого значення набирає не тільки ди­намічна, часова, але й просторова композиція танцю, зоровий образ танцюриста (звідси — роль костюмів, образотворчого оформлення тощо). Найвищою формою хореографії є балет (франц. ballet від давньолат. ballo — танцюю), що, як і опера, є різновидом музичного театру.

Мистецтво хореографії народилося у глибоку давнину. Вже у первісну епоху виник танок як безпосереднє втілення, реакція на те чи інше явище у житті племені, його трудовій або воєнній діяльності. Він відтворював рухи співвідносних родів діяльності, мав спочатку релігійно-магічне значення, був невід’ємним від обрядів. У класовому суспільстві розпочався поділ танцю на на­родний та професійний. Народний танок довгий час зберігав зв’язок з трудовими процесами, мовою та побутовими обряда­ми (танцювальні пантоміми у Стародавньому Китаї та Індії, давньогрецькі діонісійські вистави, російські та українські масляницькі забави тощо). У них знаходили втілення почуття наро­ду, особливості національного характеру, відтворювались різні сфери його життя. Поступово втрачаючи прямий зв’язок з пра­цею та обрядом, танок набирав значення мистецтва, втілюючи красу та різні стани людської душі. Вже за античності існував професійний танок як видовище, яке було аналогічним теат­ральному. З кінця XVI ст. почав формуватися балет, який спо­чатку існував у вигляді інтермедій в оперних та драматичних виставах, а в XVII ст. відокремився у самостійне мистецтво. Протягом усієї своєї історії професійне мистецтво хореографії спиралося на народний танок і переусвідомлювало більшість його елементів.

У сучасній хореографії розрізняють побутовий (народний і бальний) та сценічний (естрадний та балет) танок. У балеті хо­реографія стає центром синтезу мистецтв, органічно поєднуючи музику й театр. Основою хореографічної дії у балеті є танок, який втілює події сюжету, стан та характер дійових осіб. Підпо­рядковану роль відіграє пантоміма, що може як складати осно­ву окремих епізодів, так і включатися до танцю. Відзначають танок класичний та характерний, а у межах кожного з них сольний, ансамблевий та масовий (танок солістів, корифеїв та кордебалету). Нерідко зустрічаються сполучення та взаємопере-ходи усіх цих різновидів танцю. Основу балету складає дійовий танок (який розвиває дію), але часто до балету входить також дивертисмент (який характеризує середовище, фон, дію).

Художня література. Це — мистецтво слова. Воно естетично відображає світ у художньому слові. Його предмет, хоча й не прямо, але неминуче розширюється. Сфера художньої літерату­ри охоплює природні та суспільні явища, величні соціальні перетворення, духовне життя особистості, її почуття. У різних своїх жанрах література висвітлює цей матеріал або через драматич­не відображення дії (драма), або через епічну розповідь про подію (епос), або через ліричне саморозкриття внутрішнього світу людини (лірика), що складають роди літератури.

Г. Гегель відмічав унікальну здатність літератури охоплюва­ти своїм змістом і думки людини, і зовнішні форми явищ, а тому не виключати з себе ні високої філософічності, ні при­родного буття.

Літературу поділяють на види: прозу та поезію (за типом внутрішньої організації художнього тексту). У межах кожного з різновидів літератури, природно, виділяються й більш дрібні форми та жанри. Підставою для їх відокремлення служить зміст життєвого матеріалу, який вони охоплюють. З ними співвідно­сяться такі жанри: нарис, оповідання, повість, роман (у епосі); трагедія, комедія (у драмі); пісня, ода, гімн, ліричний вірш (у ліриці) тощо.

Слово у нашій свідомості зв’язується зазвичай з уявленням про поняття, яке воно передає. Але у літературі слово народжує образ, для чого використовуються так звані тропи. Серед них розрізняють епітети, метафори, порівняння, уособлення тощо. Усі ці засоби створюють живу картину дійсності, в якій перед читачем оживають реальні люди з їх життєвими проблемами, думками, пошуками та помилками.

Література на початку своєї історії була виконавчим мистец­твом, тому що існувала тільки в усній формі. З появою писем­ності виконавчі форми літератури не зникли, однак основні лінії її розвитку набули невиконавчого характеру.

Слово — вічний творець літературного образу. Образність закладена у самій мовній основі, яка складається народом, вби­рає увесь його досвід і стає формою мислення, втілює історич­ний процес створення мови, що містить перенесення схожих рис від явища до явища, насичуючи його асоціативним бачен­ням світу та підготовлюючи до художнього відбиття дійсності. Слово у літературному творі дзвінке, рухоме, мінливе та визна­чене у своєму змісті.

Літературний образ відтворює явища у їх цілісності, витон­чені відтінки мови набувають тут величезного значення. Цією особливістю, наприклад, зумовлені труднощі художнього пере­кладу іноземною мовою. Словесні форми літератури дозволяють їй передавати не тільки естетичні, але й інші суспільні ідеали, встановлювати тісний зв’язок з філософією, правом, мораллю та іншими формами духовного життя суспільства.

Театр. В. Гюго говорив; «Театр — країна дійсного на сцені — людські серця, за лаштунками — людські серця, у залі — людські серця». О.І. Герцен вважав театр «вищою інстанцією для розв’я­зання життєвих питань». Таке суспільне значення театр мав з часу свого виникнення у Стародавній Греції, де громадяни у театральних виставах вирішували проблеми суспільної ваги.

Театр — це особлива форма, вид мистецтва, де розкривають­ся суперечності часу та внутрішнього світу людини, стверджу­ються ідеї за допомогою драматичної дії — вистави. У виставі використовуються виражальні засоби всіх основних видів мис­тецтва. Вистава звернена одночасно й до духу, й до очей, й до серця глядача. Театр — це видовищне мистецтво. Під час теат­рального дійства події розгортаються у часі та просторі, але те­атральний час є умовним і не дорівнює астрономічному. Виста­ва у своєму розвитку розподіляється на акти, дії, а ті, в свою чергу, — на мізансцени, картини тощо.

Розрізняють види театру: музичний, драматичний. ляльковий, тіньовий, цирк та естрада.

Театр — мистецтво колективне. У створенні вистави беруть участь багато людей, які мають найрізноманітніші суто теат­ральні професії, наприклад, одна з яких — макетник, який по­винен зробити сферу вистави, що відтворює місце майбутньої дії, за масштабом один до двадцяти.

Основою театральної вистави є літературний твір: п’єса або інсценівка, де слово підлягає законам театральної дії. Драматур­гія — найскладніша форма літератури. У ній відсутній авторсь­кий коментар, використовується тільки пряма мова. Головний герой — людина, що є носієм певної ідеї (Гамлет, Отелло, Тар­тюф тощо), але ідеї виявляються через вчинки та дії, бо дія — основна сила п’єси. Гарна драматургія одночасно має не тільки зовнішню, а й внутрішню дію, а розкрити її допомагає слово.

На сцені звучить діюче слово, в ньому виявляється ставлення до інших осіб, тобто драматичне слово є відповіддю на вчинок та викликає новий вчинок і нове слово. Тому діалог є основою драматичного твору, він являє собою розмову двох (або більше) персонажів. Часто у драматургії використовується монолог — роздуми людини з самим собою, іноді — від автора. Мова героїв на сцені завжди індивідуальна та служить особливою характе­ристикою дійових осіб. Яскраво окреслені характери у спектаклі спрямовують сценічну дію, на шляху якої зустрічаються перешкоди, що породжують конфлікти. Конфлікт може бути не тільки зовнішнім, але й внутрішнім. Розрізняють основний конфлікт та побічні, які дозволяють повніше з’ясувати життєво важливі, істотні аспекти буття.

Однак, щоб донести глибокий зміст вистави, виголошене на сцені слово посилюється й по-різному забарвлюється інтонацією актора, його мімікою, поведінкою (тому що він особисто являє собою головний виражальний засіб театру), обстановкою, зоро­вим образом вистави. Зоровий образ вистави створює мистецтво сценографії. Художник-сценограф створює декорації, костюми, театральні конструкції, освітлення вистави. Сценографічне рішення вистави може бути реалістичним та метафоричним.

Усі атрибути театральної вистави — результат тривалого істо­ричного розвитку. Так, у Стародавній Греції вперше збудували декоративно-об’ємну площадку, де розвивалася сценічна дія. У Стародавньому Римі вперше почали використовувати завісу, що обмежувала простір театральної дії. За епохи Відродження впер­ше застосували об’ємно-перспективну декорацію.

У XVII—XVIII ст. знайшли практикабль (об’ємну декорацію, що може обертатися), у XVII ст. японці, актори театру Кабукі, почали вперше використовувати сцену, що обертається, вони були авторами ханаміті (шляху квітів) — помосту, що виходить до залу. У 1829 р. у «Гранд-Опера» застосували електричне освітлення та завісу під час антрактів.

У створенні сценічного образу вистави актор завдяки своїм тілу, міміці, голосу створює власного героя, режисер організовує виставу, художник шукає ідею її зорового оформлення, компо­зитор — її звуковий образ. Театр являє собою не тільки взаємо­дію актора, режисера, художника, композитора тощо — це зав­жди взаємодія з глядачем, коли у випадку успіху досягається співчуття та глядач стає учасником театральної творчості.

Кіно справедливо називають наймасовішим видом мистецтва. Воно народилося наприкінці XIX ст., коли 28 грудня 1895 р. на бульварі Капуцинів у Парижі брати Люм’єр продемонстрували свій перший фільм «Прибуття поїзда». У 1908 р. був знятий пер­ший російський фільм «Понизька вольниця» (режисер Дранков). Перший вітчизняний документальний фільм відбивав святкуван­ня 80-річчя від дня народження графа Л.М. Толстого. Але незнач­ний, у порівнянні з іншими видами мистецтва, вік кіно не зава­див йому виробити свою систему художніх прийомів: монтаж, ракурс, план (загальний, середній, широкий), зйомки, наплив тощо. Пізніше стали опановувати виражальні можливості звуку та ко­льору. Усе це зумовило силу впливу кіно на глядача. Кіно справед­ливо вважають найбільш дієвим видом мистецтва, бо та реальність, що її створює кіно, за своєю якістю не відрізняється від реаль­ності буття. Тому ідеї, думки, міфи, що відтворюються через кіно-образи, найлегше сприймаються глядачем, як сама дійсність (зга­даймо вітчизняний кінематограф 30—50-х років).

Кіно має багато спільного з театром, визначаючись як мис­тецтво синтетичне, видовищне та колективне. Але з винаходом монтажу кіномитці здобули можливість створювати свій кіно-час та кінопростір тоді, коли у театрі ці можливості обмежені сценою та реальним часом.

У створенні кінофільму беруть участь люди багатьох про­фесій: сценарист, режисер, актор, оператор, художник, компо­зитор, монтажер, піротехнік, каскадер тощо.

Розрізняють такі жанри кіно:

художнє, або ігрове, де обов’язкова акторська гра, яка втілює задум сценариста та режисера. У кіносценарії все: ідея, характе­ри, драматичні конфлікти, вибір місця та часу дії, деталі підвладне кінозаконам та складає особливий вид літератури — кінодрама­тургію. Режисер за допомогою інших діячів кіновиробництва втілює задум сценариста. Художнє кіно завжди було живою істо­рією народу та втіленням його соціального, історичного та мо­рального досвіду;

документальне, де вигадка та гра неможливі. Роль актора зводиться до читання коментаря. Дотримуючись історичних подій, історичного вигляду людей, відображається життя таким, яким воно було того часу. Головний виражальний засіб — вірогідність. Кінокамера документаліста — «кінооко» самої ре­альної дійсності;

науково-популярне, де також неможливі вигадка та гра. Актор читає авторський текст, а сам фільм знайомить з досяг­неннями новаторів виробництва, винаходами у галузях науки, техніки, культури в цілому, навчає розуміти природу та твори мистецтва. Різновид — учбові фільми;

мультиплікаційний, або анімалістичний (мальований), фільм відрізняється від художнього тим, що актор залишаєть­ся за кадром.

Кіно орієнтоване на колективне сприйняття, воно навчає роздумувати про себе, своє життя, сучасність, майбутнє та минуле. Кіно, як ні один із видів мистецтва, зв’язане з розвитком техніки.

Телебачення — наймолодший з видів мистецтва.

Його соціальна цінність полягає в аудіо- та відеоінформативності. Телеекран дає зображення напросвіт, тому має дещо іншу фактуру та інші закони композиції, ніж кіно. Світло — найсильніший засіб вираження у телебаченні. Ракурс сприйняття предметів, телемонтаж, переміщення камери та наближення предмета зображення дають телебаченню додаткову можливість художньої виразності. Для телебачення характерне поєднання ритмічно-повільного «прихованого» монтажу з його несподіва­ним «збоєм», перенесенням уваги на новий об’єкт.

Телебачення з усією своєю фактографічністю, близькістю до натури має надзвичайні можливості відбору та інтерпретації дійсності. Разом з тим воно містить у собі загрозу стандарти­зації мислення людей. «Масове споживання» однакової духов­ної продукції здатне викликати народження шаблонів у суспільній свідомості Тому такими важливими є естетичний вектор передач та їх художній рівень. Особливістю телебачення, яка поріднює його з декоративно-прикладним мистецтвом, є інтимність, «домашність» сприйняття. Це — мистецтво, яке приходить у наш дім та стає частиною нашого побуту.

Ще на зорі розвитку телебачення С. Ейзенштейн відмічав нову якість актора у цьому виді мистецтва. Усі, хто потрапляє на телеекран, опріч волі стають не тільки людьми певної про­фесії, але й живими образами, персонажами художнього репор­тажу в новому виді мистецтва. Тому важливо, щоб кожен герой телепередачі був «живою», «незапрограмованою» особистістю, яка на очах глядачів створює монолог або бесіду, вміє невиму­шено вести розмову та душевно розкриватися.

Важливою естетичною особливістю телебачення є передача синхронності подій, безпосередній репортаж з місця події, за­лучення глядача до сучасної течії історії. У художньому репор­тажі екранний час дорівнює реальному. І тоді телебачення звер­тається до кінохроніки. Ефект актуальності передачі, присут­ності глядача повинен зберігатися.

Для телебачення важливим є ефект безумовності зображен­ня. На телеекрані відбивається увесь світ. Телевізор здатний при­мушувати глядача мислити категоріями народу, людства, аналі­зувати становище у світі та розкривати його у живих, зорових образах.

Розвиваються і все досконаліше починають володіти своєю художньою специфікою жанри телебачення — телевистава, те­лефільм тощо та його види. Все більшого розвитку набуває ав­торське телебачення.

Телебачення, як і кіно, дуже тісно пов’язане з науково-технічним прогресом (кабельне, супутникове телебачення).

Телебачення приховує у собі багато можливостей, загрози та добрі перспективи. Воно може виявитися як троянським ко­нем, так і великим учителем людства.

 

< Попередня   Наступна >