205

---

§ 14.3. Правова охорона навколишнього природного середовища в містах та інших населених пунктах

Важливою задачею екологічного законодавства є охорона природного середовища в містах, селищах міського типу і сільських населених пунктах. Правовий стан, роль і значення міст та інших населених пунктів вимагають створення в них найбільш сприятливих умов для життя і здоров'я, праці і від­починку населення.

Навколишнє середовище міст — це складний виробничий, природний і соціальний комплекс. Він включає в себе про­мисловість, транспорт, архітектурно-будівельні ансамблі, за­клади науки, освіти, культури, жилі і комунально-побутові, мі­ські угіддя, парки відпочинку, зелені зони.

Міста мають багато екологічних проблем, що виникають і нагромаджуються в зв'язку з науково-технічним прогресом. Саме в містах спостерігається хімічне, пилове, шумове й ін­ше забруднення атмосферного повітря, води і ґрунту, що пе­ревищує допустимі для здоров'я людини межі. А тому до якості навколишнього природного середовища міст та населе­них пунктів висуваються більш високі вимоги.

Правова охорона навколишнього природного середовища в містах та інших населених пунктах здійснюється на підставі загальних екологічних правових норм, спрямованих на охо­рону земель від ерозії, вод і атмосферного повітря від за­бруднення, лісів населених пунктів від пожеж, знищення, по­шкодження, засмічення тощо. Разом з тим, специфіка об'єкта охорони визначає і специфіку природоохоронних заходів, що притаманні лише охороні природного середовища населених пунктів. До таких заходів відносяться:

а) еколого-вимогливе планування і забудова населених пунктів, їх благоустрій;

б) забезпечення санітарного та епідемічного благополуч­чя населення;

>в) охорона атмосферного повітря в населених пунктах;

г) охорона зеленої рослинності міст та інших населених пунктів.

Планування і забудова населених пунктів, курортів повин­ні передусім передбачати створення найбільш сприятливих умов для життя, а також для збереження і зміцнення здо­ров'я громадян. Житлові масиви, промислові підприємства та інші об'єкти належить розміщати таким чином, щоб виключити несприятливий вплив шкідливих факторів на здоров'я і сані­тарно-побутові умови життя населення. Зокрема, важливо враховувати переважаючі напрями вітру, щоб запобігти занесенню шкідливих речовин від підприємств на заселені те­риторії.

При проектуванні, будівництві і реконструкції підприємств слід передбачати заходи щодо запобігання забрудненню ат­мосферного повітря, водойм підземних вод, зелених наса­джень, ґрунту.

Певна частка забруднення навколишнього середовища в містах припадає на транспорт. Тому необхідно находити най­більш раціональне розміщення транспортних потоків, виведен­ня їх за межі жилої зони, а транзитних шляхів — за межі міста, передбачати транспортні розв'язки для безупинного ру­ху автомобілів.

При забудові міст та інших населених пунктів належить забезпечити введення в установлені строки водопроводів, ка­налізаційних і очисних споруд, санітарну очистку, утилізацію промислових, комунально-побутових та інших відходів.

З метою зменшення впливу промислових підприємств на навколишнє середовище передбачено створення навколо них санітарно-захисних зон. Залежно від характеру і масштабів шкідливих викидів підприємства поділені на п'ять класів. Під­приємства 1 класу повинні мати санітарно-захисну зону у 1000 м, II класу — 500 м, III класу — 300 м, IV класу — 100 м, V класу — 50 м. Обов'язковою умовою упорядкова­ності такої зони є її озеленення, що для сучасного міста має особливе значення. Рослини здатні поглинати і засвоювати різні гази та пил, чим очищають атмосферне повітря. А трав'яниста рослинність вбирає в себе усі радіоактивні опади.

Озеленення корисне і тим, що сприяє спілкуванню людини з природою. Людина щодня, щомиті повинна відчувати зв'язок з довкіллям. Адже життя людини тісно пов'язане з природою, з її виникненням. Сьогодення тим більше вимагає зміцнення цих зв'язків.

Важливу роль в охороні навколишнього природного сере­довища в містах та інших населених пунктах покликане відіг­рати законодавство про забезпечення санітарного та епіде­мічного благополуччя населення. Воно базується на засадах Конституції України, Основах законодавства України про охо­рону здоров'я і складається з Закону України «Про забезпе­чення санітарного та епідемічного благополуччя населення», інших актів законодавства та санітарних норм. У статті 49 Конституції України записано: «Держава ... забезпечує сані­тарно-епідемічне благополуччя».

Закон України «Про забезпечення санітарного та епіде­мічного благополуччя населення» регулює суспільні відноси­ни, які виникають у сфері забезпечення та епідемічного бла­гополуччя, визначає відповідні права і обов'язки державних І органів, підприємств, установ, організацій та громадян, вста­новлює порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміоло­гічного нагляду в Україні.

Державну санітарно-епідеміологічну службу України очо­лює головний державний санітарний лікар України — перший заступник міністра охорони здоров'я України.

Державну санітарно-епідеміологічну службу в районі, міс­ті, районі в місті очолює головний державний санітарний лі­кар відповідної адміністративної території.

Стаття 22 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» наголошує на ви­могах, які висуваються до жилих та виробничих приміщень, територій, засобів виробництва і технологій. Це має особливе значення для забезпечення санітарно-оздоровчого режиму ', міст, створення найбільш сприятливих умов для життя, праці та відпочинку населення.

Стан навколишнього природного середовища в чималій мірі залежить від забезпечення радіаційної безпеки. Вирішен­ню цієї задачі присвячено ст. 23 Закону України «Про забез­печення санітарного та епідемічного благополуччя населен­ня». Згідно з цією статтею підприємства, установи, організа­ції, що виробляють, зберігають, транспортують, використо­вують радіоактивні речовини, здійснюють їх захоронення чи утилізацію, зобов'язані дотримуватись норм радіаційної безпе­ки, відповідних санітарних правил, а також норм, установле­них іншими актами законодавства, що містять вимоги радіа­ційної безпеки. Робота з радіоактивними речовинами здій­снюється з дозволу державної санітарно-епідеміологічної служби та інших спеціально уповноважених органів.

Випадки порушень норм радіаційної безпеки, санітарних правил роботи з радіоактивними речовинами, а також радіа­ційні аварії підлягають обов'язковому розслідуванню за учас­тю посадових осіб, які здійснюють державний санітарно-епіде­міологічний нагляд.

Надзвичайно небезпечну для здоров'я людей і навколиш­нього природного середовища радіаційну обстановку на пев­ній території України створила Чорнобильська катастрофа. Усуненню наслідків цієї катастрофи присвячені законодавчі акти, в тому числі Закон України «Про правовий режим те­риторії, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 27 лютого 1991 р. Цей Закон регулює питання поділу території на відповідні зони, режим їх використання та охорони, умови проживання та роботи населення, господарську, науково-дослідну та іншу діяльність у межах зон. Закон передбачає й інші заходи, розраховані на послаблення впливу радіації.

У системі екологічно-правових заходів, спрямованих на охорону навколишнього природного середовища в містах, чільне місце відводиться державному санітарно-епідеміологіч­ному нагляду.

Закон України «Про забезпечення санітарного та епіде­міологічного благополуччя населення» дає таке визначення державного санітарно-епідеміологічного нагляду: це діяльність органів, установ та закладів державної санітарно-епідеміоло­гічної служби по контролю за дотриманням юридичними та фізичними особами санітарного законодавства з метою попе­редження, виявлення, зменшення та усунення шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров'я людей та по засто­суванню заходів правового характеру щодо порушників.

Основними завданнями цієї діяльності є:

нагляд за організацією і проведенням органами держав­ної виконавчої влади, місцевого і регіонального самовряду­вання, підприємствами і установами, організаціями та грома­дянами санітарних і протиепідемічних заходів;

нагляд за реалізацією державної політики з питань профі­лактики захворювань населення, участь у розробці та конт­роль за виконанням програм, що стосуються запобігання шкідливому впливу факторів навколишнього середовища на здоров'я населення;

нагляд за дотриманням санітарного законодавства;

проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи.

Регулярне здійснення санітарно-епідемічного нагляду здатне оздоровити і підтримувати в належному стані екологію міст та інших населених пунктів.

Особливу увагу екологічне законодавство приділяє захо­дам щодо охорони атмосферного повітря. Як зазначено в ст. 27 Закону України «Про охорону атмосферного повітря», проектування, будівництво і введення в експлуатацію нових і реконструйованих підприємств, споруд та інших об'єктів, вдосконалення існуючих і впровадження нових технологічних процесів та устаткування повинно здійснюватись з обов'язко­вим додержанням норм екологічної безпеки, врахуванням су­купної дії викидів забруднюючих речовин в атмосферне по­вітря і шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів на нього всіма діючими та запланованими для будівництва спо­рудами й іншими об'єктами, а також з урахуванням накопи­чення забруднення в атмосфері, транскордонного його пере­несення й особливостей кліматичних умов.

Складування, зберігання або розміщення виробничого, побутового сміття та інших відходів, які є джерелами забруд­нення атмосферного повітря пилом, шкідливими газоподібни­ми речовинами та речовинами з неприємним запахом або іншого шкідливого впливу, допускається лише за наявності спеціального дозволу на визначених органами державної ви­конавчої влади територіях у межах встановлених ними лімітів з додержанням нормативів екологічної безпеки і при можли­вості їх подальшого господарського використання.

За викиди у атмосферне повітря забруднюючих речовин та за інші шкідливі впливи на нього з підприємств, установ і організацій стягуються платежі. Причому стягнення платежів не звільняє від відшкодування збитків, заподіяних порушен­ням законодавства про охорону атмосферного повітря. Роз­міри вказаних платежів установлюються Урядом Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською, міськими державними адміністраціями на підставі лімітів ви­кидів забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів на нього і нормативів плати за них.

Однією із складових частин навколишнього природного середовища міст та населених пунктів є зелена рослинність. Ліси населених пунктів, міські і приміські лісопарки, парки, сквери, ботанічні сади, інші зелені насадження поповнюють запаси кисню в атмосфері, очищають повітря, гасять шум, оз­доровлюють екологічний стан міст. Вони мають санітарно-гігіенічне, оздоровче, рекреаційне значення і є місцями від­починку дорослих і дітей.

Разом з екологічною функцією зелена рослинність міст виконує також естетичну та виховну функції. Зелена рослин­ність— це невичерпне джерело життєдайності. Як відзначав К. А. Тімірязев, від зеленого листка беруть початок усі прояви життя на землі. А тому охорона лісів і зеленої рос­линності населених пунктів заслуговує на особливу увагу, їх охорона може досягатися різними шляхами, по-перше, шля­хом максимального обмеження використання зазначених лі­сових угідь для різних господарських потреб, по-друге, шля­хом активізації лісовідновлення і лісорозведення в лісах на­селених пунктів.

Згідно з діючим лісним законодавством у лісах населених пунктів допускаються тільки рубки догляду, санітарні рубки, пов'язані з реконструкцією малоцінних молодняків, прокла­данням просік, створенням протипожежних розривів. Усякі ін­ші рубки деревостанів у цих лісах заборонені. Крім того, у за­значених лісах забороняється також заготівля живиці, дерев­них соків, лісової підстілки, а також випасання худоби.

У статті 78 Лісового кодексу України зазначено, що зако­нодавчими актами України у лісах населених пунктів може бути передбачено заборону й інших видів використання ре­сурсів та користування земельними ділянками лісового фон­ду, якщо вони несумісні з проведенням культурно-оздоровчих заходів та організацією відпочинку населення.

З метою посилення охорони лісів населених пунктів і зе­лених насаджень приймаються спеціальні нормативні акти. Наприклад, постанова Кабінету Міністрів України «Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної зеленим насаджен­ням у межах міст та інших населених пунктів» від 8 квітня 1999 р., яка визначає матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну зеленим насадженням.

Якщо порядок відшкодування шкоди спеціальним законо­давством не регулюється, він визначається за загальними правилами, передбаченими статтями 440 і 441 Цивільного ко­дексу України.

Відповідальність за порушення правил охорони зелених насаджень на території населених пунктів встановлюється рі­шенням Рад народних депутатів.

Охороні лісів населених пунктів сприяють також лісовід­новлення і лісорозведення. Нерідко частина лісів гине від лі­сових пожеж, шкідників і хвороб. Важливо, щоб замість зни­щених і загиблих лісів висаджувались молоді. Постійний наг­ляд за станом міських і приміських лісів і своєчасне прове­дення в них лісовідновлювальних робіт зберігає їх природну життєдайність.

Лісорозведення — це залісення земельних ділянок, на яких ліс не вирощувався. Дбаючи про поліпшення екологічно­го стану в місті, іншому населеному пункті, місцеві органи влади виявляють земельні ділянки для лісорозведення. У пер­шу чергу для цього використовуються малопродуктивні землі, круті схили, яри.

Поліпшення екологічного стану довкілля має особливе значення. Сучасне виробництво пов'язане з великим наван­таженням працюючих, для відновлення їх фізичних і духовних сил потрібне спілкування з природою.

Лісорозведення потребують багато міст України, особливо ті, що розміщені в степовій зоні республіки: Одеса, Херсон, Кіровоград, Кривий ріг. Навколо цих та інших міст республіки приміських лісів майже немає. Тоді як ліси поліпшують мікро­клімат, підвищують вологість повітря, що особливо важливо для південного регіону.

Враховуючи оздоровче й естетичне значення лісів насе­лених пунктів, а також постійно зростаюче навантаження на них, варто визначити їх правовий режим в окремому право­вому акті. Ним може стати Положення про ліси міст та інших населених пунктів.

В Україні є сприятливі умови для вирощування лісів, пар­кових дерев, іншої рослинності. Якщо на великих просторах тундри нараховується лише 400—500 видів рослин, то в Ук­раїні більше 5 тисяч.

Чому ж в багатьох містах і регіонах республіки ці сприят­ливі кліматичні умови не використовуються для вирощування рекреаційних лісів, парків, для створення тим самим сприят­ливих екологічних умов? На наш погляд, тому, що чинне за­конодавство ще якось реагує на протиправні дії в галузі еко­логії, але зовсім не зважає на бездіяльність у цій життєво важливій сфері.

Треба, по-перше, діяльність керівників усіх рівнів оцінюва­ти не тільки в залежності від виконання виробничого плану, а й від створення сприятливих екологічних умов для праці і життя людей. По-друге, необхідно передбачити в законодав­стві відповідальність за екологічну бездіяльність.

Проблему правової охорони навколишнього природного середовища в містах та інших населених пунктах треба вирі­шувати і в більш широкому плані. Щоб зміцнити правову ос­нову екологічних відносин в населених пунктах, потрібен за­кон про охорону навколишнього природного середовища в містах та інших населених пунктах України.

Планування та проведення заходів, спрямованих на охо­рону навколишнього природного середовища в містах, здійс­нюють міські Ради народних депутатів і їх виконавчі органи. Ці ж владні органи контролюють виконання прийнятих планів та рішень щодо охорони навколишнього середовища.

У межах поселень міського типу та сільських населених пунктів заходи екологічного характеру очолюють відповідно селищні та сільські Ради народних депутатів і їх виконавчі ор­гани.

Повноваження місцевих Рад та їх виконавчих органів у сфері охорони навколишнього природного середовища визна­чені Законом України «Про місцеве самоврядування в Украї­ні» від 21 травня 1997 р.

У своїй еколого-охоронній діяльності місцеві Ради народ­них депутатів застосовують різні форми і методи. Зокрема, розробляють і приймають нормативні акти екологічного спря­мування, контролюють виконання законодавчих актів, прий­нятих вищестоящими органами, розглядають питання охорони навколишнього середовища на сесіях Рад.

До відання виконавчих органів міських, селищних, сіль­ських Рад належать:

1) визначення в установленому порядку розмірів відшкодувань підприємствами, установами та організаціями за за­бруднення довкілля та екологічні збитки;

2) підготовка і подання на затвердження Ради проектів місцевих програм довкілля, участь у підготовці загальнодер­жавних і регіональних програм охорони довкілля;

3) підготовка і внесення на розгляд Рад пропозицій щодо прийняття рішень про організацію територій і об'єктів природ­но-заповідного фонду місцевого значення та Інших територій, що підлягають особливій охороні;

4) здійснення заходів щодо ліквідації наслідків екологічних катастроф, стихійного лиха, епідемій, епізоотій, інших надзви­чайних ситуацій, інформування про них населення;

5) визначення територій для складування, зберігання або розміщення виробничих, побутових та інших відходів відповід­но до законодавства;

6) вирішення інших питань у сфері охорони навколишнього природного середовища.

Законодавче закріплення повноважень місцевих Рад та їх виконавчих органів у сфері охорони навколишнього природ­ного середовища має принципове значення, проте воно не вирішує цього надзвичайно важливого екологічного питання.

Проблема охорони навколишнього середовища в містах та інших населених пунктах буде вирішена, якщо місцеві органи державної влади та управління будуть розглядати її як невідк­ладну задачу державної ваги та будують діяти цілеспрямова­но і рішуче.

 

< Попередня   Наступна >