Радник

---

СОБАКАРЬ А.О.,

кандидат юридичних наук, доцент

(Донецький юридичний інститут Луганського

державного університету внутрішніх справ

ім. Е.О. Дідоренка)

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БЕЗПЕКИ ПОЛЬОТІВ НА АВІАЦІЙНОМУ ТРАНСПОРТІ В УКРАЇНІ

На підставі аналізу наявних наукових, науково-публіцистичних та нормативних джерел визначено особливості правового регулювання забезпечення безпеки польотів на авіаційному транспорті в Україні. З’ясовано місце норм адміністративного права в правовому забезпеченні роботи повітряного транспорту. Виділено групи норм, що становлять правову основу суспільних відносин у цій сфері, а також запропоновано конкретні шляхи вдосконалення чинного законодавства та практики його застосування.

Ключові слова: безпека, політ, авіаційний транспорт, правове регулювання.

ground: white;">Після розпаду Радянського Союзу стан авіації став погрожуючим, що пов’язано з дуже низькою платоспроможністю вітчизняної клієнтури, відсутністю налагоджених взаємозв’язків між перевізниками та авіаційною промисловістю, а також, найголовніше, із збільшенням небезпеки польотів.

Аналіз статистичних даних про авіаційні події, що сталися за останні шість років в Україні, свідчать про значне погіршення стану безпеки польотів під час проведення авіаційних робіт як за абсолютними, так і за відносними показниками аварійності. За даними Міжнародної організації цивільної авіації, відносні показники рівня безпеки польотів у вітчизняній галузі цивільної авіації значно гірші від середніх загальносвітових показників. За останні десять років страхові компанії відшкодували збитків від авіаційних подій на суму понад 160 млн. гривень [1].

Кажучи про стан безпеки на авіаційному транспорті, зауважимо, що впродовж 2008 р. і першого кварталу 2009 р. в країні відбулося 158 авіаційних подій, 4 катастрофи, 3 аварії, серйозних інцидентів і 137 інцидентів. У результаті цих подій загинуло 26 осіб, порушено кримінальних справ. За даними Генеральної прокуратури України, з 46 аеропортів і аеродромів України більшість не відповідає встановленим нормам і стандартам, укомплектовані застарілою технікою, рухомий склад вичерпав свої можливості та експлуатується за межами граничного терміну дії [2].

За спостереженнями фахівців, основними причинами транспортних подій (в тому числі й на авіаційному транспорті) в Україні є в першу чергу незадовільний технічний стан і фізичний знос основних засобів рухомого складу, порушення правил технічної експлуатації транспорту через низький рівень знань, професійної підготовки, відсутність належного контролю стану безпеки руху і недосконалість законодавства в цій сфері. При цьому останній фактор є одним з визначальних.

Аналіз державно-правової практики у сфері забезпечення безпеки польотів на авіаційному транспорті дозволяє констатувати помітну активізацію нормотворчої роботи уповноважених органів, що, в свою чергу, призвело до збільшення законодавства (тільки за останні п’ять років було видано більше 70 нормативно-правових актів різної юридичної сили) і труднощів засвоєння розпоряджень не тільки їх безпосередніми виконавцями, але й іншими суб’єктами правоохоронної діяльності. Значна частина законодавства, на жаль, не відображає сьогоднішніх потреб захисту об’єктів безпеки у зв'язку із соціально-економічними умовами, що змінилися. Нині чинне законодавство не є ефективною правовою системою, яка надійно захищає життєво важливі інтереси особи від загрози авіаційних пригод. У законодавстві, яке регулює відносини у сфері функціонування авіаційного транспорту та його безпеки, чимало прогалин, які заповнюються нормативними актами, але останні не повною мірою захищають інтереси громадян і недостатньо враховують відповідальність фізичних і юридичних осіб.

Авіаційний транспорт як об’єкт правового регулювання розглядався в роботах В.Й. Развадовського [3], В.К. Гіжевського, Е.Ф. Демського [4], Є.О. Харитонова, О.І. Харитонової, О.І. Сафончика [5], М.Л. Шелухіна [6], І.О. Козлюка [7], О.Г. Хороманської [8] та інших вчених. Водночас слід підкреслити, що в існуючих працях саме регулювання правовідносин щодо забезпечення авіаційної безпеки в умовах розбудови незалежної держави розглядалося фрагментарно, стосуючись лише окремих аспектів і не аналізуючи проблему комплексно. Проблеми правового регулювання безпеки польотів на авіаційному транспорті в українській адміністративно-правовій науці докладно не розглядались.

У зв’язку із цим метою цієї статті є визначення на підставі аналізу наявних наукових, науково-публіцистичних та нормативних джерел особливостей правового регулювання забезпечення безпеки польотів на авіаційному транспорті в Україні, а також винесення пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства в зазначеній сфері та практики його застосування.

Одним з основних вихідних компонентів системи забезпечення авіаційної безпеки є комплекс правових норм, що регламентують цю сферу діяльності.

Правові норми впливають на суспільні відносини, додаючи їм відповідний соціальним потребам характер. Ця функція витікає з початкового визначення правового регулювання, під яким прийнято розуміти «регулювання, здійснюване за допомогою системи правових засобів (юридичних норм, правовідносин, індивідуальних приписів та ін.), результативний, норматив-но-організаційний вплив на суспільні відносини з метою їх впорядкування, охорони, розвитку відповідно до суспільних потреб» [9, с. 208].

У загальній теорії права під правовим регулюванням розуміється результативний, нормативно-організаційний вплив, який здійснюється на суспільні відносини за допомогою системи правових засобів (юридичних норм, правовідносин, індивідуальних приписів) з метою їх впорядкування, охорони, розвитку відповідно до суспільних потреб [9, с. 145]; сукупність різних форм та методів юридичного впливу держави на поведінку учасників суспільних відносин, який здійснюється з метою підпорядкувати цю поведінку встановленому у суспільстві правопорядку [10, с. 19-20]; впорядкування суспільних відносин, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток, яке здійснюється за допомогою права і сукупності правових засобів [11, с. 529]. Визначаючи правове регулювання через категорію правового впливу, слід підкреслити, що останній – це досить широке поняття, яке характеризує право в дії, всі напрямки та форми впливу права на суспільне життя, в тому числі і на функціонування права як духовного фактора. І хоча остання із зазначених сторін функціонування права і правове регулювання взаємопроникають, вплив права як духовного (ідеологічного) фактора не є для нього специфічним за своєю природою. В принципі, юридичний вплив у цьому розумінні, заснованому на особливостях права як форми суспільної свідомості, не відрізняється від впливу на суспільне життя інших духовних, ідеологічних форм та засобів (засобів агітації, пропаганди, морального виховання тощо).

Відтак, правовий вплив – це дія права на широке коло суспільних відносин, свідомість і поведінку людей за допомогою неправових (психологічних, ідеологічних та ін.) механізмів. При цьому, якщо можна так сказати, діє не право як сукупність норм, а, скоріше, «дух права» [12, с. 217].

Правове ж регулювання – це специфічний вплив, який здійснюється правом як особливим нормативним інституційним регулятором. Своєрідність правового регулювання полягає в тому, що воно, по-перше, відповідно до своєї соціальної природи є таким різновидом соціального регулювання, який має цілеспрямований, організований, результативний характер, а, по-друге, здійснюється за допомогою цілісної системи засобів, що реально виражають саму матерію права як нормативного інституційного утворення – регулятора. Іншими словами, правовому регулюванню, на відміну від загального духовного, ідеологічного впливу права, властиве те, що воно завжди здійснюється за допомогою особливого, властивого тільки праву механізму, покликаного юридично гарантувати досягнення мети, вираженої в правових нормах. Правове регулювання – це дія права на суспільні відносини за допомогою певних юридичних засобів, насамперед норм права [13, с. 216–217]. Ці норми містяться в нормативних актах різної юридичної сили, іншими словами, в чинному законодавстві.

Правове регулювання безпеки польотів на авіаційному транспорті здійснюється за допомогою норм різних галузей права, оскільки ця діяльність має комплексний характер і міжгалузеве значення. Проте нормам адміністративного права в правовому забезпеченні роботи повітряного транспорту належить особливе місце. Вони є активним організуючим і керуючим елементом транспортного комплексу, що пояснюється деякими чинниками.

По-перше, нормами адміністративного права регулюється найзначніша за обсягом частина суспільних відносин у сфері авіаційної безпеки. Їх джерелами є закони і підзаконні акти, що визначають статус суб’єктів безпеки та інших учасників суспільних відносин у зазначеній сфері, правила поведінки, заборони, що забезпечують безпеку для життя, здоров’я, майна людей, відповідальність за діяння проти громадської безпеки і т.п.

По-друге, коло суб’єктів адміністративно-правової діяльності щодо забезпечення авіаційної безпеки значно ширше, ніж кримінально-правової, оперативно-розшукової, цивільно-правової діяльності у відповідній сфері.

По-третє, суб’єкти забезпечення безпеки польотів на авіаційному транспорті реалізують свої повноваження в межах відносин влади-підкорення, в яких присутня юридична нерівність їх учасників.

По-четверте, на основі норм адміністративного права здійснюється відомчий контроль щодо підтримання безпеки функціонування авіаційного транспорту.

Це дає нам підстави вважати, що адміністративно-правовий метод є визначальним у системі методів забезпечення авіаційної безпеки.

Різноманіття адміністративно-правових норм у сфері забезпечення авіаційної безпеки дозволяє класифікувати їх за різними підставами.

Діяльність суб’єктів забезпечення авіаційної безпеки спрямована головним чином на попередження порушень у сфері безпеки польотів, пасажирів, співробітників авіаційного транспорту. Тому акти, що регламентують їх діяльність, в обов’язковому порядку включають норми, які визна-чають права суб’єктів безпеки на вимогу від відповідальних осіб дотримання норм безпеки на об’єктах авіаційного транспорту, усунення причин і умов, сприяючих здійсненню правопорушень у даній сфері. Такі норми можуть міститися як у законах, так і в підзаконних актах.

Режим експлуатації повітряного транспорту в наш час визначається більш ніж 100 нормативно-правовими актами, серед яких, зокрема: Повітряний кодекс України від 21.10.1997 № 590/97-ВР, Закон України від 20.02.03 № 545-ІV «Про державну програму авіаційної безпеки цивільної авіації», від 15.01.98 № 17/98 «Про невідкладні заходи щодо забезпечення безпеки цивільної авіації в Україні», Укази Президента України від 18.10.2000 № 1143/2000 «Про стан авіаційного транспорту та авіаційної промисловості України», від 26.10.02 № 7/3-1-196 «Щодо вжиття превентивних заходів, спрямованих на посилення громадської безпеки, охорони особливо важливих об’єктів, недопущення актів тероризму та інших негативних проявів на повітряному транспорті України», від 15.01.03 № 8/2003-рп «Про перевірку діяльності авіаційних транспортних компаній України», від 15.07. 2004 р. № 803/2004 «Про Державну службу України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації», постанови Кабінету Міністрів України від 02.08.95 № 592 «Про затвердження Тимчасових правил контролю з метою забезпечення безпеки цивільної авіації України», від 18.12.95 № 1017 «Про порядок повітряного сполучення через державний кордон України», накази Міністерства транспорту та зв’язку України від 25.10.99 № 509 «Про затвердження Інструкції про повітряні перевезення спеціальних та небезпечних вантажів», від 25.07.03 № 568 «Про затвердження Правил повітряних перевезень пасажирів і багажу», від 18.06.07 № 509 «Про затвердження Правил з організації системи контролю доступу в авіаційних суб’єктах цивільної авіації», від 19.08.2003 р. № 650 «Про затвердження Положення про систему управління безпекою польотів на авіаційному транспорті», розпорядження Кабінету Міністрів України від 5 березня 2009 р. № 273-р «Про схвалення Концепції Державної цільової програми безпеки польотів на період до 2015», накази Державіаадміністрації від 23.01.04 № 4 «Про узгодження виконання чартерних рейсів», від 05.07.04 № 569 «Про затвердження Правил сертифікації аеропортів», від 28.09.04 № 81 «Про затвердження Інструкції з організації та здійснення контролю за безпекою в аеропортах України» тощо.

Аналіз норм, що становлять правову основу суспільних відносин у сфері забезпечення безпеки польотів на авіаційному транспорті, дозволяє дійти висновку, що їх доцільно поділяти на три групи:

а) норми права, які закріплюють правила авіаційної безпеки та забезпечують захист відповідних суспільних відносин;

б) норми права, що регламентують діяльність органів і посадових осіб з охорони і захисту суспільних відносин у сфері забезпечення безпеки польотів на авіаційному транспорті;

в) адміністративно-правові норми, що встановлюють відповідальність за порушення правил авіаційної безпеки.

Більш того, оскільки відносини щодо забезпечення безпеки польотів на авіаційному транспорті виникають у зв’язку з використанням джерел підвищеної небезпеки, до яких нале-жать різні технічні пристрої, споруди, механізми, правова основа названих відносин включає також технічні правила.

Технічні норми, що регулюють використання технічних засобів, є результатами пізнання фізичних, хімічних, біологічних та інших властивостей джерел підвищеної небезпеки. Вони формулюються фахівцями – представниками природничих і технічних наук у висновках і ре-комендаціях, які використовуються для ухвалення нормативних актів, регулюючих технологічні процеси. У зв’язку з цим державні органи управління авіаційним транспортом зобов’язані видавати акти, що містять технічні нормативи, визначають результат, який має бути досягнутий в процесі певної діяльності, в цілях впорядкування останньої. Формами таких нормативних актів частіше за все є правила, інструкції, паспорти, стандарти, кондиції, рецептури та інша технічна документація.

Технічні норми можуть стати змістом будь-якого нормативно-правового акта. Технічні норми, встановлюючи правила поводження із знаряддями і засобами виробництва, будучи врегульовані правом, стають обов’язками. Порушення подібних норм реально являє загрозу громадської безпеки і тягне за собою юридичну відповідальність.

У зв’язку з цим технічні норми набувають характеру техніко-юридичних норм. Подібні твердження прийняті в юридичній літературі і цілком розділяються нами. Відсутність санкцій, на наше переконання, не позбавляє даний вид норм якості правових, свій регулюючий вплив вони здійснюють у сукупності з іншими юридичними нормами.

Крім того, не всі правові норми мають всі три складові елементи (гіпотеза, диспозиція, санкція). На думку А.Ф. Черданцева, технічні правила, діючі на транспорті, мають всі ознаки юридичних норм, оскільки виходять від держави і виражають їх волю; їх дотримання забезпечується можливістю державного примусу; об’єктивується в нормативних актах; регулює суспільні відносини [14, с. 9].

У сфері функціонування авіаційного транспорту діє безліч нормативних актів, що визначають технічні вимоги. А це, у свою чергу, викликає труднощі в роботі з ними. Найважливіші технічні правила, що мають певне значення для забезпечення безпеки польотів на авіаційному транспорті, на наш погляд, необхідно піддати офіційній систематизації. Наприклад, інкорпорація технічних норм, яка передбачає розташування всього чинного нормативного матеріалу за суворо визначеним планом з виділенням в особливі розділи всіх норм, що стосується одного і того ж питання, дала б повну картину технічних правил, діючих на авіаційному транспорті. Систематизація норм забезпечить дійсну доступність для зацікавлених осіб і полегшить їх практичне застосування, не змінюючи при цьому зміст законодавства.

Доцільно так само деякі техніко-юридичні норми включати в нормативні акти, які спрямовані на забезпечення безпеки правовідносин у сфері функціонування авіаційного транспорту. Це потрібне в тих випадках, коли технічні правила не менш важливі, ніж загальні принципи.

У сфері забезпечення безпеки польотів на авіаційному транспорті державне правове регулювання здійснюється в різних видах та на різних рівнях. Узявши за основу класифікації такий критерій, як суб’єкт нормотворчості у сфері безпеки польотів на авіаційному транспорті, можна виділити чотири рівні правового регулювання в досліджуваній сфері.

Законодавчий рівень - включає кодекси, закони, які закріплюють деякі загальні питання забезпечення безпеки польотів на авіаційному транспорті (наприклад, Повітряний кодекс України, Закон України від 20.02.03 № 545-ІV «Про державну програму авіаційної безпеки цивільної авіації», Закон України від 15.01.98 № 17/98 «Про невідкладні заходи щодо забезпечення безпеки цивільної авіації в Україні»). Втім, цей рівень правового регулювання безпеки польотів на авіаційному транспорті нам здається недосконалим, а відтак, доцільним вбачається розробка і прийняття законодавчого акта, який визначав би головні засади забезпечення названої безпеки, суб’єктів та їх адміністративно-правовий статус, процедури та механізми контролю за безпекою польотів тощо. Закон, крім того, служив би орієнтиром у нормотворчій діяльності орга-нів різних відомств, які здійснюють діяльність щодо забезпечення безпеки на авіаційному транспорті, і враховував би специфіку останнього.

Таким чином, необхідність прийняття закону про безпеку на транспорті (або на авіаційному транспорті) диктується рядом обставин.

По-перше, експлуатація транспорту породжує відносини у сфері громадської безпеки, зачіпаючи її численні аспекти (технічну, екологічну, пожежну і т.п.). Порушення правил безпеки на авіаційному транспорті можуть спричинити важкі наслідки для життя, здоров’я людей, матеріальні збитки та ін.

По-друге, діяльність щодо забезпечення безпеки на транспорті, у тому числі і на авіаційному транспорті, має особливості, які обумовлені напрямами діяльності транспорту, задачами і цілями його експлуатації.

По-третє, діяльність у сфері забезпечення безпеки на авіаційному транспорті здійснюють різні органи, правовий статус яких часто визначається відомчими правовими актами. Тому законодавчо необхідно визначити межі їх компетенції, щоб уникнути дублювання функцій.

Підзаконний рівень включає нормативні акти, що приймаються органами виконавчої влади та регулюють питання реалізації законодавчих положень і державного управління у сфері функціонування авіаційного транспорту (нормативні акти Уряду України, міністерств, відомств, державних комітетів тощо).

У юридичній літературі зустрічається точка зору про цінність підзаконних актів, за допомогою яких органи державної влади можуть оперативно реагувати на зміну в об’єкті правового регулювання в реальній дійсності, проте на практиці їх можливість не використовується повною мірою. Так, практика показує, що серед актів, регулюючих діяльність органів управління авіаційним транспортом, у тому числі і з питань безпеки, є багато не приведених у відповідність до нового законодавства.

Договірний рівень включає акти, в яких визначаються умови сторін про здійснення вантажних і пасажирських перевезень та окремих видів робіт у сфері авіаційного транспорту (розвантажувальних, ремонтних та ін.).

Локальний рівень включає акти, що приймаються органами, покликаними забезпечувати безпеку на цьому виді транспорту, дія яких розповсюджується на діяльність підрозділів цих органів. Ці акти можуть встановлювати правила у сфері громадської безпеки на підлеглих об’єктах (протипожежної безпеки, правила поведінки при виникненні надзвичайних ситуацій і т.п.).

Отже, забезпечення авіаційної безпеки обумовлює пошук активних і творчих сил та конкретних заходів щодо їх відвернення. Тому важливе значення в системі реальної протидії порушенням на авіаційному транспорті покладається на державно-правовий механізм гарантування авіаційної безпеки, зокрема регулюючими засобами сучасного адміністративного законодавства.

Проведений аналіз нормативно-правового регулювання у цій сфері дозволяє констатувати, що регламентація відносин щодо забезпечення авіаційної безпеки здійснюється у сучасних умовах за допомогою різних за формою законодавчих та підзаконних актів. Основним нормативно-правовим актом у цій сфері правового регулювання є Повітряний кодекс України, який закріплює питання організації та контролю авіаційної безпеки (ст. 71, 73), забезпечення виконання вимог авіаційної безпеки щодо охорони повітряних суден, пожежної безпеки, підтримання пропускного і внутрішнього об’єктового режиму на аеродромах, в аеропортах та на інших авіаційних об'єктах (ст. 74), заходи щодо захисту від актів незаконного втручання (ст. 72).

Проте зазначені норми цього документа базуються на різних підходах, їм бракує логічності, завершеності в регулюванні цих відносин, у законодавстві відсутні конкретні і ефективні важелі та механізми досягнення авіаційної безпеки.

Тим часом реальна ситуація вимагає дієвих процедур та специфічних функцій щодо забезпечення авіаційної безпеки на рівні різних органів управління у цій сфері з позиції реалізації та захисту права громадян на безпечне середовище, регулювання транспортної безпеки у системі національної безпеки, гарантування безпечності пасажирських та вантажних перевезень авіаційним транспортом, виконання вимог міжнародно-правових принципів і норм.

Отже, логічно, щоб ці та інші питання були конкретизовані у спеціальному законодавчому акті - Законі України «Про авіаційну безпеку». За юридичною формою пропонується саме закон, беручи до уваги, що в ньому бажано зосередити правові норми, які були б спрямовані на забезпечення основної мети національної транспортної політики України - гарантування безпеки польотів на авіаційному транспорті на різних рівнях; вжиття належних матеріальних, процедурних, інституційних та інших забезпечувальних заходів щодо її регулювання та створення організаційно-юридичних умов для реалізації і захисту конституційного (юридичного) права людини на безпечні та комфортні перевезення.

Орієнтовно за структурою закон має складатись з таких розділів:

1. Терміни та визначення, які застосовуються в Законі про авіаційну безпеку (доцільно навести поняття та категорії, що відтворюють специфіку відносин, які регламентовані цим законом, відповідно до Конституції України та міжнародно-правових угод і конвенцій, зокрема: «авіаційна безпека», «система авіаційної безпеки», «вимоги авіаційної безпеки», «норми авіаційної безпеки», «нормативи авіаційної безпеки», «відповідальність за порушення законодавства про авіаційної безпеку», «система міжнародної авіаційної безпеки» та можливі деякі ін.).

2. Загальні положення (завдання Закону, законодавство України про авіаційну безпеку, принципи авіаційної безпеки, державна політика у галузі авіаційної безпеки, норми, нормативи та вимоги екологічної безпеки, обов’язки юридичних та фізичних осіб щодо забезпечення авіаційної безпеки).

3. Державне регулювання відносин у галузі авіаційної безпеки (мета державного регулювання в галузі авіаційної безпеки, система органів державного регулювання).

4. Механізм забезпечення авіаційної безпеки (державні програми щодо забезпечення авіаційної безпеки, завдання стандартизації та нормування у галузі забезпечення авіаційної безпеки, контроль за дотриманням вимог авіаційної безпеки).

5. Відповідальність за порушення законодавства про авіаційної безпеку.

6. Міжнародне співробітництво у галузі авіаційної безпеки.

Цей закон, який базується на нормах Конституції України, Повітряного кодексу України, інших актів законодавства України, бажано визнати спеціальним у галузі авіаційної безпеки.

Вищезазначені обставини дозволяють дійти однозначного висновку про те, що необхідна нормативна база, яка безпосередньо регулюватиме питання функціонування авіаційного транспорту на засадах безпечного, якісного й ефективного перевезення пасажирів та вантажів. Значення авіаційного транспорту для всієї транспортної системи України та національної економіки вказує на доцільність визначення його правових засад безпечного функціонування в спеціальному нормативно-правовому акті. Зазначимо, що цей захід обумовлюється не тільки прогалинами чинного законодавства, але, насамперед, необхідністю належного врегулювання правом відповідних відносин.

Отже, правове регулювання має своєю метою створення якісної нормативно-правової основи, що забезпечує ефективне функціонування системи захисту громадської безпеки за наявності державного контролю за діяльністю її суб’єктів. Вирішення цієї проблеми пов’язано з уніфікацією нормативно-правової основи безпеки польотів, підвищенням ефективності дії всіх правових засобів на учасників цих відносин. Практичне вирішення задачі організованості, впорядкованості суспільних відносин у сфері забезпечення безпеки польотів на авіаційному транспорті значною мірою залежить від вдосконалення законодавства, що регламентує ці відносини, від повноти і якості врегулювання нормами права різних аспектів даної сфери. Саме висока суспільна значущість мети підвищення безпеки польотів на авіаційному транспорті і комплексний багатогалузевий характер проблеми визначають необхідність нормативно-правового регулювання відносин у цій сфері. Ця необхідність обумовлена ще й тим, що саме спеціальні (орієнтовані на безпеку польотів) державні дії можуть призвести до значного розвитку цієї системи, і, як наслідок, до скорочення аварійності на цьому виді транспорту.

Список використаної літератури:

1. Про схвалення Концепції Державної цільової програми безпеки польотів на період до 2015 р.: Розпорядження Кабінету Міністрів України № 273 від 5 березня 2009 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

2. В Генеральній прокуратурі України стурбовані станом безпеки на авіаційному, залізничному та    автомобільному       транспорті       [Електронний       ресурс].       –       Режим       доступу: .

3. Развадовський   В.Й.   Адміністративно-правове   регулювання   правовідносин   у транспортній сфері України: Монограф. – Х., 2004.

4. Демський Е.Ф., Гіжевський В.К., Демський С.Е. та ін. Транспортне право України: Навч. посіб. / За заг. ред. В.К. Гіжевського, Е.Ф. Демського. – К., 2002.

5. Харитонов Є.О., Харитонова О.І., Сафончик О.І. Правове регулювання перевезень в Україні: Навч. посіб. / За ред. Є.О. Харитонова. – Х., 2006.

6. Шелухін М.Л., Антонюк О.І., Вишневецька В.О. та ін. Транспортне право України: Підруч. / За ред. М.Л. Шелухіна. – К., 2008.

7. Козлюк І.О. Забезпечення економічної безпеки авіаційної галузі: Монограф. – К., 2005.

8. Хороманська О.Г. Шляхи нормативно-правового забезпечення цивільної авіації України. – К., 1999.

9. Алексеев С.С. Теория права. – М., 1994.

10. Горшенев В.М. Способы и организационные формы правового регулирования в со-циалистическом обществе. – М., 1972.

11. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учеб. – Х., 2000.

12. Загальна теорія держави і права / За ред. В.В. Копєйчикова. – К., 1997.

13. Фаткулін Ф.Н. Проблемы теории государства и права: Курс лекций. - Казань, 1987.

14. Черданцев А.Ф. Технико-юридические нормы в советском праве: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Свердловск, 1963.

< Попередня   Наступна >