Підручники Адміністративне право Адміністративне право України ДІЯЛЬНІСТЬ МІЛІЦІЇ ЩОДО ДОТРИМАННЯ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ ЮРИДИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ ПЛУГАТАР Т.А., здобувач (Київський національний університет внутрішніх справ)ДІЯЛЬНІСТЬ МІЛІЦІЇ ЩОДО ДОТРИМАННЯ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ ЮРИДИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ ПЛУГАТАР Т.А., здобувач (Київський національний університет внутрішніх справ)
| Адміністративне право - Адміністративне право України |
ПЛУГАТАР Т.А., здобувач (Київський національний університет внутрішніх справ)
ДІЯЛЬНІСТЬ МІЛІЦІЇ ЩОДО ДОТРИМАННЯ
МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ ЮРИДИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ
Розглянуто міжнародні стандарти юридичного забезпечення прав і свобод людини та їх втілення в діяльність міліції, запропоновано зміни і доповнення до нормативних актів, що регулюють цю діяльність.
Ключові слова: права і свободи людини, міліція, міжнародні стандарти.
Нині склалася певна система міжнародного законодавства, що охоплює правові норми і стандарти у сфері прав і свобод людини. За юридичними властивостями такі акти поділяють на декларативні, програмні, резолюційні, конвенційні, рекомендаційні тощо. Норми, що містяться в цих актах, мають різну юридичну силу: одні встановлюють бажаний напрям діяльності, інші містять правила діяльності, формулюють права та обов’язки відповідних суб’єктів, систему контролю та заходи відповідальності. У зазначеній системі міжнародного законодавства можна виокремити всесвітній і регіональний рівні.
Такі міжнародні документи, як Загальна декларація прав людини, міжнародні пакти про економічні, соціальні і культурні права, а також громадянські і політичні права, положення Заключного акта Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі, Європейська конвенція з прав людини тощо, ратифіковані Україною та мають пріоритетне значення з огляду на практичне забезпечення їх здійснення.
Загальна декларація прав людини стала основою міжнародно-правового захисту прав людини і громадянина, вона проголосила однією зі своїх статутних цілей затвердження віри в основні права людини і закликала всі держави-члени та народи світу заохочувати й розвивати повагу до прав і свобод людини для всіх без виключення рас, статей, мов та релігій [1]. Різні країни в трьох регіонах світу прийняли Загальну декларацію прав людини за основу власних версій договорів, що захищають права людини. До них належать: Європейська конвенція з прав людини (1953 р.), Американська конвенція з прав людини (1979 р.), Африканська хартія з прав людини і народів (1986 р.). У кожному регіоні працює свій орган із захисту прав людини. До таких інституцій входять: Європейський суд з прав людини, Африканська комісія з прав людини і народів та Американська комісія з прав людини [2, с. 2]. З набуттям чинності Європейської конвенції з прав людини до неї було прийнято 11 Протоколів, що стали її невід’ємною частиною, розширили діапазон гарантованих прав і свобод людини та вдосконалили механізм їх захисту. Конвенція та Протоколи до неї за своєю юридичною природою є обов'язковим міжнародним правовим договором, що запровадив систему наднаціонального контролю за дотриманням прав людини на внутрішньодержавному рівні. Держави – члени СНД також прийняли ряд документів, які сприяють здійсненню на їхніх територіях особистих прав громадян цих держав, а саме: Декларацію про міжнародні зобов’язання в галузі прав людини і основних свобод від 24 вересня 1993 р., Конвенцію СНД про права і основні свободи людини від 26 травня 1995 р. [3].
Зазначимо, що ст. 9 Конституції України не зовсім чітко відбиває реальну ситуацію з національною імплементацією норм міжнародного права. Насамперед, потрібно передбачити реалізацію не тільки договірних норм, а й загальновизнаних норм, загальних принципів міжнародного права, а також звичаєвих норм міжнародного права [4]. По-друге, норма міжнародного права не може стати частиною національного законодавства – для цього потрібно прийняття відповідного закону. А норма міжнародного права, навіть якщо вона прямої дії і виконується в Україні, складає частину не законодавства, а правової системи України. Багато прийнятих останніми роками законів закріплюють примат норм міжнародних договорів України над конкуруючими з ними нормами внутрішнього законодавства. Подібне становище слід передбачити і в Законі України «Про міліцію». Міжнародні договори є правом країни незалежно від їх національної імплементації. Водночас розумною є пропозиція щодо необхідності встановлення Конституцією України спеціальних процедур, за допомогою яких ці договори включатимуться у вітчизняну правову систему. Такі процедури будуть гарантіями проти незастосування міжнародно-правових норм у внутрішньодержавній практиці.
У міжнародно-правових документах стандарти поліцейської діяльності визначаються як бажані зразки поведінки поліції, її взаємовідносин із населенням. Найчастіше такі стандарти, що містяться в різних деклараціях, рекомендаціях, керівних принципах, є лише формальними і не мають обов’язкової сили для держав, оскільки в багатьох випадках впливають на міжнародну і національну поліцейську діяльність, підсилюючи договірні положення, або окреслюючи конкретні шляхи імплементації в національне законодавство концептуальних положень, що стосуються здійснення органами поліції покладених на них повноважень.
З огляду на специфіку діяльності поліції і для спрямування її в потрібному напряму 17 грудня 1979 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Кодекс поведінки з підтримання правопорядку, який безпосередньо регламентує поліцейську діяльність у контексті захисту прав людини, недопущення зловживання силою, використання тортур, заборони актів корупції тощо, тобто встановлює основні вимоги до формування поліції в демократичному суспільстві [5, с. 207].
Діяльність міліції України має спиратися на міжнародно-правові та європейські стандарти поліцейської роботи, здобутки світового поліцейського співтовариства. Це такі принципово важливі документи, як Резолюція Парламентської асамблеї Ради Європи «Декларація про поліцію» та «Європейський кодекс поліцейської етики» Комітету Міністрів Ради Європи. Обидва ці документи об’єднує виключно позитивне ставлення до прав і свобод людини в контексті саме поліцейської діяльності. У першому документі звертається увага на те, що для повного забезпечення прав людини та її основних свобод, гарантованих Європейською конвенцією про права людини, основною умовою є наявність мирного суспільства, що користується перевагами порядку та громадської безпеки. У Декларації про поліцію зазначено, що всезагальне прийняття правил професійної етики поліції з урахуванням прав людини і основних свобод сприятиме вдосконаленню європейської системи захисту прав і основних свобод людини. Вкрай важливе значення має положення, зазначене в Європейському кодексі поліцейської етики: «… поліція повинна дотримуватися суб’єктивного права, включаючи права і свободи людини, і не здійснювати довільних чи протиправних дій. Це є основоположним для правової держави і для предмета діяльності поліції в умовах демократії» [6, с. 59].
Аналізуючи міжнародно-правові акти, що стосуються діяльності поліції, а саме підготовки поліцейських кадрів, етичної поведінки поліцейських, співробітництва в правоохоронній сфері, слід звернути увагу і на вітчизняні законодавчі акти, що регулюють етичну поведінку міліції. У Законі України «Про міліцію» немає безпосередньої норми, яка б регламентувала етику поведінки міліції, але опосередковано така поведінка закріплюється в окремих статтях закону. Зокрема, етична поведінка працівників міліції виявляється в її завданнях і принципах діяльності. У вищезгаданому законі можна простежити етичну поведінку міліції, яка об’єктивується в забезпеченні особистої безпеки громадян, участі в наданні соціальної та правової допомоги громадянам, виявленні поваги до особи, взаємодії з населенням, громадськими організаціями. Натомість у Законі України «Про державну службу» етиці поведінки державних службовців приділяється значна увага. На це в даному законі відведено окрему норму, що міститься у ст. 5 («Етика поведінки державного службовця»). На відміну від Закону України «Про міліцію», спектр принципів діяльності державних службовців, передбачених у Законі України «Про державну службу», набагато ширший. Зокрема, відмінними принципами є служіння народу України, пріоритет прав людини і громадянина, професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі, персональна відповідальність за виконання службових обов'язків і дисципліна [7].
Практика правового регулювання діяльності міліції України не використовує термін «стандарти», хоча низка положень Закону України «Про міліцію» тією чи іншою мірою відтворює міжнародно-правові стандарти її здійснення. Один із таких стандартів – це застосування сили. Він полягає в реалізації принципу, відповідно до якого застосувати силу можна тільки у випадку крайньої необхідності, причому вона має бути співмірною із законною метою, якої треба досягти. Правовою основою цього стандарту є Кодекс посадових осіб з підтримання правопорядку (ст. 3), Основні принципи застосування сили та вогнепальної зброї посадовими особами з підтримання правопорядку [8, с. 5]. Суть стандарту така: якщо поліція застосувала силу, то це означає, що інші засоби в тій обстановці виявилися неефективними і без застосування сили неможливо було виконати завдання. У всіх випадках, коли законне застосування сили є неминучим, поліцейські повинні застосовувати силу пропорційно серйозності порушення; зводити до мінімуму можливість завдання шкоди, нанесення поранень; поважати й зберігати людське життя; гарантувати невідкладну медичну допомогу; негайно повідомляти родичів потерпілих; у випадку заподіяння смерті людині відразу ж повідомити про інцидент вищестояще керівництво, яке, у свою чергу, повинно провести ретельну службову перевірку дій поліцейських. Дуже схожі за змістом положення містить ст. 12 Закону України «Про міліцію», що встановлює умови і межі застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї й передбачає, зокрема, що в разі неможливості уникнути застосування сили остання не повинна перевищувати міри, необхідної для виконання покладених на міліцію обов’язків, і має зводити до мінімуму можливості завдання шкоди здоров’ю правопорушників та інших громадян. При завданні шкоди міліція забезпечує надання необхідної допомоги потерпілим у найкоротший термін [9].
Виходячи з міжнародних стандартів юридичного забезпечення прав і свобод людини, головними принципами в діяльності працівників міліції слід вважати законність, недискримінацію, відповідність вимогам демократичного суспільства та гуманність. Працівники не повинні вдаватись до корупційних діянь, а навпаки, мають протидіяти будь-яким діям такого роду та суворо карати за них. Діяльність міліції щодо захисту прав і свобод людини є багатоаспектною, результати її залежать не тільки від професіоналізму та самовідданості її працівників, а й від ступеня довіри до них з боку населення, налагодження співпраці з громадськістю.
На жаль, Закон України «Про міліцію» не врахував міжнародні стандарти при формулюванні принципів, відповідно до яких здійснюється її діяльність. Вважаємо за доцільне доповнити цей закон новими статтями: «Неупередженість у діяльності міліції», «Розумна достатність в обмеженні прав, свобод і законних інтересів громадян та організацій при виконанні органами міліції покладених на них обов’язків». Слід окреслити деякі напрями діяльності, які слід впроваджувати на сучасному етапі для забезпечення прав людини з боку працівників міліції: продовжувати прийняття та впровадження в національне законодавство міжнародно-правових норм, що закріплюють права і свободи людини; підвищити якість професійного добору кадрів; проводити підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників міліції, для оволодіння відповідними міжнародно-правовими інструментами та вивчення проблематики, присвяченої дотриманню прав людини на прикладі рішень Європейського суду з прав людини проти України щодо скарг громадян на незаконні дії або бездіяльність працівників ОВС, а також рішень стосовно інших держав про порушення прав громадян з боку працівників правоохоронних органів; вивчати матеріали інспектувань України Комітетом проти тортур Ради Європи, діяльність Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та виявлені ним факти порушень прав та свобод громадян працівниками міліції, зусилля громадських правозахисних організацій з моніторингу діяльності правоохоронних органів у сфері дотримання прав людини та запобігання тортурам, а також конкретні випадки зловживань працівниками міліції службовим становищем чи заподіяння катувань, причини та правові наслідки таких порушень; нехтування їх законними правами, приниження, фізичне побиття, залякування тощо; вдосконалювати компетенцію, форми та методи діяльності міліції у цій галузі; розробити та прийняти комплексний кодифікований правовий акт – Кодекс прав і свобод людини, в якому визначити принципи діяльності державних органів, у тому числі й міліції, щодо забезпечення прав і свобод людини, процедуру їх забезпечення та порядок відновлення; викоренити практику розгляду заяв на неправомірні дії працівників міліції тим самим підрозділом або працівником, на дії якого була подана скарга; розробити та затвердити Положення про проведення громадських розслідувань за фактами порушення прав людини з боку працівників міліції.
Отже, метою запровадження міжнародних стандартів має стати саме закріплення таких форм і напрямів діяльності органів міліції, їх посадових осіб, які забезпечували б функціонування суспільних відносин у різних сферах життєдіяльності на засадах непорушності конституційних прав і свобод людини і громадянина. Такий правовий стандарт взаємовідносин органів міліції та громадян повинен виходити зі статусу людини як суб’єкта, перед яким міліція відповідальна за свою діяльність. Правильність і перспективність подібного підходу підтверджується, зокрема, практикою світового співтовариства, а саме положеннями міжнародно-правових актів.
Робота міліції пов’язана з виявленням та припиненням правопорушень, конфліктів тощо, що потребує кваліфікованості, рішучості та водночас обережності, твердої принциповості, значного фізичного та інтелектуального напруження. Адже будь-які помилки здатні завдати серйозної моральної та матеріальної шкоди суспільству, дотримання ж норм прав людини створює основу формування у працівників міліції впевненості щодо справедливості своєї справи, спонукає їх до вдосконалення своєї майстерності. Щоб діяльність міліції була більш результативною та ефективною, потрібно детально регламентувати її за допомогою аналізу міжнародно-правових актів, в яких закріплена діяльність правоохоронних органів, шляхом імплементації відповідних норм в українське законодавство, переймати міжнародний досвід та застосовувати його на практиці.
Список використаної літератури:
1. Загальна декларація прав людини, проголошена Організацією Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 р. // Права людини. Міжнародні договори України: декларації, документи / Упоряд. Ю.К. Качуренко. – К., 1992.
2. Міжнародна поліцейська енциклопедія : у 10 т. / Відп. ред. : Ю.І. Римаренко, Я.Ю. Кондратьєв, В.Я. Тацій, Ю.С. Шемшученко. – К., 2005. – Т. ІІ: Права людини у контексті поліцейської діяльності.
3. Конвенція Співдружності Незалежних Держав про права та основні свободи людини // Дипломатический вестник. – 1995. – № 7.
4. Конституція України: Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. // ВВР України. – 1996. – № 30.
5. Приватне життя і поліція. Концептуальні підходи. Теорія та практика / Відп. ред. Ю.І. Римаренко. – К., 2006.
6. Міжнародно-правові стандарти поведінки працівників правоохоронних органів при підтриманні правопорядку: Документально-джерелознавчий довідник / Упоряд.: Ю.І. Римаренко, Я.Ю. Кондратьєв, І.Г. Кириченко. – К., 2002.
7. Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993 р. // ВВР України. – 1993. – № 52.
8. Негодченко О.В. Забезпечення прав і свобод людини органами внутрішніх справ України: Монографія. – Дніпропетровськ, 2002.
9. Про міліцію: Закон України від 20 груд. 1990 р. // ВВР України. – 1991. – № 4.
< Попередня Наступна >