Головне меню
Головна Підручники Господарське право ПРАВА ТА СВОБОДИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ В. Ф. ПОГОРІЛКО В. В. ГОЛОВЧЕНКО М. І. СІРИЙ Розділ 4. Юридичні гарантії прав людини та громадянина

ПРАВА ТА СВОБОДИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ В. Ф. ПОГОРІЛКО В. В. ГОЛОВЧЕНКО М. І. СІРИЙ Розділ 4. Юридичні гарантії прав людини та громадянина

Підручники - Господарське право

4.    ЮРИДИЧНІ ГАРАНТІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА

Юридичні гарантії — це норми права, які передбачають у своїй сукупності правововий механізм, покликаний сприяти реалізації законів. Якісна характеристика юридичних гарантій передбачає оцінку всієї діючої системи права в цілому з точки зору повноти охоплення правовим інструментарієм усіх найбільш важливих взаємовідносин державних органів та громадян, а також громадян між собою17.

Юридичні гарантії є специфічним правовим засобом забезпе­чення, реалізації, охорони та захисту прав людини та громадянина; першочергового значення вони набувають при практичній реалізації суб’єктивних прав громадянина. Тобто юридичні гарантії — це передбачені законом спеціальні (специфічні) засоби практичного забезпечення прав та свобод людини і громадянина.

Конституція України створює широку юридичну основу для активізації діяльності по забезпеченню юридичних гарантій прав людини та громадянина.

Важливим напрямком розвитку та вдосконалення юридичних гарантій прав громадянина є встановлення збалансованості правових засобів у забезпеченні правомірної реалізації прав та свобод, а також посилення їх зв’язків із засобами охорони прав, їх поступовий роз­виток. Іншими словами, закономірність посилення узгодженості та урівноваженості розвитку юридичних гарантій охоплює не тільки всю їх сист

ему, але й складові її підсистеми засобів реалізації та охорони прав людини та громадянина.

Серед науковців та юристів-практиків іноді існує дещо звужений підхід до розуміння і вирішення проблеми юридичних гарантій прав людини. Під такими гарантіями, як правило, розуміються лише правові засоби їх охорони, що надто звужує дані поняття. їх система включає не тільки засоби, що спрямовані на охорону прав людини, а й засоби, за допомогою яких безпосередньо забезпечується їх реалізація на основі закону.

До юридичних засобів реалізації прав відносяться закріплені нормами межі прав та засоби конкретизації, в тому числі шляхом конкретизації свобод та обов’язків громадянина; юридичні факти, з якими пов’язана їх реалізація; процесуальні форми здійснення прав; засоби примусу та стимулювання (заохочення) правомірної реалізації прав і свобод.

Конституція України є гарантом прав громадянина, оскільки вона гарантує кожній людині широке коло політичних, соціальних та економічних прав і свобод. Зокрема, кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості та має обов’язки перед сус­пільством, в якому забезпечується вільний розвиток особистості (ст. 23 Конституції). Отже, до юридичних гарантій прав та свобод людини і громадянина відносяться насамперед норми-принципи Конституції та інших законів, які містять гарантії або є гарантіями. Серед них важливу роль відіграють і процесуальні норми.

До юридичних гарантій слід віднести також юридичні обов’язки та юридичну відповідальність. Під юридичною відповідальністю розуміється встановлений законодавством і забезпечений державою юридичний обов’язок правопорушника зазнати (понести) позбавлення певних благ, цінностей, які йому належать (позбавлення волі або обмеження у правах, позбавлення прав на майно шляхом його конфіскації, стягнення штрафів та ін.). Тобто це форма впливу на порушників, реакція держави на порушення правових норм, прав та свобод людини.

Правові обмеження як елемент (наслідок) юридичної відпові­дальності можна розглядати і як самостійний та ефективний засіб правового забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Адже шляхом застосування спеціальних нормативно-правових обмежень створюються умови, які спонукають конкретних осіб до неухильного виконання конституційних обов’язків. Крім того, виконання юри­дичних обов’язків може забезпечуватись шляхом заохочення, матері­ального стимулювання тощо.

Як бачимо, юридичні гарантії складаються з різноманітних правових та організаційних механізмів (процедур), завдяки яким забезпечується соціально-правова захищеність особи, прав та свобод людини і громадянина.

Норми та положення Конституції про основні права, свободи та обов’язки людини і громадянина з моменту вступу її в законну силу являють собою норми прямої дії як безпосередньо діюче право вищої юридичної сили. На практичну реалізацію всіх цих та інших конституційних приписів і має бути спрямована діяльність державних органів та політичних організацій.

Переважна більшість конституційних норм про основні права та свободи людини і громадянина діють через систему галузевого законодавства, через закони, прийняті на основі Конституції. При цьому детальна нормативна конкретизація законодавства не є, за загальним правилом, показником або результатом недосконалості законів, а являє собою об’єктивно притаманну правовому регулюванню якість. Під час конкретизації права відбувається перехід консти­туційної норми на менший рівень абстрактності, на інший логічний рівень. Внаслідок цього формується відносно нове, більш конкретне правило поведінки, яке відноситься до конституційної норми так, як конкретне відноситься до загального.

Закони, що приймаються з метою конкретизації конституційних прав і свобод не можуть обмежувати останні у їх змісті, а мають перебувати у повній відповідності зі змістом конституційних прав та свобод, методологічними принципами та цілями, відповідати міжнародноправовим стандартам та інтересам суверенної України як держави правової і демократичної.

Застосування та дія конкретного закону є одночасно застосуван­ням (реалізацією) тієї конституційної норми, для реалізації якої прийнято цей закон. Тому порушення політичних, соціальних або економічних прав, закріплених у конкретному законі, є одночасно порушенням того конституційного права, яке ним конкретизоване. Людина і кожний громадянин мають бути впевнені у тому, що будь-яка конституційна норма, яка гарантує його права та свободи, діє безпосередньо і прямо, а конкретні закони сприймаються ним лише як додаткові засоби реалізації конституційної норми.

Принципово важливою в цьому відношенні є ст. 58 Конституції, згідно з якою закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотньої дії в часі, окрім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як право­порушення. Це означає, що нові закони не мають обмежувати права людини та громадянина, погіршувати її становище.

Визначаючи місце та роль ряду інститутів демократії, прав, свобод та обов’язків людини і громадянина, Конституція передбачає прийняття законів, у яких мають бути закріплені порядок та підстави здійснення прав і свобод людини у конкретних галузях громадських відносин.

Деякі статті Конституції дають пряму вказівку законодавцю про встановлення законом певного порядку реалізації та забезпе­чення конституційних прав і свобод («умови здійснення цього права визначаються законом», «у встановленому законом порядку», «від­повідно до закону» тощо). Це означає, що деталі порядку викорис­тання конституційного права та свободи визначаються поточним законодавством і не обов’язково, щоб він у всіх без винятку випадках переглядався.

Проте законодавець за відсутності додаткової гарантії забезпе­чення права людини, а також за наявності соціальної потреби може (і навіть зобов’язаний) удосконалити встановлений чинним зако­нодавством порядок реалізації того або іншого конституційного права

чи свободи, може взагалі переглянути його. Підставою для цього є сам зміст Конституції, потреба у наданні їй життєвої сили.

Наприклад, ст. 41 Конституції надає кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Такий закон був прийнятий ще до нової Конституції України. Він є чинним і донині. Однак законодавець може (за наявності, звичайно, еконо­мічної чи соціальної потреби) вдосконалити порядок володіння, користування і розпорядження правом приватної власності, або навіть змінити його.

Конституцією закріплено право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення, або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які зобов’язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом термін (ст. 40). Це змінює природу звернень, підвищує їх значення, встановлює і правові гарантії, які мають знайти свою конкретизацію у поточних законодавчих актах. Вдосконалення порядку розгляду та вирішення звернень громадян може тривати.

Законодавче забезпечення прав та свобод громадян включає відповідно і вдосконалення процесуального порядку реалізації конституційних прав, свобод та обов’язків, що конкретизуються у відповідних нормативно-правових актах. Скажімо, ст. 48 Конститу­ції закріплює право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Ці загальні положення мають бути конкретизовані у спеціальних за­конах, у яких мають бути закріплені ефективні юридичні права на достатній життєвий рівень, встановлені критерії та показники, за якими життєвий рівень людини може бути визнаний достатнім.

Ще складніше стоїть питання юридичного забезпечення права на працю, освіту, відпочинок, житло, соціальний захист. Один із шляхів вирішення даної проблеми полягає не тільки у прийнятті відповідних законів, але й у розбудові економіки, у підвищенні життєвого рівня людей.

Поява нових, раніше невідомих Україні конституційних прав і свобод і відповідних обов’язків — закономірність і наслідок прого­лошення незалежності України. При цьому з необхідністю зростає значення права як регулятора суспільних відносин, учасниками яких виступають громадяни. В цьому зв’язку уявляється доцільним звести

до мінімуму практику видання підзаконних, відомчих нормативних актів (положень, інструкцій, статутів тощо), які встановлювали або обмежували б обсяг користування конституційними правами та свободами. Подібні акти, хоч і реєструються у Міністерстві юстиції (а інколи і не реєструються), не завжди відповідають закону в силу суб’єктивних обставин та відомчих інтересів, а то і на шкоду правам та інтересам громадян. З цією метою було б доцільним здійснити ревізію та перегляд саме відомчих нормативних актів у відповідності з вимогами нової Конституції та законодавства України.

Розвиток юридичних гарантій реалізації прав людини та грома­дянина поєднується з аналогічним процесом у галузі юридичних гарантій охорони їх прав та свобод. Звідси актуалізується проблема посилення зв’язків і узгодженості різноманітних правових засобів та вдосконалення всіх видів юридичних гарантій охорони прав людини.

Державні органи, громадські організації, посадові особи у ме­жах, встановлених законом, мають займатися виявленням фактів порушень прав та свобод людини, вживати заходів до захисті’ по­рушених прав та свобод, усунення цих порушень, застосовувати в межах своєї компетенції засоби впливу до винних або притягати їх до відповідальності. Причому нині дуже актуальним є питання попередження зловживань службовим положенням посадовими особами, обмеження свавілля чиновників. Існуючий порядок роз­гляду скарг на незаконні дії посадових осіб не завжди забезпечує об’єктивне вирішення звернень громадян.

Конституція України піднесла на якісно новий рівень систему юридичних гарантій охорони прав і свобод громадян. На сторожі конституційних прав та свобод громадян України стоїть суд. «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом»,— сказано у ст. 55 Конституції. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а після використання всіх національних засобів правового захисту — аж до відповідних міжнародних судових установ чи до міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань; звертатися за захистом до суду та інших державних органів тощо (ст. 55).

Складніше буде реалізовувати попереднє положення даної статті щодо реалізації права звертатися до відповідних міжнародних су­дових установ чи до міжнародних організацій. Адже захистити свої права і свободи таким чином буде не під силу багатьом громадянам навіть за матеріально-економічних обставин. Дане положення потребує додаткових пояснень і деталізації шляхом офіційного тлумачення та прийняття відповідних нормативно-правових актів. Правосуддя, як відомо, засноване на принципах рівності громадян перед законом та судом, гласності та безпосередності. Тому право на судовий захист є якісно вищою юридичною гарантією прав і свобод людини і громадянина.

Нормою прямої дії є зміст ст. 61 Конституції, за якою ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Конкретизація та зміцнення процесуальних гарантій, конститу­ційних та конкретизуючих їх галузевих прав, свобод та обов’язків — одна із характерних особливостей Конституції України, розвитку юридичних гарантій їх реалізації. Конституція гарантує широке коло процесуальних прав і свобод конкретної людини. Особливо це стосується тих прав людини та громадянина, реалізація яких пов’язана з обмеженням свободи, з інтересами людини, її близьких та родичів.

Зокрема, відповідно до ст. 62 Конституції особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана криміналь­ному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. У разі скасування вироку суду, як непра­восудного, держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдяки безпідставним засудженням.

Суттєвою і принципово новою юридичною гарантією прав та свобод людини є: передбачене ст. 63 Конституції право особи відмовитись давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист. Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, що визначені законом і встановлені вироком суду.

Конституція закріпила право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56). В цьому зв’язку не викликає сумнівів той факт, що порядок розгляду судами справ даної категорії, який існував до прийняття Конституції України, підлягає переосмисленню. Дещо позитивне в цьому напрямку було вже зроблено у березні 1996 p., коли набрав чинності Закон «Про внесення змін у статті 235, 236 і главу 31-А Цивільного процесуального Кодексу України». Він повністю змінив редакцію ст. 31-А ЦПК, яка іменується «Скарги громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності». З прийняттям цього закону можуть оскаржуватись дії не тільки одноособово вчинені посадо­вими особами (як це було раніше), а й колегіальні, вчинені колек­тивним суб’єктом — органом управління як таким.

До них тепер належать органи державної влади та їх посадові особи; органи місцевого самоврядування та їх посадові особи; керів­ники установ, організацій, підприємств та їх об’єднань незалежно від форм власності; керівні органи й керівники об’єднань громадян, а також посадові особи, що виконують організаційно-розпорядчі адміністративно-господарчі обов’язки або виконують такі обов’язки за спеціальними повноваженнями.

Значно розширено також і предмет судового оскарження. Якщо раніше оскаржувалися лише дії, то тепер можна подавати позов і на бездіяльність.

Відповідно до ст. 248-2 у новій редакції до рішень, дій або бездіяльності суб’єктів оскарженням належать колегіальні та одно­особові рішення, дії або бездіяльність, у зв’язку з якими громадянин вважає, що:

—порушено або порушуються його права та свободи;

—створено або створюються перепони для реалізації ним своїх конституційних прав чи свобод або що вжиті заходи щодо реалізації його прав є недостатніми;

—покладено на нього обов’язки, не передбачені законодавством, або передбачені законодавством, але без врахування конкретних обставин, за яких ці обов’язки мають покладатися, або що вони покладені не уповноваженими на це особою чи органом;

— його притягнуто до відповідальності, яку не передбачено законом,або до нього застосовано стягнення за відсутністю перед­бачених законом підстав, або неправомочною службовою особою чи органом.

Не вдаючись до подальшого аналізу різнопланових наслідків редакційної зміни предмету судового оскарження, зазначимо, що вони істотно полегшують можливість обгрунтування обрання за тих чи інших обставин відповідної форми судового захисту. Конституція України є важливим кроком до демократизації відносин між громадянином і державою, вони передбачають суттєві юридичні гарантії прав людини та громадянина. Конституція є також істотною правовою основою для більш ефективного використання громадянами судової форми захисту своїх прав і свобод.

Головне полягає у тому, щоб Конституція стала основним законом прямої дії, щоб створені нею юридичні передумови справді відбулися, а гарантований нею демократичний порядок захисту прав та свобод не зазнав вихолощення у повсякденному житті.

Спеціального аналізу заслуговує організаційна діяльність дер­жавних органів, громадських організацій у забезпеченні, реалізації та охороні прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина. В юридичній літературі дане питання розглядається, однак в цілому воно досліджено недостатньо. Частково це пояснюється тим, що правна система України перебуває в стані глибокої кризи.

На організаційному значенні застосування правових норм зосе­реджував увагу П. Є. Недбайло. Він писав, що застосування право­вих норм полягає в активних діях по організації їх здійснення у правовідносинах, у застосуванні їх до конкретних фактів18.

Організаційна діяльність компетентних державних органів та громадських організацій по забезпеченню реалізації вимог правових норм входить до складу юридичних гарантій прав і свобод людини та громадянина; має спеціальну організаційну діяльність державних органів та громадських організацій, спрямовану на максимально повне забезпечення і реалізацію загальних та спеціальних гарантій прав і свобод людини та громадянина.

Навіть за наявності прогресивної і добре відлагодженої правової системи, системи прав і свобод людини реалізації їх може і не відбутися, якщо державними органами, посадовими особами та громадськими організаціями не здійснюватиметься спеціальна організаційна робота по забезпеченню прав та свобод людини і

іромадянина. Це загальна умова реальності прав та свобод людини і громадянина, всієї системи їх гарантій.

У демократичному, правовому суспільстві значення організа­ційних гарантій у реалізації прав та свобод громадянина підвищується, подальшого розвитку набувають їх форми та методи. Нині за новою Конституцією широке коло державних органів, посадових осіб та громадських організацій зобов’язані забезпечувати реалізацію прав людини та громадянина. Зокрема, парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 101).

Гарантом прав і свобод людини і громадянина є Президент України (ст. 102).

В межах своєї компетенції організаційну діяльність по забезпе­ченню прав і свобод людини, громадянина, відповідно до Конститу­ції, здійснюють Кабінет Міністрів (ст. 116, п. 2); місцеві державні адміністрації (ст. 119, п. 2); прокуратура (ст. 121); Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції: органи місцевого само­врядування та інші. В Україні діє близько 20 неурядових організацій, діяльність яких пов’язана з правами людини. Серед них — Україн­ський центр людини, Україно-Американське бюро захисту людини, Всеукраїнський комітет охорони прав людини, Українська секція міжнародного товариства прав людини та інші. Діяльність цих організацій надзвичайно важлива для забезпечення гарантій прав людини: вони здійснюють і захищають правову просвіту, здійснюють експертизу чинного законодавства України на предмет його відпо­відності міжнародним стандартам з прав людини, готують освітні програми з прав людини для різних спеціальних і професійних груп.

Нова Конституція покликана гарантувати, а не декларувати згадані вище права людини. Поява значної кількості нових прав викликана приведенням національного законодавства у відповід­ність з міжнародними пактами про права людини.

Названі права — нові для українського конституційного зако­нодавства, є звичайними для світової практики. Україна зобов’я­залась дотримуватись їх відповідно до Міжнародних пактів про права людини, Віденських і Паризьких підсумкових документів.

У звіті Українського центру прав людини (УЦПЛ) вказується, що Україна ратифікувала 45 конвенцій МОП, брала участь у підго-

товці й прийнятті понад 60 резолюцій, декларацій, пактів, конвен­цій, угод та інших документів, які накладають на держави-члени конкретні міжнародні зобов’язання. Окрім вищезгаданих міжнарод­них документів, Україна досить оперативно ратифікувала Міжна­родну конвенцію про припинення злочину апартеїду і покарання за нього, Конвенцію проти апартеїду в спорті, Конвенцію про лікві­дацію всіх форм дискримінації жінок тощо19.

Це свідчить про серьйозні наміри України включитись у процес забезпечення прав людини за міжнародними стандартами, є проя­вом високої правової культури держави.

ПРИМІТКИ

1. Буткевич В. Права людини в Україні // Права людини в Україні. Щорічник.- 1993.- К., 1995.- С 35.

2. Рабінович П. М. Основи державної теорії права та держави.— К., 1994.— С. 7.

3. Щетинин Б. В. Проблемы теории советского государственного права.— М., 1994.- С. 207-208.

4. Явич Л. С. Сущность права.— Л., 1985.— С. 64.

5. Драгоманов М. П. Турки внутренние и внешние // Вибране.— К., 1991.— С. 237; Драгоманов М. П. Чудацькі думки // Вибране.— К., 1991.— С. 469.

6. Уманский Я. Н. Сов. государственное право.— М., 1970.— С. 159.

7. Мазохина А. Г. Свобода личности и основные права граждан.— М., 1965.- С. 132.

8. Воеводин Л. Д. Государственное право зарубежных социалистических стран.— М., 1972.- С. 249.

9. Dorsen W. (ed) The Rights of Americans, what they Are-what they shold.— N. J., 1971.- P.66.

10.Права людини в Україні: Щорічник. 1993.— К., 1995.— С. 77—85.

11.Рабінович П. М. Права людини та їх юридичне забезпечення.— К., 1992.- С 5.

12.Воєводин Л. Д. Конституционные права и обязанности советских граж­ дан.- М., 1968.- С. 35.

13.Матузов Н. И. Личность. Право. Демократия. Теоретические проблемы субъективного права.— Саратов, 1972.— С. 275.

14.Витрук Н. В. Социальное содержание конституционных и иных прав и обязанностей советских граждан: Доклады по вопросам конкретной экономики и права.— Томск, 1963.— С. 35.

15.Масленников В. А. Конституционные обязанности граждан.— М., 1970.— С. 20.

16.Буткевич В. Права людини в Україні // Права людини в Україні.— К., 1995.- С. 34.

17.Малеин Н. С. Повышение роли закона в охране личных и имуществен­ ных прав граждан // Сов. гос. и право.— 1974.— № 6.— С. 41—48.

18.Недбайло П. Е. Применение советских правовых норм.— М., I960.— С. 129.

19.Звіт УЦПЛ про стан справ у галузі прав людини в Україні // Права людини в Україні.— К., 1995.— С. 76—77.

ЗМІСТ

1. Поняття і види прав, свобод та обов’язків людини

і громадянина .........................................  4

2. Громадянські і політичні права і свободи 12

3. Економічні, соціальні і культурні права і свободи людини

і громадянина ......................................  27

4.................................................................. Юридичні гарантії прав людини та громадянина........................................................ 39

Примітки

НАУКОВО-ПОПУЛЯРНЕ ВИДАННЯ Бібліотечка «Нова Конституція України»

ПОГОРІЛКО Віктор Федорович

ГОЛОВЧЕНКО Валентин Володимирович

СІРИЙ Микола Іванович

ПРАВА ТА СВОБОДИ

ЛЮДИНИ

І ГРОМАДЯНИНА

В УКРАЇНІ

Художній редактор   0. Ю. Гаркавенко

Технічний редактор  М. С. Чабан

Коректор Л. Д. Прокопенко

Підп. до друку 12.06.97. Формат 60x84/16. Папір офс. Друк офс.

Гарнітура «Тайме». Ум. друк. арк. 3,0. Обл.-вид. арк. 3,1. Тираж 5000 up.

Зам.7-212.

Видавництво «1н Юре»

Свідоцтво № 24385080. 11.10.96 р.

м. Київ, вул. Терещенківська, 4, тел. 224-69-72

Оригінал-макет підготовлено видавництвом «Логос» м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 19

Віддруковано в ВАТ «КДНК» м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 19

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук

загрузка...