Радник

---

3.    ЕКОНОМІЧНІ, СОЦІАЛЬНІ І КУЛЬТУРНІ ПРАВА І СВОБОДИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

Центральним видом прав і свобод людини і громадянина, які проголошує і гарантує нова Конституція, є їх економічні права, тобто суб’єктивні права в економічній сфері, у сфері економічних (майнових) відносин. До цих прав відносяться насамперед право власності особи, тобто право приватної власності; право на під­приємницьку діяльність та право на користування об’єктами права публічної власності, зокрема права державної та комунальної власності.

Суб’єктами права приватної власності, як видно із змісту статті 41, можуть бути не лише громадяни України, а й інші особи: іноземці, особи без громадянства тощо.

Але будь-яка особа визнається суб’єктом права власності лише за умов, якщо вона набула право приватної власності в порядку, визначеному законом.

Об’єктами права приватної власності можуть бути як майно (речі, гроші, цінності), так і результати інтелектуальної, творчої діяльності особи, тобто духовні цінності, зокрема твори науки, літератури, мистецтва, інформація тощо.

Зі змісту ст. 41 Конституції випливає також, що об’єктами права приватної власності практично може бути будь-яке майно, за винятками, передбаченими цією Конституцією і законами. Зокрема, відповідно до ст. 13 Конституції земля, її надра, атмосферне повітря,

oNormal" style="text-align: justify; text-indent: 42.55pt; line-height: 150%; background: white;">

юані та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності українського народу. Громадянам гарантується лише право власності на землю.

Право приватної власності за новою Конституцією (ст. 41) розуміється і закріплюється всебічно, у повному обсязі, як право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, резуль­татами своєї інтелектуальної творчої діяльності. В Конституції також зазначається, що ніхто не може бути противоправно позбавлений права власності і що право приватної власності є непорушним.

Щодо примусового відчуження об’єктів права приватної влас­ності, то в Конституції зазначається, що воно може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановленому законом, та за умови попереднього і пов­ного відшкодування вартості (ст. 41). Причому примусове відчужен­ня таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована тільки за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Разом з тим в Конституції зазначається, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і якості землі (ст. 41).

Наступним за своїм значенням конституційним економічним правом є право на підприємницьку діяльність. У ст. 42 Конституції зазначається: «Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом». Це право досить багатогранне, зокрема, воно включає як право на створення підприємств, так і ведення цієї діяльності тощо.

Дане право, як і право приватної власності, всебічно гаранту­ється системою загальних і спеціальних гарантій. Так, держава відповідно до названої статті забезпечує захист конкуренції у підпри­ємницькій діяльності. Не допускається зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом.

Разом з тим держава захищає права споживачів, здійснює конт­роль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів (ст. 41). Тобто

держава стоїть на боці інтересів не лише підприємця, виробника, але й того, хто завершує увесь цикл підприємницької діяльності — споживача.

Але право на підприємницьку діяльність не є всеосяжним не лише за об’єктами цього права, але й за його суб’єктами.

У Конституції, наприклад, зазначається, що підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом (ст. 42).

Іншим економічним правом є традиційне конституційне пра­во — право на користування об’єктами права суспільної власності: загальнонародної, загальнодержавної та комунальної. Зокрема, в ст. 13 Конституції зазначається, що кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відпо­відно до закону, а в ст. 41 проголошується, що громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

Одним з найчисельніших видів прав, проголошених і закріпле­них новою Конституцією є соціальні права. Цей вид прав був пріоритетним і розмаїтим і в попередній Конституції, але за даною Конституцією соціальні права певною мірою розширені і наповнені новим змістом.

Новим Основним Законом, зокрема, передбачені такі соціальні права, як право на працю (ст. 43), право на страйк (ст. 44), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування (ст. 49) тощо.

Пріоритетним соціальним правом є право на працю. З огляду на важливість цього права і з метою упередження неоднозначного тлумачення його в Конституції дається загальне визначення цього права і передбачається ряд гарантій його здійснення. Зокрема, в Конституції зазначається: кожний має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Гарантуючи це право, держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Право на працю за Конституцією (ст. 43) включає право на вшаежні. безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу вія визначеної законом. Громадянам гарантується захист від неза­конного звільнення. Нарешті, проголошується право на своєчасне одержання винагороди за працю не нижче від визначеної законом.

Поряд з цим в Конституції встановлюються певні обмеження хтя окремих видів праці, зокрема забороняється використання примусової праці. При цьому не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. Забороняється використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах.

В Основному Законі передбачається таке якісно нове соціальне право, як право на страйк. Зокрема, в ст. 44 зазначається, що працюючі мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності гарантування національної безпеки, охорони здоров’я, прав і свобод інших людей. Страйк — добровільна справа. Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку. Заборона страйку можлива лише на підставі закону.

Поряд з названими правами проголошується і гарантується право на відпочинок тих, хто працює. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпуски, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом. Центральним соціальним конституційним правом є право на соціальний захист. Це право за Конституцією включає право на забезпечення громадян у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від нього причин, а також у старості та в інших випадках, перед­бачених законом. Поряд з цим порівняно детальним визначенням права на соціальний захист в Конституції закріплюється в ряді відносин якісно нова система його гарантій. Зокрема, в Конституції (ст. 46) зазначається, що це право гарантується загальнообов’яз­ковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових

внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними; пенсії, інші види соціальних виплат та до­помоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

За Конституцією кожен має також право на житло. Після проголошення права на житло в Конституції насамперед зазнача­ється, що держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. 1 лише щодо осіб, які потребують соціального захисту (на відміну від попереднього порядку) передбачається можливість надання житла державою або органами місцевого самоврядування безплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Право власності та інші права на житло надійно гарантуються. Зокрема, в Конституції зазначається, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (ст. 47).

У Конституції передбачається також право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає належне харчування, одяг, житло (ст. 48); право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49). При цьому зазначається, що держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування і що у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безплатно, а існуюча система таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності і дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя (ст. 49).

У новому Основному Законі закріплюється і гарантується й ряд інших соціальних прав: щодо шлюбу і сім’ї, навколишнього середовища тощо.

Так, у Конституції зазначається, що шлюб грунтується на віль­ній згоді жінки і чоловіка, і що кожен з подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї. Батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття.Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (ст. 50). Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народилися вони у шлюбі чи

поза ним. Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація пересилуються законом. Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу, держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо алей.

За Конституцією кожен має також право на безпечне для життя і здоров’я навколишнє середовище та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50), що є вельми важливим для кожного в Україні.

Разом з тим кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на їх поширення.

Право громадян на сприятливе навколишнє середовище є одним із фундаментальних прав людини. Вперше його було закріп­лено в Декларації Стокгольмської конференції ООН з охорони навколишнього природного середовища (1972 p.), принцип перший якої проголошує: «Люди мають фундаментальне право на вільні, якісні та адекватні умови життя в навколишньому середовищі, якість якого дає змогу вести гідне та благополучне життя».

Через 20 років у Декларації ООН з навколишнього середовища та розвитку (1992 p., Ріо-де-Жанейро) у першому принципі було підкреслено: «Люди перебувають у центрі інтересів сталого розвитку. Вони мають право на здорове та плідне життя у гармонії з при­родою».

Вступ України до Ради Європи зобов’язує дотримуватися норм міжнародних договорів, зокрема договору Ради Європи від 29 червня 1987 р. з поправками від 7 лютого 1992 p., де у ст. 1ЗОР розділу XVI підкреслюється значення захисту прав людини в галузі охорони природного середовища.

Конституції багатьох держав закріпили принцип права людини на життя в якісному навколишньому середовищі. (Слід зазначити, що в різних державах залежно від мовних традицій цей принцип визначається як право на чисте, безпечне, екологічно збалансоване навколишнє серодовище). Україна визначила даний принцип як право екологічно безпечного навколишнього середовища.

Конституційне право громадян України на екологічно безпечне для життя та здоров’я навколишнє середовище реалізується через інші суб’єктивні права громадян, окремі права на отримання повної та достовірної інформації про стан навколишнього середовища та його вплив на здоров’я людей; участь в обговоренні проектів

законодавчих актів, матеріалів з питань розміщення, бчдівнюггва та реконструкції об’єктів, що можуть негативно впливати на стаи довкілля, та на внесення пропозицій у державні та інші органи з ци питань; участь у проведенні громадської екологічної експертизи; подання до суду позовів до державних органів, установ, організацій та громадян з метою відшкодування збитків, заподіяних їх здоров’ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє середовище тощо (ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природ­ного середовища»); здійснення контролю органами спеціальної компетенції (органами Мінекобезпеки) та прокурорського нагляду за дотриманням законодавства про охорону навколишнього середо­вища.

Ст. 11 Закону України «Про охорону навколишнього природ­ного середовища» зазначає, що порушені права громадян в галузі охорони навколишнього середовища мають бути відновлені, а їх захист здійснюваться в судовому порядку.

Законодавець надає такі можливості для реалізації прав гро­мадян на екологічне безпечне навколишнє середовище в разі звернення до суду.

1. Відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю громадян вна­ слідок негативного впливу на навколишнє середовище на підставі ст. 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» та ст. 440 Цивільного кодексу України.

Шкода має бути відшкодована у повному обсязі, а відсутність спеціальних методик не має бути перепоною при розгляді даної категорії справ. Як правило, важко визначити причинний зв’язок між діяльністю забруднювача та здоров’ям громадянина. Однак у багатьох випадках медична експертиза може дати належні висновки щодо впливу певних речовин на стан здоров’я.

2. Відшкодування шкоди, заподіяної майну громадян внаслідок негативного впливу на навколишнє середовище, на підставі ст. 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середо­ вища», ст. 440 Цивільного кодексу України, ст. 48, 51, 53 Закону України «Про власність», ст. 117 Земельного кодексу. На наш погляд, законодавець чітко врегулював відносини щодо захисту майна громадян, відсутність же практики використання даних положень законів зумовлюється неусвідомленням громадянами зв’язку між діяльністю, пов’язаною із забрудненням навколишнього середовища, та порушенням їх майнових прав.

3. Відшкодування моральної шкоди внаслідок негативного впливу на навколишнє середовище на піставі ст. 440-1 Цивільного кодексу України нам видається цілком обгрунтованим. Страждання батьків, які переживають за майбутнє своїх дітей, безперечно, мають підлягати відшкодуванню

4. Оскарження в суді рішень, дій або бездіяльності державних органів, юридичних чи службових осіб у тій сфері управлінської діяльності, яка безпосередньо пов’язана з правом на екологічно безпечне навколишнє середовище, наприклад, з приводу надання інформації про стан навколишнього середовища, порушень у прове­ денні екологічної експертизи (ст. 56 Конституції, ст. 248—248 Цивільно-процесуального Кодексу України).

5. Подання негаторного позову, тобто позову про усунення перешкод для користування громадянами чистим природним середовищем (ст. 11 Закону «Про підприємства в Україні», ст. 10 Закону «Про власність»). На жаль, практика подання таких позовів відсутня, оскільки судді часто не бажають поширювати традиційні норми цивільного права на екологічні відносини.

Важливими формами судового захисту прав громадян на еколо­гічно безпечне навколишнє середовище є подання позовів про за­хист прав і законних інтересів громадян до загальних та арбітражних судів органами прокуратури та Мінекобезпеки.

Заслуговує на увагу у зв’язку з прийняттям Конституції Закон «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 р. Адже саме повітря є одним з основних життєво важливих елементів нав­колишнього середовища.

Закон спрямований на збереження сприятливого стану атмо­сферного повітря, його відновлення і поліпшення для забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини, а також відвернення шкідливого впливу на довкілля.

Він визначає правові і організаційні основи та екологічні вимоги у галузі охорони та використання атмосферного повітря. Завданням Закону «Про охорону атмосферного повітря» є регулювання відносин у цій галузі з метою збереження, поліпшення та відтворення стану атмосферного повітря, відвернення і зниження шкідливого хіміч­ного, фізичного, біологічного та іншого впливу на атмосферне повітря, забезпечення раціонального використання атмосферного повітря для виробничих потреб, а також зміцнення правопорядку і законності у цій сфері. У статті 3 сказано, що управління у галузі охорони

атмосферного повітря здійснюють Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим, Міністерство охорони навколишнього природного середовища, Міністерство охорони здоров’я, місцеві органи державної виконавчої влади, інші державні органи та органи місцевого самоврядування.

Законом встановлені нормативи екологічної безпеки атмосфер­ного повітря. Для оцінки стану атмосферного повітря встановлю­ються єдині для території України нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря:

—гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин у атмосферному повітрі для людей і об’єктів навколишнього при­ родного середовища;

—гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого фізичного та біологчного впливу на атмосферне повітря для людей і об’єктів навколишнього сере­ довища. Законом визначені обов’язки підприємств, установ і ор­ ганізацій щодо охорони атмосферного повітря. Так, підприємства і організації, діяльність яких пов’язана з викидами забруднюючих речовин у атмосферне повітря, зобов’язані:

1) здійснювати організаційно-господарські, технічні та інші заходи щодо забезпечення виконання умов і вимог, передбачених у допустимих нормах на викиди забруднюючих речовин;

2) вживати заходів щодо зменшення обсягів викидів забруд­ нюючих речовин і зниження шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів;

3) забезпечувати безперебійну ефективну роботу споруд устат­ кування і апаратури для очищення викидів та зменшення рівнів іншого шкідливого впливу;

4) здійснювати контроль за обсягом і складом забруднюючих речовин, що викидаються у атмосферне повітря;

5) мати заздалегідь розроблені спеціальні заходи щодо охорони атмосферного повітря на випадок аварійних ситуацій і несприят­ ливих метеорологічних умов та вживати заходів для ліквідації причин та наслідків забруднення атмосферного повітря.

Порядок видачі дозволів на викиди забруднюючих речовин у атмосферне повітря стаціонарними джерелами встановлюється Кабі­нетом Міністрів України.

Рівні шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів на атмосферне повітря встановлюються на основі нормативів, а у

випадках, коли на них видано дозвіл — мають додержуватися й інші вимоги, передбачені цим дозволом.

Важливим видом конституційних прав і свобод людини і громадянина в системі прав і свобод, передбачених новим Основним Законом України є культурні (духовні) права і свободи. Ці права з різних обставин найменш систематизовані, проте вони надзвичайно багатогранні за своєю суттю, змістом, формами і гарантами.

В загальному розумінні ці права за своєю суттю є мірою ду­ховності особи, яку гарантує їй держава з урахуванням умов життя і діяльності особи, суспільства і держави.

За своїм змістом культурні (духовні) права і свободи людини і громадянина — це суб’єктивні права особи в культурній (духовній, ідеологічній) сфері. Вони являють собою межі можливого, дозво­леного для особи, межі, грані або образ її поведінки чи діяльності у цій сфері. За Конституцією безпосередньо до культурних (духов­них) прав і свобод відносяться насамперед такі права і свободи, як право на освіту (ст. 53), свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54), право на результати своєї інтелекту­альної, творчої діяльності (ст. 54), а також право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34), право на інформацію, тобто право вільно збирати, зберігати, вико­ристовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб (ст. 34), право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35) тощо. Безпосередньо ці права і свободи закріплені в Конституції серед громадянських чи політичних прав і свобод, хоча за своїм змістом вони є переважно культурними (духовними) правами і сво­бодами.

Що ж являє собою кожне з названих культурних (духовних) прав і свобод?

Так, право на освіту охоплює собою право (права) практично на всі основні види освіти. Зокрема, в Конституції зазначається, що держава забезпечує доступність і безплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання. Гарантіями права на освіту є, зокрема, обов’язковість загальної середньої освіти; надання державних стипендій та пільг учням і студентам; право громадян

безплатно здобувати вищу освіту в державних і комунаптп навчальних закладах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, шишашяшй до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи ял вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних ^МГЖЯГ» або через національні культурні товариства (ст. 53).

Основою культурних (духовних) прав і свобод людини і грома­дянина є передбачені Конституцією свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54) та право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 54). Ці права і свободи гарантуються. Зокрема, свобода творчості гарантується захистом інтелектуальної власності громадян, їх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності; право на результати інтелектуальної, творчої діяльності гарантується, зокрема, забороною використовувати або поширювати без згоди авторів результати їх інтелектуальної, творчої діяльності, за винятками, встановленими законом. Крім того, держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством. Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які перебувають за її межами (ст. 54).

Поряд з традиційним правом на свободу думки і слова, тобто на вільне вираження своїх поглядів і переконань, вперше в новій Конституції закріплено право на інформацію, тобто право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір (ст. 34).

Проте здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або гро­мадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошення інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ст. 34).

Разом з тим слід пам’ятати, що названі права і свободи, зокрема свобода слова, традиційно відносилась до політичних прав і свобод, що було і є надмірною політизацією цієї свободи.

Є, на наш погляд, всі підстави віднести до культурних (духов­них) прав та свобод і передбачене Конституцією право на свободу світогляду і віросповідання. Це право за своїм змістом визначається як свобода сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Це право нині безпосередньо не виключає його заперечення — право вести атеїстичну пропаганду, висловлювати атеїстичні погляди.

Здійснення права на свободу світогляду і віросповідання може бути за Конституцією обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Разом з тим, як і раніше, церкви і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви.

Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова, хоча це і не заперечення існування національної релігії.

Не допускаються як обмеження прав з релігійних мотивів, так і звільнення від обов’язків за цими мотивами. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою (ст. 35).

Обов’язки людини і громадянина. Поряд з правами і свободами, нова Конституція України визначає й основні обов’язки її громадян. Коло цих обов’язків значно вужче, ніж у попередній Конституції, проте воно охоплює всі основні сфери життя і діяльності особи, суспільства і держави: політичну, економічну, соціальну, культурну і зовнішню (зовнішньополітичну) сфери.

Першочерговим обов’язком громадян України за Конституцією (ст. 65) є захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів. Пріоритетність цього обов’язку зумовлена об’єктивною необхідністю всебічного утвер­дження її внутрішнього і зовнішнього суверенітету, незалежності в політичній, економічній, культурній та в інших сферах, забезпе­чення обороноздатності країни, а також потребою формування поваги до всіх інститутів держави, яка лише нещодавно стала дійсно суверенною державою, дійсно Вітчизною, Батьківщиною.

Виходячи з необхідності духовного відродження України, надій­ного збереження та розумного використання її духовних цінностей і природних ресурсів, Конституція покладає на своїх громадян обов’язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки (ст. 66).

Тривалий час Конституцією України не передбачалися як основ­ний обов’язок громадян сплата податків і зборів та подання деклара­цій про їх майновий стан і доходи. За зміною економічних і соціальних основ суспільства і держави, проголошенням і істотним збагаченням змісту ряду економічних прав особи (права власності, права під­приємницької діяльності тощо) стало можливим і необхідним закріп­лення в Конституції якісно нового їх обов’язку, а саме: обов’язку сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом, та щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом (ст. 67).

Конституція України, визнаючи людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, проголошуючи і гарантуючи систему її прав і свобод, покладає на неї обов’язок неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68).

Держава має шанувати особу, надійно гарантувати її права і свободи, а особа мусить шанувати державу, всі її інститути.

Незнання законів не звільнює нікого від юридичної відпові­дальності.

< Попередня   Наступна >