Радник

---

2.   ГРОМАДЯНСЬКІ І ПОЛІТИЧНІ ПРАВА І СВОБОДИ

Пріоритетним видом прав і свобод людини і громадянина є громадянські права. Ці права вважаються природними, оскільки їх має або може мати кожна людина незалежно від громадянства з початку життя. За попередньою Конституцією ці права в переважній більшості називались особистими правами, хоча їх коло було значно вужче від кола громадянських прав.

За новою Конституцією до громадянських прав і свобод відно­сяться: право на життя (ст. 27); право на свободу та особисту недо­торканність (ст. 29); недоторканність житла (ст. ЗО); таємниця листу­вання, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32) тощо.

Серед основних прав людини найважливіше місце за своєю суттю займає право на життя. Як зазначається в Конституції, воно є невід’ємним правом кожної людини. Цим правом засвідчується, що людина ні перед ким не є юридично зобов’язаною своїм наро­дженням та життям, що порушення її фізичної цілістності не може бути обумовлено ні суспільними, ні державними, ні етнічними, релігійними або будь-якими іншими цілями чи інтересами. Життя людини визнається тим самим найвищою соціальною цінністю, рівноважливою і для особи, і для суспільства, оскільки від реального забезпечення цього права залежить не тільки існування окремих людей, але також і розвиток суспільства в цілому.

ent: 42.55pt; line-height: 150%; background: white;">Звичайно, механізм реалізації права людини на життя є досить складним, він охоплює багато соціальних рівнів та повністю пронизує комплекс засобів підтримання життєдіяльності всієї соціальної системи. Його основа є тісно пов’язаною з досягненням найголовнішої на сьогодні мети цивілізацій — збереження та розвитку життя на Планеті, життя і кожної окремої людини, і людства взагалі. Окремі особистості та безліч різних організацій на міжнародному та національному, державному рівнях спрямовують свої зусилля виключно в цьому напрямку. їх діяльність — це теж частина зазначеного механізму, але в різних соціальних зв’язках, зорієнто­ваних на забезпечення права людини на життя. Конкретизуючи їх, Конституція прямо покладає на державу обов’язок захищати життя людини, а особі надає при цьому право оберігати як своє життя і здоров’я, так і життя та здоров’я інших людей.

Виконання зазначеного обов’язку вимагає від держави активної діяльності в різних соціальних сферах. З надійним захистом життя людей пов’язаний і розвиток системи охорони здоров’я, що включає, зокрема здійснення санітарно-гігієнічних та протиепідемічних заходів, контроль за виробництвом лікарських препаратів та дотримання технологій в медицині; утримання установ невідкладної допомоги; заборона незаконного лікарювання і т. ін. Важливе значення в сучасному світі має виконання зазначеного обов’язку держави у випадках, породжених різноманітними проявами технічного прогресу,

що обумовлює необхідність підтримання безпеки на транспорті, протипожежної безпеки, безпеки праці, радіаційної безпеки, захисту від забруднення навколишнього середовища тощо. Держава також має дбати про захист життя людей від стихійних явищ та екологічних катастроф, допомагати тим, хто за цих умов залишився без засобів на існування.

Всі напрямки діяльності перерахувати в цій праці майже немо­жливо,,але найголовніші з них, пов’язані із забезпеченням кримі­нологічної безпеки, зазначимо: на цьому напрямку захист життя людини від проявів злочинності покладається на систему право­охоронних органів та суди, які охороняють людину і суспільство від насильства, переслідують злочинців та призначають їм відповідне покарання за скоєні злочини. Особливу загрозу життю людей на сьогодні становить тероризм, в тому числі і міжнародний, інші найбільш небезпечні прояви злочинності. Все це вимагає від держави постійно удосконалювати правоохоронну та судову системи, рішуче вести боротьбу зі злочинністю.

Сучасна держава має досить широкі можливості захищати життя людини, але не в усіх випадках держава здатна вчасно і ефективно прийти на допомогу конкретній людині. І тому природньо, що не зважаючи на опіку держави, за особою зберігається право активно діяти на користь як особистого захисту, так і захисту життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань. Кожна людина вправі рішуче протистояти таким нападкам, застосовуючи при цьому будь-які необхідні, адекватні обставинам засоби. Такі дії, якщо вони здійснені в межах дозволеної самооборони або ж за обставин крайньої необхідності, визнаються чинним законодавством право­мірними, що закріплено в статтях 15 і 16 Кримінального кодексу України. Слід звернути увагу на те, що захист життя і здоров’я інших людей це не тільки право, але у певних випадках також і обов’язок особи. Не надання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя становищі, є неприпустимим і карається за законом (ст. 111—113 Кримінального кодексу).

Закон, всебічно захищаючи людину, водночас допускає в певних випадках можливість правомірного позбавлення її життя. Як вста­новлено чинним законодавством України та визнано міжнародною практикою не вважається порушенням права людини позбавлення її життя за умов неминучої потреби у застосуванні сили, а саме: при захисті будь-якої людини від незаконного насильства; при

здійсненні законного арешту або при запобіганні втечі людини, що законно перебуває під вартою; у діях, законно вчинених з метою придушення бунту або заколоту. Такий підхід, наприклад, закрі­плено і у ч. 2 ст. 2 Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини (1950 p.). Важливо, щоб за цих та інших обставин не було допущено свавілля.

Прагнучи до цього, держава намагається щонайчіткіше регла­ментувати, наприклад, порядок застосування зброї працівниками правоохоронних органів.

У деяких країнах закон дозволює здійснювати позбавлення життя особам, які є безнадійно хворими і змушені при цьому переносити значні страждання. Крім того, з проблемами дещо штучного поз­бавлення життя пов’язано розвиток медицини в галузі трансплантації органів. В Україні ці питання поки що чекають на своє законодавче визначення.

Також не вважається проявом свавілля та порушенням зазначе­ного права позбавлення людини життя на підставі вироку суду, винесеного після визнання особи винною у скоєні тяжкого злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді смертної кари. Такі дії держави є правомірними, але їх здійснення закон відносить до виняткових випадків, прямо наголошуючи на тимчасовому характері цієї міри покарання (ч. 1 ст. 24 Кримінального кодексу). У цьому зв’язку слід наголосити, що, по-перше, кримінальний закон в усіх випадках поряд зі смертною карою передбачає також і інший вид покарання за скоєний злочин; по-друге, за засудженим до смертної кари неодмінно залишається право на помилування; по-третє, за українським законодавством смертна кара не призначається особам, які на час скоєння злочину не досягли вісімнадцятирічного віку, а також не призначається і не виконується щодо вагітних жінок (ч. 2 ст. 24 Кримінального кодексу).

Таке право публічної влади розпоряджатися життям винної у скоєнні тяжкого злочину особи на сьогодні критикується світовою громадськістю. Під впливом критики перебуває і наша країна, оскільки смертна кара продовжує в ній застосовуватися. Проте таке становище буде ще певний час зберігатися, бо шлях до повної відміни смертної кари як виду кримінального покарання не є легким, він пов’язаний і з необхідністю трансформації суспільної думки, і з побудовою нової системи захисту суспільства від проявів злочинності, з реорганізацією порядку призначення і відбуття покарання та з іншими змінами в суспільстві.

Таким чином, в демократичному суспільстві ніхто не вправі безпідставно, свавільно порушити чиєсь право на життя. Перекре­слити це право може лише сама особа, відверто ступивши на анти-суспільний та злочинний в крайніх його проявах шлях.

Так реалізується право на життя в мирних умовах існування суспільства. За обставин воєнного часу «ціна» життя людини суттєво змінюється, про що також свідчать положення статей глави XI «Військові злочини» Кримінального кодексу.

Життя людини складається, в тому числі і із її особистого ставлення до себе, і із того, як ставляться до неї інші люди. Воно базується на визнаних в суспільстві моральних постулатах, які в своїй сукупності формують розуміння людської гідності і честі. Це надзвичайно важлива складова частина людського життя, соціальна цінність якої відноситься до рівня першооснов організацій громад­ського суспільства, що чітко закріплено в ст. З та ст. 21 Конституції.

Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах — так починається розділ другий Конституції, що, окрім іншого, закріплює одвічну повагу до гідності кожної людини незалежно від соціальних та родинних зв’язків, що її оточують. Така повага є невід’ємною від самої особи, її непорушним правом. Вона тісно пов’язана із здійсненням особою соціально важливих і життєнеобхідних дій, з вступом в різноманітні суспільні відносини. Вона досить часто визначає їх конкретний характер, а інколи виступає в якості найго­ловнішої умови на шляху досягнення людиною тієї чи іншої мети.

Не тільки в загальній формі, але також і в конкретній нормі Конституція закріплює право кожної людини на повагу до її гідності (ст. 28), встановлюючи: ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність. Ця норма передбачає, що гідність людини залишається під захистом при будь-яких обставинах, в тому числі і тоді, коли її притягнуто до адміністративної відповідальності, або ж коли проти неї здійсню­ється кримінальне переслідування чи відбуття кримінального покарання, перебування в різного роду закритих установах, чи перебування на примусовому медичному лікуванні. Тобто при­тягнення особи до відповідальності або ж обмеження її в правах та свободах не має супроводжуватись жорстоким, нелюдським чи іншим поводженням, що принижує людську гідність.

Різні тортури, катування в будь-якому його вигляді як найбільш жорстокий та нелюдський вид поводження з людиною не може мати

місця, в тому числі і в сфері кримінальної юстиції. При визначенні мети покарання закон прямо встановлює, що кримінальне покарання не має на меті завдавати фізичних страждань або принижувати людську гідність (ч. 2 ст. 22 Кримінального кодексу). Разом з тим біль та страждання, що виникають у особи з приводу законного позбавлення волі, не слід розглядати різновидом катування (ст. 1 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність людини видів поводження і покарання, прийнятої у 1984 p., учасницею якої є і Україна). Також не слід розглядати порушенням права на повагу до гідності особи її залу­чення до проведення різних слідчих дій при розслідуванні кримі­нальної справи, які пов’язані з оглядом, обшуком, відібранням зразків для проведення експертизи, допитом тощо. Сама процедура їх проведення побудована з урахуванням необхідності шанобливого ставлення до осіб, що беруть в них участь, в тому числі і до особи підозрюваного або ж обвинуваченого. Окремі з них мають додаткові гарантії і проводяться виключно у присутності осіб тієї ж самої статі та не можуть здійснюватися таким чином, щоб цілеспрямовано принижувати гідність особи або складати небезпеку для її здоров’я (ст. 184, 193, 194 та інші Кримінально-процесуального кодексу). При цьому з огляду на специфічність відносин кримінальний закон встановлює досить суворе покарання за застосування насильства або примушування особи давати свідчення при допиті (ст. 175 Кримінального кодексу України).

Важливе значення має й останнє положення цієї статті, де встановлюється, що кожна людина без її вільної згоди не може буги піддана медичним, науковим чи іншим дослідженням. Можли­вість примусового використання конкретної людини в якості об’єкту або ж засобу будь-якого дослідження суперечить не тільки її праву на життя, свободу та особисту недоторканість, але також і поважно­му ставленню до такої соціальної цінності, як людська гідність. Це один із відправних постулатів організації життя в умовах демократії, який прямо закріплено в статті 7 Міжнародного пакту про грома­дянські та політичні права.

В цілому реалізація права людини на повагу до її гідності забезпечується широким колом різних правових засобів, серед яких адміністративні, кримінальні, цивільно-правові та інші вимоги та правила. Закон охороняє людину від проявів хуліганства (ст. 173 Кодексу України про адміністративні порушення та ст. 206 Кримі-

нального кодексу), від наклепів та образ (ст. 125, 126 Кримінального кодексу), від посягань на людську гідність, пов’язаних з посяганням на життя та здоров’я (ст. 99—102, 105—107 Кримінального кодексу). В цивільно-правовому порядку закон захищає честь, гідність та ділову репутацію людини, встановлює порядок спростування не­правдивих відомостей про особу та порядок відшкодування як майнової, так і моральної шкоди, завданої поширенням неправдивих відомостей про особу (ст. 7, 440, 440і та інші Цивільного кодексу). Але ці правові засоби мають постійно удосконалюватися і поповню­ватися новими положеннями.

Найголовнішим компонентом повноцінного життя людини є свобода. Лише в її умовах людина повною мірою може задовольнити власні потреби і інтереси, може ставити перед собою найрізноманіт­ніші цілі і намагатися їх досягти, може розвивати і реалізовувати у різних напрямках свої здібності тощо. Але людина живе в суспільстві в оточенні не тільки гармонії, а і суперечностей та конфліктів. Тому важливо, щоб її свобода була надійно підкріплена гарантіями захищенності від зовнішнього неправомірного втручання.

Фактично право на свободу і право на особисту недоторка­ність — це два окремих права людини, що мають самостійні сфери регулювання і механізми реалізації. Але вони настільки тісно доповнюють одне одне, що і в конституційній практиці і в між­народно-правових документах досить часто закріплюються в єдиній правовій формулі. Наслідуючи цій традиції, Конституція теж об’єднала їх в одному положенні, проголосивши, що кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29).

Юридична природа цього права грунтується на розумінні, що кожна людина народжується вільною, що вона має право вільно обирати для себе характер і спосіб спілкування з зовнішнім для неї світом, з будь-якими людьми та природою, що вона має право за власним розумінням будувати той світ, який її безпосередньо оточує, світ близьких для неї думок, почуттів, людей та речей, що людина вправі без обмежень та примусу здійснювати на свій розсуд будь-які дії, узгоджені з вимогами закону, що вона вправі вимагати від інших людей та держави поважного ставлення до неї та невтручання в її справи і життєві обставини.

Право людини на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним, його юридичні межі обумовлюються необхідністю узгодження як з правами і свободами інших людей, так і з

суспільними інтересами. Так, право людини на свободу є настільки повним, наскільки воно не вступає в суперечність з реалізацією такого ж права іншими людьми, а, в свою чергу, право на особисту недоторканність завжди дещо обмежується у випадках, наприклад, переслідування злочинців і проведення кримінального розсліду­вання, здійснення заходів, пов’язаних з захистом людей та матеріаль­них цінностей від стихійних лих, катастроф тощо. Тобто межа цього права проходить по границі співставлення між собою різних со­ціальних цінностей.

Як право на свободу, так і право на особисту недоторканність закріплені в ст. 29 Конституції в найбільш загальному вигляді, що складає основу для реалізації свободи людини в будь-яких площинах соціальної діяльності, у її політичному, соціальному, економічному, духовному та інших вимірах, та концентрує у собі весь комплекс різноманітних гарантій від неправомірного втручання у справи та життя людини. Відповідно і механізм реалізації зазначеного права включає в себе умови і порядок втілення в життя значної кількості конституційних положень, в яких конкретизуються ті чи інші види різноманітних свобод та гарантій недоторканності особи. Він буде поступово висвітлюватися в міру розгляду наступних статей цього розділу Конституції.

Але які б різномантні сфери та площини застосування цього права ми не розглядали, неодмінним залишається головне — для реалізації будь-якої окремої свободи або ж свободи в цілому необхідно, щоб людина фактично перебувала на волі, оскільки тимчасове чи тривале позбавлення волі автоматично перешкоджає реалізації права на свободу у будь-якому вимірі. Відбиття саме цієї закономірності і знайшло місце в ст. 29, де разом із закріпленням права на свободу та особисту недоторканність визначається загальний порядок застосуван­ня таких заходів, як затримання особи, її арешт і тримання під вартою, включаючи позбавлення волі за вироком суду, тобто форм право­мірного обмеження свободи людини з боку держави.

Слід зазначити, що цей порядок, а також порядок проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи (ст. 30), згідно з п. 13 Перехідних положень передбачено ввести в дію лише через п’ять років після набуття чинності цієї Конституції. Такий підхід обумовлено необхідністю підготовки великого масиву нового за­конодавства в цій сфері та забезпечення умов його реалізації. Але слід сподіватися, що з прийняттям та введенням в дію нового Кри-

мінально-процесуального кодексу України та ряду інших важливих законів відкриється можливість дещо раніше перейти до визначе­ного в Конституції нового порядку арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також порядку проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи.

І хоча цей порядок буде введений в дію лише в майбутньому, але вже сьогодні він орієнтує у певному напрямку розвиток відпо­відного законодавства, він увібрав у себе загальні принципи побудо­ви відносин між державою і особою, він є частиною цілісного кон­ституційного механізму, і тому заслуговує на увагу та має бути у загальних рисах висвітлений у цій праці.

Насамперед Конституція із зазначеного приводу констатує, що арешт і тримання під вартою надалі, на відміну від нинішнього порядку, має здійснюватись не за санкцією прокурора, а, як прий­нято у більшості країн світу — на підставі вмотивованого рішення суду. Це, безперечно, позитивна новела. Судова процедура містить у собі значні гарантії реалізації прав людини, вона дає можливість більш об’єктивно оцінити підстави та причини обмеження свободи людини в конкретному випадку. Перехід до судового порядку здійснення арешту і тримання під вартою — це суттєвий крок до утвердження права на свободу та особисту недоторканність людини, це крок до ліквідації тих недоліків, що були обумовлені конкурен­цією різнопланових функцій прокуратури, коли прагнення будь-якою ціною розкрити злочин «брало гору» над функцією по захисту прав і свобод громадян.

У Конституції також зазначається, що у разі нагальної необхід­ності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом сім­десяти двох годин має бути перевірена судом. Слід зазначити, що це положення сформульовано не досить вдало. Нагальна необхід­ність запобігти злочинові чи його перепинити обумовлює головним чином правомірність застосування сили проти особи, що робить замах на злочин або діє злочинно, тобто обумовлює «зняття» з неї за цих обставин особистої недоторканності, а не позбавлення її волі. В свою чергу, метою запобіжного заходу у вигляді тимчасового тримання особи під вартою є: забезпечення умов для здійснення перевірки даних, що свідчать про причетність особи до скоєння злочину; перешкодження особі ухилитися від розслідування; недо-

пушення знищення нею слідів злочину; недопущення здійснення нею незаконного впливу на потерпілих та свідків і т. ін. Тобто ч. З ст. 29 Конституції, на нашу думку, не досить вірно відображає зміст тимчасового обмеження права особи на свободу, за обставин підозри її у скоєнні злочину, що має бути враховано при подальшому удосконаленні законодавства в цій сфері. В розвиток вищезазна­ченого слід підкреслити, що у ряді випадків абсолютно виправданим є допущення і адміністративного затримання особи на короткий термін. Але і з цього приводу в даній статті нічого не зазначається.

У будь-якому разі затримання особи чи її арешту органи, що здійснюють вказане обмеження, мають негайно повідомити про це родичів затриманого чи заарештованого (ч. 6 ст. 29). В загальному вигляді це правило діє і сьогодні, але в Конституції воно сфор­мульовано більш чітко і категорично, оскількі для людини, що тримається під вартою, є надзвичайно необхідним постійне підтри­мання звичних соціальних зв’язків. Це сприяє збереженню її психологічної рівноваги та реалізації права на захист.

Логічним доповненням до визначеної Конституцією виключної юрисдикції суду щодо застосування арешту і тримання під вартою є встановлення права кожного затриманого на оскарження в суді у будь-який час свого затримання. Зрозуміло, що це правило стосу­ється і тих випадків, коли обмеження здійснено в кримінально-процесуальному порядку, і тих — коли в адміністративному.

Надзвичайно важливим для забезпечення законності арештів та тримання під вартою є надання необхідних гарантій. Так, в Конституції категорично стверджується, що затримана особа має бути негайно звільненою, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. За новим майбутнім порядком також передбачається, що кожному затриманому чи заарештованому невід­кладно має бути повідомлено про мотиви затримання чи арешту, роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.

За умовами порядку, що закладено в Конституції на майбутнє, проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку має здійснюватися також за вмотивованим рішенням суду, за виключенням обставин, пов’язаних із вряту­ванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням

осіб, які підозрюються у вчиненні злочину (ст. ЗО), тобто коли життєва ситуація вимагає негайних рішучих дій. На відміну від діючої процедури порушення недоторканності житла за санкцією прокурора, судовий порядок обмеження цього права людини є більш демократичним і більш відповідаючим канонам правової держави.

В цілому основні риси закладеного на майбутнє в Конституції нового порядку затримання підозрюваної у скоєнні злочину особи, її арешту і тримання під вартою, проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи відповідають демократичним принципам побудови відносин між державою та людиною, вони орієнтують розвиток законодавства у напрямку, визначеному нормами міжнародно-правових актів, серед яких: ст. 9 і 12 Загальної Декларації прав людини; ст. 9 і 17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ст. 5 і 8 Європейської конвенції з прав людини т. ін., але викладення цих конституційних норм потребує на уточнення і удосконалення в процесі відпрацювання механізму взаємовідносин в цій сфері.

Поряд з тим, що значна частина положень 29 та ЗО статей Конституції мають спрямування на перспективу, основні їх постулати вступили в силу з моменту прийняття Конституції і разом з загальними нормами щодо захисту прав і свобод людини складають вагому основу реалізації права на свободу, особисту недоторканність та недоторканність житла. Щодо останнього, то значення цієї гарантії важко переоцінити.

Кожна людина значною мірою потребує того, щоб відчувати себе «повним господарем у власному домі», самостійно будувати його «атмосферу», бути впевненим, що забезпечена його автоном­ність та захищеність від стороннього втручання. Конституція заклала широке розуміння в поняття житло людини, включивши в нього не тільки приміщення для проживання, але також і всі інші володіння особи (будівлі, споруди тощо), чим суттєво збільшила межі дії зазначеної гарантії. Остання, відтепер, значно наблизилась до категорії «недоторканість приватної власності», що утвердилась в багатьох країнах світу.

Недоторканність житла — це майже абсолютна правова гарантія людини. Проникнення до житла вважається правомірним лише у крайніх випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна, наприклад, за умов пожежі, землетрусу, повені тощо. А також коли проникнення обумовлено безпосереднім переслідуванням осіб, які

підозрюються у вчиненні злочину. В цих випадках допускається проникнення не тільки у те житло, де в небезпечному становищі перебувають люди чи майно, або сховався злочинець, але також і в інші, що розташовані поруч, але проникнення у них обумовлено обставинами рятувальних робіт або ж переслідування злочинця.

Також, як і своє життя, людина має право будь-якими не забо­роненими законом засобами захищати від протиправних втручань у своє житло та інше володіння (ч. 5 ст. 55). «Мій дім — моя фортеця» — наголошує народна мудрість, чим стверджує стародавню природу цього права.

Важливу частину життя людини складає сфера її комунікатив­них зв’язків, спілкування та обміну інформацією. Ця сфера також знаходиться під захистом загального права на свободу та особисту недоторканність, а в тій частині, в якій обмін інформацією здій­снюється за допомогою засобів зв’язку, має і спеціальну конститу­ційну гарантію у формі таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31). В умовах постійного розвитку засобів зв’язку ця норма поширюється на будь-які його види, в тому числі на електронну пошту, кореспонденцію, надіслану факсом, тощо. Конституційний обов’язок зберігати зазначену таєм­ницю в рівній мірі мають виконувати як державні установи зв’язку, так і громадські організації та приватні підприємства, що працюють в сфері інформаційної комунікації. Порушення таємниці листуван­ня, телефонних розмов, телеграфних та інших повідомлень грома­дян, що передаються засобами зв’язку, згідно зі ст. 131 Кримі­нального кодексу карається виправними роботами на строк до одного року або штрафом.

Якщо особа веде законослухняний спосіб життя, то вона вправі розраховувати на абсолютне забезпечення зазначеної таємниці. Лише тоді, коли органам кримінального переслідування стане відомо про те, що конкретні особи під час листування, телефонних розмов, телеграфних повідомлень можуть передати інформацію щодо обставин злочину, по якому триває розслідування, або ж про підготовку до скоєння злочину, то вони вправі за рішенням суду встановити підслуховування телефонних розмов, а також здійснити огляд телеграфних повідомлень, листів, бандеролей, посилок тощо.

Але ці винятки можуть мати місце лише за обставин, коли органи розслідування доведуть суду, що іншими засобами одержати зазначену інформацію неможливо. Крім того, вказані дії здійсню-

ються лише в межах кримінально-процесуальної процедури закріп­леної в ряді статей Кримінально-процесуального кодексу України (ст. 14і, 185, 187 та інші). Порушення таємниці листування, телефон­них розмов, телеграфної та іншої кореспонденції в профілактичних цілях, в цілях проведення оперативно-розшукових дій є неприпу­стимим.

Конституція оголошує недопустимим втручання в особисте і сімейне життя людини. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, окрім випадків, передбачених Конститу­цією, що є принципово новим положенням щодо прав особи (ст. 32).

Далі в Конституції зазначається, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, окрім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Разом з тим кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Ці права надійно гарантуються. Зокрема, в Конституції зазнача­ється, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст. 32).

Поряд з громадянськими правами пріоритетним видом прав і свобод особи в Україні, які передбачені Конституцією, є політичні права і свободи. Вони властиві, як правило, лише громадянам України. Це їх суб’єктивні права і свободи у політичній сфері або переважно у цій сфері. Вони опосередковують собою взаємовід­носини особи і держави як політичної організації суспільства, особи і органів державної влади та місцевого самоврядування, особи і народу, суспільства в цілому як носія і джерела влади, особи і полі­тичних партій та інших інститутів держави і суспільства.

До цих прав і свобод відносяться: свобода пересування, вільний вибір місця проживання для тих, хто на законних підставах перебуває на території України; право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, що встановлюються законом (ст. 33); право брати участь в управлінні державними справами, у

всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого само­врядування (ст. 38); право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом термін (ст. 40); право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські орга­нізації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших ін­тересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей (ст. 36); право збиратися мирно, без зброї, і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування (ст. 39) тощо.

Що ж являють собою ці права і свободи особи за своїм змістом. Це, як правило, багатогранні явища, кожне з яких є комплексом, групою прав і свобод і має систему гарантій правового, організацій­ного, політичного, економічного та іншого характеру. Пріоритетним політичним правом, яке належить громадянам України, є право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському і місцевому референдумах, вільно обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Право брати участь у референдумах і обирати громадяни на­бувають, як правило, з 18 років, а право бути обраним (пасивне виборче право) — в залежності від виду виборів. Зокрема, народним депутатом України може бути обраний її громадянин, який досяг на день виборів 21-го року; Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг 35 років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою.

Складовою частиною права брати участь в управлінні державни­ми справами є право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (ст. 38). За новою Кон­ституцією усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які зобов’язані розглядати звернення і дати обгрун-

товану відповідь у встановлений законом строк (ст. 40). Одним з найважливіших політичних прав є право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соці­альних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та гро­мадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей (ст. 36).

Щодо політичних партій в Конституції також заначається, що політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами полі­тичних партій можуть бути за цією Конституцією лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встанов­люються виключно Конституцією і законами України. Як складова частина права громадян України на об’єднання закріплюється їх право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів (ст. 36). Щодо гарантій цього права в Конституції зазначається, що ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.

Усі об’єднання громадян рівні перед законом.

Разом з тим Конституцією передбачаються певні обмеження щодо утворення і діяльності політичних партій та громадських організацій. Зокрема, відповідно до статті 37 Основного Закону утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганда війни, насильства та розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я насе­лення забороняється. Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань. Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої і судової влади і виконавчих органах місцевого само­врядування, військових формуваннях, а також на державних під­приємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях, що було поширеним явищем протягом тривалого часу.

Відповідно до ст. 25 Конституції громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

До політичних прав також відносяться й передбачені Консти­туцією права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34) та право на інформацію, тобто право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформа­цію усно, письмово або в іншій спосіб на свій вибір (ст. 34), хоча ці права і свободи, на наш погляд, є переважно культурними (духовними), у зв’язку з чим про них йтиме мова далі.

< Попередня   Наступна >