Радник

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО

В. Ф. ПОГОРІЛКО

В. В. ГОЛОВЧЕНКО

М. І. СІРИЙ

ПРАВА ТА СВОБОДИ

ЛЮДИНИ

І ГРОМАДЯНИНА

В УКРАЇНІ

Київ

Ін Юре

1997

ББК 67.9(4УКР)300

П43

Погорілко В. Ф., Головченко В. В., Сірий М. І.

П43 Права та свободи людини і громадянина в Україні.—

К.: Ін Юре, 1997.— 52 с— (Б-чка «Нова Конституція України»).

ISBN 966-7183-07-6

У брошурі висвітлюються основні властивості прав і свобод людини і громадянина, розкривається зміст громадянських, політичних, економічних, соціальних та інших конституційних прав і свобод і порядок їх реалізації. Особлива увага приділяється гарантіям прав і свобод людини і громадянина та їх обов'язкам.

Для наукових працівників, викладачів і студентів вузів, широкого кола читачів.

Бібліотечка «Нова Конституція України»

Редакційна колегія: Ю. С. Шемшученко (головний редактор), Ф. Г. Бурчак, В. В. Цветков, В. І. Семчик, В. Б. Авер’янов, В. Ф. Погорілко, О. Д. Святоцький, В. В. Медведчук, І. Б. Усенко

Затверджено до друку

вченою радою Інституту держави і права

ім. В. М. Корейского HAH України

Редактор М. С. Лопата

ББК 67.9(4УКР)300

ISBN 966-7183-07-6 В. Ф. Погорілко, В. В. Головченко,

М. І. Сірий, 1997

Видавництво «Ін Юре», 1997

У статусі особи в кожному суспільстві і в кожній державі відо­бражається її гуманізм, демократизм та інші найістотніші риси. Природно, що конституції більшості країн світу, закріплюючи сус­пільний і державний лад, прагнуть якнайширше визначити основні права і свободи людини і громадянина, тобто їх статус.

Це характерно і для нової Конституції України. Правам, свобо­дам та обов’язкам людини і громадянина присвячено II розділ. До того ж цей розділ є одним з найбільших, він містить 48 статей із 161 статті Конституції.

Важливе й те, що нова Конституція закріплює права і свободи значно системніше і повніше, порівняно з попередньою, збагачує зміст багатьох з них і надійніше гарантує їх.

Система конституційних прав і свобод закріплена з максимальним урахуванням міжнародно-правових актів, досягнень світової і національної наукової думки і практики конституційного будівництва, а також ментальності українського народу, рівня розвитку нашого суспільства і держави.

Нова Конституція України поєднала традиційні положення в закріпленні прав і свобод людини і громадянина, особливо у визна­ченні соціальних і культурних прав і свобод, з принципово новими положеннями і підходами, закріплені громадянські (природні), політичні і економічні права і свободи. Поряд з правами і свободами громадянина в ній вперше визначені права і свободи людини, насамперед її природне право — право на життя (ст. 27).

Поряд з правами людини і громадянина користування об’єкта­ми загальнонародної і державної власності закріплено право при­ватної власності (ст. 41), передбачено право на працю і на страйк (ст. 44), а також розширено зміст ряду громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав і свобод.

Істотним надбанням нової Конституції є передбачені нею нормативно-правові і організаційні гарантії. Гарантами прав і свобод за Конституцією є насамперед Президент, Верховна Рада, Кабінет Міністрів, суди.

1.    ПОНЯТТЯ І ВИДИ ПРАВ, СВОБОД ТА ОБОВ’ЯЗКІВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

Терміни «права», «свободи» і «обов’язки» вживаються досить часто в національному праві різних країн світу, в тому числі й в українському праві. їм приділяється значна увага як в Конституції України, так і в законодавчих актах майже всіх галузей законо­давства: конституційного, адміністративного, фінансового, цивіль­ного, трудового, сімейного, кримінального тощо.

Важко знайти інший інститут сучасного міжнародного права, де б існувала така кількість договорів, пактів, угод, конвенцій, як щодо прав і свобод людини і громадянина. Десятки міжнародних договорів з гуманітарних питань — переконливий показник норма­тивної забезпеченості в галузі прав людини. Лише в рамках Між­народної організації праці (МОП) укладено понад 170 конвенцій, які безпосередньо стосуються прав людину. Якщо до цього додати результати діяльності органів ООН (Генеральна Асамблея, Еконо­мічна та Соціальна Ради), її спеціалізованих закладів (ЮНЕСКО, ВООЗ та ін.) та органів і установ, що діють відповідно до міжна­родних конвенцій (Комітет з питань ліквідації расової дискримі­нації, Комітет із прав людини, Комітет із проблем ліквідації дискри­мінації щодо-жінок тощо), секретаріату та управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Ради Безпеки ООН, Ради в справах жінки, Комісії міжнародного права, Міжнародного суду, численних міжнародних конференцій з питань прав людини,— то можна переконатися, що права людини в міжнародному праві посідають досить значне місце. Та й механізми реалізації, які використовуються в цій сфері, більше розвинуті, ніж в інших галузях і інститутах міжнародного права1.

Що ж собою являють поняття «права», «свободи», «обов’язки», з яких структурних елементів складаються, яку мають класифікацію, за якими видами розподіляються? У нормативних актах і літературі існує досить розмаїта характеристика і класифікація прав та де­мократичних свобод людини і громадянина. На жаль, і в теорії конституційного права немає єдиного, уніфікованого підходу до визначення цих понять та їх класифікації,

Одні автори стверджують, що основні права людини — це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах і які об’єктивно визначаються досяг­нутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціаль­ним) і мають бути рівними для всіх людей. При цьому права як певні можливості ототожнюються з поняттям «свободи», хоч вжи­вання останнього терміну визнається недоцільним2.

Інші вважають, що такі норми встановлені Законом та гаранто­вані державою і надають громадянину певні юридичні можливості для набуття матеріальних, соціальних та духовних благ. Такими благами можуть бути праця, освіта, відпочинок, матеріальне забезпечення у старості, при інвалідності тощо3.

Треті не розрізняють окремо поняття «права людини» та «права громадянина» і визначають лише останнє, розуміючи під правами громадянина забезпечені законом та владою можливості кори­стуватися свободою вибору та дії, участі у створенні сприятливих умов життя, привласнення соціальних благ та цінностей4. Найча­стіше у юридичній літературі права громадянина визначаються як міра та вид можливої поведінки, встановлені й захищені державою.

Можна погодитись з П. М. Рабіновичем та Б. В. Щетиніним, що свободи це ті ж права (тому їх часто ототожнюють між собою). Однак свободи мають свою специфікуй. Свобода — це конкретне соціальне становище людини або людей у їх взаємовідносинах з державою. Це образ можливої та дозволеної поведінки людини у суспільстві. Як і права людини, свободи — це соціальне благо суспільства, головний показник демократизму суспільства і держави, зокрема правової держави і громадянського суспільства.

За основними компонентами права людини та права громадяни­на, на нашу думку, співпадають. До того ж вони забезпечуються одними і тими ж державно-правовими, економічними та соціаль­ними механізмами.

Права і свободи людини і громадянина закріплені у міжнарод­ному праві у вигляді загальновизнаних стандартів, що містяться у міжнародних угодах та пактах.

Головна вимога забезпечення конституційних прав людини — дотримання принципу, за яким в усіх діях людини та громадянина, незалежно здійснюються вони державними чи приватними уста­новами або посадовими особами, першочергова увага приділяється охороні та захисту інтересів і потреб людини.

Паризька хартія для нової Європи (1990 р.) має спеціальний розділ, присвячений правам людини, демократії та верховенству закону. Глави держав і урядів держав-учасниць наради з питань безпеки і співробітництва в Європі визнали, що права людини й основні свободи належать кожній людині від народження, вони невід’ємні і гарантуються законом. їх додержання і повне здійснен­ня — основа свободи, справедливості і миру, а демократія є найкра­щою гарантією свободи виявлення своїх поглядів, терпимості щодо всіх груп у суспільстві та рівності можливостей для кожної людини.

У своїй основі право громадянина є завжди право на те, що потрібно людині, на що вона претендує або те, що закон їй надає, чим закон її забезпечує, що служить інтересам людини, задоволенню її потреб, що визначається як соціальне благо, соціальна цінність. Тому право громадянина є за своєю сутністю право на певне соціальне благо, певну соціальну цінність. Ці соціальні цінності, як бачимо з «Паризької Хартії для нової Європи», досить різнобічні, вони складаються із потреб та інтересів людини правового, політич­ного, економічного, культурного, соціального та іншого характеру.

Скажімо: право власності — економічне благо; право мирних зборів — соціальне та політичне благо; користування правом на культуру, освіту — культурна цінність тощо. Зрозуміло, що всі ці блага та цінності тісно пов’язані між собою, їх важко відокремити одне від іншого і уявити у чистому вигляді.

Права і свободи людини певною мірою позанаціональні і позатериторіальні; як загальнолюдська цінність, незалежна від націй, ідеологій, релігій, вони давно стали об’єктом міжнародно-правового регулювання.

Питання про співвідношення між правами людини та грома­дянина, як і співвідношення між правами та свободами, багато в чому визначаються Конституцією, яка, зрозуміло, не може вмістити всі права та свободи людини і громадянина, а лише найбільш важливі та суттєві з них.

Притаманна конституційним правам, свободам та обов’язкам громадян внутрішня єдність та соціальна обумовленість за наявністю різниці у конкретному змісті дає змогу характеризувати їх як сис­тему. Права та свободи людини і громадянина — це забезпечені Конституцією та іншими законами України можливості мати, володіти, користуватися та розпоряджатися економічними, політич­ними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і поведінки у межах закону. Права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією, як вказано у ст. 22, не є вичерпними, вони не можуть бути скасовані. Це означає, що коло прав та свобод людини може бути розширене при прийнятті нових законів, але не допускається звуження їх змісту і обсягу. Це нова і дуже важлива конституційна гарантія.

Конституція України піднесла права і свободи людини і гро­мадянина на якісно вищий рівень. Всі права людини однаково необхідні для розвитку особистості, а тому будь-які спроби їхнього ранжування с неприпустимим. Такий підхід повністю відповідає сучасній міжнародній практиці.

У Конституції значно посилені гарантії реалізації та захисту прав людини. Зафіксована ціла низка як традиційних, так і нових прав і свобод, починаючи з права на відшкодування за рахунок держави чи місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної їхніми незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю. Цікавим є положення про те, що «особа не несе відповідальності за відмову давати свідчення або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів» (ст. 63).

Особливе значення має можливість судового захисту прав і свобод. Згідно зі ст. 55 судовому захисту підлягають усі без винятку права і свободи, на відміну від радянських часів, коли судовий захист фактично був вибірковий: чимало скарг громадян на ущем­лення їхніх прав взагалі виключалося із судової юрисдикції.

У статті 29 Конституції закріплено суб’єктивне право кожної людини на свободу та особисту недоторканість. Це, однак, не означає, що людина може поводитись як заманеться, незалежно від чужої волі, без примусу. Таке розуміння свободи не відповідає обов’язку особи додержуватись Конституції, поважати права і свободи, честь і гідність інших осіб.

Свідомість поведінки людини багато в чому залежить від суспільного життя, середовища, в якому вона перебуває, допустимою є свобода вибору варіанту поведінки. Але Конституція надає людині свободу таким чином, щоб ця свобода не могла бути використана проти інтересів суспільства, держави та інших громадян. Тобто свобода громадянина є у своїй основі визнана або надана законом можливість користуватися і розпоряджатися тим або іншим соціальним благом, цінністю, задовольняти власний інтерес або якусь життєву потребу таким чином, аби не порушувати права інших людей, його вчинки мають бути правомірними.

Конституція України закріплює і гарантує права і свободи не тільки громадянина, але й людини. Причому права і свободи людини поставлені на перше місце. Це означає, що Україна відповідно до положень Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародного пакту про громадські та політичні права, положень, закріплених Загальною декларацією прав людини, на конституційному рівні ввела норми забезпечення прав і свобод лю­дини.

На території України можуть перебувати особи, які належать до громадянства іноземних держав, або взагалі без громадянства. Незважаючи на це, Конституція гарантує основні права і свободи кожної людини. Причому терміни «кожна людина», «кожний» пов­торюються у переважній більшості статей другого розділу Консти­туції.

Громадянство України — це належність фізичної особи до держави Україна, що проявляється у стійкому правовому зв’язку з суверенною Україною, завдяки чому вона набуває права та свободи громадянина України і виконує всі обов’язки громадянина за її законодавством, а також набуває право на захист себе та своїх інтересів з боку України як у межах української території, так і за її межами. Правовий статус громадян України визначається Законом про громадянство України.

Разом з тим кожна людина може або бути громадянином Ук­раїни, або перебувати в Україні, не маючи громадянства. Незважаю­чи на це, Україна визнає за кожною людиною (громадянином чи не громадянином) і гарантує комплекс загальнолюдських прав та свобод.

Питання класифікації та юридичного розуміння прав і свобод з давніх часів були предметом наукової думки. Досить згадати про класифікацію прав особи у Мілля або Дюгі, Есмена або Орну, Тарановського або Ковалевського. Розробці теоретичних питань прав та свобод людини значну увагу приділяв Михайло Драгоманов. Розглядаючи основні права та свободи людини як загальнолюдську цінність, Драгоманов вважав за необхідне надання національної форми цим цінностям, що дало б змогу враховувати національні особливості і найбільш повно та гармонійно втілити їх у життя5. Нові правові школи змінили акценти та пріоритети у тому, що відноситься до систематики прав та свобод людини, але принципових рішень не принесли. Виняток становить лише те, що пов’язано з так званим прайвесі, тобто подальшого відходу держави від втручання у особисте (приватне) життя людини.

При відсутності суперечностей у концептуальній побудові прав людини та особи, загальновизнаним є неприйняття державного контролю, який виходить за суворо окреслені межі. Відхиляється також державна опіка над людиною, за якою в умовах тоталітарних режимів пильно стежать, яку підслуховують, дисциплінують, на щось націлюють, попереджають тощо.

В зарубіжній літературі та міжнародно-правових актах існують різні підходи щодо класифікації основних прав і свобод людини та громадянина. Одні автори встановлюють групу соціально-еконо­мічних прав; політичні права та демократичні свободи; рівні права громадян; особисті права і свободи. Інші диференціювали систему прав та демократичних свобод на соціально-економічні, політичні права та особисті свободи6.

Треті всі права та свободи розподіляли на чотири групи: 1) соціально-економічні права і свободи; 2) політичні права і свободи; 3) особисті свободи громадян; 4) рівність прав громадян7.

Пропонувався розподіл прав громадянина: 1) як трудівника; 2) як громадсько-політичного діяча; 3) як особи8.

Заслуговує на увагу система класифікації основних прав люди­ни, запропонована американськими вченими у книзі «Права амери­канців як вони є і якими вони мають бути», що була видана у Нью-Йорці під редакцією професора Н. Дорсена. Всі права та свободи розподілені на 5 розділів (груп): 1) права громадян, що складають необхідні умови їх життя; 2) політичні права; 3) права, що забезпечують свободу особи; 4) права осіб, що підозрюються та звинувачують ся у злочинах, права неповнолітніх тощо; 5) права окремих категорій населення (молоді, жінок, військових, вчителів тощо)9.

Наближеною до сучасних проблем уявляється класифікація прав людини, зроблена Українським центром прав людини у своєму звіті про стан справ у галузі прав людини в Україні. Діяльність по забезпеченню основних прав і свобод людини в Україні тут охара­ктеризована за такими напрямками: політичні права і свободи; со­ціально-економічні права; міжнаціональні відносини; свобода слова; права дитини; політичні партії та громадські організації10.

У навчально-методичній літературі залежно від виду суб’єктів цих можливостей запропоновано розрізняти права людини, права нації, права людства. Основні права людини класифікуються насамперед за сферою суспільних відносин та характером потреб людини або цінностей, що виступають їх об’єктом».

З урахуванням міжнародно-правових актів та стандартів, загаль­нолюдських вимірів та цінностей побудовано розділ II Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», закріплена нова концепція прав людини. Конституція України рішуче відходить від патерналістичного розуміння прав, згідно з якими свої права людина отримує від держави.

Як це випливає із змісту Конституції України, основні права та свободи людини і громадянина доцільно класифікувати за такими ознаками: громадянські; політичні; економічні; соціальні; культурні права і свободи.

Це основні конституційні права громадянина. Вони конкре­тизуються, деталізуються у законодавчих актах, якими встановлю­ються засоби захисту таких прав. Конституційне право громадянина у той же час є інститутом відповідної галузі права і саме в останній воно знаходить розгорнуту конкретизацію, доповнення, необхідні для повної реалізації основного права у житті людини.

Зміст конституційних обов’язків складають загальні вимоги суспільства та держави до людини і громадянина у сфері соціальної дійсності. З цього приводу висловлюються різні точки зору. Скажімо Л. Д. Воєводін визначав конституційний обов’язок як закріплену в конституції потребу (необхідність), що приписує кожному грома­дянину певний вид та міру поведінки і відповідальність за неналежну реалізацію цього положення12.

Н. І. Матузов розглядав поняття «обов’язки» в межах соціальної відповідальності особи перед суспільством13.

Н. В. Вітрук поняття та зміст конституційних обов’язків пов’я­зував з їх соціально-правовою природою, у взаємодії моральних і правових факторів14.

В. А. Масленніков розглядає конституційні обов’язки як міні­мум вимог суспільства до особи, елементарні домагання потрібної (бажаної) поведінки, виконання яких абсолютно необхідне для нормального функціонування суспільства15.

Хоча вимоги певної поведінки людини та громадянина сфор­мульовані переважно у загальній формі, дещо абстрактно, проте їх імперативний характер не викликає сумнівів.

Ця особливість конституційних обов’язків громадянина по­яснюється тією обставиною, що держава при виборі засобу впливу на поведінку людини і громадянина поряд з правовими заборонами та дозволами використовує і такий, як постановка певної цілі або завдання.

Конституція України, ґрунтуючись на засадах Міжнародної хартії прав людини, встановлює права людини та громадянина як завдання, до виконання якого мають прагнути суспільство, держава з тим, щоб кожна людина і кожний державний орган завжди намагалися шляхом освіти та роз’яснення сприяти поважанню прав і свобод людини і забезпеченню шляхом національних і міжнарод­них прогресивних заходів загального і ефективного визнання і здійснення їх як серед народів інших держав, так і серед народів, що перебувають під юрисдикцією України.

Норми Конституції вимагають від людини і громадянина безу­мовного виконання тих мінімальних вимог, які властиві, як зазначено у Загальній декларації прав людини, «всім членам людської сім’ї», є основою свободи, справедливості та загального миру і разом з тим суттєво не обмежують його у прояві ініціативи та самостійності. Це означає, що для конституційних обов’язків характерним є їх тісний зв’язок з вимогами міжнародно-правових пактів про права людини та з морально-етичними вимогами суспільства і, що важливо — перенесення їх принципів до статей Конституції України.

Неповнота визначення понять конституційних обов’язків гро­мадянина згаданими вище дослідниками полягає, на нашу думку, саме тому, що вони не враховували норм міжнародних пактів у галузі прав людини.

Вимоги міжнародно-правових актів та загальнолюдської моралі втілюються, звичайно, і в інших нормах права, але в конституційних обов’язках їх «вага» значно більша, ніж в інших правових нормах. Можна навіть стверджувати, що в конституційних нормах ми спо­стерігаємо змістовні повторення багатьох норм-принципів, закладе­них у міжнародній Хартії прав людини (насамперед — у Загальній декларації прав людини, Міжнародних пактах про економічні, соціальні, культурні, громадянські та політичні права), а в деяких випадках — і пряме їх злиття. Отже, Конституційний принцип формування обов’язків людини та громадянина у порівнянні з нормами галузевого та поточного законодавства найбільш набли­жений до змісту міжнародно-правових пактів про права людини, а також до моральних вимог. Тобто йдеться про узагальнення юридичних обов’язків людини та громадянина, що випливають з міжнародних договорів України, але з позицій правових норм нашого суспільства.

Конституційний обов’язок — це різновид юридичного обов’яз­ку, під яким розуміється продиктована законодавством міра

Не перевірено

необхідної, обов’язкової поведінки людини. Як і конституційний, юридичний обов’язок надто важливий елемент правового статусу особи (людини і громадянина), суттєва частина юридичного змісту правовідносин тісно пов’язана з іншою її частиною. Юристам добре відома формула: «нема прав без обов’язків і нема обов’язків без прав». Права особи без обов’язків залишаються незахищеними і нереальними.

Отже, конституційні обов’язки можна визначити як морально-правові принципи, різновид юридичних обов’язків, які визначають обов’язкову (бажану) для всіх громадян і суспільства поведінку людини і громадянина у державно-правовій та соціальній сферах, їх зміст складають конституційні норми, узагальнені з позицій міжнародноправових актів та принципів загальнолюдської моралі.

Слід зазначити, що надмірне включення норм — принципів міжнародного права до конкретних законодавчих актів, до націо­нального законодавства не сприятиме ефективному виконанню юридичних обов’язків громадянами України. З цього приводу в літературі висловлена слушна думка-пропозиція: у законодавстві не слід зловживати включенням до актів політичних, моральних і т. п. норм. Вони «засмічують» правний комплекс, маючи зовсім інший механізм реалізації16.

Наведене вище дає змогу зробити висновки про суттєве значен­ня конституційних обов’язків у механізмі реалізації положень та норм Конституції України. Втілюючи вимоги міжнародних пактів про права людини, моральні принципи, конституційні обов’язки громадян сприяють розвитку демократії, розбудові правової держави. Разом з тим вони мають на меті забезпечити бажану з точки зору суспільства поведінку всіх громадян України.