Радник

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС

ПРЕМ’ЄР-МІНІСТРА ЯПОНІЇ

В. Кобрин

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

e-mail:Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

У статті комплексно досліджено конституційно-правовий статус Прем’єр-міністра

Японії. Детально проаналізовано його функції, повноваження та місце в системі органів

влади Японії.

Ключові слова: Прем’єр-міністр, Кабінет Міністрів, Японія.

Питання правового статусу глави уряду викликали і продовжують викликати

неабияке наукове зацікавлення в істориків, політологів та правознавців в галузі

конституційного права. Досвід зарубіжних держав для України в питанні

правового статусу глави уряду є цікавим, корисним та безцінним, адже після

повернення до редакції Конституції 1996 р. [1] та прийняття нового Закону

України “Про Кабінет Міністрів України” [3] виникають нові “старі” проблеми та

неузгодженості в цьому напрямку.

Ефективне здійснення главою уряду своїх повноважень на думку

В.В. Марченка значною мірою впливає на властивість соціально-політичних,

економічних й інших процесів у державі, тому конституційне закріплення статусу

позначеної посадової особи визначає лише специфіку розподілу повноважень між

гілками влади, але й обумовлює особливості прийняття важливих для держави

рішень щодо всіх аспектівжиттєдіяльності нації [11, с. 85].

Японія є однією з держав, де успішно функціонує інститут глави уряду, а тому

досвід цієї країни є актуальним і корисним для України. Японія – конституційна

монархія, в основу якої закладена британська парламентська модель та низка

положень цивільного законодавства Німеччини та Франції. Влада в країні поділена

на законодавчу (парламент), виконавчу (уряд) і судову (Верховний суд). Імператор

Японії згідно Конституції є “символом держави та єдності народу”, а також

головою країни та імператорської сім’їПрем’єр-міністр Японії (найкаку сорі-дайдзін, “Головний міністр Кабінету

Міністрів”) – глава уряду держави Японія, голова Кабінету Міністрів Японії.

Посада Прем’єр-міністра Японії була заснована 1885 року, разом із

формуванням першого в історії країни Кабінету Міністрів. Її затвердила

Конституція Великої Японської імперії та Імператорський рескрипт № 135 від

1889 року “Про урядову систему Кабінету Міністрів”. Згідно з цими

постановами Прем’єр-міністр очолював Кабінет Міністрів, але був у ньому як

primus inter pares (з лат. перший серед рівних). Він не мав усіх важелів

виконавчої влади і залежав від Імператора та голів військових відомств. На

практиці Прем’єр-міністр Японії був свого роду “адміністратором” уряду, не

виконуючи при цьому функції політичного лідера та не являючись центром

прийняття управлінських рішень [18].

Після прийняття Конституції 1947 року [2] в Японії формується

парламентсько-кабінетна система правління. Так, наприклад, відомий японський

конституціоналіст Акібо Ватанабе в своїй праці “Уряд і політика в сучасній

Японії” [4] зазначає, що Конституція Японії 1947 року хоч і була заснована на явних рекомендаціях США, та все таки закріпила політичну систему

парламентсько-кабінетного, а не президентського типу.

Правові основи діяльності уряду закріплені вКонституції Японії 1947 р. (ст. 65

– 75). Нормативно-правова база, котра регулює питання організації та діяльності

уряду Японії сформувалася в перші післявоєнні роки. Поряд з положеннями

Основного закону цю базу складають Закон про кабінет міністрів 1947 р. та Закон

про організацію державного управління 1948 р. [7, с. 158].

Кабінет Міністрів Японії (найкаку) – вищий орган виконавчої влади в Японії

складається з Прем’єр-міністра (найкаку-сорідайдзін), який очолює кабінет та

державних міністрів (кокому-дайдзін). Механізм обрання глави уряду на свою

посаду є досить цікавим і оригінальним, поряд з цим традиційно для

парламентарних монархій його здійснює парламент [12].

Згідно зі ст. 67 Конституції Японії Прем’єр-міністр висувається резолюцією

парламенту з числа членів парламенту. При цьому таке висування як правило

передує усім іншим справам парламенту. Якщо палата представників та палата

радників (в Японії двопалатний парламент) прийняли різні резолюції про

висування на посаду і на спільному засіданні обох палат згоди по кандидатурі

прем’єр-міністра не досягнуто, а також якщо палата радників (верхня палата

парламенту) не прийняла рішення протягом десяти днів після висування

кандидатури прем’єр-міністра палатою представників, то рішенням парламенту

буде вважатися рішення його нижньої палати – палати представників. Формально

ж прем’єр-міністр Японії згідно зі ст. 6 Конституції призначається на посаду

імператором по представленню парламенту. Якщо посада прем’єр-міністра Японії

стає вакантною, то кабінет в повному складі йде у відставку [8, с. 397].

Прем’єр-міністр як і державні міністри Японії повинен бути цивільною

особою. Під терміном “цивільна особа” розуміють особу, яка не перебуває на

військовій службі, не була в минулому професійним військовим та не пропагує

мілітаристської ідеології [10, c. 508].Прем’єр-міністр Японії наділений правом відстороняти державних міністрів

від виконання своїх обов’язків на власний розсуд (ст. 68 Конституції). На практиці

японські прем’єр-міністри використовують це право досить часто.

Прем’єр-міністр керує роботою кабінету міністрів. У випадку, коли глава

кабінету тимчасово не може виконувати свої повноваження, його функції виконує

один із міністрів кабінету при умові, що він був наперед уповноважений на таке

виконання самим прем’єр-міністром. Прем’єр-міністр має право покласти на себе

обов’язки будь-якого міністра чи доручити їх виконання іншому міністру, коли

хто-небудь із міністрів покинув свій пост [16].

Характеризуючи політико-правовий статус прем’єр-міністра, японські

дослідники зазвичай зазначають, що, з одного боку, глава уряду керує роботою

кабінету міністрів і є головним міністром, а з другого – безпосередньо керує

роботою канцелярії кабінету.

Конституційно-правовий статус прем’єр-міністра Японії включає в себе такі

повноваження:

– призначати на посаду державних міністрів і відправляти їх у відставку (ст. 68);

– здійснювати керівництво на засіданнях кабінету (ст. 66);

– брати участь та виступати на засіданнях парламенту (ст. 63);

– представляти законопроекти кабінету парламенту (ст. 72);

– звітувати перед парламентом про стан справ в державі в цілому та про

зовнішню політику;– давати згоду на притягнення державних міністрів до судової відповідальності

(ст. 75);

– контрасигнувати всі закони та урядові укази, підписані компетентними

державними міністрами (ст. 74) [6,c. 659 – 661].

В згаданому вище Законі про кабінет міністрів за прем’єром закріпленоя такі

повноваження:

– давати пропозиції (пропонувати) на розгляд кабінету основні напрямки

політики у важливих сферах державної діяльності (ст. 4);

– виконувати функції арбітра у випадках неясності чи невизначеності у

розмежуванні повноважень міжокремими міністерствами (ст. 7);

– призупиняти (до розгляду кабінетом) діяльність всіх інших органів виконавчої

влади та дії по їх розпорядженнях (ст. 8);

– призначати тимчасово виконуючого обов’язків прем’єр-міністра (ст. 9);

– призначати тимчасово виконуючих обов’язків державних міністрів (ст. 10)

[13].Крім того, повноваження прем’єр-міністра Японії закріплені і в інших

законодавчих актах. Наприклад, право прем’єр-міністра Японії проголошувати

надзвичайний стан передбачено в Законі про міліцію (ст. 71, 72), а право

проголошувати надзвичайний стан у зв’язку з стихійним лихом – в Законі про стихійні

лиха (ст. 105). Повноваження по реалізації вищого контролю і нагляду за силами

самооборониЯпонії прем’єр-міністр наділений Закономпро сили самооборони (ст. 7).

Окрім цього Прем’єр-міністра Японії має право видавати особливі дозволи на

діяльність громадських і негромадських організацій, згідно Закону про банки,

Закону про кредитування, Закону про фінансові товари і торгівлю та ін.

Не можна не звернути уваги і на законодавчий процес, в якому не останню

роль відіграє глава японського уряду. Так прийнятий парламентом закон

підписується міністром, який відповідальний за його виконання, контрасигнується

Прем’єр-міністром і лише тоді направляється Імператору для промульгації.

Водночас фігура прем’єр-міністра протягом тривалого проміжку часу

залишалася вкрай слабкою, про що детально писали японські юристи і політологи.

“Слабкість” прем’єр-міністра Японії проявлялася передусім у його

взаємовідносинах з іншими членами кабінету. Згідно зі ст. 2 Закону про кабінет

міністрів у попередній редакції прем’єр-міністр не міг виступати з програмними

пропозиціями з приводу проведення визначеного курсу у важливих сферах

державного управління до тих пір, поки такі пропозиції не були погодженні з

керівниками відповідних міністерств та відомств та не отримали їх повної

підтримки. Крім того, прем’єр-міністр не міг давати безпосередньо вказівки

міністерствам і відомствам, оскільки в такому випадку порушувався принцип

розподілу обов’язків, закріплений ст. 7 Закону про кабінет міністрів. Необхідність

узгоджувати свої рішення з керівниками міністерств і відомств в значній мірі

знизила ефективність діяльності прем’єр-міністра при настанні надзвичайних

ситуацій, проведення широкомасштабних реформ і перетворень тощо [18].

Саме тому одним з основних напрямків адміністративної реформи на межі ХХ–

ХХІ ст. стало те, що в офіційних японських документах називають “посиленням

політичного керівництва”. Під сильним політичним керівництвом насамперед

розуміється створення юридичних і організаційних передумов, необхідних для того,

щоб прем’єр-міністр був реальним лідером країни, незалежним від бюрократії і не

зв’язаним відомчими інтересами та міг самостійно ініціювати прийняття важливих

політичних рішень іззагальнонаціональних питань [7, с. 168].Поправки внесенні в Закон про кабінет міністрів, дають підстави

стверджувати, що прем’єр-міністр Японії – це не тільки головуючий, який веде

засідання кабінету. Тепер за ним закріплено право самостійно пропонувати курс

при формуванні основ зовнішньої політики і безпеки держави, в питаннях

фінансової політики, загального управління економікою, формування державного

бюджету, визначення структури і кадрового складу адміністративних органів. По

зазначеним питанням прем’єр-міністр наділений правом внесення своїх проектів

рішення кабінету міністрів та законопроектів безпосередньо на засідання кабінету,

обминаючи стадію внутрішнього урядового погодження. Така можливість в

значній мірі “звільняє йому руки” та підвищує ефективність управління у випадках

надзвичайних ситуацій [15].

Для забезпечення діяльності Прем’єр-міністра Японії створюється дорадчо-

консультаційний орган, який іменується канцелярією. При канцелярії Прем’єр-

міністра та міністерствах існує велика кількість комітетів та управлінь. Так при

канцелярії глави уряду Японії свою діяльність здійснює комісія по врегулюванню

екологічних конфліктів, комітет в справах державної безпеки, комітет в справах

справедливої торгівлі, управління в справах земель державної власності,

управління імператорського двору, управління в справах навколишнього

середовища тощо [9, с. 754–755].

В процесі вже згадуваної адміністративної реформи був збільшений штат

особистих радників (помічників) прем’єр-міністра. Крім того, прем’єр-міністр

надано право у випадку необхідності додатково залучати для роботи в секретаріаті

та канцелярії як державних службовців, так і осіб, працюючих в недержавній сфері

(вчених, науковців, підприємців тощо) [5, с. 572–591].

Серед атрибутів глави уряду – Прем’єр-міністра Японії можна виділити

емблему та урядову резиденцію. Потрібно відразу зазначити, що до 2001 року

Прем’єр-міністр Японії мав ще серед атрибутів штандарт, який сьогодні

використовують як штандарт міністра оборони Японії [17].Емблема Прем’єр-міністра Японії – золота павловнія на синьому тлі, яку

називають в цій країні моном. Мон (яп. мон, “візерунок”) – родова емблема в Японії.

Інші назви – монсьо (“герб”), мондокоро (“емблема”), камон (“родовий візерунок”)

тощо. Мон не є гербом, оскільки його дизайн не відповідає законам геральдики.

Однак його застосування як знаку для позначення приватної чи родової власності є

подібним до використання гербів у Європі. Урядова резиденція Прем’єр-міністра

Японії, яка служить його робочим кабінетом, знаходиться у Токіо в районі Тійода-ку

кварталі Наґататьо. Поруч з нею розташована Офіційна резиденція Прем’єр-міністра,

яка виконуєфункцію помешкання глави японського уряду [14].

Підсумовуючи зробимо висновок, що діяльність вищих органів державної

влади Японіїзабезпечується передусім діяльністю глави уряду – Прем’єр-міністра.

Аналіз його правового статусу свідчить проте, що це один з найсильніших глав

урядів у світі, адже маючи широкі повноваження у сфері виконавчої влади,

Прем’єр-міністр Японії відіграє і самостійну роль у державному механізмі.

Крім того, повноваження Прем’єр-міністра Японії не є надлишковими,

оскільки спрямовуються на реалізацію функцій, притаманних цьому інституту

влади

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. –

1996. – № 30. – Ст. 141.

2. Конституція Японії – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ndl.go.jp

3. Закон України “Про Кабінет Міністрів України” від 7 жовтня 2010 р. – [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/

4. Акио Ватанабэ. Правительство и политика в современной Японии / Ватанабэ Акио. –

Токио – 1993.

5. Арбузкин А. М. Конституционное право зарубежных стран : учеб. пособие /

А.М. Арбузкин. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Норма : Инфра-М. – 2010. – 704 с.

6. Избранные конституции зарубежных стран : учеб. пособие / отв. ред. Б.А. Страшун. –

М. : ИздательствоЮрайт ; ИДЮрайт. – 2011. – 795 с. – Серия : Основынаук.

7. Козырин А.Н., Глушко Е.К. и др. Правительство в зарубежных странах : Учебное пособие /

Подред. проф., д.ю.н. А.Н. Козыринаидоц., к.ю.н. Е.К. Глушко. – М. : Ось-89. – 2009. – 240 с.

8. Конституции зарубежных государств: Великобритания, Франция, Германия, Италия,

Соедин. Штаты Америки, Япония, Бразилия: учеб. пособие / [сост. сб., пер., авт. введ. и

вступ. ст. В.В. Маклаков]. – 7-е изд., перераб. и доп. – М. : Волтерс Клувер, 2010. – 656

с. 369-385, 385-402.

9. Конституционноеправо зарубежных стран : учебник / под общ. ред. М.В. Баглая, Ю.И. Лейбо

иЛ.М. Энтина. – 3-еизд., перераб. идоп. – М. : Норма : Инфра-М. – 2010. – 1088 с.

10. Конституційне право зарубіжних країн : Навч. Посібник / М.С. Горшеньова, К.О.

Закоморна, В.О. Ріяка та ін. ; За заг. ред. В.О. Ріяки. – 2-е вид., допов. і перероб. – К. :

Юрінком Інтер. – 2004. – 544 с.

11. Марченко В.В. Конституційно-правовий статус уряду у країнах ЄС (на прикладі

Франції, Федеративної Республіки Німеччини, Іспанії) : Монографія / В.В. Марченко. –

К. : Алерта. – 2010. – 216 с.

12. Офіційний сайт Кабінету Міністрів Японії. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.cao.go.jp/index-e.html

13. Офіційний сайт Парламентської Бібліотеки Японії. – [Електронний ресурс]. – Режим

доступу : http://www.ndl.go.jp/en/index.html

14. Офіційний сайт Прем’єр-міністра Японії. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.kantei.go.jp/foreign/index-e.html

15. Сенаторов А.И. Очерки административной реформы в Японии // Отв. ред. к.и.н.

В.Н. Павлятенко. – М. : РАН. Ин-тДал. Востока. – 2004. – 184 с.

16. Стрельцов Д.В. Система государственного управления Японии в послевоенный период

/ Д.В. Стрельцов. – М. : МАКС Пресс, 2002. – 304 c

17. Флаги Вооруженных сил Японии. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://geraldika.ru/symbols/5177

18. Kenji Hayao. The Japanese prime minister and public policy / Hayao Kenji. – Pittsburgh :

University of Pittsburgh Press. – 1993. – 354 p.

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО

АНАЛІЗ СПІВВІДНОШЕННЯ ЗМІСТУ ТЕРМІНІВ

“ЗАСАДА” І “ПРИНЦИП” КРІЗЬ ПРИЗМУ

ПРАВОВИХ ПОЗИЦІЙ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

В. Божко

Полтавський національний технічний університет імені Ю. Кондратюка

Проспект Першотравневий, 24, 36011 Полтава, Україна

Стаття присвячена аналізу співвідношення змісту термінів “засада” і “принцип”

відповідно до правових позицій, сформульованих Конституційним Судом України. Не

дивлячись на непослідовну позицію єдиного органу конституційної юрисдикції, зроблено

висновок про близькість, але не тотожність досліджуваних термінів, адже перша

категорія охоплює значно більше правових явищ.

Ключові слова: засада, принцип, Конституційний Суд України.

Аналіз вітчизняного законодавства не дав нам вичерпної відповіді на питання

щодо співвідношення змісту термінів “засада” і “принцип”, але засвідчив, що

законодавець прагне розмежувати їх зміст, однак це йому не дуже вдається. Саме

тому звернемо свою увагу на дослідження правових позицій Конституційного

Суду України (далі – КСУ) як єдиного органу конституційної юрисдикції,

діяльність якого спрямована в тому числі й на офіційне тлумачення Конституції та

законів України (ст. 150 Конституції України), для того, щоб виявити його

розуміння щодо співвідношення змісту названих категорій.

Актуалізує наше дослідження той факт, що в назві багатьох вітчизняних

нормативно-правових актів використовується термін “засада”, а не “принцип”. До

того ж, актуальність такого аналізу, на нашу думку, зумовлена ще й тим, що

відповідно до ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами визначаються:

засади регулювання праці й зайнятості (пункт 6); засади регулювання

демографічних та міграційних процесів (пункт 10); засади утворення і діяльності

політичних партій, інших об’єднань громадян, засобів масової інформації

(пункт 11); засади місцевого самоврядування (пункт 15) тощо Тобто, скажімо, ухваливши в першому читанні проект Трудового кодексу

України, або прийнявши Закон України “Про оплату праці”, внормувавши

механізм правового регулювання оплати праці, встановивши, врешті-решт,

розмір мінімальної заробітної плати, – чи не вийшла Верховна Рада України за

межі своїх повноважень? Адже відповідно до ч. 1 п. 6 ст. 92 Конституції України

вона може визначати виключно засади регулювання праці і зайнятості. До того

ж, згідно ч. 2 ст. 6 Основного Закону України, органи законодавчої, виконавчої та

судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією

межах і відповідно до законів України. Цьому припису відповідає і диспозиція

останнього абзацу ст. 85, згідно з якою Верховна Рада України здійснює й інші

повноваження, які відповідно до Конституції України віднесені до її відання. Але

ж, у жодній нормі Основного Закону України парламент нібито не наділений

повноваженнями внормовувати відносини оплати праці. Можливо, таке

повноваження і випливає з п. 6 ч. 1 ст. 92, бо засади регулювання праці

охоплюють і оплату праці?Отже, пам’ятаючи тезу О.С. Піголкіна про те, що в мові не може бути двох

різних термінів, які б мали однакове значення [1, с. 114], спробуємо виявити

позицію Конституційного Суду України щодо цієї, вже не зовсім лінгвістичної, а

швидше юридичної ситуації.

Науково-теоретичною основою дослідження стали праці О.С. Піголкіна [1],

О.В. Зайчука [30], П.Д. Пилипенка [31].

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим

присвячується дана стаття. Віддаючи належне науковому доробку названих

дослідників, співвідношення змісту досліджуваних термінів не було предметом їх

спеціального аналізу.

Метою нашого дослідження є пошук відповіді на запитання щодо

співвідношення змісту термінів “принцип” і “засада”.

Виявляється, що при використанні досліджуваних термінів і єдиний орган

конституційної юрисдикції не є термінологічно бездоганним. Так, лише в одному

своєму Рішенні від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004 іменник “справедливість” він

використовує в таких контекстах: “ідеологія справедливості”, “ідея справедливості”,

“вимоги справедливості”, “справедливість – властивість права”, врешті-решт,

“справедливість – одна з основних засад права” і “принцип справедливості” [2].

Тобто, на думку КСУ справедливість є водночас не лише ідеєю, ідеологією, але

й принципом і засадою права. В цьому ж Рішенні про “верховенство права” КСУ

говорить не лише як про принцип демократичного суспільства, але й як про засаду.

В іншому Рішенні КСУ розмірковує про “засади рівності” та “принцип

рівності” [3]. І якщо наведені приклади використання досліджуваних термінів єдиним органом

конституційної юрисдикції в Україні породили впевненість щодо синонімічності їх

змісту, то аналіз інших правових позицій засвідчив, на нашу думку, його

термінологічну легковажність приформулюваннімотивувальної частини своїх рішень.

Адже, КСУ використовує не лише такі терміни як “загальні принципи права” [4],

“загальнодемократичні принципи” [5], “загальновизнані принципи сучасного права”

[6], “загальновизнані правові принципи” [7], “загальновизнані принципи права” [8], але

й навіть “загально-правові засади” – в резолютивній частині свого рішення [8]. Хоча,

при цьому, навіть не намагається пояснити, наприклад, чим загальновизнані принципи

права відрізняються від загально-правових засад.

Ще більше ускладнюють розуміння сутності досліджуваних термінів наступні

формулювання КСУ. Так, обґрунтовуючи свою правову позицію в Рішенні від 16

січня 2003 року № 1-рп/2003, єдиний орган конституційної юрисдикції виходить з

того, що “засадничими є положення Конституції України” [9], натомість в своєму

Рішенні від 10 травня 2000 року № 8-рп/2000 “виходить з Конституції України, яка

визначає принципові положення” [10].

Згідно ст. 71 Конституції України вибори до органів державної влади та

органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального,

рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування, про що нагадує

КСУ в аб. 6 п. 3 мотивувальної частини свого Рішення від 19 жовтня 2009 року

№26-рп/2009 [11]. Однак, у своєму Рішенні від 24 березня 2005 року № 3-рп/2005

стверджує, що “Конституція України закріпила засади виборчого права,

встановивши, що вибори до цих органів є вільними і відбуваються на основі

загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування” [12].

Тут доречно, напевно, нагадати, що відповідно до ст. 1 Закону України “Про

вибори Президента України” від 5 березня 1999 року№ 474-XIV, яка в редакції Закону України від 18 березня 2004 року №1630-IV має назву “Основні засади виборів

Президента України”, Президент України обирається громадянами України на основі

загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Крім

того, про те, що законність та заборона незаконного втручання будь-кого у цей процес,

публічність, рівність всіх кандидатів тощо є саме засадами виборчого процесу вказано

і в ч. 2 ст. 11 названого Закону. Хоча в своєму Рішенні від 22 грудня 2004 року №22-

рп/2004 КСУ наполягав на “дотриманні засад загальних, рівних, вільних і

справедливих виборів, законності, прозорості та відкритості виборчого процесу як

основних принципів виборчого права, встановлених Конституцією України” [13].

Тобто засади виборчого права є водночас його основними принципами?

Зверніть також увагу на абзац 1 пункту 3 Окремої думки судді

Конституційного Суду України В.М. Шаповала стосовно згаданого Рішення, в

якій, розмірковуючи над змістом принципу рівності, він приходить до висновку,

що “зазначений принцип є ключовою засадою у правозастосуванні”.

На нашу думку правова позиція КСУ щодо співвідношення змісту

досліджуваних термінів красномовно виявляється також і в його Рішенні від 17

жовтня 2002 року №17-рп/2002, відповідно до якого “Верховна Рада України …

складається із чотириста п’ятдесяти народних депутатів … обраних на основі

виборчого права … функціонує на засадах колегіальності … за демократичним

принципом прийняття рішень” [14].

Хотілось би привернути увагу і до Рішення від 17 квітня 2003 року № 9-

рп/2003, в якому КСУ поставив знак рівності між досліджуваними категоріями,

сформулювавши наступним чином свою правову позицію: “Конституційний Суд

України, вирішуючи порушене в конституційному поданні питання, виходить з

того, що у статті 71 Конституції України встановлено засади (принципи) виборчого

права України” [15]. Про тотожність цих термінів говорить ізаконодавець. Адже згідно ст. 2 Закону

України “Про Центральну виборчу комісію” від 30 червня 2004 року, під назвою

“Основні принципи діяльності Комісії”, вказано наступне: “Комісія відповідно до

своїх повноважень забезпечує дотримання передбачених Конституцією України та

законами України принципів ізасад виборчого і референдумного процесів” [16].

Відповідно до ст. 129 Конституції України законність, рівність усіх учасників

судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини,

змагальність сторін тощо є основними засадами судочинства. Тому і в своєму

Рішенні від 27 січня 2010 року №3-рп/2010 КСУ теж розмірковує про “основні

засади судочинства” [17]. Однак, у Рішенні від 30 червня 2009 року №16-рп/2009

говорить, що “судове рішення повинно базуватись на принципах неупередженості,

незалежності, змагальності сторін та рівності усіх учасників судового процесу”

[18], одночасно стверджуючи, що “обов’язковість рішень суду є однією із

основних засад судочинства, яка гарантує ефективне здійснення правосуддя” [18].

Отже, чи можна вважати доведеним той факт, що “принцип” і “засада” є

тотожними термінами і відображають одне і те ж явище? У читача, мабуть,

виникне запитання: навіщо далі аналізувати правові позиції КСУ, якщо вони такі

термінологічно багатоманітні? Маємо визнати певне підґрунтя для такого

висновку, а тому вважаємо, що єдиний орган конституційної юрисдикції повинен

більш виважено формулювати свої правові позиції, адже його рішення є

загальнообов’язковими до виконання. Окрім того, слід погодитись з тим, що в

окремих рішеннях КСУ таки можна відшукати і певне раціональне зерно для

розмежування змісту досліджуваних термінів. Так, у Рішенні від 10 червня 2003 року №11-рп/2003 КСУ стверджує наступне: “Засади правового регулювання

відносин власності та її форми встановлено Конституцією України. Основним

Законом України, зокрема, визначено суб’єкти та об’єкти права власності,

закріплено рівність суб’єктів права власності перед законом, гарантії права

власності й обов’язки власників, положення про те, що сама власність не повинна

використовуватися на шкоду людині і суспільству” [19].

Раціональність наведеної правової позиції КСУ вбачаємо в тому, що, на його

думку, засади правового регулювання відносин власності охоплюють такі явища,

як суб’єкти та об’єкти права власності, гарантії права власності й обов’язки

власників, тезу про те, що сама власність не повинна використовуватися на шкоду

людині й суспільству. Тобто за своїм змістом засади правового регулювання

відносин власності охоплюють значно більше правових явищ, аніж принципи

правового регулювання цих відносин.

Відповідно до Рішення КСУ від 12 червня 2007 року №2-рп/2007

“Конституцією України передбачено загальні засади утворення і діяльності

політичних партій” [5]. А в попередньому реченні цього ж рішення він стверджує,

що “Конституція України допускає додаткове унормування законом загальних

засад утворення і діяльності політичних партій за умови дотримання

загальнодемократичних принципів”. Шкода, що при цьому КСУ не звернув уваги

на п. 11 ч. 1 ст. 92 Конституції України, відповідно до якої виключно законами

України визначаються засади утворення і діяльності політичних партій.

Однак, у своєму Рішенні від 3 березня 1998 року №2-рп/98 КСУ стверджує, що

“згідно з пунктом 11 частини першої статті 92 Конституції України засади

утворення і діяльності політичних партій, інших об’єднань громадян визначаються

виключно законами України. Це означає, що законами України визначаються

основні, вихідні положення, на яких ґрунтуються утворення і діяльність

політичних партій та інших об’єднань громадян” [20].У своєму Рішенні від 16 жовтня 2007 року №9-рп/2007 КСУ також наголошує:

“Створення структури партійних організацій політичних партій належить до

основоположних засад їх діяльності” [21]. Це є свідченням того, що термін

“засада” охоплює значно більшу кількість явищ, аніж термін “принцип” та

визначає основні, вихідні положення певного явища.

Підтвердження цього можна відшукати і в Рішенні КСУ від 10 червня 2010

року № 15-рп/201, згідно якого “однією із засад правової системи України є

визнання і дія принципу верховенства права” [22]. Тобто, принцип є елементом,

складовою засад правової системи України.

У своєму Рішенні від 13 травня 1998 року №6-рп/98 КСУ сформулював

правову позицію, відповідно до якої “основоположні принципи місцевого

самоврядування закріплені в Конституції України (розділ XI)” [23]. Однак згодом,

у Рішенні від 18 червня 2002 року №12-рп/2002 він стверджує інше: “У розділі XI

“Місцеве самоврядування” Конституції України, зокрема, визначено засади

організації і діяльності місцевого самоврядування як конституційно-правового

інституту” [24]. І далі: “Установивши в статтях 140-145 Конституції України

основні засади функціонування місцевого самоврядування, його органів,

матеріальну і фінансову основу тощо, Конституція України решту питань

організації місцевого самоврядування, формування, діяльності та відповідальності

його органів віднесла до визначення законом” [24].

Проте, по-перше, загальновизнано, що правовий інститут є сукупністю норм

права [30, с. 388], а тому, на нашу думку, не коректно говорити про засади організації та діяльності місцевого самоврядування як конституційно-правового інституту. По-

друге, не зовсім зрозуміло, що саме визначено в Розділі XI Конституції України:

принципи чи засади функціонування місцевого самоврядування? Виходячи із

попередньої правової позиції КСУ, можна вважати, що засади. “Решта питань

організаціїмісцевого самоврядуваннямає бути визначена законом”, – вказавКСУ. Але

ж, відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України

визначаються засади місцевого самоврядування. Впевнені, що не потрібно нагадувати

про те, що сам КСУ не схильний поширювати дію загального терміну “закон” на

Конституцію України. Отже, відповідно до Основного Закону України засади

місцевого самоврядування мають бути визначені виключно в законі, а згідно правової

позиції КСУ – вони вже визначені в Конституції України. То як же вирішити колізію,

створену КСУ? Однак, чи не перевищив своїх повноважень парламент, прийнявши

Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 року, яким,

відповідно до преамбули, визначив не лише засади місцевого самоврядування в

Україні, але і його “систему та гарантії, засади організації та діяльності, правового

статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування” [25]?

Цікавим також є той факт, що лише ст. 5 названого закону містить, як випливає з її

назви, основні принципи місцевого самоврядування. Тобто місцеве самоврядування в

Україні здійснюється на таких принципах, як: народовладдя; законність; гласність;

судового захисту правмісцевого самоврядування тощо.

Щоправда, відповідно до Рішення КСУ від 27 травня 2008 року №11-рп/2008

“Основний Закон держави визначає загальні засади місцевого самоврядування в

Україні (розділ XI), на основі та на виконання яких приймаються закони, що

безпосередньо врегульовують питання організації місцевого самоврядування,

формування, діяльності та відповідальності органів місцевого самоврядування”

[26]. І далі: “Засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності

органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначено у Законі України

“Про місцеве самоврядування в Україні”” [26]. Тобто в Конституції України визначено загальні засади, а безпосередньо

врегульовують відносини – норми закону (чи визначають просто засади)? А як тоді

бути із приписом частини 3 ст. 8 Конституції України, що її норми є нормами

прямої дії, що ж вони тоді внормовують? До того ж у Рішенні від 18 червня 2002

року №12-рп/2002 КСУ стверджував, що в розділі XI Конституції України

визначено засади організації і діяльності місцевого самоврядування як

конституційно-правового інституту, а тепер стверджує, що засади організації

місцевого самоврядування, формування, діяльності та відповідальності органів

місцевого самоврядування має бути визначено законом.

Разом з тим, стає очевидним, що зміст терміну “засада” є ширшим, аніж

терміну “принцип”, хоча зміст першого чітко не визначив ані законодавець, ані

КСУ. Крім того, варто згадати, що відповідно до ст.140 Конституції України та

частини 1 ст. 2 названого Закону місцеве самоврядування – це право

територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в

межах Конституції і законів України. А якщо воно ототожнюється із правом

територіальної громади, тобто визначає межі можливої поведінки одного із

суб’єктів конституційно-правових правовідносин, то, по-перше, чи можуть взагалі

існувати принципи, які визначають здійснення будь-якого права? Адже принципи

визначають основні напрямки, засади правового регулювання. Тобто існують

принципи лише того, що є об’єктом правового регулювання. А чи може право, як

елемент правового статусу суб’єкта права, знаходитись в сфері правового впливу,чи воно є його результатом? По-друге, який зміст може мати принцип “судового

захисту прав місцевого самоврядування”, – тобто захист прав права?

У Рішенні від 2 березня 1999 року №2-рп/99 КСУ констатує, що згідно пункту

5 частини першої статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради

України належить визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики. “Під

державною політикою розуміються стратегічні напрями діяльності держави в

економічній, соціальній, правовій та інших сферах її внутрішнього життя, а також

у сфері відносин з іншими державами. Натомість засади внутрішньої і зовнішньої

політики – це відправні ідеї стратегічної лінії діяльності держави у названих

сферах. Вони є базою для проведення політики органами виконавчої влади” [27].

Тобто засади – це те підґрунтя, на основі якого здійснюється певна діяльність;

це ідеї, які визначають стратегічний напрям діяльності держави в будь-якій сфері

життєдіяльності суспільства.

У названому Рішенні КСУ далі стверджує: “Цінова політика … є однією із

складових частин внутрішньої економічної і соціальної політики держави.

Конституційне повноваження Верховної Ради України на визначення засад цієї

політики реалізоване нею, зокрема, у Законі України “Про ціни і ціноутворення”,

який сформулював основні принципи встановлення, застосування цін і тарифів та

організації контролю за їх дотриманням на території України” [27].

Таким чином, реалізація засад здійснюється через формування принципів.

Тобто засади визначають зміст принципів, а останні є похідними від засад. Іншими

словами, парламент визначає засади, формулює принципи правового регулювання

оплати праці. А Кабінет Міністрів України, відповідно до пункту 3 ст.116

Конституції України, забезпечує проведення політики у сфері праці й зайнятості

населення, соціального захисту, в тому числі й оплати праці.Відповідно до Рішення КСУ від 10 лютого 2000 року №2-рп/2000 “засади

цінової політики – це відправні, вихідні ідеї, які виражають найважливіші

підвалини і закономірності політики цін, в той же час – це відносно самостійна,

відокремлена від конкретного регулювання цін і тарифів категорія. Головною

метою засад цінової політики є спрямування і забезпечення збалансованості

усього механізму ціноутворення, єдності в регулюванні відносин у цій сфері” [28]. І

далі: “Невід’ємною частиною реалізації засад політики ціноутворення в державі є

визначення механізму та конкретних органів, на які покладено обов’язки щодо

забезпечення виконання політики в цій сфері” [28].

Отже, засади визначають найважливіші підвалини і закономірності певного

явища. Їх метою є збалансування, узгодження здійснюваного впливу. При цьому

реалізація засад здійснюється через визначення механізму та конкретних органів,

на які покладено обов’язки щодо реалізації такої політики.

І, нарешті, в Рішенні від 9 липня 1998 року №12-рп/98 КСУ вказує: “Визнаючи

важливість права на працю як основи життєдіяльності людини, Конституція

України закріплює та гарантує основні трудові права громадян і встановлює, що

засади регулювання праці й зайнятості визначаються виключно законами України.

Найбільш соціально важлива частина трудових відносин, яка охоплюється

конституційним поняттям “засади регулювання праці й зайнятості”, визначається

лише законом, решта – іншими нормативно-правовими актами” [29]. І далі:

“Шляхом укладення трудового договору з роботодавцями громадяни реалізують

своє конституційне право на працю… Саме тому основні елементи інституту

трудового договору (порядок укладення трудового договору, його зміст, гарантії

працівникам при укладенні, зміні та припиненні трудового договору, підстави припинення договору тощо) як такі, що мають засадничий характер, повинні

врегульовуватись лише законом”, – узагальнює КСУ [29].

Єдиний орган конституційної юрисдикції названою правовою позицією не лише

дає найбільш вичерпну відповідь на питання про те, які явища охоплюють засади

регулювання праці й зайнятості та як засади співвідносяться із принципами, але й

породжує низку додаткових запитань. По-перше, сумнівним є визнання засад

елементом, частиною трудових відносин, а не вектором, який визначає напрям їх

правового регулювання. Тобто, якщо в своїй правовій позиції, сформульованій в

Рішенні від 2 березня 1999 року №2-рп/99, засади визначали ідеї, підґрунтя, але не

були елементом, частиною відносин ціноутворення, то в Рішенні від 9 липня 1998

року №12-рп/98 засади становлять частину трудових відносин. Натомість

загальновизнано, що суспільні відносини, які врегульовані нормами права,

складаються із суб’єкта, об’єкта, врешті-решт суб’єктивного права та юридичного

обов’язку [30, c. 436]. То до якої із названих складових входять засади регулювання?

По-друге, на думку КСУ основними елементами інституту трудового договору

є порядок укладення трудового договору, його зміст, гарантії працівникам при

укладенні, зміні та припиненні трудового договору, підстави припинення договору

тощо. Однак, загальновизнано, що правові інститути складаються виключно із

сукупності правових норм [30, c.388]. А тому сумнівним є віднесення, скажімо,

порядку укладення трудового договору, чи його змісту до норми права –

загальнообов’язкових правил поведінки.По-третє, оскільки складовими правового інституту є норми права, однією із

властивостей яких є формальна визначеність [30, с. 387], важко уявити як вони (як

елемент інституту трудового договору) не лише можуть, але й повинні

врегульовуватись законом! Тобто Конституційним Судом України норма права

визнається об’єктом правового впливу, хоча на нашу думку, вона є засобом, за

допомогою якого здійснюється правове регулювання суспільних відносин.

Сумнівною також є можливість визначення змісту трудового договору за

допомогою закону, адже, як справедливо стверджує П.Д. Пилипенко, одним із

принципів правового регулювання трудових відносин є договірне встановлення

умов праці [31, с. 51]. Гарантії працівникам при укладенні, зміні та припиненні

трудового договору, підстави припинення договору – чи все це взагалі може бути

предметом правового регулювання? До того ж КСУ не навів вичерпного переліку

основних елементів інституту трудового договору, які через засадничий характер

мають врегульовуватись лише законом.

Таким чином, в результаті дослідження було виявлено, що “засада” і

“принцип” є дуже близькими, але не тотожними категоріями, тобто вони не є

синонімами. Саме тому і законодавець, і КСУ іноді навіть їх використовують у

схожому значенні. Однак, ретельний аналіз засвідчив, що термін “засада” є

ширшим за своїм змістом та охоплює також і ті явища, які окреслюються

категорією “принцип”. Так, наприклад, засади правового регулювання оплати

праці, керуючись правовими позиціями КСУ, охоплюють принципи та функції

оплати праці, її правовий режим та механізм правового регулювання; визначають

суб’єктів оплати праці, їх правосуб’єктність, гарантії реалізації ними свого

правового статусу тощо. Але принципи оплати праці є найважливішою складовою

цих засад, адже саме вони зумовлюють зміст всіх інших її компонентів.

Саме тому переконані, що зміст терміну “принцип” можна розкрити через

ширшу за своїм змістом категорію “засада”, а не навпаки

1. Язык закона / Под ред. А.С.Пиголкина. – М.: Юрид. лит-ра, 1990. – 200 с.

2. Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 //

Офіційний вісник України. – 2004. – №45. – Ст.2975.

3. Рішення Конституційного Суду України від 6 грудня 2001 року № 17-рп/2001 //

Офіційний вісник України. – 2001. – №50. – Ст.2239.

4. Рішення Конституційного Суду України від 24 березня 2005 року № 2-рп/2005 //

Офіційний вісник України. – 2005. – №13. – Ст.674.

5. Рішення Конституційного Суду України від 12 червня 2007 року № 2-рп/2007 //

Офіційний вісник України. – 2007. – №54. – Ст.2183.

6. Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп // Офіційний

вісник України. – 1997. – №20. – С.117.

7. Рішення Конституційного Суду України від 11 липня 1997 року № 3-зп // Офіційний

вісник України. – 1997. – №29. – С.85.

8. Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 //

Офіційний вісник України. – 2004. – №50. – Ст.3288.

9. Рішення Конституційного Суду України від 16 січня 2003 року № 1-рп/2003 //

Офіційний вісник України. – 2003. – №5. – Ст.192.

10. Рішення Конституційного Суду України від 10 травня 2000 року №8-рп/2000 //

Офіційний вісник України. – 2000. – №37. – Ст.1592.

11. Рішення Конституційного Суду України від 19 жовтня 2009 року № 26-рп/2009 //

Офіційний вісник України. – 2009. – №82. – Ст.2793.

12. Рішення Конституційного Суду України від 24 березня 2005 року № 3-рп/2005 //

Офіційний вісник України. – 2005. – №13. – Ст.675.

13. Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004 //

Офіційний вісник України. – 2004. – №52 (частина 1). – Ст.3455.

14. Рішення Конституційного Суду України від 17 жовтня 2002 року № 17-рп/2002 //

Офіційний вісник України. – 2002. – №44. – Ст.2045.

15. Рішення Конституційного Суду України від 17 квітня 2003 року № 9-рп/2003 //

Офіційний вісник України. – 2003. – №17. – Ст.791.

16. Про Центральну виборчу комісію: Закон України від 30 червня 2004 року № 1932-IV //

Відомості Верховної Ради України. – 2004. – №36. – Ст.448.

17. Рішення Конституційного Суду України від 27 січня 2010 року № 3-рп/2010 //

Офіційний вісник України. – 2010. – №9. – Ст.466

18. Рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2009 року № 16-рп/2009 //

Офіційний вісник України. – 2009. – №52. – Ст.1800.

19. Рішення Конституційного Суду України від 10 червня 2003 року № 11-рп/2003 //

Офіційний вісник України. – 2003. – №25. – Ст.1217.

20. Рішення Конституційного Суду України від 3 березня 1998 року № 2-рп/98 //

Офіційний вісник України. – 1998. – №24. – Ст.896.

21. Рішення Конституційного Суду України від 16 жовтня 2007 року № 9-рп/2007 //

Офіційний вісник України. – 2007. – №80. – Ст.2980.

22. Рішення Конституційного Суду України від 10 червня 2010 року № 15-рп/2010 //

Офіційний вісник України. – 2010. – №52. – Ст.1745.

23. Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1998 року № 6-рп/98 //

Офіційний вісник України. – 1998. – №23. – Ст.851.

24. Рішення Конституційного Суду України від 18 червня 2002 року № 12-рп/2002 //

Офіційний вісник України. – 2002. – №26. – Ст.1233.

25. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21 травня 1997 року //

Відомості Верховної Ради України. – 1997. – №24. – Ст.170. 132 В. Божко

26. Рішення Конституційного Суду України від 27 травня 2008 року № 11-рп/2008 //

Офіційний вісник України. – 2008. – №40. – Ст.1328.

27. Рішення Конституційного Суду України від 2 березня 1999 року № 2-рп/99 //

Офіційний вісник України. – 1999. – №10. – Ст.396.

28. Рішення Конституційного Суду України від 10 лютого 2000 року № 2-рп/2000 //

Офіційний вісник України. – 2000. – №30. – Ст.1284.

29. Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 1998 року № 12-рп/98 //

Офіційний вісник України. – 1998. – №32. – Ст.1209.

30. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред. О.В. Зайчука,

Н.М.Оніщенко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.

31. Трудове право України: Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч.

закл. / П.Д.Пилипенко, В.Я.Буряк, З.Я.Козак та ін.; За ред. П.Д.Пилипенка. – К.:

Концерн Видавничий Дім “ІнЮре”, 2004. – 536 с.

ВИНИКНЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ЮСТИЦІЇ

В НІМЕЧЧИНІ

О. Якимець

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська,1, 79000 м. Львів, Україна

Досліджено історію виникнення адміністративного судочинства в Німеччині та

передумови його формування. Проаналізовано структуру адміністративних судових

органів німецьких земель ХІХ ст.

Ключові слова: адміністративний суд, виникнення, державне управління,

адміністрація, Німеччина.

Необхідною умовою вирішення завдання побудови правової держави є

дотримання законності діяльності органів державної влади та місцевого

самоврядування. Зміцнення законності та правопорядку, покращення роботи

державного апарату набуває особливого значення в сучасний період – період

реалізації правової реформи. Серед державних органів, що борються з

правопорушеннями в діяльності державного апарату, органів місцевого

самоврядування, важливе значення відіграють адміністративні суди. На сьогодні

становлення системи адміністративної юстиції в Україні не завершено, а тому

врахування досвіду іноземних країн є корисним для українського законодавства і

правозастосовної практики.

Найкраще еволюцію адміністративної юстиції можна проаналізувати,

спираючись на німецький досвід. Виникнення адміністративної юстиції в

Німеччині пов’язано з другою половиною ХІХ ст., тоді, коли в більшості

європейських країн почали відбуватися демократичні зміни. Вплив ідеології

Французької революції та розвиток німецької філософії права зумовили

виникнення і розповсюдження в Німеччині концепцій правової держави, яка

протиставлялася поліцейській. Не парламентські інститути, а саме судовий

контроль і обмеження управлінської діяльності правом були основними

елементами системи правової держави. З огляду на те, що основний акцент

німецької правової теорії був зроблений саме на створенні правових гарантій

законності управління та їх забезпеченні системою ефективного судового

контролю адміністрації, ідея адміністративної юстиції посідала в концепції

правової держави центральне місце. Однак перші спроби її практичного здійснення

закінчилися невдачею.Ще на початку XIX ст., в епоху “великих реформ” Г. Штейна і К. Гарденберга,

уряд Прусії дозволив фізичним особам “звертатися до судового захисту проти явно

незаконних поліцейських приписів”. Однак внаслідок зміни політичної ситуації “на

практиці ці закони не застосовувалися, а в 1844 році були скасовані і формально”

[3, с. 22]. У 1848 р. передача функцій охорони прав людини загальним судам і

ліквідація участі адміністрації у вирішенні правових питань були проголошені

Франкфуртською імперською конституцією. Однак наступними роками реалізація

цих ідей не застосовувалася. Німецькі держави, що отримали форму

конституційної монархії, залишалися поліцейськими за своєю природою. “Зміна

державного ладу не покращила відносин громадянина до адміністрації”, “бо хто

був хранителем нового державного права, його індивідуалістичних принципів і

основних прав? Не хто інший, як та ж сама адміністрація, проти прагнення якої до розширення та утвердження своєї влади і проголошувалися ці принципи і були

даровані ці основні права” [1, с. 93–94]. Адміністрація, користуючись

повноваженнями інтерпретації законів, зберегла і посилила свої можливості

обмежувати права фізичних осіб на господарську діяльність, свободу друку та

зборів. На думку Гергарда Аншютца, режим 1850-х років був “правлінням старої

поліцейської держави, існування якої не могло бути припинено “аркушем паперу”,

конституційною хартією. Ця епоха свідчить про те, що і після введення

конституції, яка встановлює основи правової держави, і не звертаючи на неї, може

довго ще існувати поліцейська держава, існувати доти, поки не спробують

захистити відповідними охоронними установами основний принцип правової

держави: додержання законності у сфері управління” [1, с. 95].

Отже, конституційні принципи не могли гарантувати дотримання законності

управління та захисту прав фізичних осіб. На думку одного з перших теоретиків

доктрини правової держави Отто Бера, єдиним шляхом встановлення правового

режиму було підпорядкування держави праву нарівні з приватними особами. Так

само, як цивільне право регулює відносини між приватними особами, публічне

право має встановлювати взаємні права і зобов’язання держави та громадян.

Оскільки цивільні спори підлягають вирішенню загальними судами, немає підстав

звільняти державу від судової відповідальності. Однак, вимагаючи поширення

судової охорони на публічні права приватних осіб, Отто Бер не наполягав на

передачі цих справ загальним цивільним судам. Розгляд адміністративних спорів

може здійснюватися спеціальними адміністративними судами. Об’єднання

цивільної та адміністративної юстиції не було для Отто Бера принциповим

питанням. Головне, на його думку, полягало в тому, що суди адміністративної

юстиції повинні бути так само незалежні від адміністрації, як ізагальні. Крім того,

більші гарантії незалежності створювало б залучення виборних представників для

участі в їх діяльності [5, с. 107].Незважаючи на те, що концепція Отто Бера мала численних прихильників,

теоретичною основою реформи адміністративної юстиції в Німеччині стали ідеї

Рудольфа Гнейста, що був по суті автором і ідеологом перетворень. Один з

основних недоліків політико-правової системи Німеччини того часу, на думку

Рудольфа Гнейста, полягав у тому, що внаслідок падіння абсолютизму і введення

представництва чиновництво стало заручником політичних партій.

Адміністративне управління здійснювалося формально, в законних межах, “але в

інтересах партії сенс закону застосовувався одному в вигоду, іншому на шкоду”.

Отже, необхідно створити таку систему контролю за адміністрацією, яка

забезпечувала б не лише законність, а й ефективність управління. Загальні суди не

в змозі оцінити доцільність застосування або незастосування закону, тому що для

цього необхідно знання не тільки юриспруденції, але й проблем управлінського

характеру. Отже, адміністративно-судовий контроль управління “може бути

доручено тільки адміністративній колегії з незалежними членами та формальною

процедурою” [2, c. 205]. Якщо для ефективного управління необхідні скорочення

інстанцій, бюрократична організація і суворе ієрархічне підпорядкування, то для

адміністративної юстиції потрібні колегіальність та незалежність. Незалежність

членів адміністративних судів має бути гарантована їх виборністю, а

неупередженість – судовим порядком вирішення справ.

Рудольф Гнейст обґрунтовує, що гарантії свободи громадянина мають бути

встановлені не ззовні, а в самій адміністрації, а такими гарантіями є два пов’язані

між собою принципи: самоуправління та адміністративна юстиція, тобто допущення участі громадян у здійснення функцій адміністрації та надання саме її

органам, а не зовнішнім судам, вирішення правових спорів, що виникають в

адміністративній діяльності.

Зокрема у цей період існувала конфедерація незалежних німецьких держав –

Німецький союз, до складу якого входили: одна імперія (Австрія), п’ять королівств

(Прусія, Саксонія, Баварія, Ганновер, Вюртемберг), герцогства і князівства, а також

чотири міста – республіки (Франкфурт, Гамбург, Бремен таЛюбек).

Кожна з об’єднаних в союзі держав володіла суверенітетом та власною

системою управління, процвітав абсолютизм, феодальні порядки, у тому числі

діяли феодальні суди.

Уперше адміністративні суди з’явилися в Бадені 1863 р. Лише в 70-х роках

ХІХ ст. цей досвід запозичили й інші держави: в 1872 р. створюється Пруська

адміністративна юстиція, в 1875 р. – Австрійська, далі адміністративні суди

починають діяти в 1876 р. у Вюртемберзі, в 1878 р. в Баварії, а найпізніше – у

Саксонії.

Особливість новоствореної німецької адміністративної юстиції полягала у

тому, що нижня інстанція адміністративних судів була з’єднана і тісно переплетена

з органами самоуправління, і лише верхні інстанції відособилися в самостійні

органи з судовим характером.

Цьому сприяло і вироблене німецькою доктриною положення, згідно з яким

адміністративна юстиція була лише специфічною діяльністю адміністрації,

відособленою від іншого державного управління тим, що в ній застосовувались

засади судочинства, або, інакше кажучи, застосування спеціальним органом у

вирішенні правового спору адміністративного права змагальності та інших

принципів судочинства В усіх німецьких державах (за винятком герцогства Саксен-Кобург-Гот, яке

мало лише одну інстанцію) діяли декілька інстанцій адміністративних судів: в Прусії

і в Баварії – три, в інших – дві інстанції, причому нижня завжди була і органом

активного управління, що було на думку деяких вчених недоліком цієї системи.

В Бадені, згідно із Законом від 3 жовтня 1863 р., для організації внутрішнього

управління були створені перші сучасні види адміністративних судів [11, s. 363].

Нижньою інстанцією двоступеневої адміністративної юстиції була окружна рада

(Bezirksräte), що діяла і як колегіальний орган для державного управління, і для

здійснення адміністративного судочинства. Окружну раду очолював окружний

начальник (Bezirksbeamte), склад ради (6–9 членів) обирали повітові збори

(Kreisversammlung) та затверджував міністр внутрішніх справ. Як найвища

інстанція, відокремлений від адміністрації, діяв власне Вищий адміністративний

суд (Verwaltungsgerichtshof).

Судочинство здійснювалося за принципами цивільного судового процесу. Ця

модель була дещо формалізованою, публічний процес гарантував правове

слухання, а такожнезалежність судової влади у прийнятті рішення.

Однак Закон про адміністративне правосуддя не містив жодних деталей

регулювання проведення судового слідства. Параграф 32 Закону від 12 липня

1864 р. передбачав, що суд, як адміністративний орган, для прийняття рішення

досліджує всі важливі факти, а також визначає коло необхідних доказів, які

потрібно зібрати. “Для більш детального встановлення факту” суд може ставити

запитання. Подання нових доказів під час проведення слухань дозволяли лише на

розсуд суду. Загальним обов’язком здійснення судочинства визначали

встановлення істини у справі [9, s. 47]. Закон від 14 червня 1884 р. значно розширив каталог підсудності та містив

конкретні механізми здійснення судових процедур. Компетенція адміністративних

судів поширювалася на усі сфери адміністративного права, у тому числі й позови

стосовно поліцейських постанов.

Параграф 5 зазначеного закону визначав, що адміністративний суд “стосовно

дослідження для прийняття обґрунтованого рішення та зібрання доказів, не

зв’язаний лише проханням певної сторони”. Процес проголошували усним та

відкритим для кращого з’ясування обставин справи, не обмеженим лише

поясненням сторін в процесі [8, s. 87].

Наступною державою, в якій виникли адміністративні суди, була Прусія [4,

с. 219–301]. Закон від 13 грудня 1872 р. запроваджував пруський повітовий

(Kreisordnung) та окружний комітет (Kreisausschuss), які здійснювали як функцію

активного управління, так і розглядали адміністративні справи у першій

інстанції.

Комітети складали під головуванням урядового президента

(Regierungspräsident), з двох членів, які призначав король пожиттєво (один з них

повинен був відповідати умовам, необхідним для суддівських посад, інший –

вищих адміністративних), і чотирьох членів, що вибирались провінційною

управою (Provinzialausschuss) серед місцевихжителів на шість років.

Другою інстанцією була створена незадовго до того “депутація допомоги

бідним” (Deputation für das Haimatswesen), перейменована в адміністративний суд

(Verwaltungsgericht). Однак, Закон від 3 червня 1875 р. перетворив ці установи в

“окружні адміністративні суди” (Bezirksverwaltungsgerichte), по одному на кожний

округ (Bezirk). Крім того, була створена одна загальна третя інстанція “Верховний

адміністративний суд” (Oberverwaltungsgericht).

Система 1875 р. відрізнялася від попередньої тим, що проводила для другої і

третьої інстанції певну межу між управлінням і адміністративною юстицією, що

було суттєвим кроком уперед.Тим не менше, 30 липня 1883 р. було видано новий закон, згідно з яким друга

самостійна інстанція ліквідовувалася (через надмірну складність створеного

порядку вирішення судами адміністративних прав) і функції адміністративної

юстиції були передані разом з функціями активного управління окружним

комітетам (Bezirksausschuss) подібно до системи нижніх органів – повітових управ

[6, с. 436].

Верховний адміністративний суд складався з президента, президентів сенатів

(відділень) і членів, яких призначав король пожиттєво. Потрібно зазначити, що за

своєю суттю Верховний адміністративний суд був не лише касаційною інстанцією,

а й наділявся певними ревізійними повноваженнями. Предметом його провадження

могло бути лише питання законності адміністративного акта, а не його доцільність;

по-друге, Верховний адміністративний суд був і апеляційною інстанцією для

оскарження рішень окружної управи (Bezirksausschuss); а по-третє, у певних

категоріях справи (наприклад, при скаргах на дії та рішення урядових органів чи

президента, порушення ними законної компетенції), розглядав справи як суд

першої інстанції. Також Верховний адміністративний суд був дисциплінарним

судом для всіх органів та державних службовців самоуправління або нижчих

адміністративних судів.

Компетенція пруських адміністративних судів обмежувалася питаннями

управління, але серед останнього підвідомчі їм справи могли стосуватися як

питань публічних суб’єктивних прав громадян, так і об’єктивного права і навіть простих інтересів громадян (наприклад, у справах певних концесій (gewerbliche

Konzessionen).

У пруському адміністративному процесі відображені принципи цивільного

судочинства: гласність, усність, змагальність. Лише у випадку розгляду

адміністративного позову, в якому однією із сторін був орган місцевого

самоврядування, існував інший порядок, при якому усність замінена письмовим

провадженням.

Проте, незважаючи на деклароване відокремлення від діяльності адміністрації,

адміністративні суди входили до відомства Міністерства внутрішніх справ, а не

юстиції. Отже, члени, що брали участь у роботі місцевих адміністративних судів,

за призначенням були посадовими особами державної служби, на яких не

поширювалася гарантія незмінності, якою володіли судді загальних судів. Отож,

адміністративна юстиція на місцевому рівні все ж залишалася пов’язаною із самою

адміністрацією, а її незалежність була відносною. Вищий адміністративний суд

володів значно більшою автономією і не залежав від виконавчої влади. Його членів

наділяли гарантії суддівської незмінності.

Адміністративні суди Вюртемберга були утворені 16 грудня 1876 р.

Створена за зразком судової системи Бадена, система адміністративного

судочинства Вюртемберга становила певне еволюційне оновлення, а не

революційне перетворення системи адміністративних судів [10, s. 916].

Першою інстанцією були окружні управи (Kreisregierung), що складалися з

трьох членів – чиновників. Апеляційний перегляд рішень окружних управ

здійснював Вищий адміністративний суд (Verwaltungsgerichtshof), який часто

діяв і як суд першої інстанції. Вюртемберзький закон про здійснення

адміністративного судочинства містив необмежену загальну клаузулу, згідно з

якою юрисдикція адміністративного суду поширювалася на “скарги на рішення

або розпорядження адміністративних органів, у разі ствердження, що рішення

або розпорядження, видані на підставі публічного права, не мотивовані правом,

порушують його або створюють незаконний обов’язок” [12, s. 485]. Не

приймали скарги на рішення, прийняті на основі повного адміністративного

розсуду. Передумовою допустимості було вичерпання засобів

адміністративного захисту Під час дослідження фактів, необхідних для прийняття рішення і доказів,

Вищий адміністративний суд був необмежений заявами сторін. На будь-якій стадії

провадження судом на власний розсуд витребовувалися докази, про доцільність

витребування яких сторона могла і не заявляти. Обґрунтування цих правил

ґрунтується на твердженні, що в спорах публічного права “більшою чи меншою

мірою порушується публічний інтерес”, тому адміністративному суду надається

“вільніше, незалежніше від клопотань сторін становище” [7, с. 567].

У Баварії система адміністративного судочинства не набула значного

розвитку. Система Баварських адміністративних судів згідно з Законом про

створення Вищого адміністративного суду і провадження в адміністративних

справах від 8 серпня 1878 р. була подібна до Пруської, за якою справжньою

адміністративною судовою інстанцією слугував Вищий адміністративний суд

(Verwaltungsgerichtshof), тоді як нижчими інстанціями були адміністративні органи

(Distriktverwaltungsbehörden).

Саксонія найпізніше організувала в себе систему адміністративних судів.

Закон від 19 липня 1900 р. перейняв вюртемберзьку систему. Нижньою інстанцією

слугували повітові урядові установи (Kreishauptmannschaften), що функціонували звичайно у вигляді одноособових органів. Однак, під час розгляду

адміністративно-судових справ повітові установи засідали колегіально та

складалися з гауптмана (Kreishauptmann) та двох чиновників. Верхню судову

інстанцію становив Верховний адміністративний суд (Oberverwaltungsgericht).

Отож, в Саксонії адміністративна юстиція, на відміну від управлінської

діяльності, характеризувалася не лише іншим способом провадження, але й такою

ознакою, як колегіальний розгляд адміністративних справ, тоді як управління

здійснювалося урядовими органами одноособово.

У німецькій державі того часу панувало зрощення в компетенції нижчих

органів, адміністрації і адміністративної юстиції. Різниця між ними зроблена

винятково на підставі різного способу провадження справ в одних і тих самих

установах: більшу самостійність присвоювали адміністративному суду в тих

випадках, коли він діяв як суд першої інстанції.

Отже, на початку свого зародження німецька адміністративна юстиція,

незважаючи на всю неоднорідність в окремих німецьких державах мала один

спільний недолік – зрощення адміністративного управління і адміністративної

юстиції на місцевому рівні, що негативно позначалося на інтересах правосуддя,

незалежності суддів і захисту прав громадян від сваволі публічної

адміністрації.

1. Аншютц Г. Юстиция и администрация.– СПб., 1907.

2. Гнейст Р. Правовое государство и административные суды Германии.– СПб., 1896.

3. Загряцков М. Д. Административная юстиция и правожалобы.– М., 1924.

4. Коркунов Н. М. Административные суды в Пруссии// Сборник статей. 1877– 1897. –

СПб., 1898.

5. Коркунов Н. М. Очерк теории административной юстиции// Журнал гражданского и

уголовного права.– 1885.– №8.– C. 107–108.

6. Корф С. А. Административная юстиция в России.: Кн. 2–3.– М., 1910.

7. Goes K. Die Verwaltungsrechtspflege in Württemberg.– Germany, 1902.

8. Kaufman M. Untersuchungsgrundsatz und Verwaltungsgerichtsbarkeit.– Tübingen: Mohr

Siebeck, 2002.

9. Richter M. Die Untersuchungsmaxime im älteren Verwaltungsprozeß.– Lang, 1999.

10. Rüfner W. Die Entwicklung der Verwaltungsgerichtsbarkeit.– Stuttgart, 1984.

11. Trostel E. Die Verwaltungsgerichtsbarkeit von der Gründung bis zum Ausgang des

Keiserreichs// VB1BW, 1988.

12. Vom 16. Dezember 1876, RegBL. 485

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН У СЕЛАХ

ВОЛОСЬКОГО ПРАВА ГАЛИЧИНИ (XIV-XVIII СТ.)

Р. Шандра

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

е-mail:Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

У даній статті розглянуто особливості правового регулювання цивільно-правових

відносин у селах волоського права Галичини. Досліджено компетенцію сільських судів

волоського права у розгляді та вирішенні цивільних справ. Проаналізовано окремі

правові звичаї мешканців “волоських сіл” у сфері укладення цивільних договорів,

спадкування, врегулювання сімейних відносин.

Ключові слова: волоське право, правовий звичай, кнез, крайник, громада.

Важливе значення для розвитку та вдосконалення правової системи

України має дослідження історичного правового досвіду українського народу

та національної правової традиції. Особливо актуальним є дослідження

цивільно-правових відносин як однієї з найбільших груп правовідносин у світі.

З огляду на це, слід звернути увагу на особливості правового регулювання

цивільно-правових відносин у селах волоського права Галичини, оскільки

правовий досвід мешканців зазначених сіл є дуже багатим (що відображено у

великій кількості архівних матеріалів) і корисним для сучасної історико-

правової науки.

Віддаленість гірських сіл волоського права від великих адміністративних та

політичних центрів, феодальних фільварків та латифундій, а також їхнє

розташування у прикордонних гірських районах сприяли зменшенню впливу

феодального права на цивільно-правові відносини і, як наслідок, збереженню та

еволюції давніх правових звичаїв.

Завдяки дослідженню цивільно-правових відносин, що існували у

західноукраїнських селах волоського права, можна виокремити основні тенденції

та особливості розвитку української правової системи, а також вивчити вплив

правових, економічних, політичних, соціальних факторів на правосвідомість

сільського населення.Окремі аспекти даної проблеми досліджувались українськими та іноземними

вченими. Особливої уваги заслуговують праці українських дослідників

М. Грушевського, І. Франка, Ю. Гошка, В. Інкіна, а також польських дослідників –

Г. Явора, М. Бернгаута, С. Щотки та ін.

Історичний процес поширення та розвитку волоського права у гірських селах

Галичини розпочався наприкінці ХІІІ ст. та зумовив еволюцію та вдосконалення

існуючих у сільському суспільстві правових звичаїв. Найдовше цей процес тривав

у Галичині, що призвело до виокремлення волоського права в окремий

самостійний вид українського звичаєвого права.

Розуміння сутності волоського звичаєвого права можливе завдяки визначенню

поняття правового звичаю, який є його складовою частиною. Як зазначає

авторитетний український вчений П. Рабінович, “правовий звичай – це

санкціоноване (забезпечуване) державою звичаєве правило поведінки загального

характеру” [1, с. 107]. Тобто, звичаєве правило поведінки (звичай) стає правовим у тому разі, коли воно визнається, санкціонується та забезпечується державою. Існує

кілька способів санкціонування державою правових звичаїв:

– держава допускає, з тих чи інших причин, застосування норм звичаєвого права,

в тому числі заходів соціального примусу, у громадах та інших соціальних

спільнотах, не визнаючи, в разі зіткнення з державним правом, його правового

значення;

– держава визнає правове значення звичаєвого права, його норм, процедур та

результатів їх застосування самими громадами, однак не втручається у

застосування його норм, зокрема силами державного примусу;

– держава забезпечує застосування норм звичаєвого права всією своєю

організаційною, виховною та примусовою діяльністю.

Усі ці три ступені санкціонування норм звичаєвого права державою можуть

одночасно співіснувати в межах однієї конкретно-історичної правової системи [2,

с. 168]. При цьому, важливе значення має відношення держави до того чи іншого

різновиду звичаєвого права, які існували та застосовувались на її території. Саме

позиція держави була визначальним чинником, який впливав на зміст правових

звичаїв, а також визначав обсяг цивільних правовідносин, що могли

врегульовуватись звичаєвим правом.

Період найбільшого поширення та розвитку волоського права припадає на

тривалий відрізок часу, протягом якого Галичина перебувала у складі Польського

Королівства (1349–1569 рр.) та Речі Посполитої (1569–1772 рр.). Як свідчать

архівні матеріали та інші писемні джерела, волоське звичаєве право визнавалось та

навіть забезпечувалось королівською владою Польського Королівства та Речі

Посполитої. Не зважаючи на таку державну політику, воно не лише не заважало,

але й навпаки – допомагало існуванню та розвитку правових звичаїв притаманних

населенню українських гірських пастуших сіл. Як наслідок, села волоського права

набули значного поширення і в багатьох гірських регіонах цілком витіснили давні

села руського права. Мешканці сіл руського права залишали свої домівки і

створювали нові села, вже на волоському праві або ж переводили на це право

існуючі села [3, с. 4].Санкціонування норм волоського звичаєвого права відбувалося різними

способами. Спочатку села волоського права формувалися на звичаєво-правовій

основіз виборними головами сільських громад – кнезами. Саме такі села отримали

найбільшого поширення на території Східної Галичини починаючи з середини

XIV ст. В цей період вплив держави на звичаєве право був найслабшим, що надало

можливість для існування найбільш архаїчних правових звичаїв. Цей вплив

обмежувався переважно особливим, характерним виключно для сіл волоського

права оподаткуванням (йдеться про податки продуктами тваринництва – вівцями,

волоським сиром тощо) та військовою службою [4, с. 27, 123; 5, s. 359; 6, с. 85]. Що

стосується цивільних правовідносин, то вони продовжували існувати у своєму

первинному вигляді.

У пізніший період королівська влада не тільки допускала існування

волоського права, обмежуючись лише встановленням особливих податків та

повинностей, вона визнавала і забезпечувала його існування за допомогою

привілеїв на заснування села, у яких сільському населенню дозволялось керуватися

своїм власним “давнім правом і звичаєм волоським”. Перші такі привілейовані

села волоського права були засновані на території Галичини наприкінці XІV ст.

угорським намісником – Володиславом Опольським (правив Галичиною у 1372-

1379 рр. та 1385–1387 рр.) [7, s. 22; 8, s. 69, 74, 89] та литовським князем Ягайлом,(який у 1386 році прийняв хрещення та став королем Польщі) [9, с. 127; 10, с. 110].

Такі привілеї регламентували переважно питання сільського самоврядування,

судочинства, оподаткування та сплати повинностей. Цивільні правовідносини

населення в межах привілею регулювались згідно з місцевими руськими (тобто,

українськими) правовими звичаями, які під назвою волоського права

продовжували існувати, застосовуватись та еволюціонувати відповідно до нових

соціальних, економічних та політичних умов.

Значний обсяг інформації можна отримати завдяки аналізу практики судів

волоського права, адже саме у судових рішеннях фіксуються цивільно-правові

звичаї сільського населення та відображаються характерні риси правосвідомості

селян.

Організація судів волоського права виглядала наступним чином. Найнижчою

ланкою був сільський суд. Склад такого суду залежав від складності цивільної

справи. Найдрібніші справи розглядались кнезом одноосібно, а у великих справах

кнез здійснював судочинство за участю присяжних (від трьох до семи) та усіх

повноправних членів сільської громади.

Наступною ланкою були окружні суди волоського права. Такі сільські суди

проводилися на територіях, де волоські села об’єднувались у великі групи та

утворювали сільські округи (так звані “країни”). Громади сіл волоського права,

що входили до складу одного сільського округу, збиралися разом на окружні

суди, так звані “збори”, один або два рази на рік. Склад зборового суду кожного з

судових округів міг мати певні відмінності. Судді обиралися перед початком

судового засідання. До складу суду могли входити крайник, кнези та інші

повноважні особи [12, с. 64].Ще однією судовою інстанцією був суд окружного сільського адміністратора

(крайника). Судові повноваження таких адміністраторів були досить широкими.

Вони мали право здійснювати судочинство в усіх майнових та побутових справах

[11, с. 49]. На початку XVІІІ ст. суд окружного сільського адміністратора

виконував повноваження апеляційної інстанції по відношенню до зборових

(громадських) судів [3, с. 215]. Крайники здійснювали судочинство в період між

сесіями зборових судів.

Усі ці суди, без виключення, мали право приймати участь у здійсненні

цивільного судочинства та врегулюванні цивільно-правових відносин. Як свідчать

матеріали сільських судових книг, цивільні справи становили основний масив

рішень судів волоського права. Категорії цивільних справ, які розглядалися судами

були надзвичайно різноманітними. Такі суди здійснювали не лише судочинство.

Вони виконували факто-фіксуючу функцію, посвідчуючи різноманітні цивільні

правочини. Як свідчить середньовічна документація, посвідчення правочинів

здійснювали як сільські, так ізборові суди.

Правочини могли бути односторонні, двосторонні та багатосторонні. Одну із

сторін (наприклад, продавця) могли представляти кілька осіб (брати, сім’я тощо).

Основну частину правочинів, які укладались мешканцями сіл волоського права

становили правочини, що стосувались передачі прав на нерухомість. Це були

договори купівлі-продажу, договори застави, заповіти тощо. Найчастіше вони

укладались щодо земельних ділянок та розміщених на них будівель і споруд.

За часів Галицько-Волинської держави переважною формою селянського

володіння було громадське володіння землею, яке отримало назву “дворище” [13,

с. 80]. Лише невелика частина землі, на котрій знаходився будинок і господарські

будівлі (разом з подвір’ямта городом) були власністю конкретної родини. Решта землібула власністю усієї сільської громади [14, s. 95]. Після розпаду Галицько-Волинської

держави та окупації її земель Польщею і Литвою становище селян значно

погіршилося. Особливо це стало помітно в період розвитку фільваркового

господарства у Речі Посполитій, коли право селян на землю тлумачилось у дуже

невигідній для нихформі. При визначенні статусу земельних наділів більшості селян у

XVI-XVIII ст. найдоцільніше застосовувати термін “користування”. Однак селяни

ставились до земельних наділів як до своєї власності. Це було пов’язано з можливістю

передавати їх у спадок та укладати щодо них різноманітні договори. Зазвичай, такі

договори укладалися за згодою феодала або його урядовця і вписувались до сільських

судових книг. Це дозволяло селянам вважати себе власниками землі, хоча вже у

XVI ст. феодалмав право відібрати її в селянина [15, s. 201–202].

Фіксація договорів купівлі-продажу у судових книгах сільських та зборових судів,

яка відбувалася за участю представників уряду (кнезів, крайників, старост та ін.),

надавала такому договору юридичну силу. Часом зустрічаються випадки звернення

селян безпосередньо до короля за дозволомна відчуження земельної ділянки [16, оп. 1,

спр. 180, арк. 1–4]. В королівських селах Самбірської економії така згода могла

надаватись адміністрацією Самбірського замку. Відсутність згоди могла бути

підставоюдля розірвання договору у судовому порядку [17, спр. 516/ІІІ, арк. 23].

Досить часто селяни та сільські громади гірських сіл вільно розпоряджалися

належними їм земельними ділянками. При цьому, замкова адміністрація

відмовлялася від безпосереднього втручання у земельні відносини селян.

Розрахунок полягав у тому, що неплатоспроможний селянин сам забезпечить під

контролем громади наступника, здатного вести господарство, сплачувати податки

та виконувати повинності [3, с. 159].Для укладення даного виду договорів необхідні були свідки і відповідний

запис у судовій книзі. Часто селяни купували та продавали землю при свідках.

Лише згодом вони оформлювали купівлю-продаж документально та публічно

повідомляли громаду про наявність нового власника. Це вказує на переживаючу

дію звичаєвих норм, згідно з якими процедура посвідчення правочинів була

повністю усною. Лише після запровадження польською владою судових книг,

правочини почали укладатись у письмовій формі. Разом з цим, залишались ознаки

усної форми укладення договорів купівлі-продажу: наявність свідків під час

укладення договору та можливість його внесення у судові книги згодом, на

підставі їхніх показань [12, с. 202, 203].

Письмова фіксація правочинів відбувалась, як правило, під час проведення

зборових судів. Вони оголошувались сторонами в присутності громад (“людей добрих

та віри гідних”) і членів суду та вносились в актові книги. На початку відповідного

запису вказувалась назва села, сторони правочину та його вид (наприклад, “recognitio

debiti” - розписка про визнання боргу, “przedaza” - договір купівлі-продажу, “zastawa” -

застава) [17, спр.518/ІІІ, арк. 200, 204]. Однак ця форма дотримувалась не в усіх

актових книгах. Часом вид правочину вказувався безпосередньо у змісті документу

(наприклад: “Іван Перчиків продав Іванові Поповичу…”) [17, спр.520/ІІІ, арк.122].

Правочини, укладені мешканцями села посвідчувались не лише зборовими,

але й сільськими судами волоського права (“урядом та громадою”) і вносилися до

сільської судової книги. Формула запису стосовно більшості правочинів була

однаковою. В записі, що вписувався до актової книги, обов’язково вказувалися

сторони правочину та підтверджувалася дієздатність продавця майна. Якщо

продавалась земельна ділянка, то в договорі визначались її межі. Також

зазначалося, що договір укладено особою добровільно і без примусуУ договорах купівлі-продажу часто зустрічається положення, згідно з яким

продавець відповідальний за продане ним майно. У разі виникнення претензій з

боку кредиторів продавця, його родичів тощо, він зобов’язувався захищати

інтереси покупця своїми власними коштами [7, спр.570/ІІІ, арк. 95, 96]. Отже,

договорами купівлі-продажу передбачалось, що відповідальність за борговими

зобов’язаннями повинен нести не покупець, а продавець майна. Виникнення

даного правового звичаю було пов’язане із тим, що іноді траплялися випадки, коли

продавалась земля обтяжена боргами. Вказаний звичай мав на метізахистити права

добросовісного покупця від обов’язку сплати таких боргів.

В тексті договорів купівлі-продажу часто зазначалося, що продавець “продав,

дарував” майно [18, оп. 1, спр. 2, с. 88–89]. На те, що в даному випадку було

укладено саме договір купівлі-продажі вказує згадка, що майно “продано,

даровано” за певну грошову суму. Подібним чином це зазначено і в актових книгах

Самбірської економії [17, спр. 518, арк. 203]. В кінці тексту договору сторони

ставили свої підписи. Однак часто зазначалось, що сторони є неграмотними і у

зв’язку з цим “підписуються хрестом”. Обов’язково вказувалось, що угода

укладена в присутності свідків (“багатьох людей віри гідних і тому запрошених”)

[18, оп. 1, спр. 2, арк. 88–89].

Якщо розрахунки за договором купівлі-продажу відбувалися не відразу, а

згодом, то факт здійснення оплати фіксувався сільським або окружним судом

волоського права. Він міг бути посвідчений листом, який видавав кнез або крайник

[17, спр. 520, арк. 330–331].Аналізуючи практику укладення договорів купівлі-продажу за посередництвом

сільського суду села Одрехова (яка була характерною і для інших сіл волоського

права), М. Грушевський вважав, що у даному випадку зустрічається поєднання

принципів польського державного права, яке не визнавало за селянами права

власності на землю, з принципами праваКиївської Русі, яке визнавало за свобідними

і економічно самостійними селянами таке право (у архаїчному обсязі цього поняття).

На думку вченого, юридична практика робила поступку руському звичаєвому праву,

яке було вкорінене у свідомості мешканців сіл волоського права. За селянами інколи

залишалась можливість повного розпорядження своєю землею, яка часом межувала з

правом власності. Разом з цим, такі права селян ніколи не визнавались офіційно і не

закріплювались у нормативно-правових актах [19, с. 5–6].

Окрім договорів купівлі-продажу мешканці гірських сіл волоського права

укладали також й інші договори. Зокрема, значного поширення набули договори

позики. Згідно зі звичаєм, який був пізніше санкціонований державою, позичальник

для гарантування повернення позики зобов’язаний передати в заставу землю або певні

цінності. Позика могла відбуватись без застави землі, якщо позичальник виставляв

поручителя, який гарантував повернення боргу. А у випадку, коли боржник своєчасно

не повертав гроші, кредитор звертався з вимогою щодо виконання зобов’язання до

поручителя. Передана у заставу земля використовувалась позикодавцемдля отримання

доходу. Ця традиція упродовж Середньовіччя побутувала в Українських Карпатах і

збереглась аж до початку ХХст. [12, с. 213]. Так, у актових книгах с. Одрехова

згадується, що селяни “записували гроші на ріллі” (позичали гроші під заставу землі) та

віддавали свій земельний наділ у користування кредиторові аж до повернення

“записаної” (позиченої) суми. Практикувались такожнаступна застава вже заставленої

землі [20, с. 16].

Предметом застави могло бути привілейоване господарство. Часто у заставу

передався кнезат разом з усіма належними до нього майновими та немайновими правами. Так, кнез з с. Вовче у 1662 р. позичив 650 злотих під заставу частини

свого кнезату. У заставу передавався будинок, господарські споруди, земля і

нерухоме майно. Згідно з договором, заставодержатель отримав право вимагати

виконання повинностей від підпорядкованих селян [17, спр. 514/ІІІ, арк.32].

Найпоширенішими були позики під заставу землі. Предмет застави міг

передаватись у тимчасове користування кредитора. Отримавши гроші, боржник

віддавав поле, яке кредитор використовував для компенсації процентів, отримуючи

з нього прибуток. У більшості випадків кредитор користувався полем до того часу,

доки боржник не повертав йому позичених грошей. Поле передане у заставу не

могло переходити у власність кредитора [12, с. 204, 212].

Договором позики могло бути передбачене розстрочення повернення боргу.

Так, згідно з актами с. Одрехова (запис датовано груднем 1584) селянин Тимко

Пилипів позичив у Сенька Пітушка гроші під заставу ріллі. Договором

передбачалось, що частина суми боргу буде сплачуватись щорічно дружиною або

дітьми позичальника. У випадку смерті Тимка, обов’язок повернення боргу

покладався на його дітей, які повинні були сплатити його за рахунок спадку

(“отчизни своєї”). При внесенні даного запису до актової книги були присутні кнез

с. Одрехова (в документах він згадується як “осадник”) Грицько, троє присяжних

(Ванець Хамилчатий, Дмитро Лицевят, Гриць Хилко) та “інших немало добрих

людей віри гідних” [18, оп. 1, спр. 1, арк. 20–20зв.].

Якщо позичальник помирав, то обов’язок повернення боргу покладався на

дітей та родичів, які спадкували заставлену землю. Повернувши борг, вони

отримували право забрати заставлену земельну ділянку. Предметом застави, як

правило, був майновий комплекс, до складу якого входило як майно (земля,

житловий будинок, господарські споруди), так і майнові права (право на

отримання доходів, інколи право на певні пільги в оподаткуванні тощо) [12, с. 213].

Факт повернення позичених грошей міг фіксуватися в актовій книзі. При цьому

зазначалось, що позикодавець гроші отримав і претензій до позичальника і

громади не має [17, спр. 528/ІІІ, арк. 90].Значну частину справ, які розглядали зборові суди становили спори, що

виникали між громадами та кнезами сіл волоського права. Привілейовані голови

сільських громад часто зловживали своїм становищем. В писемних джерелах

зафіксовані випадки, коли вони намагались відібрати громадськіземлі. Інколи вони

вдавались до фальсифікації документів, шахрайства, насильства тощо.

Так, кнези с. Головецьке Гвоздецької країни вирішили понад привілей

заснувати ще одну корчму. Оскільки власноїземлі їм для цього не вистачило, вони

вирішили використати для будівництва корчми громадські землі. Громада подала

скаргу на дії кнезів. Суд вирішив спір на користь громади, заборонивши

будівництво корчми. У разі невиконання рішення суду, кнези зобов’язувались

сплатити на користь замку штраф у розмірі 50 грн. [17, спр. 570/ІІІ, арк. 97].

В іншому випадку крайницьким судом Либохорської країни розглядалась

справа між громадою с. Яворів та кнезом цього ж села щодо земельної ділянки.

Кнез вважав земельну ділянку своєю та вимагав у громади оплату за її

використання. Як виявилось, під час розгляду справи, громада не мала жодних

документів, які б підтверджували її право на землю. Однак уся громада

присягнула, що земля є громадською, а не кнезською.

Кнез пред’явив крайникові декрет від 29 травня 1762 р., виданий паном

Костянтином Чорненським “земським ланьовським поручником”, у якому,

підтверджуючи його право на цю землю, згадується про якусь давню грамоту (якукнез показати не зміг). Крайник розглянув декрет досить скептично. Він звернув

увагу на те, що документ видано не урядом (громадським, земським тощо), а

“якимсь невідомим поручником” та “невідомо яким чином підписано”. Враховуючи

зазначене, крайник взяв до уваги присягу громади та вирішив залишити за нею

землю. У рішенні він вказав, що громада не повинна платити за використання

цього ґрунту. Кнезу заборонено знову розпочинати спір по даній справі під

загрозою штрафу [17, спр. 573/VI, арк.9–9зв.].

Рішення зборових судів у майнових справах вказують, що у разі відсутності

селянина, повноваження стосовно його майна здійснював старший син. Він мав

право приймати будь-які рішення щодо розпорядження майном, у тому числі –

укладати різні договори [12, с. 204].

Частину внесених до актових книг документів становлять судові рішення та

договори, пов’язані з укладенням шлюбу та вирішенням сімейних конфліктів. У

сімейних справах сільські суди волоського права керувались правовими звичаями,

початок формування яких можна віднести до Х ст., а може й більш ранніх часів.

Оскільки контроль за дотриманням громадського порядку у селах волоського

права відносився до компетенції громади, то усі сімейні справи розглядалися, як

правило, сільськими судами (за головуванням кнеза) або зборовими судами країн

волоського права. Вони розглядали усі спірні питання, що виникли у сфері

сімейних правовідносин. Предметом судового розгляду могли бути сімейно-

побутові відносини, майнові стосунки між членами сім’ї, спадкові справи,

відповідальність глави сім’ї за поведінку її членів, матеріальне забезпечення дітей

тощо [21, с. 398].Рішення щодо укладення шлюбу відносилось, переважно, до компетенції

голови родини. Батько вибирав пару як для дочки, так і для сина, однак заручини

відбувалися лише за їхньої згоди [22, с. 494]. В архівних документах не згадується

шлюбний вік молодят. Можна припустити, що селяни “волоських” сіл в даному

випадку керувались нормами руського звичаєвого права: 12–13 років для нареченої

та 14–15 років для нареченого [13, с. 46].

Одруженню передували заручини. Якщо жінка під час заручин дала слово

вийти заміж, то вона була зобов’язана його дотримуватись. В іншому випадку,

вона могла бути покарана судом. Факт заручин міг фіксуватися у актових книгах.

При цьому, відразу обумовлювався розмір посагу. За своєю правовою природою

такі правочини були подібними до сучасних шлюбних контрактів. Звичаєва

практика сіл волоського права передбачала, що сторонами “шлюбних контрактів”

виступали виключно чоловіки: батько нареченої та нареченого. Вирішення усіх

майнових питань щодо шлюбу належало до їхньої виключної компетенції [12,

с. 167, с. 250]. Лише у тому випадку, якщо наречений був сиротою, він мав право

особисто виступати стороною договору.

Предметом контракту могло бути рухоме та нерухоме майно, гроші та інші

цінності, які надавались тестем у якості посагу [12, с. 246]. Часом, згідно зі шлюбним

договором, передавалось у володіння майно, що перебувало у заставі. Після викупу з

застави воно переходило у власність подружжя [17, спр. 520/ІІІ, арк. 332].

Головою родини згідно з волоським звичаєвим правом вважався батько. Він

мав повну владу у своїй родині, визначав усім членам сім’ї роботу, стежив за її

виконанням, а сам міг робите усе, що вважав за доцільне. Батько представляв

родину на сільських зборах та перед службовими особами, лише він мав право

голосу у громаді [22, с. 491, 494]. На нього покладалась відповідальність за

поведінку кожного її члена [21, с. 399]. Виходячи з цих засад, у судовій практицізборових судів, як і судів магдебурзького права, за провини членів сім’ї був

відповідальним її голова. Інколи сільські та зборові суди приймали рішення, згідно

з якими чоловік повинен був покарати членів сім’ї, що вчинили якийсь проступок

[17, спр. 555/ІІІ, арк. 40]. Голова сім’ї був головним розпорядником сімейного

майна [21, с. 399]. Лише він мав право укладати договори купівлі-продажу, позики

та ін. Усі рішення він приймав самостійно, ні з ким не рядячись і ні перед ким не

звітуючи [22, с. 491]. У разі порушення даного правового звичаю, діти могли бути

притягнуті до відповідальності у судовому порядку [17, спр. 514/ІІІ, арк. 136].

Хоча голова родини і був наділений майже повною патріархальною владою

над усіма її членами, однак існували виняткові обставини, за яких ця влада могла

бути обмеженою. Такі межі батьківської влади випливали із його обов’язків перед

членами сім’ї. Голова родини був зобов’язаний дбати про добробут сім’ї, вести

господарство, забезпечувати сім’ю одягом, взуттям, харчуванням. Якщо він не міг

виконувати ці обов’язки через недбалість, зловживання алкоголем, марнотратність,

то, за згодою матері та старшого сина, він позбавлявся патріаршого становища іза

статусом прирівнювався до так званої “челяді” (прислуги). Тоді усю владу в сім’ї

отримувала його дружина, яку він зобов’язаний був слухатись як й усі інші члени

родини [22, с. 491].Сільські суди волоського права негативно ставились до розлучень. Серед архівних

справ найчастіше зустрічаються матеріали про втечі одружених чоловіків та жінок

через страх бути покараними. У випадках насильства в сім’ї або поганого характеру

чоловіка чи дружини, представники простого сільського населення не розлучалися, а

залишали дім і йшли з села назавжди. В актових книгах дуже рідко зустрічаються

випадки, коли громадські суди давали право на розлучення [12, с. 259–260].

Спадкування у селах волоського права мало багато спільних рис із спадковим

правом Київської Русі. Однаковими були категорії осіб, які мали право на спадок,

процедура спадкування тощо. Спадкове право Київської Русі передбачало, що

майно смерда могли успадковувати виключно сини. Якщо у нього не було синів, то

воно вважалося виморочним і переходило до феодала [13, с. 46]. Смердами у

Київській Русі переважно називались феодально-залежні селяни. Рідше під цим

терміном позначалось усе сільське населення певної місцевості, в тому числі

селяни-общинники [23, с. 75]. Виняток передбачався стосовно спадщини бояр і

дружинників – за відсутності синів вона могла переходити і до дочок. Пізніше це

положення ст.91 поширеної редакції Руської Правди почало застосовуватись і

стосовно вільних селян-общинників [24, c. 79].

Подібні правові звичаї застосовувались і у селах волоського права. У разі

смерті селянина, його майно спадкували як сини, так і дочки. Коли у сім’ї були

сини, то дочки більшої частини майна не одержували. Спадкоємцізобов’язані були

видати їх заміж і забезпечити посагом. Якщо ж синів не було, то майно

розподілялося між дочками. Дружина після смерті чоловіка одержувала лише те,

що набула в шлюбі спільно з чоловіком. При розподілі спадку бралось до уваги

майно, що підлягало спадкуванню. Жіночі речі успадковували дочки, чоловічі –

сини. Інші речі ділились порівну між синами та дочками [12, с. 293]. На відміну від

цих звичаєвих норм, право Київської Русі передбачало, що за наявності синів

дочки нічого взагалі не отримували. На спадкоємців-синів покладався лише

обов’язок видати сестер заміж, виділивши їм посаг [13, с. 46].

У спадкуванні землі та іншої нерухомості діяв принцип мінорату (зазначені

об’єкти нерухомості спадкував у повному обсязі молодший син). До досягнення

молодшим сином шлюбного віку батько – голова родини намагався влаштувати самостійне життя старших синів. Він міг домовитись про склад посагу для майбутньої

дружини, виділити окреме господарство на належній йому землі, скерувати сина на

навчання певної професії (теслі, гончара, різьбяра тощо), яка дала б змогу йому

забезпечувати власну сім’ю. Траплялися випадки, коли один або кілька синів,

одружившись, приводили дружин в сім’ю, не виділяючись у окреме господарство. Але

навіть у такому випадку господарство спадкував молодший син. Це було пов’язано із

бажанням зберегти господарство у цілісності, оскільки його поділ міг суттєво

вплинути на його господарську цінність [21, с. 399–400]. В даному випадку діяв

правовий звичай, згідно з якимсамемолодший син повинен був утримувати батьків на

старості, а за це він успадковував їхнюхату та землю [25, с. 414].

Інколи зустрічались випадки, коли господарство спадкував старший або інший

син. Переважно це траплялось у разі передчасної смерті голови родини, коли з

господарських причин на одного із старших синів покладалась відповідальність за

добробут іжиттєдіяльність сім’ї. Основний спадкоємець зобов’язувався забезпечувати

функціонування господарства, а такожвлаштувати самостійнежиття молодших братів

та сестер [21, с. 399–400]. Якщо старший брат не виконував цього обов’язку, то

молодші дорослі сини могли звертатися до сільських судів за захистом. Відомі

випадки, коли зборові суди зобов’язували старших братів виділити молодшим окреме

господарство. За цим процесом спостерігали сільські присяжні, які посвідчували

справедливість та правомірність поділу успадкованого майна [17, спр. 519/ІІІ, арк.45–

46].До повноліття спадкоємців спадщиною могла розпоряджатися їхня мати.

Вдова отримувала частину майна, яким вона могла користуватися на свій власний

розсуд. Заповісти його вона могла лише своїм дітям. Якщо вдова вдруге виходила

заміж, то призначався опікун з найближчих родичів. Передавання майна опікуну

відбувалося при свідках [26, с. 79]. Якщо голова родини призначав опікуна, то

майном розпоряджався опікун, а не вдова [22, с. 494]. У випадку смерті голови

сім’ї, при відсутності у нього дітей, усе його майно поверталося батькам. Якщо

батьків вже не було, то майно поверталося братам і сестрам померлого з

врахуванням їхнього матеріального становища та сімейного стану. Сестри

померлого, які у перебували у шлюбі та вже отримали у свій час посаг, отримували

найменшу частину спадщини або взагалі втрачали на неї право. Бездітна вдова

отримувала лише те майно, яке було передане до шлюбу як посаг. Отримати частку

майна, набутого під час шлюбу вона могла лише у разі наявності відповідної

згадки у заповіті, складеному чоловіком [21, с. 401]. Наведені правові звичаї були

характерні для сіл як волоського, так і руського звичаєвого права.

У селах волоського права практикувалось спадкування за законом та за

заповітом. Процес писання заповітів та запис їх у судові книги на території

Галичини розпочався у XV ст. переважно у містах. Згодом їхнє письмове

оформлення було запроваджене й у селах. Якщо член сім’ї не складав заповіту, то

спадкоємці ділили майно у присутності громади або передавали справу на розгляд

суду [12, с. 292]. Більшість сільського населення складало заповіт (testament) при

свідках і лише пізніше вносили їх до сільських книг [17, спр. 520/ІІІ, арк. 335–336].

Цікавим є застосування судами волоського права терміну “тестамент”. Дана

обставина свідчить про рецепцію норм римського приватного права. Скоріш за все,

рецепція відбулася опосередковано через Литовський статут 1588 року, у 8 розділі

якого врегульовувались правовідносини у сфері спадкування. Зазначений розділ

називався “Про тестаменти”. Аналогічно називалась п’ята частина Дигестів

Юстиніана – De testamentis [27, с. 101]. Підсумовуючи наведене вище, слід зазначити, що лише аналіз судової

практики може надати найточніші відомості щодо правової природи волоського

права. Саме завдяки дослідженню практики застосування правових звичаїв судами

волоського права розкривається сутність правових норм та принципів, на яких

ґрунтувалося волоське право, з’являється можливість встановити його значення

для формування та розвитку правової системи України.

Привілеї на заснування кнезату не врегульовували правові відносини, що

виникали усередині сільської громади; кодифікованих джерел волоського права

ніколи не існувало. Тому місцеве населення могло керуватися виключно відомими

йому правовими звичаями. За таких умов не викликає сумнівів те, що українське

населення сіл волоського права повинно було керуватися саме руськими

(українськими) правовими звичаями. Ці положення беззаперечно підтверджуються

практикою діяльності судів волоського права. Вказані суди, як і суди руського

права, могли посвідчувати різні цивільні правочини, громада приймала активну

участь у судочинстві та слідкувала за підтриманням правопорядку у селі. Сільські

та зборові суди волоського права мали багато спільного із сільськими та копними

судами руського звичаєвого права Наведені у цьому розділі дані вказують на те, що суди волоського права

поступово починають переймати судову практику, характерну для інших правових

систем. Зокрема, у XVI ст. змінюється офіційна термінологія та запроваджуються

латинські терміни (наприклад, термін “тестамент”), відповідно до соціальних,

економічних та політичних умов життя сільського суспільства з’являються нові

види договорів, відбуваються зміни у спадковому праві тощо. Цілком ймовірно, що

більшість змін, які відбулися у звичаєвому праві “волоських” сіл були

опосередковано запозичені саме через німецьке (магдебурзьке) право, яке здобуло

значне поширення серед українського сільського населення.

Окрім цього, на зміну усному цивільному процесу приходить письмовий.

Правові звичаї фіксують на папері, укладаючи договори та приймаючи рішення

щодо різноманітних справ; зміст розглянутих справ та укладених договорів

записують у сільські громадські книги абожу книги зборових та гродських судів.

Таким чином, волоське право не лише сприяло збереженню руського

(українського) звичаєвого права, але й надало можливість для його розвитку і

вдосконалення. В свою чергу, застосування руських правових звичаїв, які

передбачали широкі повноваження сільської громади у сфері судочинства та

обов’язкову активну участь кожного її члена у громадському житті, надало

можливість для формування у свідомості сільського населення поваги до

звичаєвого права та рішень сільських ізборових судів.

––––––––––––––––––––

1. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. Навч. посібник / П. М.

Рабінович. – Львів : Край, 2007. – 192 с.

2. Лобода Ю. П. Правова традиція українського народу (Феномен та об’єкт

загальнотеоретичного дискурсу) / Ю. П. Лобода. – Львів : Світ, 2009. – 280 с.

3. Інкін В. Сільське суспільство Галицького Прикарпаття у XVІ – XVІІІ століттях :

історичні нариси / Василь Інкін ; упоряд. та наук. ред. Миколи Крикуна. – Львів :

Добра Справа, 2004. – I-XX+1-420+XXI-CII с.

4. Жерела до істориї України - Руси. Описи королівщин в землях руських XVI віку Т.

ІІ : Люстрація земель Перемиської та Сяноцької / під ред. М. Грушевського. –

Львів : Комісия Археографічна Наукового Товариства імени Шевченка, 1897. –

VI+36+310 с.

5. Szczotka S. Studia z dziejόw prawa wołoskiego w Polsce / S. Szczotka // Czasopismo

Prawno-Historyczne. – Poznań, 1949. – T. II. – S.355–418.

6. Інкін В. Ф. Розвиток феодальної ренти в Cамбірській економії у другій половині XVI-

на початку XVII століття / Василь Інкін // Вісник Львівського університету. Сер.

історична. – 1967. – Вип. 4. – С. 79–91.

7. Akta grodskie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego

Bernardyńskiego we Lwowie / Wyd. O. Pietruskie i X. Liske. – Tom 7 : Dyplomatariusz. –

Lwów, 1878. – XXVI+325 s.

8. Brejter E. Władysław książe Opolski pan na Wieluniu, Dobrzyniu i Kujawach pałatyn

Więgierski i wielkorządca Polski i Rusi (Zarys Biograficzny) / Ernest Brejter. – Lwów :

Nakładem Autora. Zarządca Walenty Hodak, 1889. – 239 s.

9. Контлер Л. История Венгрии. Тысячелетие в центре Европы / Ласло Контлер ; пер. с

англ. В. Т. Олейника. – Москва : Издательство “Весь Мир”, 2002. – 656 с. : ил. –

(Национальная история).

10. Інкін В. Ф. Архів Самбірської економії / Василь Інкін // Записки наукового товариства

імені Шевченка. – 1996. – Т. ССХХХІ : Праці комісії спеціальних (допоміжних)

дисциплін. – С.109–146.

11. Гошко Ю. Г. Населення українських Карпат XV – XVІІІ ст. : Заселення. Міграції.

Побут / Ю. Г. Гошко. – К. : НауковаДумка, 1976. – 205 с.

12. Гошко Ю. Звичаєве право населення Українських Карпат та Прикарпаття XІV –

XІХ ст. / Юрій Гошко. – Львів : Інститут народознавства НАН України, 1999. –

336 с.

13. Кульчицький В. Галицько-Волинська держава (1199-1349) : монографія / Володимир

Кульчицький, Борис Тищик, Ігор Бойко. – Львів : Бібльос, 2005. – 280 с.

14. Kadlec K. O prawie prywatnem zachodnich Słowian przed X wiekiem / Karol Kadlec //

Encyclopedya Polska, Tom IV, Część 2 / Pracowali : Aleksander Brückner, Lubor Niederle,

Karol Kadlec. – Kraków : Wydawnictwo Akademii Umiejętnośći, 1912. – Dział V : Początki

kultury słowiańskiej. – S. 90–113

15. Bardach J. Historia ustroju i prawa polskiego / Juliusz Bardach, Bogusław Leśnodorski,

Michał Pietrak. – Warszawa : Wydawnictwo Prawnicze “LexisNexis”, 2005. – 667 s.

16. ЦДІА України у Львові, Ф. № 856 : “Самбірська економія”.

17. Відділ рукописних, стародрукованих та рідкісних книг імені Ф.П. Максименка ЛНБ

ЛНУ імені І. Франка: Архів Самбірської економії.

18. ЦДІА України у Львові, Ф. № 37 : “Громадський уряд села Одрехови”.

19. Грушевський М. Два селянські контракти купна-продажі з початку XVI в. / Михайло

Грушевський // Розвідки й матеріали до істориї України-Руси : Відбитки з Записок

Наук. Товариства ім. Шевченка р. 1901-4 і Жерел до істориї України-Руси, т. VІІ. –

Львів : Друкарня Наукового Товариства ім. Шевченка, 1905. – С.1-6.

20. Акти села Одрехова / упоряд. І.М. Керницький, О.А. Купчинський. – Київ :

Видавництво “Наукова думка”, 1970. – 260 с.

21. Макарчук С. Звичаєве право / Степан Макарчук // Етногенез та етнічна історія

населення Українських Карпат : в 4-х томах. Том ІІ : Етнологія та мистецтвознавство. –

Львів : Афіша, 2006. – С.385-408.

22. Франко І. “Громада” і “задруга” серед українського народу в Галичині і на Буковині /

Іван Франко // Іван Франко. Зібрання творів : у 50-ти томах / редкол. Є. Кирилюк

(голова) [та ін.]. – Київ : Видавництво “Наукова Думка”, 1976. – Т. 44, кн. 2. – 1985. –

С.487-495.

23. Губарев В. К. Історія України : Універсальний ілюстрований довідник / В.К. Губарев. –

Донецьк : ТОВ ВКФ “БАО”, 2007. – 576 с.

24. Паньків Н. Історія заселення та господарського освоєння гірських районів Львівщини /

Наталія Паньків // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний

часопис. – Тернопіль : Підручники і посібники, 2000. – Вип. 2. – С.85-87.

25. Горинь Г. Громада. Громадський побут / Ганна Горинь // Етногенез та етнічна історія

населення Українських Карпат : в 4-х томах. Том ІІ : Етнологія та мистецтвознавство. –

Львів : Афіша, 2006. – С.409-432.

26. Історія держави і права України : підручник. – У 2-х т. / За ред. В.Я. Тація,

А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренка. – Том. 1. – Кол. Авторів : В.Д. Гончаренко,

А.Й. Рогожин, О. Д. Святоцький та ін. – К. : Концерн “Видавничий Дім “ІнЮре”, 2003.

– 656 с.

27. Єфремова Н. Рецепція римського права в Статуте Великого Княжества Литовского

1588 г. / Наталія Єфремова // Римське право та правова культура Європи. – Люблін :

Видавництво Люблінського католицького університету, 2008. – С.100-110.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

АВСТРІЙСЬКОГО ДІЛОВОДСТВА В АДМІНІСТРАТИВНИХ

УСТАНОВАХ ГАЛИЧИНИ (1772–1918 РР.)

Н. Худоба

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Досліджено відомості про структуру адміністративних установ, постановку

діловодства в них, особливості відкладання документальних матеріалів в австрійському

діловодстві, фіксування кримінальних справ у цих установах та характеристику

Реєстратури намісництва, алфавітних покажчиків – індексів та еленхів.

Ключові слова: діловодство, адміністративні установи, подавчі протоколи, Галичина,

Австрія, Австро-Угорщина.

Робота над упорядкуванням документальних матеріалів і над їх науковим

дослідження потребує знання постановки і організації діловодства

адміністративних установ, внаслідок діяльності яких сформовано чималу

документальну базу Центрального державного історичного архіву України у

м. Львові (ЦДІАЛ України). Особливо не досліджене питання постановки

австрійського діловодства в адміністративних установах Галичини (1772–1918 рр.).

Таке знання необхідне в разі упорядкування документальних матеріалів різних

фондів, при користуванні документальними матеріалами, що мають свій,

складений в процесі діловодства, довідковий апарат. Воно потрібне також

історикам та правникам, що досліджують історію західноукраїнських земель.

Немає, на жаль, в історико-правовій літературі дослідження, в якому можна

було б відшукати належне висвітлення цього питання.

Такі відомості, доводиться головно знаходити в архівних документальних

джерелах. В архівних фондах відображено всю організацію і постановку

діловодства адміністративних установ. Певну картину австрійського діловодства

віддзеркалює довідковий апарат документальних матеріалів, – так звані подавчі

протоколи, індекси і еленхи, що збереглися до наших днів. Наукова стаття ґрунтується головно на підставі документальних матеріалів

Центрального державного історичного архіву України ум. Львові (ЦДІАЛ України).

Завданням наукової статті є дослідити відомості про структуру

адміністративних установ, постановку діловодства в них, особливості відкладання

документальних матеріалів в австрійському діловодстві, характеристику

Реєстратури намісництва, фіксування кримінальних справ у цих установах.

У 1772 р. внаслідок поділу Польської Речі Посполитої західноукраїнські землі

загарбала Австрія і утворила Королівство Галичини і Володимерії (Konigreich

Galizien und Lodomerien). Одразу після загарбання Галичини австрійська влада

почала здійснювати реорганізацію органів державної влади й управління і тим

самим ввела нову систему діловодства, яке в Галичині було організоване за таким

самим принципом, що і в усіх установах Австрії [2, c. 10].

Незважаючи на те, що існувала справді низка установ старопольського періоду,

які вели своє діловодство за старими принципами. Зазначимо, що сюди належали

передусім суди та міські й сільські управління. У цій науковій статті ми торкати-

мемось лише проблеми організації діловодства в державних адміністративних

установах, організованих на території Галичини австрійською владою. Верховним органом влади в Галичині було Галицьке губернаторство, –

організоване 1772 р. у місті Львові [14, c. 346]. Його офіційна назва Крайове

губернаторство Королівства Галичини і Володимерії (Landes Gubernium in

Konigreichen Galizien und Lodomerien). Його очолював губернатор (Gouverneur),

призначуваний австрійським імператором. Після революції 1848 р. воно було

перейменоване імператорським патентом від 16 квітня 1854 р. на Намісництво у м.

Львові (Statthalterei in Lemberg) [14, c. 346]. Відтоді губернатору надано титул

намісника (Statthalter).

Крайове губернаторство, з 1854 р. – намісництво, було організоване як

основний орган влади, що має провадити австрійську поміщицько-буржуазну

політику в Галичині. За своєю структурою Губернаторство, згодом Намісництво,

складалося із Президії та низки департаментів, з часом їх кількість зросла до 24 [3,

c. 243].

Унаслідок діяльності державних адміністративних установ, що існували на

західноукраїнських землях в період австро-угорського панування, відклалася

величезна документальна база, що віддзеркалює історію українського народу з

1772 по 1921 р.

Зазначимо, що порядок і спосіб ведення діловодства в адміністративних

установах Галичини був один. Найтиповішою і найхарактернішою

адміністративною установою було Галицьке губернаторство, згодом Намісництво.

Діловодство в Губернаторстві було організовано за таким самим принципом, що й

у всіх державних установах Австрії [1, c. 3].

Згідно зІнструкцією 1773 р. діловодство в Губернаторстві вела канцелярія, яка

була ділена на чотири секції:

– Бюро реєстрації, по-іншому подавчий протокол (Protocollum exhibitorum).

– Бюро референтів (Modus referendi).

– Експедиція (Modus expediendi).

– Реєстратура, тобто архів (Registratur) [5].В Бюро реєстрації надходила вся вхідна кореспонденція, і в тому числі та, яка

носила кримінально-правовий характер. Цю документацію фіксували в журналах

реєстрації вхідної документації у так званих подавчих протоколах.

Отже, подавчий протокол складався з журналів реєстрації вихідної

документації, який мав назву журнал реєстрації експедиторів (Protocollum

expeditionum) та журналів реєстрації вхідної документації або журнал реєстрації

ексгібіторів (Protokollum exhibitorum) [4].

До журналу реєстрації експедиторів в хронологічному порядку записували

зміст всіх розпоряджень, в тому числі тих, які торкалися питань кримінального

законодавства, притягнення осіб до кримінальної відповідальності, що їх видавало

Губернаторство за період з 1772 р. по грудень 1783 р.

Від часу введення нової маніпуляції 1 січня 1784 р. почали вестися журнали

реєстрації вхідної документації, тобто журнали реєстрації ексгібіторів. У цих

журналах фіксували: реєстраційний номер вхідного документа, дату його

складання, зміст, дату розгляду справи та номер фасцикулу Реєстратури, куди цей

документ відкладено для зберігання [6].

Крім того, варто зазначити, що порядок реєстрації вхідної документації у всіх

адміністративних установах був один.

Щодня до Бюро реєстрації надходила значна кількість кореспонденції, яку

канцеляристи класифікували за змістом і реєстрували у відповідні журнали. З цією

метою вели декількажурналів.До першого типу журналів варто зачислити журнали, в яких реєстрували

звичайні президійні акти несекретного змісту. Вони віддзеркалюють

найрізноманітніші питання. Щодо їх змісту можна так диференціювати питання:

1.) Суспільно-політичні питання.

2.) Воєнно-поліцейськізаходи і питання внутрішньополітичного режиму:

– питання законодавства;

– питання кримінальних злочинів;

– питання притягнення до кримінальної відповідальності осіб;

– питання функціонування в’язниць;

– питання прикордонних інцидентів та їх розслідування.

1) Стан і розвиток промисловості, будівництва, сільського господарства,

транспорту.

2) Фінансові питання.

3) Торгівля і ремесло.

4) Майнові питання.

5) Освіта, культура, охорона здоров’я.

6) Церква і релігія.

7) Адміністративно-господарські справи.

8) Персональні питання службовців.

9) Вшанування імператора і губернатора [7].Документи цієї групи відклали унаслідок діяльності Президії. Варто зазначити,

що вони ставлять лише частину президійних актів. Їх хронологічні рамки

охоплюють період з 1792 р. по 1921 р.

На кожному вхідному документі цієї групи, під час внесення його в журналах

реєстрації вхідної кореспонденції було зазначено вгорі посередині (на титульній

стороні документа) порядковий реєстраційний номер, який мав назву сигнатури.

Поруч з сигнатурою писали шифр Pr (Prasidium – Президія). Водночас цей самий

номер канцелярист фіксував у першій графі журналу. В другій графі фіксували

дату виготовлення вхідного документа і дату надходження до Бюро Реєстрації. У

третій графі писали зміст документа. Після цього вхідний документ спрямовували

в Бюро референтів для розгляду цього питання. Коли справу було вирішено,

документи надходили в Експедицію для відправлення відповіді. Якщо така

відповідь була готова, то в четвертій графі журналу записували її короткий зміст, у

п’ятій графі – дату відправлення відповіді. Після цього документ спрямовували в

Реєстратуру, де він зберігався [7].

Отже, ми можемо зробити висновок, що всі операції пов’язані з веденням

журналів реєстрації вхідної документації надходили до Бюро реєстрації.

До другого типу журналів потрібно зачислити журнали, в яких реєстрували

вхідну кореспонденцію таємного змісту. Це були різнорідні документи, а саме:

– скарги, які мали кримінально-правовий характер;

– розслідування кримінальних справ;

– судові розслідування політичної діяльності службовців;

– в’язниці.

Перелічені вище питання є найхарактернішими для цього типу

документальних матеріалів. Цей тип документів охоплює період з 1806 р. по

1921 р.

Усю вхідну кореспонденцію секретного змісту реєстрували за такими

правилами несекретного змісту. Одначе під час її реєстрації були характерні двіриси. Першою рисою було те, що на всіх вихідних документах поряд з сигнатурою

канцеляристи зазначали шифр G (Geheim – таємно). Другою рисою було те, що в

четвертій графі журналу детальніше і точніше викладали результат розгляду

документа і вказували на адресата. Ззначимо, що журнали реєстрації вхідної

секретної документації канцеляристи вели з особливою точністю і акуратністю [6].

До третього типужурналів належать журнали, в яких фіксували документальні

матеріали особливо секретні. За своїм змістом вони були дуже близькі до групи

секретних документів із шифром G (Geheim). Цей тип документальних матеріалів

відображає діяльність трьох губернаторів – барона Франца Гауера (1815–1822),

графаЛюдвіка Таафе (1823–1826) і князя Августа Лобковіца (1826–1832).

До четвертого типу журналів, як свідчать архівні матеріали, належать

журнали реєстрації президійних актів, на котрих під час реєстрації, крім

сигнатури канцеляристи писали шифр G.G.G. (Galizische General Gouvernement –

Галицьке генерал-губернаторство). Цей тип документальних матеріалів

відклалася за період урядування генерального губернатора Галичини ерцгерцога

Фердинанда д’Есте, тобто з 1832 р. Вона віддзеркалює різнорідні питання,

найхарактернішіз них такі:

10) Директивні матеріали центральних відомств з кримінальних справ уВідні.

11) Поліцейська служба ізабезпечення буржуазного права приватної власності.

12) Прикордонні та митні справи. [8].

Проаналізувавши архівні матеріали ЦДІАЛ України, визначено, що спосіб

реєстрації вхідних документів групи G.G.G. був такий самий, як в інших

попередньо згаданих груп.До п’ятого типу журналів потрібно зачислити журнали, в яких реєстрували

особисті акти губернаторів, що одержали назву президійні акти (Besondere

Prasidialakten). Ця група документальних матеріалів віддзеркалює діяльність

галицьких губернаторів і окремих управлінь за період 1772. по 1867 р.

У складі цієї групи документів увійшли ті, що були виготовлені в канцелярії

губернатора та вхідні документи.

До шостого типу журналів можна зачислити журнали реєстрації

документальних матеріалів, що були сформовані у ході діяльності не Президії, а

департаментів. Процес реєстрації цієї документації відбувався так само, як

документальних груп Президії. Характерною рисою реєстрації цього типу

документальних матеріалів було те, що на кожному вхідному документі

канцеляристи писали номер департаменту, до якого цей документ належав. Варто

зазначити, що такий порядок реєстрації вхідної кореспонденції, що стосувався

компетенції та діяльності департаментів, існував аж до введення нового закону в

1908 р. [9].

Подавчі протоколи вели за відповідною загальноприйнятою формою. Кожна

адміністративна установа мала такий щорічний журнал. Їхня кількість залежала від

функцій, компетенції і структури даної установи. Наприклад, окружні управління

за кожен рік вели лише по одному журналу реєстрації вхідної документації.

Натомість Галицьке намісництво мало декілька таких щорічників [8].

За зовнішньою ознакою подавчі протоколи – це великі товсті книги, завдовжки

приблизно 46–50 см, завширшки 28–30 см, оправлені в тверді та місці обкладинки.

На верхній обкладинці зазвичай було зазначено назву установи, до якої належав

журнал. Внутрішня структура подавчих документів головно залишалася без змін.

Варто зазначити, що в подавчих протоколах реєстрували вся вхідну та вихідну

документацію установиЗазвичай, всю вхідну документацію реєстрували в Бюро реєстрації, для

налагодження спрямовувалася в Бюро референтів і відсилалася для розгляду

відповідним референтам чи департаментам, а для відправлення відповіді її

направляли в Експедицію і вона надходила до Регістратури. Тут усі документи

відкладалися відповідно до вхідних реєстраційних номерів та дати надходження у

так звані стоси, тобто стопи документів. Відкладання документальних матеріалів у

стоси є специфікою австрійської канцелярії. Відкладені документи за один рік

“ув’язувалися” у “в’язки”, що одержали назву фасцикули.

Фасцикули формувалися з президійних актів і документальних матеріалів,

сформованих унаслідок діяльності окремих департаментів чи комісій, що існували

при Губернаторстві, згодом Намісництві. Кожний фасцикул був обгорнутий в

тверді та міцні обкладинки відповідним шифром групи документів, рік та номер

документів [9].

Отож, фасцикули містили документальні матеріали, що їх відклали в процесі

діловодства установи чи її структурної частини в порядку вхідних реєстраційних

номерів і дати надходження. Відкладання документальних матеріалів у фасцикули

є однією із особливостей австрійського діловодства.

Другою такою особливістю є відкладання документальних матеріалів

відповідно до питань у так звані ректифікати. Незалежно від того, що в процесі

діловодства документи відкладали в хронологічному порядку, їх складали теж і за

предметно-тематичною ознакою. Документальні матеріали, що торкалися однієї

теми, відкладалися разом і творили таким шляхом ректифікати. Вони містили в

собі документальні матеріали, відібрані і відкладені в ході діловодства установи чи

її структурної частини за тематикою.

Третьою особливістю австрійського законодавства є відкладення

документальних матеріалів в так звані конволюти. Під оглядом зовнішньої форми

конволюти – це звої документальних матеріалів, які є додатками до документів, що

зберігаються у фасцикулах або в ректифікатах, одначе з огляду на великий формат,

не могли бути приєднані до цих актів.

Усі документальні матеріали, що їх відкладали унаслідок діяльності

Губернаторства, згодом Намісництва, залишали без будь-яких змін від часу її

організації аждо введення з 1 січня 1909 р. нового діловодства.

З огляду на зміст документальних матеріалів Реєстратура була поділена на чотири відділи:

13) Адміністративні і фінансові справи.

14) Справи збору контрибуцій.

15) Торгові справи.

16) Воєнні справи.

Кожний із цих чотирьох відділів містив різні види документальних матеріалів.

Документи кожної групи позначені порядковими номерами, шифрами і відкладені

в хронологічному порядку. Ці матеріали становлять окремі групи фасцикулів

(Materienfascikel)

Незалежно від поділу Реєстратури на відділи, її ділили ще на десять

департаментів (Registraturs Departamente) [6].

До першого відділу належав саме департамент Судових справ (Judicialia et

Ciminalia).

Для того, щоб можна було швидко знайти потрібний документ, в процесі

діловодства складали алфавітні покажчики, які називали індексами. Вони являли собою журнали, в яких документи реєструвалися не в хронологічному порядку,

тобто за датою надходження, а в алфавітному порядку. Покажчики складали за

кожний рік окремо. Індекси були такого самого розміру, як і подавчі протоколи,

оправлені в тверді обкладинки.

На підставі подавчого протоколу можна знайти потрібний документ лише в

тому випадку, коли нам відомий діловодний реєстраційний номер, тобто сигнатура

вхідного документа, а за індексом ми можемо знайти потрібний документ і в тому

випадку, якщо нам відомі прізвище особи чи географічна назва місцевості. Отож,

ціжурнали, тобто подавчий протокол і індекс взаємно доповнюються.

Варто зазначити і про так звані еленхи. Президійні акти з років 1772 по 1859 р.

проходили експертизу історичної цінності. Експертизу проводили в такий самий

спосіб, що на всі акти, призначені для виділення в макулатуру. Канцеляристи

складали анотації. Анотування документів називали elenchieren, а їх анотації

еленхи – еlenchen. Еленхи є книгами, в яких реєстрували анотації документальних

матеріалів, виділених в макулатуру. Еленхи містять анотації документальних

матеріалів за період 1772–1818 рр. [11].

Врешті, досліджуючи проблему австрійського діловодства в адміністративних

органах, зазначимо і про мовні особливості офіційних документів. Подавчі

протоколи, так само і вся документація, що її відкладали у ході діяльності установ,

які діяли на західноукраїнських землях в період австрійського панування, складені,

головно, німецькою мовою [1, c. 23]. За період з 1772 по 1787 р. діловодство у всіх адміністративних установах

Галичини велося латинською та німецькою мовами. В 1787 р. було юридично

введено німецьку урядову мову у всіх державних установах Галичини.

З 1869 р. одночасно з німецькою урядовою мовою було допущено теж польську і

українську мови. Одначе, як свідчать архівні матеріали, майже весь адміністративний

апарат знаходився в руках польської шляхти і буржуазії, яка не допускала української

мови в державних установах. Хоча, незважаючи на це, у м. Львові видавали “Вістник

законів і розпоряженій краєвих для королевства Галіції разом с великим княжеством

Краківским” одночасно українськкоюмовою, хоча не періодично.

Також певний час з 1811 р. виходила у м. Львові українською мовою урядова

газета “Народна часопись” з 1890 по 1914 р. [10], “Lemberger Zeitung” німецькою

мовоюв 1813–1866 р. [11] і “Gazeta Lwowska” польськоюмовоюз 1811 по 1918 р. [12].

Варто звернути увагу на те, що за весь період австрійського панування

представники українського народу вели завзяту боротьбу за введення української

мови як урядової у всі державні установи Галичини. Цю боротьбу яскраво

віддзеркалюють архівні матеріали [13].

Документальні джерела відображають специфіку офіційно-ділової мови

досліджуваного періоду. У діловій, офіційній мові “усталилися” специфічні слова і

звороти, що є характерним для актової мови того часу. У прийнятті офіційних

документів канцеляристи для висловлювання часто повторюваних думок

використовували стандартні та типові формули – канцеляризми.

У процесі діловодства виготовляли стандартні ділові акти, як, наприклад:

– постанови;

– рішення;

– дипломи;

– директиви;

– ноти;

– патенти;– рескрипти;

– звершення;

– циркуляри.

Стандартні та типові формули створювали не тільки під час ухвалення

офіційно-ділових актів, але також і в процесі формування довідкового апарату.

Прикладом можуть також бути усталені слова: подавчий протокол, ексгібіт,

експедит, сигнатура, індекс, ректифікат, фасцикул та багато інших слів.

Отже, ми можемо зробити ґрунтовний висновок про те, що архівні матеріали

Центрального державного історичного архіву України, м. Львова є цінною базою.

для досліджень. Саме тому дослідження австрійського діловодства в

адміністративних органах Галичини (1772–1918 рр.) є актуальним для історико-

правової науки, а також сприятиме роботі законодавців та правознавців у напрямі

вдосконалення сучасної правотворчої та правозастосовчої діяльності. 1. Захарчишин П.І. Особливості австрійського діловодства в адміністративних установах

Галичини (1772-1918) // Науковий Інформацційнй Бюлетень Архівного Управілння

МВС УРСР. – 1963. – № 1. – С. 15-24.

2. Кульчицький В.С., Бойко І.Й., Мікула О.І., Настасяк І.Ю. Апарат управління

Галичиною у складі Австро-Угорщини. – Львів: Тріада плюс, 2002. – 88 с.

3. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України: Підруч. для студ. вищ.

навч. закл. – К.: Видавничий Дім “ІнЮре”, 2007. – 624 с.

4. Центральний державний історичний архів України у м. Львові (далі – ЦДІАЛ). Ф. 146

(Галицьке намісництво, м. Львів). Оп. 4. Спр.1216-1217.

5. ЦДІАЛ. Ф. 146. Оп. 1. Спр.42.

6. ЦДІАЛ. Ф. 146. Оп. 4. Спр.3392-3395.

7. ЦДІАЛ. Ф. 146. Оп. 4. Спр.3389-3391

8. ЦДІАЛ. Ф. 146. Оп. 4. Спр.634-635.

9. ЦДІАЛ. Ф. 146. Оп. 6. Спр.83.

10. ЦДІАЛ. Ф. 146. Оп. 4. Спр.2988-3021.

11. ЦДІАЛ. Ф. 146. Оп. 4. Спр.1177.

12. ЦДІАЛ. Ф. 146. Оп. 4. Спр.2988-3039.

13. ЦДІАЛ. Ф. 146. Оп. 4. Спр.1238.

14. Balzer O. Historia ustroju Austrii w zatysie. – Lwow, 1908. – 521 s.

ДЖЕРЕЛА ТА ОСНОВНІ РИСИ ПРИВАТНОГО ПРАВА

У ЄВРОПІ ПЕРІОДУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Г. Федущак-Паславська

Львівський національний університет імені Івана Франка

Україна, м. Львів, вул. Університетська, 1

У статті, на базі аналізу основних джерел приватного права епохи середньовіччя,

виявлено риси приватного права, місце римського права в історії європейського права,

охарактеризовано особливості розвитку приватного права у країнах Європи, виділено

етапи розвитку приватного права в період середньовіччя.

Ключові слова: приватне право, рецепція римського права, звичаєве право,

архаїчне право, ius commune.

Євроінтеграційні процеси, які проходять в Україні, безсумнівно зачіпають і

сферу права. Тому дослідження історії європейського права, чинників, які його

формували, виявлення його типових ознак, викликає науковий інтерес. Більше

того, дослідження історії права, і зокрема історії приватного права, дає змогу

побачити, що європейська правова єдність вже існувала.

Відтак, метою цього дослідження є виявлення характерних ознак приватного

права, яке сформувалося у країнах Європи в період середньовіччя. Для досягнення

мети належить вирішити такізавдання:

– виявити основні джерела права періоду середньовіччя, які містили норми

приватного права;

– виявити характерні риси приватного права країн Європи періоду

середньовіччя;

– виділити етапи розвитку приватного права в досліджуваний період;

– виявити міру впливу римського права та інших універсальних правових систем

на процес формування приватного права держав Європи Першими законодавчими актами періоду середньовіччя у Західній Європі були

у Вестготській державі Statut legum (475 р.), який мав ще назву Кодекс Ейрика

(Codex Euricianus) і містив норми звичаєвого права, законодавство королів V ст. та

римськізакони і Бревіарій (Скорочений закон) Аларика ІІ, датований 506 роком

1

.

Норми приватного права Кодексу Ейрика містять положення про заборону

пред’являти позови по справах, які мають давність більшу як 30 років; про рівність

чоловіків і жінок при спадкуванні. У сфері приватного права помітною є спроба

відмовитися від притаманного варварському праву формалізму в розумінні

зобов’язань, що зокрема відбилося в нормі, про недійсність дарування, зробленого

іззастосуванням сили чи погроз.

Зазначені норми також свідчать про запозичення з римського права. Пізніше, з

VI ст. вплив норм римського права стає ще помітнішим. Навіть норми Lex

Wisigothorum для германців включає значні частини із Бревіарія, з новел і

звичаєвого права римського походження, яке застосовувалося судами, не зважаючи

на вже проведену на той час офіційну кодифікацію (Breviarium Alarici).

Приблизно в 500 р. для римського і германського населення Остготської

держави Теодориком Великим створений Edictum Theodorici. А в Бургундській

державі близько того ж 500 р. за короля Гундобада складений Lex RomanaBurgundiorum (або Papian), який мав, так би мовити, місцеве значення (тільки для

римлян Бургундії). Edictum Theodorici, Lex Romana Visіgothorum та Lex Romana

Burgundiorum – офіційні збірники, видані германськими королями, дія яких

поширювалася на колишніх підданих римської держави та їх нащадків.

Специфікою їхніх правових систем було те, що завойоване римське населення

підпадало під дію римського права, кодифікацією якого і були названі вище

збірники. Тобто, ще до появи Кодифікації Юстиніана, у Західній Європі

з’являється Leges Romanаe – збірник римського права. Український дослідник

римського права О. Баранів підкреслював те, що кодифікації римського права

майже одночасно відбулися в обох частинах колишньої Римської імперії, оскільки

цього вимагав час і суперечність між упорядкованим змістом та невпорядкованими

формами права [1, с. 46].

Поряд з Leges Romanаe існували ізбірники народного германського права (Lex

Burgundionum, Lex Visigothorum, Lex Salica, Lex Ribuaria, Lex Alomannorum, Lex

Baiuwairum, Lex Frisionum і ін.), які в історії права названі Leges Barbarorum. І

якщо перший зобов’язував римське населення, то решта – германське. Це було,

фактично, закріпленням існуючого на той час принципу персоналізму права, що

утруднювало обіг у випадках, коли сторонами правовідносин були представники

різних народів. Додаткові ускладнення зумовлювалися також відсутністю у

германців єдиного права. Крім того, звичаєве право як регулятор, саме по собі

характеризується невизначеністю. Однак, певний час цивільний оборот перебував

ще на низькому рівні ізадовольнявся існуючими збірниками права.

На відміну від Leges Barbarorum, королівські капітуляри, будучи результатом

законодавчої діяльності королів, зобов’язували всіх, хто проживав на території

держави Помітно, що навіть до всеохоплюючого зацікавлення римським правом у

Європі (ХІ ст.) дія його у формі Leges Romanаe поширювалася на території

сучасних Італії, Франції, Іспанії, Швейцарії, південно-західної частини Німеччини.

Однак, у практичній діяльності "Дигести", нажаль, не застосовувалися.

Якщо порівняти три Leges Romanаe (Edictum Theodorici, Lex Romana

Visіgothorum, Lex Romana Burgundiorum), то найдосконалішим вважають Бревіарій

(Lex Romanаe Visigothorum), укладаючи який король Аларик ІІ мав на меті

замінити всі попередні джерела римського права і створити єдине джерело права

для римського населення, що проживало у Вестготському королівстві. Бревіарій

Аларика, поряд з Кодифікацією Юстиніана, обидва представляючи кодифіковане

римське право, охопили його дією Західну і Південно-Східну Європу. Тобто,

починаючи з VI ст. ці частини Європи жили під дією кодифікованого римського

права: на заході – у формі Lex Romanаe Аларика ІІ (Бревіарія) – германця; на сході

– у формі кодифікації Юстиніана – слов’янина. Як писав, О. Баранів: "в дальшій

історії Європа мала вибирати між ними, і вибір стався на користь

Юстиніана"[1, с. 47].

Бревіарій, як і Кодифікація Юстиніана, складається із трьох основних частин:

1) інституції; 2) загальне право (ius); 3) законодавство (leges). Правда, Інституції

тут вже не містили вчення про джерела права, поділів права на ius civile i ius

gentium, трактату про позови. Але найбільше постраждав через свою надмірну

"вченість" такий збірник як Дигести. З міркувань спрощення у Бревіарій були

включені лише короткі витяги із творів Павла та Папініана, сентенції Павла та

Інституції Гая були перероблені з міркувань практичної користі. Текст Бревіарія

супроводжувався тлумаченнями, які і сприяли його спрощенню. Такі численн спрощення, переробки для потреб практичного використання є свідоцтвом і

характерною ознакою архаїчного права, синонімами якого є вульгарне,

примітивне, варварське, а такожнародне, звичаєве право.

Про значне зниження рівня правової культури свідчить також і переробка, з

точки зору тих самих практичних потреб, і також шляхом інтерпретації

(тлумачення), тієї частини Кодифікації Юстиніана, яка містила імператорські

конституції. Маючи своїми джерелами приватні кодифікації Грегоріана,

Гермогеніана та Кодекс Феодосія, цей збірник вже тим самим був приречений

стати одним із проявів "варварської" традиції римського права, яка опанувала

правові системи Європи раннього Середньовіччя.

Згідно з Бревіарієм Аларика, шлюб визначався як союз чоловіка і жінки, який

укладався як угода купівлі-продажу. На чолі патріархальної сім’ї був батько, під

владу якого підпадали всі члени сім’ї і все майно, а його дружина перебувала на

статусі дочки. Сімейні (особисті та майнові) відносини включали можливість

надання приданого, дарування, спадкування. Так як і в римському праві,

усиновлення поділялося на усиновлення неповнолітніх та усиновлення

повноправних осіб.

Спадкування за Бревіарієм відбувалося на підставі закону чи на підставі

заповіту. Гарантовану обов’язкову частку у спадщині у вигляді ¼ від спадкового

майна мали необхідні спадкоємці. Форми заповіту були різноманітними, як і в

римському приватному праві.

Як і за римським правом, зобов’язання могли виникати з договорів та з

деліктів. Були відомі види вини: умисел та необережність (груба і легка). Цікаво,

що за невиконання чи неналежне виконання зобов’язання боржник відповідав

особисто, а не своїм майном. Загалом, залежно від походження, учасники

правовідносин підлягали звичаєвому або кодифікованому праву.

Бревіарій був тим джерелом, за яким Європа пізнавала, а точніше,

користувалася, римським правом до ХІ ст., коли почався процес його вивчення в

Болонській школі.Однак, слід зазначити, що не всі германські племена сприйняли римське

право. Лонгобарди, наприклад, прийшовши на землі римської держави як

завойовники, створили збірник – Едикт Ротара (643 р.) – написаний вульгарною

латиною, в суто германському стилі, без римських запозичень [2, s. 45]. Він

відрізнявся від інших тогочасних пам’яток германського права своїм

систематизованим викладом нормативного матеріалу.

Що ж до Leges Barbarorum – збірників народного (звичаєвого) права

германців, складених протягом кінця V – VI століть за ініціативою народу або на

пропозицію королів і схвалені на зборах вільних осіб, то російський дослідник

Г. Шершеневич у "Курсі цивільного права" причинами, які зумовили їх появу

називає: 1) зміну побутових умов у зв’язку з переселенням; 2) потребу зберегти

звичаї предків від втрати самобутності через запозичення з римського права;

3) появу кодифікацій римських законів, що також було поштовхом для кодифікації

германського права [3, с. 34].

У зв’язку підвищеною потребою того часу підтримання миру і безпеки,

збірники Leges Barbarorum не багато уваги присвячують приватному праву. Такою

є Салічна правда

1

(510 р.) – запис давніх звичаїв приморських франків у виглядіконкретних судових рішень, які в результаті тривалого практичного застосування,

стали судовими звичаями. Вона складалася із Прологу, 65 титулів та Епілогу,

написаних латинською мовою. Впродовж VI-ІХ ст.ст. об’єм збірника збільшився.

Матеріал у Салічній правді викладений в казуїстичній формі за відсутності

узагальнюючих абстрактних понять. Тут, в основному, врегульовані питання

кримінального права. Зі сфери приватного права регулюється порядок повернення

викрадених чи втрачених (загублених) речей; способи примусити боржника

виконати існуюче зобов’язання перед кредитором; обчислення нарахувань за

невиконання зобов’язання (сума боргу і штраф). Спосіб укладення шлюбу,

зафіксований у Салічній правді, поєднує її із нормами інших первісних народів, і в

тому числіз римським coemptio. Тобто салічним франкам ще не був відомий такий

спосіб укладення шлюбу як консенсуальний договір – договір за згодою сторін.

Вони для цього використовували судову процедуру з деякими елементами

договору купівлі-продажу.

Незважаючи на спротив романізації у Франкській імперії, і тут у варварське

право проникають римські поняття. Хоч такі пам’ятки права як Салічна і

Рипуарська правди, базуються на германських принципах, проте через церковний

вплив, римське право потрапило також у Баварську правду і капітуляри королів та

імператорів династії Каролінгів. У зв’язку з прогалинами особливо сильним був

його вплив у сфері цивільних угод.

Загалом, римський вплив найбільше помітний у питаннях європейського

зобов’язального права. Натомість, германська традиція відбилася на земельному і

спадковому праві. Ще одним елементом, який разом з попередніми двома,

формував приватне право Європи, було, як відомо, християнство, під впливом

якого складалися норми, що врегульовували шлюбно-сімейні відносини [2, s. 53].Джерелом волевстановлених норм у державі франків були капітуляри – закони

королів, які мали право видавати розпорядження і заборони. У правовій літературі

капітуляри поділяють на види за сферою регулювання: світські, церковні, мішані; а

з точки зору меж, у яких зобов’язували: капітуляри, які доповнювали окремі

списки звичаєвого права (capitularia legibus addenda), капітуляри, які були

самостійним виразом правотворчої діяльності влади (capitularia per se sсribenda),

що зобов’язували на всій території держави або на визначеній території.

Капітуляри, які додавалися до leges, були важливим інструментом модифікації

племінних прав у напрямку їх пристосування до нових потреб. Часто вони вносили

істотні доповнення та зміни до давніх списків, уніфікували правову практику.

Із розпадом імперії Карла Великого починається самостійний розвиток

сучасних європейських країн. Так само окремо розвивається і їх право.

Особливістю правового розвитку Франції того часу є те, що будучи поділеною

на південну і північну, вона довгий час мала (фактично до видання Цивільного

кодексу 1804 р.) і дві різні правові системи. Південь, де переважав романський

елемент населення і свою дію зберегло римське право, називали країною писаного

права, північна частина, де переважав германський елемент і застосовувались

германські народні звичаї, називалася країною звичаєвого права. У цій частині

Франції однак не було єдиного звичаєвого права. Відносини регулювалися

різноманітними місцевими звичаями. Ще однією особливістю, порівняно, зокрема,

з Німеччиною, є посилення, починаючи з ХІІІ ст., королівської влади, яка звертає

свою увагу на питання узагальнення звичаїв. На шляху до об’єднання права

впроваджується єдність в судовій організації. Згодом, королівська влада,

відібравши цю роботу у приватних осіб, бере на себе повноваження збирання іуяснення місцевих звичаїв. Починаючи з XV ст. королі видають накази про

збирання ізапис звичаїв, які належало подавати королю на розгляд і схвалення.

Вже у XVI ст. було уніфіковано кілька більших систем звичаєвого права

(паризьке, орлеанське, нормандське та ін.). Особливою була роль Coutume de Paris,

зокрема їх друга редакція (1580 р.). Паризькі кутюми, які використовували як

допоміжні джерела, на їх основі інтерпретували інші кутюми, заповнюючи існуючі

в них прогалини, спричинилися до поступової уніфікаціїзвичаєвого права.

Джерелами волевстановленого права у Франції були ордонанси. Але вони

регулювали, переважно, публічно-правові питання. Сфери виміру справедливості

(приватне право і кримінальне право) були залишені в юрисдикції кутюмів. Але,

так звані, “великі ордонанси” дещо змінили і у сфері приватного права. Так

поступово були затверджені Ордонанс про цивільний процес (1667), Ордонанс про

кримінальний процес (1670), Торговий Ордонанс (1673), Морський ордонанс

(1681), далі з’являються Ордонанс про дарування (1731), Ордонанс про заповіти

(1735), Ордонанс про фідеїкомісарні субституції (1747), які були використані при

підготовці цивільного кодексу 1804 р. Завдяки ролі, яку відігравала королівська

влада у Франції, ордонанси, що вона видавала, впливали на об’єднання

французького права, розділеного місцевими звичаями. Значний вплив на процес

об’єднання здійснила також рецепція римського права. Хоч у Франції римське

право не мало такого величезного значення, як в Німеччині, однак, починаючи з

XVI ст., використання римського права в судовій практиці сприяло певному

ігноруванню звичаїв та заміні їх загальними засадами римського права.

Коли у Франції XII ст.. щойно виникає зацікавлення римським правом у формі

його вивчення, то римське право вивчають не за Бревіарієм Аларика, а за

глосованим італійськими професорами, римським правом. Відродження науки

римського права у Франції не привело, однак, до визнання за ним сили офіційно

зобов’язуючого при встановленні справедливості. Захищаючись відуніверсалістських посягань імперії, французькі легісти сформулювали тезу “король

є імператором у своєму королівстві” і жодне право чужих володарів не має на

території Франції зобов’язуючої сили. Тому римське право визнавалося тут не

законом, а “писаним розумом” (ratio scripta). Церква, вважаючи римське право

поганським, такожпротестувала проти нього.

Ці обставини і зумовили відповідне ставлення до римського права. Якщо

італійські коментатори чи німецькі вчені пристосовували римське право до потреб

практики, у Франції склався чисто науковий підхід до нього. Розквіт цих

досліджень припав на XVI ст.

В Італії, коли вкінці XI ст. тут виникла потреба регулювання зростаючого

господарського обороту,відповідних норм в існуючому (лонгобардському) праві не

було. Натомість римське право могло задовольнити ці потреби. Першими вченими,

завдяки яким відбулося зацікавлення римським правом, були глосатори, які

досліджували римське право за Дигестами. Школа глосаторів мала міжнародне

значення, оскільки у Болонії навчалися студенти з багатьох країн Європи.

Після перерви, з другої половини XIV ст., відновлюється вивчення римського

права, і в італійських університетах виникає новий напрямок, представлений

коментаторами (постглосаторами), які творчо пристосовували римське право до

сучасних потреб. Коментатори, пов’язавши різні тогочасні правові течії

(партикулярне звичаєве право, статутне право, канонічне право, законодавство

німецьких імператорів та ін.), у детальних коментарях до римського права зуміли

поєднати чисто теоретичні і абстрактні роздуми над правом з потребами практики,модернізувати норми римського права згідно з вимогами часу. Завдяки їх творчості

було закладено основи торгового права, міжнародного приватного права. Римське

право, в інтерпретації коментаторів, як право загальне (ius commune) почало

проникати до правових систем багатьох країн Європи.

У Німеччині аж до XIII ст. право залишається звичаєвим і неписаним. Воно

проявляється у рішеннях суду, у роботі якого бере участь народний елемент

(шефени). З кінця ІХ ст. у Німеччині з”являються ознаки поступової заміни

принципу персоналізму в праві принципом територіальності, право племінне стає

земським правом. Це посилює відмінності в звичаях, утруднює регулювання

відносин. Крім того, міста, які мали імунітет – право незалежного суду – шляхом

судових рішень, створювали міське право, яке було окремим для кожного іншого

міста (магдебурзьке право).

В умовах слабкої верховної влади перевага звичаєвого права зберігалася довго,

а законодавча діяльність верховної влади у всеохоплюючому масштабі була

слабкою. Лише з XVI ст. з’являються певні уніфікаційні тенденції у сфері права, а

також пожвавлюється законодавча діяльність в загальнодержавному масштабі,

виразом чого було видання кримінального кодексу – Кароліни. У сфері приватного

права інтегруючим чинником у Німеччині також була рецепція римського права. З

другої половини XV ст. рецепція римського права відбувалася у вигляді офіційного

визнання його загальнообов’язковим і таким, що застосовувалося в практиці

виміру справедливості.

Хоча ще починаючи з ХІІІ ст. римське право впливало на формування

правової системи Німеччини як універсальна система. Воно проникало різними

шляхами: через церковні суди, які мали юрисдикцію, в тому числі, і в деяких

світських справах; одержавши освіту в університетах, де вивчалося як римське, так

і канонічне право, судді духовних судів стали провідниками так званої

“теоретичної рецепції” (“ранньої рецепції”).Як і в інших країнах, матеріальними причинами рецепції римського права у

Німеччині було зростання обороту, потреба регулювання нових відносин, для чого

в римському праві були уже готові форми. Однак, тут, крім інших завдань, римське

право покликане було об’єднати і доповнити партикулярнізвичаєві системи.

Римське право на території Німеччини впроваджувалося кількома шляхами.

Створений 1495 р. Загальноімперський суд, який розглядав цивільні справи,

виносив рішення базуючись на законах країни, а також на так званому “загальному

праві”, тобто на римському праві. Так само і суди окремих територій спиралися на

римське право. Ще одним каналом проникнення римського права до рішень по

справах були юридичні факультети, куди через суд зверталися в особливо

складних випадках. Вчені-юристи, які засідали в університетах, видавали свої

рішення (communis opinio doctorum), базуючись на нормах римського права, яке

було однією із основ юридичної освіти в університетах всієї Європи.

Особливістю рецепції римського права у Німеччині було запозичення з

Дигестів. Запозиченню підлягали не так конкретні інститути, як система понять,

вироблених римською юриспруденцією, абстрактні правові конструкції, які можна

було використовувати в практиці феодальної Німеччини.

В результаті, так як італійські інтерпретатори шляхом адаптації римських

понять створили ius commune, так само і німецька правова доктрина, адаптуючи

римські поняття до актуальних потреб, відшукувала в його нормах обґрунтування

існуючих інститутів. Це перероблене, модифіковане римське право, діючи як право

загальне, маючи допоміжне значення відносно партикулярного звичаєвого права, з XVII ст. стало, створеною доктриною системою, яка в науці дістала назву usus

modernus pandectаrum.

Відсутність в Німеччині сильної центральної влади довгий час не давала змоги

зібрати і об’єднати звичаєве право, а рецепція римського права надовго затримала

розвиток німецького національного права. Так само і у Франції правове об’єднання

не було можливим, але в силу інших причин.

Отже, джерелами приватного права середньовічної Європи є звичай та

волевстановлене право, які містилися у Leges Romanàe, Leges Barbarorum та

капітулярах королів.

Особливістю волевстановленого права у цей період є діяльність законодавця в

напрямку тлумачення звичаю.

У період середньовіччя в країнах Європи ще відсутня структурована правова

система. Однією із її характерних ознак є персоналізм права. Згодом і до XIIIXV ст.. ст.. право характеризується партикуляризмом. Принцип територіальності

права довгий час ще залишається недосяжним.

Складені протягом V-IX ст.ст. варварські правди (Lex barbarorum – записи

звичаєвого права), німецькі дослідники відносять до народного права. Запис

народного права розпочався, за прикладом римського і канонічного права, з Codex

Euricianus (475 р.) і за змістом був зібранням норм звичаєвого права та норм, що

містилися в актах законодавства. Цей процес завершився заміною народного права

капітулярами (802 р.), а з початку Х ст. до 1250 р. на зміну їм приходить земське

право, що такожперебуває під впливом римського і канонічного права.

До всеохоплюючого зацікавлення римським правом, що відбувається з XI ст.,

норми римського приватного права формі, передовсім Leges Romanae діють на

території сучасних Італії, Франції, Іспанії, Швейцарії, південно-західної частини

Німеччини, але у спрощеному, варваризованому, вигляді.Спрощення для потреб практики, - вульгаризація права - у східній частині

Римської імперіїзавершилася Кодифікацією Юстиніана, тоді як на Заході – процес

примітивізації права тривав і далі, та привів до подальшої вульгаризації права.

Через акцентування на питаннях забезпечення безпеки, виділення та розвиток

інститутів приватного права у середньовічній Європі відбувається з деяким

відставанням, порівняно з нормами публічного права.

Саме в період середньовіччя на території Італії, яка була колискою як нових

інститутів, так і цілих напрямів розвитку західноєвропейського приватного права,

виникають два основні напрями права універсального характеру: відроджене

римське право та канонічне право, які впливали на формування правових систем

Європи протягом тривалого часу.

Віддаючи належне римському приватному праву, яке у формі ius commune в

період середньовіччя вже об’єднувало Європу, сьогодні знову говорять про

універсалізацію римського права, про новий етап його рецепції вже на новому

рівні – для створення основ загальноєвропейського цивільного права (ius

Europeum).

1. Баранів О. Римське право : Вступ до науки римського права : ч. 1 / О. Баранів. –

Мюнхен, 1947.

2. Sojka-Zielinska K. Historia prawa / K. Sojka-Zielinska. – Warszawa : Panstwowe

Wydawnictwo Naukowe, 1986.

3. Шершеневич Г. Ф. Курс германского права / Г. Ф. Шершеневич. – Тула : Автограф,

2001. 96 Г. Федущак-Паславська

4. Берман Г. Западная традиция права : эпоха формирования / пер. с англ. – М. : Изд.

группа ИНФРА; М-НОРМА, 1998.

5. Берман Г. Право і революція. Формування західної традиції права. – К. : IRIS, 2001.

6. Аннерс З. История европейского права. – М. : Наука, 1996.

США: ВИЗНАЧЕННЯ МІСЦЯ ПРОЖИВАННЯ ДИТИНИ

ПІСЛЯ РОЗІРВАННЯ ШЛЮБУ ЇЇ БАТЬКІВ

(ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПРОБЛЕМИ)

О. Ригіна

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, України

е-mail:Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

У статті досліджується проблема становлення та розвитку в США інституту

визначення місця проживання дитини після розірвання шлюбу її батьків, у тому числі

різні підходи до розуміння проблеми, діючі вподовж ХІХ – ХХ століть. З’ясовано різні

чинники політичного, економічного та правового характеру, які впливали на

інтерпретацію питання.

Ключові слова: дитина, батьки, інтереси, місце проживання, суди, штати, доктрини,

перевага.

Актуальність досліджена зумовлена підвищеною увагою до забезпечення

якнайповнішого кола прав та інтересів дитини, батьки якої розлучилися й яка,

очевидно, зростатиме в неповній сім’ї. Щоправда, виникає й інший аспект

проблеми, пов’язаний з рівною участю обох батьків в утриманні та вихованні

дитини, здійсненні ними всього обсягу батьківських прав і обов’язків.

Здебільшого, після припинення шлюбу, колишнє подружжя проживає окремо.

Отже, важливим завданням суду є правильне визначення місця проживання дитини

з одним із батьків, прийняття рішення, яке би найбільше відповідало її інтересам.

Зауважимо також, що той з батьків, котрий проживатиме з дитиною, матиме

можливість щоденно бачити як вона розвивається, який стан її здоров’я, який стан

шкільної успішності. Відповідна особа відіграватиме основну роль, не зважаючи на

обов’язок спільної участі обох батьків у вихованні дитини, в її освітньому

розвиткові, навіть більше, у формуванні правової свідомості та правової культури.

Особливий інтерес викликають особливості регулювання відповідної

проблеми у США. В цій країні достатньо розвинутий механізм захисту прав

дитини, у тому числі від зловживань з боку батьків, незважаючи, що Конвенція про

права дитини від 20 листопада 1989 р., прийнята Генеральною Асамблеєю ООН,

поки що не стала частиною національного законодавства США, оскільки її не

ратифікував Сенат Конгресу. Варто зауважити, що у сучасній українській історико-

правовій науці відсутні дослідження щодо цього питання, залишаються численні

прогалини, які вимагають заповнення і, тим самим, збагачення знань про історію

становлення та розвитку вказаного інституту Отже, на сучасному етапі відповідна проблема є недосліджена в Україні, але

стосовно напрацювань у США необхідно відзначити праці авторитетних

американських науковців, у яких частково досліджується становлення та розвиток

відповідного інституту (професори Вільям Бернхем (Wayne State University Law

School in Detroit, Michigan), ДжонДе Вітт Грегорі (Hofstra University),

Пітер Н. Свішер (University of Richmond), ШерілЛ. Вольф (University of New

Mexico), Роберт І. Оліфант (William Mitchell College of Law), Сейнфорд Н. Катз

(Boston College Law School), асистент професора Ненсі Вер Стіг (William Mitchell

College of Law) тощо). Однак, ми спробуємо показати по-новому характерні риси

інституту визначення місця проживання дитини, батьки якої розлучилися у США, встановити історико-правові закономірності його розвитку, в тому числі, з огляду

на особливості вітчизняного світобачення права й особливості сучасного правового

регулювання проблеми у нашій державі.

Зазначимо, що у випадку з’ясування найбільш прогресивного досвіду

правового регулювання проблеми у США, ми можемо оцінити можливість його

запозичення в процесі правотворчої діяльності в Україні. Звичайно, якщо такий не

суперечитиме Конституції України 1996 р., законам, нашій правовій традиції та

сприятиме забезпечення якнайповнішого кола прав та інтересів дитини, батьки якої

розлучилися та проживають окремо. Разом з тим, здійснюючи відповідне

дослідження, створюється можливість встановлення якнайповнішого кола

недоліків правового регулювання проблеми і запобігання подібних у випадку

законодавчого регулювання цього питання в Україні та формування відповідної

судової практики.

Наголосимо, що інтерес до вивчення проблеми пов’язаний з еволюцією різних

правових поглядів щодо визначення місця проживання дитини, батьки якої

розлучилися і проживають окремо, які домінували в певні часи впродовж ХІХ–ХХ

століть у США. Таким чином, формувалася судова практика вирішення

відповідних справ, яка в різні часи мала свої особливості.

Варто вказати також, що проблема визначення місця проживання дитини у

США породжується не лише у випадку розірвання шлюбу її батьків, а й у разі

встановлення за рішенням суду режиму окремого проживання подружжя (legal

separation), яке визнається в більшості американських штатів. До слова, інститут

сепарації був відомий ще з часів Стародавнього Риму, а на сучасному етапі

передбачений українським законодавством (статті 119–120 Сімейного кодексу

України від 10 січня 2002 р. з наступними змінами і доповненнями [1]), але є

досить малорозвинутим у насІншим важливим моментом є те, що питання сімейного права у США

вирішуються переважно нормами статутного права, тобто права того штату, на

території якого виникло, змінилося чи припинилося правовідношення. Разом з тим,

у непоодиноких випадках рішення судів одних штатів, стосовно цих питань,

можуть не виконуватися на території інших. Останнє допускається внаслідок

застосування правового принципу “виключення дії залежності”, оскільки існують

певні питання, які не мають федерального значення, і можуть врегульовувати

нормами права конкретного штату на розсуд органів влади відповідного, тільки з

тим обмеженням, що вони не повинні суперечити федеральному законодавству.

Отже, певне питання на території одного штату могло врегульовуватися інакше,

аніж на території іншого. Найбільш повніше принцип “виключення діїзалежності”

застосовувався у штатах Монтана, Нью-Гемпшир, Нью-Мексико та Нью-Йорк.

Отже, зважаючи на вказане, виникає запитання, яким чином мав здійснювати

права та обов’язки щодо своєї дитини один з батьків, з яким вона не проживала,

якщо інший переїхав на постійне місце проживання до іншого штату, який існує

механізм забезпечення гарантій його прав? Якраз для вирішення цього

проблемного питання та деяких інших, які стосуються інтересів дитини, 1968 р.

Комісією США з уніфікації права було розроблено Уніфікований (Типовий)

Юрисдикційний Акт визначення опіки над дитиною (The Uniform Custody1

Jurisdiction Act of 1968; UCCJA). На підставі цього Акта законодавчі збори

(парламенти штатів) мали прийняти закони, які би діяли на їхніх територіях. Необхідно зазначити, що вітчизняне розуміння правової категорії “визначення

місця проживання дитини” охоплюється у США терміном “custody” (опіка). Однак,

в Україні та США різне тлумачення поняття “опіка”. Так, відповідно до ст. 243

Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р., опіка, піклування встановлюється

над дітьми-сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування [1]. І, отже,

метою опіки та піклування є виховання неповнолітніх, які внаслідок смерті батьків,

позбавлення батьків прав стосовно дітей, хвороби батьків чи з інших причин

залишилися без батьківського піклування, а також захист особистих і майнових

інтересів цих дітей [2, с. 60]. У США термін “custody”, як і в Україні, також

стосується забезпечення прав та інтересів дитини, однак, не обов’язково, щоб її

батьки були позбавлені батьківських прав щодо неї, йшлося про дитину-сироту або

дитину, батьки якої через свою хворобу не можуть піклуватися про неї. Отже,

термін “custody” охоплює собою сукупність усіх дій, спрямованих на фізичну

охорону дитини, збереження їїжиття та здоров’я.

Підкреслимо, що вказаний Типовий Юрисдикційний Акт визначення опіки над

дитиною було розроблено тільки 1968 р., але й до цього часу поставали і вимагали

правового регулювання проблеми, пов’язані з визначенням місця проживання

дитини, батьки якої розлучилися. Так, впродовж ХІХ–ХХ століть існувала

неоднакова практика вирішення цього питання. Зокрема, в ХІХ ст. у США дитина

після розірвання шлюбу її батьків, як правило, на підставі рішення суду

залишалася проживати з батьком [3, с. 825]. Очевидно, пояснювалося відповідне

тим, що батько мав можливість краще, у матеріальному плані, забезпечити дитину.

Це стосувалося умов їїжиття, утримання, а такожздобуття освіти.Можна зауважимо, що великий вплив якраз на відповідне розуміння проблеми

мали норми англійського права. Однак, ще цьому впливові передувала рецепція

норм римського приватного права. Наприклад, норми римського приватного права

визначали однаковість правового становища дітей, народжених у шлюбі “cum

manu” (повна влада чоловіка над дружиною) і “sine manu” (обмежена влада

чоловіка над дружиною). В обох випадках діти завжди перебували під владою

батька (in patria potestate) [4, с. 52]. До слова, для римської сім’ї була характерна

практично безмежна батьківська влада над дітьми, жодна правова культура не

знала такого неприхованого володарювання. Інститут батьківського владарювання

став прерогативою римських громадян: “Навряд чи є інші люди, які мали би таку

владу над своїми дітьми, що маємо ми, римські громадяни” (Гай D.1.1. 55)

[5, с. 294].

У США “перевага” надання опіки над дитиною батькові (термін “опіка” тут

вживається як “проживання разом з батьком”) випливала ще з того, що жінка не

могла займати окремих посад чи виконувати певної роботи, які би могли забезпечити

їй та її дитині чи дітям належне існування. Для прикладу, не зупиняючись на

обмеженому правовому становищі жінки (також матеріальному та соціальному)

щодо чоловіка, зазначимо, що в 1872 р. у рішенні в справі “Бредвел проти Іллінойсу”

ВерховнийСудСША вказав, щожінка не може здійснювати адвокатської діяльності,

оскільки це “не відповідає її природі” [6, с. 230], що на сучасному етапі повністю

суперечить конституційному принципові рівності громадян.

Однак, у США згодом стало зрозумілим, що батько, зайнятий на роботі, не мав

часу виховувати дитину. На нашу думку, в цьому випадку ще не йшлося про повне

впровадження принципу рівності у всі сфери суспільного та державного життя.

Батько, з об’єктивних підстав, не мав можливості приділити дитині або дітям

належної уваги. Внаслідок цього в першій половині ХХ ст. розвинулася і булапідтримана, у тому числі й чоловіками, доктрина “юних років” (“tender year”

doctrine), яка перетворилася у спростовну правову презумпцію. Відповідно до ідей

доктрини передбачалося, що про малолітніх дітей краще подбає мати.

Щоправда, як зазначалося, доктрина “юних років” являла собою спростовну

правову презумпцію і не мала беззаперечного характеру. Так, для заперечення

презумпції батько мав довести, що мати належним чином не здатна піклуватися про

дитину або набагато гірше, аніж він. На сучасному етапі доктрина “юних років”, а

отже, обов’язкової “переваги матері” вже втратила настільки беззаперечне значення,

оскільки збільшилася кількість працюючих матерів та кількість батьків, які можуть

належнимчиномпіклуватися про дітей, забезпечувати їмнормальний розвиток.

Крім цього, виникло питання щодо відповідності принципу “переваги матері”

проживати з дитиною федеральній Конституції США 1787 р. Так, суди окремих

штатів вирішили, що доктрина “юних років” неконституційна, оскільки суперечить

XIV поправці про “рівний захист законів”. Про це свідчать рішення Верховного

Суду штату Алабама у справі “Ex Parte Devine” 1981 р. та Верховного Суду штату

Юта в справі “Pusey v. Pusey” 1986 р. Вирішуючи подібні питання, суди

американських штатів передусім керуються положеннями конституцій штатів про

рівність прав чоловіків іжінок [3, с. 824 – 825]Випливає, що на сучасному етапі принцип “переваги матері” та доктрина

“юних років” уже втратили своє беззаперечне значення. Так, у законах багатьох

штатів указується, що суди, вирішуючи подібні питання, мають “притримуватися

нейтралітету” щодо статевої приналежності батьків дитини. Наприклад, у Законі

штату Арканзас 1987 р. зазначено, що суди цього штату, визначаючи місце

проживання дитини, після розлучення батьків, повинні керуватися виключно її

“інтересами”. В 1990 р. Апеляційний Суд штату Арканзас (рішення у справі “Фокс

проти Фокс”) повністю заперечив існуюче до цього часу правове положення, що

малолітні дівчата після розірвання шлюбу їхній батьків неодмінно мають

залишатися проживати з матерями.

Щоправда, в Законі штату Індіана 2001 р. зазначено, що суди цього штату

зобов’язані враховувати “вік і стать дитини”, (а також стать того з батьків, з ким

дитина проживатиме). Однак, відповідна судова практика в цьому штаті існувала

ще й до ухвалення вказаного Закону. Так, Апеляційний Суд Індіани у справі

“Ворнер проти Ворнер” 1989 р. визначив місце проживання чотирьохлітнього

хлопчика з його батьком. Суд врахував думку запрошеного у справі психолога,

який зауважив, що батько змозі надати синові належне виховання, як і мати, але

доцільніше, щоб виховання здійснювалося особою тієї ж статі, що й дитина

[7, с. 453–454].

На сучасному етапі, як зауважив професор Мічиганського державного

університету ім. Вейна В. Бернам, суди всіх штатів схиляються до того, щоб у

будь-якому випадку прийняти рішення, яке би найбільше відповідало інтересам

дитини [3, с. 826]. Однак, з огляду на це, на нашу думку, не цілком об’єктивним

було рішення Верховного Суду штату Мен у справі “Osier v. Osier” 1980 р.

Верховний Суд Мену вказав, що суд першої інстанції у рішенні в справі

допустився помилки, визначивши місце проживання дітей разом з батьком,

порушивши права щодо них матері. На думку Верховного Суду штату Мен,

низовий суд у цій справі перебільшив значення факту, що мати цих дітей, будучи

членом певної релігійної організації та керуючись релігійними переконаннями,

відмовилася дати згоду на переливання крові дитині. У цьому рішенні Верховний

Суд штату Мен врахував підвищену увагу суспільства й держави до прав гарантованих I-ю поправкою до Конституції США, тобто свободи віросповідання

[3, с. 826]. Проте, виникає питання, чи в найкращих інтересах цих дітей було

проживання з їхньою матір’ю і чи безперешкодне здійснення свободи

віросповідання має перевагу, коли йдеться про можливість урятуватижиття ?

Отже, на зміну доктрині “переваги прав батька”, діючої в ХІХ ст. та “юних

років”, переважаючої в першій половині ХХ ст., приходить доктрина “найкращого

забезпечення інтересів дитини” (“Best Interest of Child”). Як вдало зауважив

професор С.Н. Катз, тривалий час не існувало єдиного визначення відповідного

словосполучення внаслідок неоднакового тлумачення “найкращих інтересів

дитини” в різних категоріях судових справ. Зокрема, це стосувалося й того, хто

повинен нести тягар доказування, (а отже, й доводити “найкращі інтереси

дитини” – О.Р.) в справах про позбавлення батьківських прав, усиновлення,

визнання договорів недійсними, в яких зачіпаються права дитини. Особливості

доказування мали місце в залежності від того, хто виступав позивачем у справі та в

якому зв’язку він перебував з дитиною. Проте, очевидно, не можна вважати

порушенням XIV поправки до Конституції США про “рівний захист законів” або

невиправданим застосуванням принципу (доктрини) “юних років” та

дискримінацією прав батька, коли немовля залишається проживати з матір’ю,

оскільки це відповідає “найкращим інтересам дитини”.

У 70-х роках ХХ ст. парламенти штатів почали обговорювати питання про

доцільність розроблення федерального типового закону, в якому, принаймні, в

загальних рисах визначалося, які головні положення охоплюють правову категорію

“найкращі інтереси дитини”, що внесло би точність і ясність у розуміння

проблеми. На підставі його положень вони мали намір прийняти власні закони,

діючі на територіях відповідних штатів. Так, 1979 р. Комісією США з уніфікації

права було розроблено Типовий закон про шлюб і його розірвання (Uniform

Marriage and Divorce Act), у положеннях якого визначалося, що необхідно вважати

“найкращими інтересами” дитини. При цьому наголошувалося на необхідності

з’ясування її побажань, характеру відносин зіншими особами, але, разом з тим, не

заперечувалася доктрина “юних років”. Тобто, було запропоновано лінію

формування судової практики щодо вирішення цієї категорії справ. До того ж,

зазначалося, що доктрина “юних років” років, без урахування “найкращих

інтересів”, заперечує рівну можливість обох батьків доводити доцільність

проживання дитини з одним із них.Отже, відповідно до ст. 402. Типового закону про шлюб і його розірвання

1979 р. поняття “найкращі інтереси дитини” охоплює сукупність усіх вказаних

чинників, зокрема: 1) докази здатності кожного з батьків особисто піклуватися про

дитину; 2) характер взаємовідносин дитини з кожним із батьків; 3) бажання

кожного з батьків проживати з дитиною; 4) збереження умов життя дитини, які

склалися (місце проживання, школа, друзі); 5) побажання самої дитини;

6) психічне та фізичне здоров’я всіх зацікавлених осіб [8, с. 102–103].

Зауважимо, що будь-який із вказаних чинників може стати предметом

окремого вітчизняного дослідження, оскільки кожен з них охоплює коло

проблемних питань, які можуть мати різну інтерпретацію. З огляду на вказане, для

прикладу, можна зупинитися на окремому аспекті такого чинника, як побажання

самої дитини проживати з батьком чи матір’ю.

Як вказали відомі американські науковці Дж. Де В. Грегорі, П.Н. Свішер,

Ш.Л. Вольф, встановлюючи побажання дитини стосовно цього питання, суд

першої інстанції повинен спочатку визначити, чи є дитина достатньо зрілою, щоб суд правильно “надав перевагу одному з батьків”. Зокрема, Суд штату Род-Айленд,

вирішуючи це питання в справі “Goldstein v. Goldstein” 1975 р. щодо дівчинки, яка

мала 9,5 років, зітнувся з труднощами з’ясування її думки, оскільки в судовому

засіданні їй було важко відповісти на це питання. Згодом, спілкуючись з дитиною

вже в кабінеті, суддя встановив, що дитина хотіла би за краще проживати з

батьком, але цього вона не змогла сказати в присутності матері. Вищий суд штату

Род-Айленд, переглядаючи рішення в цій справі, зазначив, що суд першої інстанції

не допустив помилки, врахувавши думку малолітньої дитини. Ця дівчинка була

дуже розумною, з огляду на її вік, й відступив від існуючої практики, коли можна

враховувати думку лише тієї дитини, яка досягла 14-річного віку. Верховний Суд

цього штату прийшов до висновку, що кожною стороною у справі були наведені

належні докази щодо можливості ними виконувати батьківські обов’язки,

турбуватися про дитину, але у цьому випадку мало значення врахування

побажання самої дитини.

У рішенні в іншій справі Верховний Суд штату Вайомінг (“Yates v. Yates”

1985 р.) вказав, що чим дитина старша, тим більшого значення варта її думку при

вирішенні питання, з ким із батьків вона повинна проживати, якщо обоє з них

мають рівні можливостізабезпечити їй належні умови проживання [7, с. 455].

Американські дослідники Р.І. Оліфант і Н.В. Стіг зазначили, що на сучасному

етапі інститут визначення місця проживання дитини після розірвання шлюбу її

батьків є достатньо врегульованим. Його основним завданням є захист інтересів

дітей та сприяння батькам у налагодженні відносин з дітьми. В процесі розвитку

цього інституту суди та законодавчі органи влади прагнули досягти вказаної мети,

зважаючи на зміни в суспільних відносинах. Отже, правове регулювання

відповідної проблеми значно змінилося за останнє століття. На практиці, сьогодні

тільки невеликий відсоток спорів щодо визначення місця проживання дитини

вирішуються шляхом судового розгляду в змагальному процесі, а у більшості

випадків – за допомогою таких процесів, як посередництво та спільні переговори.

Ці процеси призначені для запобігання ще більшого “загострення” відносин між

сторонами, оскільки “швидше, мета полягає в розширенні можливостей батьків

створювати свої власні механізми виховання, спеціально розроблені для

задоволення потреб дитини або дітей” [9, с. 83].Здійснюючи підсумкові висновки щодо відповідної проблеми, варто

зазначити, що нами була здійснена спроба уточнити розуміння поняття “опіка” в

Україні та США, оскільки термін “custody” у США має зовсім інше смислове

навантаження, передусім, стосуючись забезпечення прав та інтересів дитини

батьки якої є живими, не позбавленими батьківських прав, мають належний стан

здоров’я, який дозволяє їм здійснювати батьківські права та обов’язки. Крім цього,

термін “custody” охоплює весь комплекс батьківських прав і обов’язків щодо

забезпечення фізичної охорони дитини, таких умов її життя, які би найбільше

відповідали її інтересам, сприяли нормальному фізіологічному та психологічному

розвиткові.

Отже, в ХІХ ст. у США у випадку розлучення батьків діти переважно,

відповідно до рішень судів, залишалися проживати разом з батьком і відповідна

практика обґрунтовувалася виключно матеріальними чинниками. На таке

розуміння проблеми істотно вплинули норми англійського права, а на нього –

римського приватного права. У першій половині ХХ ст. правове регулювання цієї

проблеми змінилося (доктрина “юних років”), оскільки було усвідомлено вплив і

значення материнського виховання, її турботи, щоденного спілкування з дитиною. У цьому випадку тягар матеріального забезпечення дитини ніс батько, але також

зобов’язувався брати участь у її вихованні. З другої половини ХХ ст. поширюється

практика, що доктрина “юних років”, а отже “перевага прав матері” проживати з

дитиною, є неконституційними, оскільки вона суперечить XIV поправці про

“рівний захист законів”.

Щоправда, варто зауважити, що якраз з 50-х років ХХ ст. у США

розгортається боротьба за впровадження принципу рівності (афроамериканців,

жінок) у всіх сферах життя суспільства і держави. Це стосувалося, зокрема, й

соціальних, економічних, політичних прав. Щодо жінок, наголошувалося на

необхідності визнання за ними рівних прав з чоловіками навчатися у вищих

навчальних закладах і отримувати заробітну плату таку ж, як і чоловіки. Отже,

змінюється розуміння суспільного становища жінки, яка вже не мала бути тільки

матір’ю та охоронницею домашнього вогнища, а чоловік, на рівні із жінкою, міг

належно турбуватися про дитину.

Разом з тим, на нашу думку, принцип “найкращого забезпеченням інтересів

дитини”, розвинутий у другій половині ХХ ст., становив собою певне правове

пристосування до XIV поправки про “рівний захист законів”, але не заперечував

доктрини “юних років”.

Усвідомлюючи цінність дитини та необхідність всебічного забезпечення її

прав, розуміємо, що без допомоги дорослого більшість з них дитина не зможе

реалізувати. У цьому контексті, не віддаючи переваги батькові чи матері,

необхідно вказати, що основним для дитини є забезпечення її нормального

фізіологічного та психологічного розвитку. Разом з тим, проходження цього

процесу немислиме без тісного психоемоціонального зв’язку дитини з особою,

якою вона проживатиме. Навіть, проживання дитини із менш забезпеченим із

батьків, у випадку вказаного належного зв’язку, компенсується добровільною чи

примусовою (за судовим рішенням) виплатою аліментів іншим з батьків.Щодо можливості запозичення правового досвіду США стосовно правового

регулювання проблеми визначення місця проживання дитини в Україні, зазначимо,

що ми повинні враховувати особливості вітчизняного правового регулювання

сімейних відносин й відхилення нашою державою та суспільством (в силу

моральних і релігійних переконань) окремих інститутів, вкорінених у США

(одностатеві шлюби, можливість виховувати у них дітей). Однак, дійсно заслуговує

досвід США щодо усестороннього вивчення особи батька чи матері, що претендує

проживати разом з дитиною, а також розвинутого механізму захисту прав дитини,

створеного самостійно державою безістотного впливу норм міжнародного права. 1. Сімейний кодекс України 10 січня 2002 року // Відомості Верховної Ради України

(ВВР), 2002, № 21 – 22, ст.135 № 2947 – III

2. Цивільний кодекс України: Коментар / за заг. ред Є.О. Харитонова, О.М. Калітенко. –

Одеса: Юридична література, 2003. – 1080 с.

3. Бернам У. Правовая система США / Пер. с англ. А.В. Александрова, В.А. Власихина,

А.Л. Коновалова, А.А. Мишина, Е.Д. Провоторовой, Д.С. Таратухиной, О.А. Шварца,

А.Н. Русова] – 3-й вып. – М.: Новая юстиция, 2006. – 1216 с.

4. Борисова В.І. Основи римського приватного права: Підручник / В.І.Борисова,

Л.М. Баранова, М.В. Домашенко та ін.; За заг. Ред. В.І. Борисової та Л.М. Баранової. –

Харків: Право, 2008. – 224 с.

5. Підопригора О.А. Римське право / О.А. Підопригора, Є.О. Харитонов: Підручник. – 2-

ге вид. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – 528 с. 88 О. Ригіна

6. Філософія права / За ред. Дж. Фейнберґа, Дж. Коулмена; [Пер. с англ. П. Таращук] –

К.: Вид. Соломії Павличко “Основи”, 2007. – 1256 с.

7. Gregory J. De W. Understanding family law. / J. De W.Gregory, P.N. Swisher, S.L. Wolf–

2nd ed. – Danvers, Mass.: LexisNexis, 2001. – 487 p. +Table of case.

8. Katz S.N. Family Law in America / Sanford N. Katz. – 1 ed. – New York: Oxford University

Press Inc., 2003. – 268 p.

9. Oliphant R.E. Family law / Robert E. Oliphant, Nancy Ver Steegh – 2-ed – Aspen, New

York: Aspen Publishers, 2007 – 499 p.

10. The Constitution of the United States and the Declaration of Independence //. Commission on

the Bicentennial of the Constitution – N.Y. Washington, D.C., 2006. – 46 p.

11. Загнітко А.П. Великий сучасний словник англо-український, українсько-англійський

словник (200000 слів) / Анатолій Панасович Загнітко, Ілля Григорович Данилюк. –

Донецьк: ТОВ ВКФ “Бао”, 2008. – 1008 с.