Радник

---

ПОЛІТИКО-ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ЗАКАРПАТТЯ У СКЛАДІ ЧЕХОСЛОВАЦЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ

М. Дзидз©

Львівський національний університет імені Івана Франка, вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

 

В умовах розбудови незалежної української держави зростає значення наукових досліджень історії національної державності і права. Зокрема це стосується тих проблем, висвітлення яких сприятиме сучасному процесу державотворення в Україні. Адже врахування досвіду минулого дасть змогу не лише уникнути повторення помилок, але й обрати найоптимальніші шляхи розвитку українського суспільства.

Особливий інтерес у розкритті багатовікової історії державотворення, окремих її етапів є вельми актуальним. Особливий інтерес у цьому плані викликає вивчення правового становища Закарпаття за конституцією Чехословаччини 1920 р.

Після зак

інчення Першої світової війни виникли нові держави, зокрема Угорщина, до складу якої насильно було приєднане Закарпаття. Населення Закарпаття неодноразово робило спроби возз’єднатися з Україною. Щоб послабити визвольні прагнення закарпатців, угорський уряд М.Карольї створив у грудні 1918 р. так званий Руський Край, що охоплював територію Закарпаття, і видав “народний закон №10 про автономію русинів, які проживають в Мадьярії” [2, c. 293]. Цей закон мав декларативний характер, оскільки проголошена культурна автономія не забезпечувалася в практичному житті. Крім цього, закон не врегульовував політичні права, свободу слова, товариств тощо. Щоправда, Закарпаттю у складі Угорщини була надана певна автономія щодо господарського і культурного життя, проте заперечувалося прагнення до національної єдності закарпатських українців з Україною, і стара назва “Руський край” збереглася. Політична ситуація в Угорщині залишалася складною. До влади прийшов М.Хорті, який встановив свою диктатуру. В цілому радянська влада в Угорщині проіснувала 133 дні, а на Закарпатті, що раніше зазнано інтервенції, лише 36 днів.

За Сен-Жерменським від 10 жовтня 1919 р. і Тріанонським договорами від 4 червня 1920 р. Закарпаття відійшло до складу Чехословаччини [4, c. 20-21].

На відміну від загарбання Галичини і Північної Буковини, приєднання Закарпаття до Чехословаччини було добровільним. У наслідок угоди, укладеної між чеськими лідерами у м. Скрентоні (штат Пенсільванія, США) ще в листопаді 1918 р., емігранти із Закарпаття погодилися на включення своєї батьківщини до складу нової Чеської держави при умові надання Закарпаттю автономії.

8 травня 1919 р. в Ужгороді об’єдналися Ужгородська, Хустська та Пряшівська Народні ради в Центральну Руську Народну раду. Того ж дня вона прийняла документ про приєднання на автономних правах Закарпаття до Чехословаччини. Було створено спеціальну комісію з фахівців, які мали підготувати проект рішення про політико-правове визначення автономії підкарпатських русинів (так офіційно називали тоді закарпатських українців. – М.Д.) у рамках Чехословацької держави. В середині травня 1919 р. проект цієї комісії було схвалено. [1, c.30]

Чехословацька влада стала запроваджувати старі порядки. У серпні 1919 р. було створено Цивільне Управління Підкарпатської Русі (офіційна назва Закарпатської України у складі Чехословаччини до 1928 р.) на чолі з адміністратором. Цивільному управлінню підпорядковувались жупанські управ­ління, що своєю чергою, контролювали діяльність окружних управлінь, а останні – роботу нотарських, тобто сільських управлінь. Проте наростання революцій­ного руху змусило чехословацький уряд видати в листопаді 1919 р. Генеральний статут про організацію та адміністрацію Підкарпатської Русі. За статутом уся влада передавалася адміністратору, якого призначав чехословацький уряд. До речі, Генеральний статут став першим нормативним актом Чехословаччини, що визначав державно-правове становище Закарпаття.

Було створено Тимчасову автономну директорію у складі п’яти членів, призначених урядом. У випадку конфлікту між директорією й адміністратором арбітром мав бути президент республіки або призначена ним особа. У Генеральному статуті зазначалося, що не пізніше ніж через 90 днів після виборів до чехословацького парламенту (Національних зборів) повинен бути обраний автономний сейм Підкарпатської Русі.

Згідно з прийнятою 29 лютого 1920 р. Конституцією Чехословацької Республіки, Закарпаття проголошувалось автономною територією з правом мати свій крайовий сейм, компетентний у справах мови, навчання, релігії, місцевої адміністрації та інших питань, віднесених до його відання законами Чехословаччини. Закони, ухвалені сеймом Підкарпатської Русі, набирали чинності тільки після їх затвердження президентом республіки. Однак вибори до сейму не були проведені, а 26 квітня 1920 р. чеський уряд видав розпорядження “Про зміну Генерального статуту Підкарпатської Русі”, за яким управління зосереджував губернатор і віце-губернатор, яких призначав президент республіки. При губернаторі створювали Губерніальну раду, куди входили губернатор як голова Ради, віце-губернатор як заступник голови, десять обраних членів Ради, та чотири члени, призначені урядом Чехословаччини за поданням губернатора. У зв’язку зі схваленням змін у Генеральному статуті на Закарпатті припинила існування директорія, а також скасовувалася посада адміністратора краю [3, c. 36-37].

Щоб ліквідувати особливість статусу Закарпаття, в липні 1927 р. був прийнятий закон про організацію політичного управління. За цим законом, що набув чинності з 1 липня 1928 року, територія Чехословаччини була поділена на чотири адміністративні одиниці – краї: Чехія, Моравія і Сілезія, Словаччина, Підкарпатський край. Після Мюнхенської змови, підписаної 29 вересня 1938 р. главами урядів Англії, Франції, Німеччини та Італії, Прага дозволила створити автономний уряд, прем’єр-міністром якого став діяч москвофільської орієнтації А.Бродій (у 1945 р. засуджений радянською владою до страти).

Оскільки русофіли А.Бродій і міністр без портфеля С.Фецик дискредитували себе як агенти Угорщини і Польщі, 26 жовтня 1938 р. Уряд Карпатської України очолив греко-католицький священик А.Волошин (1874-1946).

Тим часом уряд Чехословаччини змушений був дати згоду на розв’язання спірних питань про угорську національну меншину арбітражною комісією у складі міністрів закордонних справ Німеччини та Італії (Й.Рібентроп і Г.Чівно), яка 2 листопада 1938 р. у Відні ухвалила найбагатшу частину Закарпаття з містами Ужгород, Мукачеве, Берегове приєднати до Угорщини. Столицю Карпатської України було перенесено з Ужгорода до Хуста.

Існування Карпатської України, незважаючи на її недовгочасність, вважалося першим кроком на шляху створення самостійної соборної України. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму Карпатської України, який проголосив 15 березня 1939 р. її самостійність, прийняв конституцію і обрав А.Волошина президентом. Але за день до цієї історичної події регент Угорщини М.Хорті з санкції А.Гітлера видав наказ угорській армії окупувати всю територію Закарпаття.

Протягом декількох днів, незважаючи на запеклий опір Карпатської Січі, регулярна угорська армія силою зброї підкорила весь край. Водночас вранці 15 березня 1939 р. німецькі війська вступили в Прагу, а 16 березня Гітлер видав розпорядження про створення Протекторату Чехії і Моравії. Чехословаччина як самостійна, суверенна держава припинила своє існування. Панівні кола Угорщи­ни проводили політику мадяризації українського населення, придушуючи рух за демократизацію життя. Територію Закарпаття було поділено на три адміністративні експозитури (Ужанську, Березьку, Марамороську з центрами в Ужгороді, Кошиці і Хусті) та 12 жуп, які очолювалися регентськими комісарами.

––––––––––––––––––––

1. Бисага Ю.М. Державно-правове будівництво в першій Чехословацькій республіці: Автореф. дис. д-ра. юрид. наук. – К., 1998.

2. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. – Львів, 2000.

3. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й., Глубіш М.І. Входження Галичини, Північної Буковини та Закарпаття до складу України (1939-1945 рр.). – Дрогобич, 1995.

4. Стерчо П. Карпато-Українська держава. – Львів, 1994.

 

© Дзидз М., 2001

< Попередня   Наступна >