Головне меню
Головна

Застосування української мови у перші роки Радянської влади в Україні

Б. Козьмук©

Львівський національний університет імені Івана Франка, вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

 

У перші роки радянської влади в Україні основна увага приділялася ліквідації переваг, наданих царським урядом російській мові як загально-державній, скасуванню державності будь-якої мови і утвердженню їх рівноправності [7, c.152], хоча ставлення до української мови з боку російських більшовиків було ворожим, бо українське чималою мірою ототожнювалося з петлюрівським й мова корінного народу “викликала підозріння”[8. с.8 ].

Можна стверджувати, що, володіючи історичним досвідом своїх поперед­ників, Росія більшовицька продовжувала активну русифікацію українців, знаючи, що втрата народом мови веде до втрати національної ідентичності і загибелі нації. Двоїста політика радянського уряду призводила до відвертого, нерідко і збройного опору з боку як селянства, так і національно свідомих українців. Однак партійно-радянський уряд зволікав з прийняттям правових документів, які б чітко сприяли українській мові. Так навіть в конституції “Української Соціалістичної Радянської Республіки”, ухваленій 3 березня 1919 р. Всеукраїнським з’їздом Р

ад і затвердженій Центральним Виконавчим Комітетом 19 березня, немає навіть жодної згадки чи будь-якого натяку на вирішення мовного питання, лише зазначено, що будь-які національні привілеї чи національні утиски недопустимі. На користь української мови було лише положення, згідно з яким прийнятий державний герб мав написи українською й російською мовами. Зрештою, самі більшовики змушені були визнати, “що серйозним прорахунком в роботі керівників державних і партійних органів на Україні стала недооцінка ролі і значення національного питання в соціалістичному будівництві, нігілістичне ставлення до української культури і мови, виховання і добору національних кадрів”[2]. Досвід громадянської війни підказував, що без задоволення національних вимог українського народу доля більшовизму в республіці завжди буде під загрозою. До того ж до керівництва прийшло багато провідних національно свідомих діячів партій боротьбистів і борьбистів, що дало їм змогу вести і за радянського режиму боротьбу за українську державність.

На початку 1920 року радянська Україна стала на шлях нової українізації. Було вжито низку заходів щодо введення української мови в цивільних і військових установах, запровадження її як обов’язкового предмета навчання у школах з неукраїнською мовою навчання, переведення частини установ з підготовки працівників освіти на українську мову викладання, створення вечірніх шкіл для навчання радянських урядовців української мови, організація в Харкові Центральної школи червоних старшин з викладанням української мови. Але вся політика радянської влади зводилася до закріплення “двомовності” на законодавчому рівні. 31 березня 1921р. V з’їзд Рад схвалив роботу народного комісаріату освіти, спрямованої на усунення національної ворожнечі і на розвиток української мови як мови більшості трудящих мас України, а 22 листопада 1922р. ВУЦВК затвердив “Кодекс законів про народну освіту УСРР”, у якому в параграфі 25 зазначалося “Українська мова як мова більшості населення України, особливо на селі, і російська мова як мова більшості населення в містах і загальносоюзна мова, мають в УСРР загальнодержавне значення і повинні викладатися у всіх навчально-виховних закладах Української Соціалістичної Радянської Республіки” [1. с.151]. Це було підтверджено і веденням у дію 13 березня 1922р. кримінально-процесуального кодексу, в якому відзначалося, що легальні процеси проводяться однією з двох державних мов, українською або російською.

Правовою основою роботи з українізації апарату УРСР та забезпечення прав інших національностей стали Постанова ВЦ УВК і Раднаркому УРСР “Про заходи забезпечення мов та про допомогу розвиткові української мови” від 1 серпня 1923 р. і декрет Раднаркому УРСР “Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ”, виданий 27 липня 1923 р., та інші нормативні акти [3, c.18-25]. Загалом нормативні акти УРСР, конституція УРСР не вживали поняття “державна мова”, здебільшого ставилися до нього негативно, вважаючи, що воно суперечить принципу рівноправності мов.

У зазначених актах були накреслені практичні заходи щодо переведення на українську мову діловодства центральних і місцевих державних органів та установ, навчальних закладів республіки, вивчення їхніми працівниками української мови. Встановлювалося, що ніхто з громадян, які не володіють українською мовою, не може бути прийнятий на службу в державну установу, а ті, хто вже перебуває на державній службі і не вивчить українську мову за встановлений термін на організованих при установах курсах, звільняється з державної служби [6, c.4-7].

Значну роботу у справі українізації передбачалося провести у військах Українського військового округу. Українізація торкнулася також і органів судочинства. У центральних і губернських органах суду, слідства, дізнання та розшуку, нотаріату вводилося змішане діловодство – українською та російською мовами, а в окремих регіонах винятково українською. Згодом було встановлено, що “судочинство і діловодство в судових органах УРСР проводиться українською мовою із забезпеченням для осіб, які володіють мовою більшості, повного ознайомлення з матеріалами справи через перекладача, а також права виступати на суді рідною мовою” [7, c.153]. З метою повнішого керування й координації процесом українізації було вирішено створити відповідні відомства, які б очолили цей процес, допомагали вирішувати невідкладні проблеми. Таким чином, в середині 1923р. була створена комісія Раднаркому по проведенню в радянському урядово-державному апараті директив ХII з’їзду РКП(б) з національного питання. Однак щодо практичного втілення в життя рішень уряду і партії з проблем українізації найбільше спричинилася спеціально створена урядова комісія по українізації, яку очолив секретар ЦК В.Затонський.

Вагомим політико-правовим документом, яким регулювалося застосування української мови у перші роки радянської влади в Україні, була постанова ВУ ЦВК і Раднаркому УРСР “Про заходи термінового проведення повної українізації радянського апарату” від 30 квітня 1925р. За цією постановою всі державні установи і державні торговельно-промислові підприємства були переведені на діловодство українською мовою не пізніше ніж 1 січня 1926р. Відповідальність за дотримання встановленого порядку покладалась безпосередньо на їхніх керівників [4, c. 186]. Влаштовуючись на роботу, службовці повинні були пред’являти спеціальне посвідчення про знання української мови. Тих, кому не вдалося успішно закінчити такі курси, звільняли без видачі вихідної допомоги і без передачі справи на розгляд розцінково-конфліктної комісії, як це було передбачено загальними положеннями кодексу законів про працю УРСР [7, c.154].

Важливим кроком до українізації державного апарату та проведення культурної роботи став IХ Всеукраїнський з’їзд Рад, що проходив у жовтні 1925р. У його рішеннях було задокументовано доручення урядові щодо поглиблення процесу українізації, зобов’язано робітничо-селянську інспекцію звернути увагу на здійснення заходів, які б полегшували українізацію державного апарату, зменшили б опір бюрократії.

Політика українізації дала позитивні наслідки. На кінець 1925 року було досягнуто успіхів у справі “українізації” держапарату та культурно-освітніх установ. Так 78% шкіл соціального виховання на той час було переведено на українську мову, технікуми українізовано на 39%. Питома вага українців у складі керівних кадрів усіх галузей народного господарства республіки становила на початку 30-х років 50%. На 1927р. українською мовою володіло 60% робітників України [5, c.30-31].

6 липня 1927 року ВУ ЦВК і РНК УРСР прийнято нову постанову “Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української культури” [7, c.154-155]. Згідно з нею скасовувались усі попередні законодавчі акти, пов’язані з українізацією і затверджувалось положення про перевагу української мови в офіційних зносинах. Це положення регулювало вживання української мови в державному житті республіки, в шкільних закладах та наукових установах, визначало спеціальні органи, які здійснювали керівництво питаннями українізації, детально висвітлювало застосування мов у національно-територіальних адміністративних одиницях і забезпечення рівноправності мов національних меншин.

З посиленням адміністративно-командної системи в другій половині 20-х і на початку 30-х років набрали сили тенденції до згортання політики українізації. Звужувалася сфера застосування національних мов. В Україні поступово обмежувалась діяльність національних шкіл і культурно-освітніх установ. Багато відомих діячів української культури були безпідставно звинувачені у буржуазному націоналізмі і піддані репресіям. Тільки в липні 1929р. було заарештовано 5 тисяч членів вигаданої підпільної організації “Спілка визволення України”(СВУ). Знання та застосування української мови поступово ставало зовсім не обов’язковим для багатьох прогресивних традицій і здобутків національної культури. Разом з тим роки українізації були роками зростання, піднесення та розвитку української мови. Українізація, хоча її і планували та координували партія та уряд, була викликана умовами суспільно-політичного життя, які склалися в Україні. Піти на її проведення керівництво республіки було змушене через можливість втратити контроль над українським народом у його устремлінні до національно-культурного відродження, що могло перерости у вимогу утворення незалежної Української держави. У процесі українізації був нагромаджений певний досвід щодо створення правових гарантій у сфері функціонування української мови, розвитку української науки і культури. І хоча правові акти, що стосуються даної проблеми, не були до кінця послідовними, логічно завершеними, не було налагодженого дієвого контролю за їх виконанням, усе ж вони були важливим етапом української правової науки, а в результаті належних суспільно-політичних умов могли б стати надійним фундаментом для подальшого розвитку законодавства в умовах українського національно-культурного відродження.

––––––––––––––––––––

1. Боротьба партії за освіту: Збірник документів. – К., 1973

2. Вісті ВУЦВК. – 19 лист.

3. Збірник постанов, інструкцій та матеріалів в справі українізації. – К., 1928.

4. Історія держави і права України: У 2 ч. Підручник для юридичних вищих навчальних закладів і фак. // За ред. А.Й.Рогожина. – К.: ІнЮре, 1996.

5. Історія України в запитаннях та відповідях. – К.: Знання, 1989. – Вип.1.

6. Національні відносини в Україні у ХХ ст.: Зб. док. і матер.– К., 1994.

7. Українське державотворення: словник-довідник // За ред. О.М.Мироненка. – К., 1999.

8. У боротьбі за Жовтень. – К.,1977.

 

© Козьмук Б., 2001

< Попередня   Наступна >