Радник

---

Організація самоуправління в Галичині за часів австрійського панування

В. Кульчицький*, І. Бойко*, І. Лісна**©

*Львівський національний університет імені Івана Франка, вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна **Тернопільська академія народного господарства, Тернопіль, Україна

 

 

 

 

 

 

 

У сучасних умовах розбудови правової держави зростає інтерес до історії становлення та розвитку державних органів України. Зокрема, заслуговує на увагу аналіз організації самоуправління в Галичині за часів австрійського панування. Поряд з урядовими органами адміністративного управління в Галичині існували ще органи крайового та місцевого самоуправління. Антинародний принцип австрійського самоуправління полягав у розчленуванні завдань і функцій урядового управління і самоуправління.

У 1861 р. австрійський імператор Франц-Йосиф І видав “Крайовий статут і сеймову виборчу ординацію для королівства Галичини і Лодомерії з великим князівством Краківським” [9, с.120-151].

Вибори до Галицького крайового сейму, який з 1881 р. проводив свою роб

оту в будинку головного корпусу нинішнього Львівського національного університету ім. І.Франка, відбувалися за куріальною системою. Всі виборці поділялися залежно від їх соціально-класової належності на чотири курії, кожна з яких окремо обирала депутатів сейму строком на 6 років.

До першої курії входили великі землевласники, причому одного депутата обирали 52 поміщики (за офіційними даними 1908 р. в Галичині було 2297 поміщиків).

Друга курія складалась з представників великої торгово-промислової бур­жуазії, об’єднаної в трьох (Львів, Краків, Броди) торгово-промислових палатах. У всій Австрії було 29 торгово-промислових палат, діяльність яких регулювалась законом від 29 червня 1868 р. з деякими змінами, внесеними в 1901 році.

До третьої курії входили міська буржуазія великих міст, а також чиновники і представники вільних професій (адвокати, лікарі та ін.). Одного депутата обирали 2 264 виборці цієї курії.

Якщо перші три курії обирали своїх депутатів безпосередньо, то вибори в четвертій, сільській, курії були двоступеневі: на 500 так званих правиборців обирався один уповноважений, який мав право голосувати за того чи іншого кандидата в депутати. Одного депутата, по суті, обирали 8 792 виборці. Проте в силу дії майнового цензу не всі селяни входили до четвертої курії, чимало селян були позбавлені виборчого права. Помилково вважати, що сільська курія могла обирати депутатів-селян. По цій курії переважно обирали представників шляхти, рідше – сільського духовенства та інтелігенції і тільки зрідка самі селяни. Шляхта не допускала до сейму депутатів – селян. Один з поміщицьких депутатів відверто заявляв: “Знаємо, що було б не добре, а шкідливо … коли б селяни самі себе обирали. Ми цього зовсім не бажаємо” [7, с.309].

Відкрите голосування давало надзвичайно великі можливості для злов­живань шляхом підкупів і терору з боку державно-адміністративного апарату. “Не хочу говорити, – вказував з трибуни сейму один з депутатів, – що в нас є майже при всіх виборах так звані урядові кандидатури, проте всі знаємо і знаєте, панове, що жандарми в тих справах мають дуже великий вплив… Що стосується їх діяння при виборах, то скажу, наприклад, що в Турці (нині Львівської області) били жандарми прикладами виборців, заводили їх до в’язниці на те тільки, щоб пізніше після виборів звільнити” [8, с.503].

На початку ХХ століття в умовах посилення боротьби за соціальне та національне визволення ставилося питання про реформу виборчого закону до Галицького сейму, його демократизацію. Воно набрало особливої гостроти після 1907 р., коли було запроваджено загальне виборче право до австрійського парламенту. Після довгих дебатів у лютому 1914 р. Галицький сейм прийняв новий виборчий закон, який запровадив “загальне” і пряме при таємному голо­суванні виборче право, однак нерівне. Воно спиралось на засади представництва інтересів з поділом на шість курій. Проте у зв’язку з початком Першої світової війни призначені вибори не відбулися і новий виборчий закон до Галицького сейму не був реалізований на практиці [2ф.146, оп.4, стор.4771, арк.1-5].

Склад Галицького сейму, визначений Крайовим статутом і положенням про вибори від 26 лютого 1861 р., проіснував з незначними змінами аж до розпаду Австро-Угорської монархії у 1918 році. Число депутатів сейму було визначене в кількості 150, а під кінець існування сейму це число зросло до 161. У національному відношенні переважну більшість депутатів становили поляки. Представництво українців становило в середньому всього лише 10% депутатів.

Уся діяльність сейму була підпорядкована центральній владі. Він був части­ною колоніального апарату Австро-Угорщини. Його постанови, хоч і мали характер дрібних актів, були фактично актами імперської волі і вимагали в обов’язковому порядку санкції імператора. Контроль за діяльністю сейму здійснював намісник, причому на цю посаду здебільшого призначалися великі польські магнати, які вороже ставилися до корінного українського населення краю.

Питання компетенції і порядку роботи Галицького сейму нормували крайо­вий статут 1861 р. і тимчасовий регламент 1865 р., які згодом частково змінювались. Головним у законодавчій діяльності сейму були дрібні господарські справи.

Бюджетні права Галицького сейму, що перебував у повній фінансовій залежності від австрійського парламенту, були дуже мізерні і зводились до накладання додатків до безпосередніх державних податків, але від їх сплати звільнялись усі крайові чиновники, професори Львівського і Краківського університетів, учителі, служителі культів і слідчо-прокурорські працівники. Нерідко ці додаткові податки перевищували основну податкову суму [3, c.7].

Крайові бюджети, які усім своїм тягарем лягали на плечі народних мас і спричинили щораз більше їх зубожіння, збільшувались з року в рік. Крім того що поміщики і буржуазія дбали про забезпечення своїх інтересів шляхом перекладання податкових обов’язків на плечі людей праці, цей режим, який стояв на сторожі інтересів панівної нації, намагався перенести фінансові обов’язки на українську частину Галичини для полегшення її західної частини. Так Східна Галичина з населенням понад 4 млн. чоловік повинна була у 1887 р. сплатити 2 037 532 корони, тоді як Західна з населенням 3 млн – лише 932 347 корон [6, с.18].

У галузі місцевого самоуправління сейм здійснював нагляд за діяльністю органів повітів, міст і сіл, рішення яких здебільшого потребували затвердження сейму. Весь безпосередній нагляд за ними здійснював Крайовий виділ (комітет), що був виконавчим органом сейму і його постійною мандатною комісією (всіх комісій в сеймі було 12). Він був створений під головуванням маршалка (він же і голова сейму) із шести членів, обраних з числа депутатів на шість років. До складу комітету входили польські поміщики і представники великої польської буржуазії, і, як поступка, обирався один українець. Члени Крайового комітету стояли на чолі шести департаментів і з допомогою численного бюрократичного апарату керували роботою відділів, бюро та комісій.

Створення крайового сейму і крайового комітету розглядалось як запровадження самоуправління в масштабі всього краю. У 1862 р. був виданий загальнодержавний закон про місцеве самоуправління, і на цій підставі у 1866р. опубліковано галицький крайовий закон про громади, що став правовою основою самоуправління в Галичині. Згодом Галицький сейм видав ще два громадські закони – у 1889 р. для 30 більших міст і в 1896 р. для кількох сотень менших міст і містечок. Проте найважливіші постанови всіх трьох законів є, по суті, тотожні. [1, с.7].

Відповідно до закону 1866 р. створювали повітові громади, що територіально збігалися з адміністративними повітами. Органами повітової громади були повітова рада як керівний та наглядовий орган і повітовий комітет як виконавчий орган. Повітову раду обирали строком на шість років у складі 26 депутатів, яких обирали жителі повіту по чотирьох куріях. Це давало змогу формувати повітову раду як орган поміщиків і буржуазії.

З числа депутатів повітової ради обирали повітовий комітет у складі 7 чоловік. Очолював комітет голова повітової ради (у більшості випадків повітовий староста). Голова ради ставав на посаду після затвердження імператором. Права і обов’язки службовців повітового комітету визначались спеціальними регламентами.

Забезпечивши перевагу в радах поміщиків і буржуазії, уряд не передав їм навіть частини реальної влади на місцях. До компетенції повітових органів самоуправління належали: питання бюджету повіту, завідування належним їм майном і установами, шляхи сполучення місцевого значення, боротьба з падежем худоби і з шкідниками сільського господарства, піклування про місцеву торгівлю і промисловість, піклування про народну освіту і охорону здоров’я, розкладка податків і нагляд за діяльністю органів міського і сільського самоуправління. Вони не мали примусової влади, не могли виконувати свої рішення і повинні були діяти через повітового старосту, який мав право зупинити виконання будь-яких рішень повітової ради під приводом їх невідповідності до законів держави або недоцільності, а намісникові належало право розпуску повітових рад.

Рішення повітових рад у багатьох питаннях мали бути затверджені вищестоящими органами. Основними прибутками, якими розпоряджались повітові органи самоуправління, були додатки до безпосередніх податків, але їх розмір не міг перевищувати 20%. В іншому випадку потрібно було мати згоду крайового сейму, який завжди схилявся до збільшення розміру. Так у 1875 р. 3019 громад сплачували додатки менш ніж 20%; 1445 громад – від 21 до 50%, а 70 громад понад 50% [4, с.208].

Міські і сільські ради обиралися жителями міст і сіл за наявності майнового цензу по трьох виборчих групах. Автоматично входили до складу рад поміщики.

Виконавчим органом рад були обрані ними міські і сільські управи (в більших містах магістрати). Бурмистри в містах і війти у селах затверджувалися повітовими старостами.

Вибори до міських і сільських рад проводили, як і до австрійського парламенту та Галицького сейму, під сильним тиском з боку місцевих урядових органів. Нерідко після виборів повітові старости і сільські війти мстили тим, які не голосували за урядового кандидата. На них, як відзначав з трибуни австрійського парламенту один з галицьких депутатів, накладались штрафи за нібито поганий санітарний стан, їм відмовляли у наданні допомоги під час стихійного лиха, чинили труднощі в еміграції. Жидачівський повітовий староста (нині Львівської області), наприклад, у 1900 р. відмовив жителям с. Побережне у допомозі з приводу повені, посилаючись на вибори. “Восени будуть вибори, – сказав він, – і як будете мати розум, отримаєте допомогу. Як будете за урядом, то і уряд буде за вами” [5, с.9].

Водночас з галицьким крайовим законом про громади був виданий закон про поміщицькі маєтки, за яким поміщицький маєток становив окрему адміністративно-територіальну одиницю, очолювану поміщиком або призна­ченою ним особою. За бажанням поміщика і згодою громади поміщиць­кий маєток міг об’єднуватися з громадою незалежно від того, де він знаходився чи у селі чи в місті. Закон робив виняток щодо церковних маєтків, розташованих на території міста. Вони в обов’язковому порядку входили до міської ради.

Органи крайового і місцевого самоуправління у Галичині, як урядові органи служили, інтересам буржуазії і поміщиків. Якщо ж іноді це самоуправління і було більш демократичним, ніж урядові органи, то такою ж мірою воно захищало існуючі порядки і всіма способами підтримувало інтереси заможних верств населення. Галицький сейм, повітові, міські і сільські ради мали яскраво виражений класовий характер, перебували у повній залежності від австрійського уряду, були знаряддям колоніального управління західноукраїнськими землями.

––––––––––––––––––––

1. Баран С. Галицький закон громадський з 1866 р. – Львів, 1927.

2. Львівський Центральний державний історичний архів.

3. Daszyńska – Golińska L. Wlasność rolna w Galicji. – Warszawa, 1900.

4. Gόrski P. Samorzad gminny. Krakόw, 1907. T. 2.

5. Oryginalne protokoly Sejmu Krajowego z roku 1900-1901.

6. Starzyński St. Sesja sejmowa 1886/7. – Lww, 1887.

7. Stenograficzne sprawozdania Sejmu Krajowego z roku 1883.

8. Stenograficzne sprawozdania Sejmu Krajowego z roku 1888.

9. Zbiόr ustaw i rozporzadzen administracyjnych. – Lwόw, 1884. T 1.

 

© Кульчицький В., Бойко І., Лісна І., 2001

< Попередня   Наступна >