Радник

---

Об’єктивні ознаки самовільного залишення військової частини або місця служби

М. Сенько©

Військова прокуратура Львівського гарнізону пл.Соборна, 6, 79000, Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

– В даній статті досліджуються об’єкт та об’єктивна сторона самовільного залишення військової частини або місця служби – злочину, передбаченого ст. 407 КК України. В межах даного дослідження розкривається поняття об’єкту вказаного злочину, проводиться розмежування між об’єктами самовільного залишення військової частини або місця служби та дезертирства, характеризуються ознаки об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 407 КК України, приводяться приклади з судової практики.

– Ключові

слова: об’єкт, об’єктивна сторона, місце служби.

В теорії кримінального права панує точка зору, що об’єкт злочину – це суспільні відносини, на котрі посягає злочин, заподіюючи їм шкоду. Однак, не усі суспільні відносини можуть бути об’єктом злочину, а лише ті з них, охорона яких закріплена в кримінальному законі [1, с. 6-13; 2, с. 10-13; 3, с. 3-18; 4, с. 60-61]. З цього слідує принцип кримінального права, передбачений в ч. 1 ст. 2 та ч. 1 ст. 11 Кримінального кодексу України [5] і, відповідно до якого, відповідальність особи наступає за вчинення суспільно небезпечного діяння, що закріплене в законі в якості злочину (nullum crimen sine lege). Тому не лише безпосереднім, але й спеціальним (родовим) та загальним об’єктом усіх злочинів є не вся сукупність суспільних відносин, а лише найбільш вагомі з них, що охороняються кримінальним законом [6, с. 74-75, 7, с. 183-185].

Останнім часом з’явилась теорія, що об’єкт злочину – це окремі особи чи певна група осіб, проти яких вчиняється злочин та матеріальні і нематеріальні цінності, котрим, внаслідок злочинного впливу, заподіюється або виникає загроза заподіяння шкоди [8, с. 135]. Дана позиція змішує поняття об’єкту, предмету злочину та потерпілого. Крім того, таке визначення не дає відповіді на основне запитання: чому саме заподіюється чи може бути заподіяна шкода внаслідок злочинного посягання та, відповідно, неможливо розмежувати окремі види злочинів між собою за об’єктом.

Крім того, існує позиція, що об’єкт злочину – це охоронювані законом соціально-значимі цінності, інтереси, блага, на які посягає особа котра вчиняє злочин, і яким в результаті її дій заподіюється чи може бути заподіяна шкода. Предмет злочину – це матеріальний елемент, впливаючи на який винний здійснює посягання на об’єкт [9, с. 202,210]. Об’єктом злочину прихильники цієї точки зору вважають, зокрема, суб’єктивне право, наприклад право власності, а предметом – певні матеріальні цінності.

Однак, під час вчинення злочину, наприклад крадіжки, розриваються суспільні відносини, в даному випадку відносини власності. Річ незаконно вилучається у власника, який більше не може нею користуватися, володіти, розпоряджатися. Фактичним володільцем є особа, що вчинила крадіжку. Юридичне, суб’єктивне право власності залишається у особи, якій ця річ належала на законних підставах до вчинення злочину. Воно не змінилося. Шкода заподіяна лише суспільним відносинам власності, а саме порушений соціальний зв’язок між суб’єктами відношення з приводу володіння, користування та розпорядження вказаною річчю.

В теорії кримінального права об’єкти злочину класифікують по "вертикалі" на загальний, спеціальний (родовий) та безпосередній. Загальний об’єкт – це вся сукупність охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин. Спеціальний (родовий) – це окремі, однорідні за своїми властивостями групи суспільних відносин, а безпосередній – це конкретні суспільні відносини, що охороняються певною, визна­ченою кримінально-правовою нормою [6, с. 83-84; 1, с. 78; 4, с. 64-65; 2, с. 21-22].

В літературі зустрічаються погляди щодо двохступеневої класифікації об’єкту злочину на загальний та спеціальний або безпосередній [10]. Деякі вчені вважають, що певні злочини можуть мати декілька родових об’єктів, причому їх кількість коливається від двох до десяти [11, с. 91].

Однак, трьохступенева класифікація відповідає вимогам практики та логіки і побудована співвідношенні філософських категорій загального, особливого та окремого. Загальне – це сукупність охоронюваних кримінальним законом усіх суспільних відносин, особливе – це окремі, однорідні за своїми ознаками групи суспільних відносин, а окреме – це конкретні суспільні відносини, що охоронюються визначеною нормою кримінального закону.

Більшість науковців родовим об’єктом військових злочинів вважають встановлений порядок несення військової служби[25, с. 677; 23, с. 845; 24, с. 407]. Таке ж визначення і випливає з найменування розділу ХІХ Кримінального кодексу України [5], який називається "Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини)". Однак, слід уточнити, що родовим об’єктом військових злочинів є не просто порядок несення військової служби, а суспільні відносини, що виникають з приводу встановленого порядку несення військової служби. Порядок несення військової служби врегульований Конституцією України [22], законами України, підзаконними нормативними актами, наказами та розпорядженнями.

Встановлений порядок несення військової служби є частиною всього правопорядку. Тому військові злочини, як і будь-які інші, посягають на загальний об’єкт кримінально-правової охорони.

Статут внутрішньої служби Збройних Сил України, затверджений Законом України від 24 березня 1999 року [12] та підзаконні нормативні акти, що визначають порядок розташування, переміщення та звільнення особового складу Збройних Сил України, зобов’язують кожного військовослужбовця вчасно прибувати з відпустки, відрядження, госпіталя і т.д. на службу. Вказаними нормативними актами передбачено підстави та тривалість законного перебування військовослужбовців поза межами військової частини або місця служби. Тим самим забезпечується чітке виконання завдань Збройних Сил України та підтримання боєготовності армії. Під час вчинення самовільного залишення військової частини або місця служби цей порядок порушується, знижується боєздатність підрозділу. Тому безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 407 КК України є суспільні відносини, що виникають з приводу встановленого порядку знаходження у військовій частині або на місці служби.

При дезертирстві винний має намір шляхом вчинення протиправних дій взагалі ухилитися від військової служби, тобто намагається виключити себе з існуючих між ним та державою правовідносин з приводу проходження військової служби. В такому випадку шкода заподіюється не встановленому порядку знаходження військовослужбовця у військовій частині, як під час вчинення злочину, передбаченого ст. 407 КК України, а суспільним відносинам, що виникають з приводу встановленого порядку знаходження військовослужбовців на військовій службі в цілому, що і є об’єктом дезертирства.

Відповідно, безпосередній об’єкт дезертирства за своїм змістом відрізняється від безпосереднього об’єкту злочину, передбаченого ст. 407 КК України, і визначається через суб’єктивну ознаку: намір винного взагалі ухилитися від військової служби. Однак, винний, вчиняючи дезертирство, одночасно посягає й на суспільні відносини з приводу встановленого порядку знаходження у військовій частині або на місці служби, так як таке ухилення розпочинається тим, що він самовільно залишає військову частину або місце служби чи не з’являється вчасно без поважних причин на службу. Тому безпосередній об’єкт дезертирства за своїм змістом більш ширше поняття ніж безпосередній об’єкт самовільного залишення військової частини або місця служби і включає в себе встановлений порядок знаходження у військовій частині чи на місці служби.

Слід зробити висновок, що безпосереднім об’єктом посягання може бути не одне, окремо взяте суспільне відношення, але й ціла група таких відносин, яким заподіюється шкода. Дана теза має й практичне значення. Так, якщо безпосередній об’єкт дезертирства включає в себе інші відносини, на які посягає винний, вчиняючи самовільне залишення військової частини або місця служби, і в подальшому у нього з’являється намір взагалі ухилитися від військової служби, його дії слід кваліфікувати лише за ст. 408 КК України, а не за ст.ст. 408 та 407 КК України.

20 грудня 1996 року рядовий строкової служби М. з метою тимчасово ухилитися від військової служби самовільно залишив місце служби – Львівський обласний збірний пункт і проводив час на власний розсуд за місцем проживання. В січні 1997 року у нього виник намір взагалі ухилитися від військової служби, в зв’язку з чим він 20 січня 1997 року виїхав в Росію, де влаштувався на роботу. 22 липня 1998 року М. був затриманий працівниками МВС Російської Федерації та етапований на Україну. Військовим судом М. визнаний винним у вчиненні злочину, передбаченого п."а" ст. 241 КК України 1960 року [13], тобто у вчиненні дезертирства [14].

Однак, в тому випадку, коли військовослужбовець в різні проміжки часу вчиняє два самостійних злочини, його дії слід кваліфікувати за сукупністю злочинів.

Так, військовим судом Львівського гарнізону був визнаний винним у вчиненні злочинів, передбачених п."в" ст. 240, п."а" ст. 241 КК України 1960 року [13] рядовий строкової служби О. 1 жовтня 1994 року О. з метою відпочити від військової служби самовільно залишив військову частину та виїхав по місцю проживання своїх батьків. 24 листопада 1994 року він був затриманий представником військової частини, однак, 30 листопада 1994 року з метою взагалі ухилитися від військової служби О. повторно залишив частину і ухилявся від військової служби до 19 травня 1997 року, коли був затриманий працівниками міліції [14].

Практичне значення об’єкт має також й під час кваліфікації дій винного, який самовільно залишає військову частину на невизначений час. Проф. Кудрявцев В.Н. пропонує в таких випадках кваліфікувати дії винного як дезертирство [15, с. 416]. На нашу думку, такі дії слід кваліфікувати за ст. 408 КК України в тому випадку, коли військовослужбовець залишає військову частину, не з’являється на службу з метою ухилятися від військової служби до часу його затримання, оскільки таким чином він намагається розірвати правовідносини з державою з приводу знаходження на військовій службі. Однак, якщо військовослужбовець залишає військову частину або місце служби чи не з’являється без поважних причин на службу з метою ухилятися від військової служби на протязі невизначеного часу, а потім повернутися в частину, його дії слід кваліфікувати за ст. 407 КК України, оскільки в такому випадку він не виключає себе з існуючих між ним та державою правовідносин, а посягає лише на встановлений порядок знаходження у військовій частині або на місці служби.

Так, рядовий строкової служби Ч. визнаний винним військовим судом у вчиненні злочину, передбаченого п."в" ст. 240 КК України 1960 року [13], тобто у нез’явлені вчасно на службу без поважних причин тривалістю понад місяць. Під час судового слідства встановлено, що рядовий Ч., з метою відпочити від військової служби на невизначений час, без поважних причин 11 жовтня 2000 року не з’явився вчасно на службу з відпустки. 16 листопада 2000 року Ч. звернувся у військкомат за місцем проживання, де заявив про себе. Наміру взагалі ухилитися від військової служби Ч. не мав. Касаційна інстанція залишила вирок військового суду без змін [14].

Суспільна небезпека злочину визначається, в основному, його безпосереднім об’єктом. При оцінці суспільної небезпеки дезертирства слід виходити з того, що винний намагається взагалі розірвати існуючі між ним та державою правовідносини з приводу знаходження на військовій службі, зменшує чисельність свого військового підрозділу і наносить шкоду його боєздатності та Збройним Силам України в цілому. Самовільне залишення військової частини або місця служби вчиняється також шляхом відсутності винного у військовій частині чи на місці служби без відповідного дозволу, однак, суспільна небезпека цих злочинів менша, ніж дезертирства. Це зумовлено тим, що винний в даному випадку не намагається виключити себе з правовідносин з приводу знаходження на військовій службі, а посягає лише на встановлений порядок знаходження в військовому підрозділі.

Одним з критеріїв, що дозволяє визначити характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого є тривалість відсутності. Разом із збільшенням тривалості відсутності зростає й суспільна небезпека злочину. Так, самовільна відсутність військовослужбовця строкової служби до трьох діб злочином не вважається і розглядається як дисциплінарний проступок, а за самовільне залишення військової частини або місця служби, а також нез’явлення вчасно без поважних причин на службу тривалістю понад три доби він підлягає кримінальній відповідальності за ст. 407 КК України.

При вчиненні злочину, передбаченого ст. 407 КК України, ухилення від військової служби полягає в тому, що винний знаходиться поза межами частини або місця служби, тобто він відсутній в тому місці, де, відповідно до своїх обов’язків, повинен бути. Така відсутність досягається шляхом самовільного залишення військової частини або місця служби чи шляхом нез’явлення вчасно на службу без поважних причин.

З об’єктивної сторони даний злочин вважається закінченими при наявності однієї з двох умов:

1. З моменту залишення винним військової частини або місця служби чи з моменту коли винний повинен з’явитися на службу (ч. 4 ст. 407 КК України).

2. Після того, як відсутність винного на службі характеризувалась визначеною кримінальним законом тривалістю (ч. 1-3 ст. 407 КК України).

Самовільне залишення частини чи місця служби є формальним складом злочину. Сам факт відсутності винного на службі, при наявності інших ознак складу злочину, є суспільно-небезпечним діянням, за вчинення якого винний підлягає кримінальній відповідальності. Настання ж шкідливих наслідків внаслідок вчинення даного злочину, враховується судом при визначенні ступеня суспільної небезпеки вчиненого та при призначенні покарання.

Ознакою об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 407 КК України, є залишення "військової частини" або "місця служби". В теорії кримінального права немає чіткого визначення цих понять. Деякі вчені розташування "військової частини" визначають як район, при виході за межі якого повинен дотримуватися такий же порядок, як і при звільненні, тобто не лише як адміністративно-тактичну одиницю, але й будь-яку військову одиницю, при виході за межі якої для військовослужбовців передбачено порядок звільнення [18, с. 97]. На думку проф. Чхиквадзе В.М., "військова частина" та "місце служби" – це будь-які частини, підрозділи, де винний зарахований на службу. Під залишенням частини чи місця служби особою рядового чи сержантського складу строкової служби необхідно вважати вихід за межі території, на якій розташована військова частина. При переміщенні військової частини місцем її розташування вважається колона чи ешелон. Тому умисне відставання від колони або ешелону слід розглядати як самовільне залишення частини [19, с. 300-301]. На нашу думку, під розташуванням "військової частини" слід розуміти територію казарменного, табірного чи похідного розміщення частини. Залишення одного з підрозділів, не пов’язане з залишенням території частини, не утворює складу самовільного залишення частини або місця служби. Однак, при окремому розміщенні підрозділів однієї і тієї ж частини, залишення без дозволу розташування підрозділу повинно розглядатися як самовільне залишення частини. "Місцем служби" слід вважати будь-яке інше місце, де військовослужбовець зобов’язаний на протязі встановленого часу виконувати свої обов’язки [20, с. 48].

Так, як самовільне залишення місця служби кваліфіковані військовим судом дії рядового строкової служби С. Він 22 березня 2000 року залишив розташування військової прокуратури, куди був викликаний для проведення слідчих дій, і ухилявся від військової служби до 10 травня 2000 року. З розташування військової частини, де він проходив службу, у військову прокуратуру С. вибув на законних підставах, згідно наказу командира, і повинен був знаходитися у прокуратурі до того часу, доки з його участю не будуть виконані усі слідчі дії [14].

Існують певні особливості визначення об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 407 КК України, вчинені військовослужбовцями не строкової служби. Проф. Шнейдер М.А. та Чхиквадзе В.М. вважають, що в такому випадку самовільним залишенням військової частини або місця служби слід вважати залишення меж гарнізону, де особа проходить службу, тобто меж населеного пункту чи місцевості, де розташована військова частина або місце служби [16, с. 29; 19, с. 299-300].

Однак, в такому випадку залишається без відповіді запитання як кваліфікувати дії особи офіцерського складу, прапорщика, мічмана чи військовослужбовця контрактної служби який залишив розташування частини і ухиляється від служби на території гарнізону.

Згідно Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України [12] особи офіцерського складу, прапорщики, мічмани та військовослужбовці контрактної служби зобов’язані знаходитися в розташуванні частини у службовий час, встановлений командиром (начальником) згідно розпорядку дня. Крім того, вказані особи можуть виконувати в розташуванні частини службові завдання й після закінчення службового часу, згідно наказу чи розпорядження (нести службу в наряді, у варті). В даному випадку військовослужбовці не можуть залишати розташування частини без спеціального дозволу до завершення виконання службового завдання. Крім того, особи офіцерського складу, прапорщики, мічмани та військовослужбовці контрактної служби можуть бути переведені на казарменне положення. В такому випадку вихід за межі частини можливий лише з дозволу командира.

В зв’язку з викладеним, під самовільним залишенням військової частини або місця служби військовослужбовцем (крім строкової служби) слід вважати залишення без дозволу командира (начальника):

– розташування військової частини в службовий час, всупереч розпорядку дня;

– територію місця служби чи військової частини де вказана особа зобов’язана постійно чи тимчасово виконувати обов’язки по військовоій службі;

– залишення розташування військової частини в період перебування на казарменному положенні.

Офіцери, прапорщики, мічмани та військовослужбовці контрактної служби які залишили розташування частини на законних підставах, зобов’язані прибути на військову службу або до початку встановленого розпорядком дня службового часу, або в строк, визначений командиром, який дозволив залишити військову частину або місце служби. Відповідно, якщо особа без поважних причин не з’являється вчасно на службу, вона знаходиться поза межами частини незаконно. З цього часу й починається ухилення від служби, причому, якщо воно перевищує десять діб, вчинене слід кваліфікувати не як самовільне залишення військової частини або місця служби, так як винний залишив службу на законних підставах, а як нез’явлення вчасно на службу без поважних причин. Для складу злочину немає значення де знаходився винний – в гарнізоні, де розташована частина чи поза його межами. Як нез’явлення вчасно на службу слід розглядати й неявку без поважних причин з госпіталя, відпустки, лікувального закладу та інше [20, с. 55-57].

Прапорщик Б. 11 листопада 1997 року після закінчення службового часу на законних підставах залишив розташування частини. На службу йому необхідно було з’явитися 13 листопада 1997 року о 9-ій годині. Однак, у вказаний строк Б. на службу не прибув, а проводив час за місцем проживання своєї матері на території гарнізону, де знаходиться військова частина. 29 листопада 1997 року Б. виїхав за межі гарнізону в Одеську область до своїх знайомих і 30 січня 1998 року повернувся у військову частину. Військовим судом дії Б. були кваліфіковані як нез’явлення вчасно на службу без поважних причин, причому строк відсутності встановлено з 13 листопада 1997 року до 30 січня 1998 року, тобто з моменту, коли йому необхідно було з’явитися на службу і до моменту явки в частину, хоча межі гарнізону Б. залишив 29 листопада 1997 року [14].

Поняттям "на службу" охоплюється все те, що розуміють під поняттями "військова частина" та "місце служби".

Початком відсутності винного, у випадку вчинення злочину, передбаченого ст. 407 КК України, за яку наступає кримінальна відповідальність, вважається момент самовільного залишення військової частини або місця служби (ч. 4 ст. 407 КК України), а також момент закінчення визначеного кримінальним законом мінімальної тривалості відсутності (ч. 1-3 ст. 407 КК України).

Закінченням незаконної відсутності винного вважається:

1. Момент повернення військовослужбовця в розташування військової частини чи до місця служби.

2. Момент добровільної явки винного до правоохоронних органів чи відповідних посадових осіб з повинною.

3. Момент затримання винного в зв’язку з вчиненим ним злочином.

4. Момент виникнення поважних причин, які перешкоджали винному з’явитися в частину чи до місця служби.

Встановлення початкового та кінцевого моментів відсутності винного має значення не лише для вірної кваліфікації. Разом із збільшенням тривалості відсутності підвищується суспільна небезпека діяння і це, відповідно, враховується судом при призначенні покарання [19, с. 301].

Поняття "самовільне" в диспозиції ст. 407 КК України, означає вчинене без дозволу начальника. Статті 31, 32 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України [12] визначають відносини підлеглості серед військовослужбовців згідно військових звань та посад. Залишення військовослужбовцем частини чи місця служби з дозволу начальника, навіть якщо він й не володіє правом надавати звільнення, не можна вважати "самовільним" і, відповідно, такі дії не містять ознак складу злочину, передбаченого ст. 407 КК України [19, с. 301].

Поняття "воєнний стан", що використовується в диспозиції ч. 4 ст. 407 КК України, передбачає, згідно ст. 1, 5 Закону України "Про правовий режим воєнного стану"[21], період фактичного перебування України в стані війни з іншою державою. Він вводиться Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Ради України протягом двох днів з моменту звернення Президента України, після чого негайно оголошується через засоби масової інформації. Воєнний стан скасовується Указом Президента України за пропозицією Ради національної безпеки і оборони України в разі усунення загрози нападу чи небезпеки державній незалежності України, про що негайно оголошується через засоби масової інформації. Воєнний стан може вводитися як на території всієї України, так і в окремих її місцевостях. Для кваліфікації дій військовослужбовця як таких, що вчинені в умовах воєнного стану, не має значення чи винний залишив військову частину, яка бере участь у військових діях, чи знаходиться в тилу.

"Бойовою обстановкою" вважається знаходження військової частини (підрозділу) в умовах безпосередньої підготовки до бою чи ведення бою. Бойова обстановка може виникнути не лише у воєнний, але й в мирний час, при відбитті нападу ворога на прикордонну заставу, порушенні повітряного чи морського простору України або під час військових операцій в складі миротворчих сил за кордоном.

"Поважними причинами" під час вчинення діянь, передбачених ст. 407 КК України, вважаються об’єктивні фактори, що перешкоджають військовослужбовцеві вчасно з’явитися в частину (стихійне лихо, перерва в русі транспорту, хвороба винного). Питання про наявність поважних причин вирішується судом в кожному конкретному випадку, в залежності від обставин справи. Не можна вважати причини поважними, якщо вони штучно викликані діями винного з метою оправдати свою відсутність на службі [19, с. 318]. Диспозиція ст. 407 КК України передбачає відсутність поважних причин як обов’язкову ознаку об’єктивної сторони злочину лише при нез’явленні винного вчасно на службу. Однак, судова практика свідчить про те, що нерідко від кримінальної відповідальності звільняються й особи, які самовільно залишили військову частину або місце служби при наявності поважних причин. Зокрема, такими причинами може вважатися застосування до винного нестатутних методів впливу з боку співслужбовців чи командирів.

28 січня 1999 року рядовий строкової служби Ш. самовільно залишив частину і ухилявся від військової служби до 3 лютого 1999 року. В цей день він був затриманий працівниками правоохоронних органів. Відносно Ш. порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого п."а" ст. 240 КК України 1960 року [13]. Під час попереднього слідства встановлено, що причиною залишення Ш. частини було застосування до нього нестатуних методів впливу з боку його начальника молодшого сержанта Ф. В зв’язку з цим Ш. звільнено від кримінальної відповідальності, оскільки військову частину він залишив з поважних причин, так як щодо нього застосовувалось і могло застосувуватися в подальшому насильство. Ф. військовим судом визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого п."б" ст. 254-2 КК України 1960 року [13], тобто у застосуванні насильства до підлеглого [14].

Для наявності в діях винного закінченого складу злочину в усіх вказаних у ст. 407 КК України випадках, крім самовільного залишення військової частини або місця служби, а також нез’явлення вчасно на службу без поважних причин в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці (ч. 4 ст. 407 КК України), необхідно, щоб відсутність характеризувалася певною, визначеною кримінальним законом мінімальною тривалістю. При цьому вказана тривалість визначається двома шляхами: законодавець вказує або межі відсутності (ч. 1-2 ст. 407 КК України), або мінімальну тривалість відсутності (ч. 3 ст. 407 КК України).

На практиці трапляються випадки, коли військовослужбовця, незаконно відсутнього на службі, затримують до того, як його дії набудуть закінченого характеру. В такому випадку ці дії слід розглядати як замах на вчинення бажаного злочину.

Рядовий строкової служби М., з метою ухилитися від військової служби тривалістю понад три доби, але не більше місяця кожен раз щоб провідати батьків, 6, 8, 27 листопада 1997 року тричі самовільно залишив частину. Проте, свій намір він довести до кінця не зміг з причин від нього не залежних, так як кожен раз його затримували представники військової частини 7, 9 та 28 листопада 1997 року відповідно. Наміру взагалі ухилитися від військової служби М. не мав. Військовим судом дії М. були кваліфіковані за ст. 17, п."а" ст. 240 КК України 1960 року [13] як замах на самовільне залишення військової частини [14].

Особа в такому випадку, фактично, бажає бути відсутньою на службі довше, і, якщо тривалість, на яку вона бажає ухилитися від військової служби, є кваліфікуючою ознакою більш тяжкого злочину, то її дії слід розглядати як замах на вчинення цього злочину, оскільки він не завершується незалежно від волі винного.

Добровільна відмова від вчинення злочину, передбаченого ст. 407 КК України (крім самовільного залишення військової частини або місця служби чи нез’явлення вчасно на службу без поважних причин в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці), може мати місце й після залишення винним військової частини або місця служби, однак, до часу закінчення мінімального строку відсутності, з якого наступає кримінальна відповідальність. Злочин, передбачений ч. 4 ст. 407 КК України, вважається закінченим з моменту початку відсутності, тому добровільна відмова від вчинення даного злочину неможлива після самовільного залишення винним військової частини або місця служби.

У разі вчинення винним діянь, передбачених ч. 1-3 ст. 407 КК України, двічі або більше на строк до одного місяця в кожному випадку, якщо у нього жодного разу не було умислу ухилитися від військової служби тривалістю понад місяць, його дії слід кваліфікувати за ч. 1 чи ч. 2 ст. 407 КК України, а не за ч. 3 ст. 407 КК України, навіть якщо загальна тривалість відсутності перевищує один місяць.

Рядовий строкової служби Д. з метою ухилитися від військової служби тривалістю понад три доба, але не більше місяця, 29 червня 1999 року самовільно залишив місце служби – пінопластовий завод, куди його відряджено у складі команди для виконання робіт, і ухилявся від служби до 17 липня 1999 року. 19 серпня 1999 року Д. повторно залишив місце служби – державний полігон, де перебував у відрядженні і був затриманий 9 вересня 1999 року представником військової частини. 27 вересня 1999 року Д. втретє залишив місце служби – одну з військових частин Збройних Сил України і ухилявся від військової служби до 5 жовтня 1999 року, коли з’явився у військову прокуратуру, де заявив про себе.

Військовим судом дії Д. кваліфіковані за п."а" ст. 240 КК України 1960 року [13] як самовільне залишення місця служби тривалістю понад три доби, але не більше місяця, так як кожного разу його відсутність на службі не перевищила один місяць. Жодного разу у Д. наміру ухилятися від військової служби понад місяць не було [14].

Наведене вище дає підстави для висновку, що вірне розуміння об’єктивних ознак самовільного залишення військової частини або місця служби дозволяє правильно кваліфікувати вчинене винним, сприяє, в кінцевому рахунку, зміцненню законності і правопорядку в нашому суспільстві, посилює оборонну здатність української держави.

––––––––––––––––––––

1. Таций В.Я. Объект и предмет преступления по советсткому уголовному праву.-Харьков, 1988.

2. Коржанский Н.И. Объект посягательства и квалификация преступлений.-Волгоград, 1976.

3. Глистин В.К. Проблема уголовно-правовой охраны общественных отношений.-Л., 1979.

4. Куринов Б.А. Научные основы квалификации преступлений.-М., 1984.

5. Кримінальний кодекс України. Офіційне видання. – К.: Видавничий дім Київ, 2001.

6. Уголовное право Украины. Общая часть. / Под ред. проф. М.И.Бажанова, В.В. Сташина, В.Я. Тация.-Харьков, 1997.

7. Уголовное право. Общая часть. / Под ред. Н.И.Ветрова, Ю.И.Ляпунова.-М., 1997.

8. Уголовное право. Общая часть. / Отв. ред. И.Я.Козаченко, З.А. Незнамова.-М., 1999.

9. Курс уголовного права. Общая часть. В2т./Отв. ред. Н.Ф.Кузнецова, И.М.Тяжкова.-М., 1999. Т.1.

10. Никифоров Б.С. Объект преступления по советскому уголовному праву.-М., 1960.

11. Владимиров В.А., Загородников Н.И., Гришанин П.Ф. и др. Государственные преступления.-М., 1961.

12. Відомості Верховної Ради України.-1999.-№22-23.-Ст. 194.

13. Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. Постанови Пленуму Верховного Суду України із загальних питань судової діяльності та в кримінальних справах./ Відп. ред. В.Т.Маляренко.-К.,1999.

14. Архів військового суду Львівського гарнізону. 1998-2001 рр.

15. Советсткое уголовное право. Часть особенная. – М.,1958.

16. Шнейдер М.А. Воинские преступления. – М.,1959.

17. Відомості Верховної Ради України.-1999.-№22-23.-Ст. 197.

18. Медведев А.М. Ответственность за дезертирство по совесткому уголовному праву. Диссертация на соискателя ученой степени кандидата юридических наук.-М.,1956.

19. Чхиквадзе В.М. Советское военно-уголовное право.-М., 1948.

20. Комментарий Закона об уголовной ответственности за воинские преступления./Под ред. А.Горного.-М., 1981.

21. Відомості Верховної Ради України.-2000.-№28.-Ст. 224.

22. Конституція України прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року.

23. Кримінальне право України. Особлива частина. Підручник. / За ред. проф. П.С.Матишевського, С.С.Яценка, доц. П.П.Андрушка – К.: Юрінком Інтер, 1999.

24. Чернишова Н.В., Володько М.В., Хазін М.А. Кримінальне право України. Тези лекцій. / За ред. В.М. Бовєуковського. – К.: Наукова думка, 1995.

25. Навроцький В.О. Кримінальне право України. Особлива частина. Курс лекцій. – К.: ТВО "Знання", КОО, 2000.

 

© Сенько М., 2002

< Попередня   Наступна >