Радник

---

Об’єктивна сторона злочину доведення до банкрутства за чинним Кримінальним кодексом України

В. Гордієнко©

Львівський національний університет імені Івана Франка вул. Університетська 1, м.Львів 79000, Українa

 

 

 

 

 

 

 

Зміни в соціально-економічних відносинах та становлення і розвиток механізмів ринкового господарства в Україні зумовили запровадження кримінальної відповідальності за порушення регламентованих законодавством процедур банкрутства.

Стаття присвячена деяким проблемним питанням з’ясування об’єктивної сторони злочину доведення до банкрутства.

Ключові слова: об’єктивна сторона, доведення до банкрутства, матеріальна шкода, господарська діяльність.

Одержання кредитів та надання послуг, укладення різноманітних угод є невід’ємною частиною господарської діяльності будь-якого суб’єкта господарювання. Поряд з тим під час укладання різноманітних угод суб’єкт господарювання повинен чітко усвідомлювати свою відповідальність за порушення інтересів держави, майнових інтересів партнерів та інших осіб.

Статтею 219 чинного Кримінального кодексу України передбачена кримінальна відповідальність за до

ведення до банкрутства, тобто умисне, з корисливих мотивів, іншої особистої зацікавленості або в інтересах третіх осіб учинення власником або службовою особою суб’єкта господарської діяльності дій, що призвели до стійкої фінансової неспроможності суб’єкта господарської діяльності, якщо це завдало великої матеріальної шкоди державі чи кредитору.

В об’єктивних ознаках цього злочину відображені як фактичні ознаки, так і соціальні властивості злочину, передусім його суспільна небезпека. До обов’язкових ознак об’єктивної сторони цього злочину належать дії, суспільно-небезпечні наслідки цих дій у вигляді настання стійкої фінансової неспроможності суб’єкта господарської діяльності та завдання великої матеріальної шкоди державі чи кредитору, а також причинний зв’язок між діями і суспільно небезпечними наслідками.

У літературі висловлюється думка, що умисні дії, які створюють або збільшують неплатоспроможність підприємства, – це фактично обман кредитора, за рахунок коштів якого відбувається ліквідація несумлінного підприємства – боржника. Отримання винною особою майнової вигоди в такому разі пов’язане з тим, що такі процедури банкрутства, як санація боржника та мирова угода, передбачають застосування за погодженням сторін відстрочення або розстрочення платежів, прощення кредиторами всіх боргів або їх частини, зобов’язання інвестора погасити борг чи його частину. Доведення до банкрутства, на думку О.О. Дудорова, – це й обман держави, яка не одержує належних сум податків та інших обов’язкових платежів [1, с. 300].

На нашу думку, умисними діями, спрямованими на доведення до банкрутства суб’єкта господарської діяльності, передусім є укладання угод, які вже на початку розраховані на одержання доходу меншого, ніж витрати (реалізація продукції за заниженими цінами, придбання сировини за завищеними цінами; укладення угод з метою приховати іншу угоду (удавані угоди, ст. 58 ЦК України); умисне збиткове використання одержаних кредитів; продаж акцій за ціною, нижчою за курсову; одержання різних послуг за ціною, вищою за ринкову; взяття на себе зобов’язань за угодами про переведення боргу, переуступки права вимоги, майнової поруки, які є недоцільні та не можуть бути виконані; ведення підприємством позастатутної діяльності і витрачання коштів на потреби, не пов’язані з його діяльністю, в тому числі розтрата та привласнення.

Виділити окреме діяння, направлене виключно на доведення до стійкої фінансової неспроможності суб’єкта господарської діяльності, інколи досить складно. Стійка фінансова неспроможність є звичайно результатом певної сукупності дій, які можуть бути "продовжені" у часі. Очевидно тому деякі юристи, аналізуючи об’єктивну сторону цього злочину, говорять не про конкретні дії, а про деяку "діяльність", та (або) про "ведення справ" результатом яких може стати стійка фінансова неспроможність [2, с. 123].

Наприклад, Т.В. Пинкевич вважає, що під доведенням до банкрутства слід розуміти свідомо неспроможне (некомпетентне) ведення справ, у результаті якого створюється стійка фінансова неспроможність суб’єкта господарської діяльності [3, с. 38]. На думку Г.П. Новоселова та Т.Ю. Погосяна, доведення до банкрутства полягає в свідомо "неспроможній підприємницькій діяльності", що призвела до стійкої фінансової неспроможності суб’єкта господарської діяльності [4, с. 338].

Таку підміну понять при тлумаченні статтей Кримінального кодексу, як видається, не можна визнати правомірною, оскільки злочином є передбачене Кримінальним кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), а не "діяльність" або "ведення справ". Тому, порушуючи питання про кримінальну відповідальність, завжди треба визначати, які саме конкретні дії особа вчинила, або, навпаки, не вчинила, для того щоб створити стійку фінансову неспроможність.

Оскільки об’єктивна сторона злочину, що розглядається, в силу прямої вказівки законодавця полягає лише у діях, а не у вчиненні діянь, на думку О.О. Дудорова, диспозицією статті не охоплюється нездійснення суб’єктом передбачених законом заходів, спрямованих на стягнення дебіторської заборгованості, потурання розкраданню майна підприємства, невиконання належних управлінських обов’язків [1, с. 302].

Тому ми погоджуємося з тією думкою, що доведення до стійкої фінансової неспроможності може вчинятися як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності, в результаті яких збільшуються кредиторські зобов’язання боржника перед кредиторами або державою. Вважаємо також, що пропозиція замінити формулювання диспозиції статті з "вчинення дій" на "вчинення діянь" відповідає справжньому змісту охоронюваних державою правовідносин.

Наступною обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цього злочину є доведення суб’єкта господарської діяльності до "стійкої фінансової неспроможності".

На думку М.Й. Коржанського, фінансовою неспроможністю називається неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов’язання перед кредиторами [5, c. 375].

Ми повністю погоджуємось з думкою цього вченого, проте водночас зауважимо, що законодавчого визначення терміна стійкої фінансової неспроможності на сьогодні ще немає. Ні Кримінальний кодекс України, ні Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" не містять визначення поняття стійка фінансова неспроможність. Відтак ми докладніше проаналізуємо цю ознаку об’єктивної сторони злочину.

Відповідно до Постанови Правління НБУ N479 від 24.09.99. "Про затвердження Положення про порядок емісії платіжних карток і здійснення операцій з їх застосуванням", "фінансова неспроможність – будь-яка ситуація, при якій банк – член платіжної системи не може функціонувати і/або виконувати свої зобов’язання щодо розрахунків відповідно до умов угоди з платіжною організацією, як-от банкрутство, вилучення ліцензії на здійснення банківських операцій, неплатоспроможність при розрахунках тощо".

Отже, наведена Постанова НБУ ототожнює поняття фінансова неспроможність з банкрутством та неплатоспроможністю при розрахунках.

Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", банкрутством визнається встановлена арбітражним судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Неплатоспроможність – це неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов’язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності шляхом проведення судових процедур банкрутства.

Прийнято розрізняти відносну та абсолютну неплатоспроможність. На думку Б.М. Полякова, відносна неплатоспроможність полягає в неможливості погашення боргів кредиторів внаслідок тимчасових фінансових труднощів і за наявності активів, більших за кредиторську заборгованість. У цьому випадку кредитори реалізують свої майнові права через виконавче провадження, обходячи інститут банкрутства.

Абсолютна неплатоспроможність полягає у неможливості боржника внаслідок повного руйнування фінансового становища сплатити борги кредиторам без використання судових процедур банкрутства. Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" встановлено такі критерії абсолютної неплатоспроможності: розмір заборгованості та термін прострочення. Наявність цих двох зовнішніх ознак неплатоспроможності боржника характеризує її абсолютність (стійкість) і дають підстави ініціювати процедуру банкрутства.

Своєю чергою абсолютна неплатоспроможність буває двох видів – відворотна та невідворотна. Відворотна неплатоспроможність характеризується можливістю відновлення (реанімації) платоспроможності боржника за допомогою різноманітних санаційних механізмів процедури банкрутства. Невідворотна неплатоспроможність означає можливе відновлення платоспроможності тільки шляхом ліквідаційної процедури. Таку неплатоспроможність встановлює суд, визнаючи боржника банкрутом. Банкрутом боржника може визнати тільки господарський суд.

Банкрутство означає ліквідацію боржника, реалізацію його майна з метою відшкодування вимог кредиторів. У випадку абсолютної відворотної неплатоспроможності боржник може фінансово оздоровитися, розрахуватися з боргами і повернутися до звичайної господарської діяльності. Визнання боржника банкротом означає його ліквідацію. Шансів вийти з ліквідаційної процедури банкрутства вільним від боргів у боржника надзвичайно мало [6, c. 16-17]. Тільки за наявності такої ознаки стійкої фінансової неспроможності, як банкрутство, кредиторам та державі може бути завдана матеріальна шкода, яка вже не відшкодовується.

Завдання великої матеріальної школи і є тією третьою обов’язковою ознакою злочину доведення до банкрутства.

У примітці до ст. 218 законодавець зазначив, що у ст. 218-223 КК України матеріальна шкода вважається великою, якщо вона в 500 і більше разів перевищує неоподаткований мінімум доходів громадян. У разі неоподаткованого мінімуму доходів громадян у 17 гривень завдана шкода вважається великою, якщо сума збитків складає більше як 8 500 гривень.

Зауважимо, що за загальними правилами юриспруденції під кримінально-правову охорону ставляться суспільні відносини, посягання на які є більшою небезпекою, ніж ті, що охороняються цивільним правом.

В такому випадку при встановленні "великої матеріальної шкоди" виникає колізія з п. 3 ст. 6 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", за яким справа про банкрутство порушується арбітражним судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно становлять не менше ніж триста мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено цим Законом. При мінімальному розмірі заробітної плати в 118 гривень ця сума складає не менше 35 400 гривень. Може тому це неузгодження деякі автори трактують як достатні підстави для визначення диспозиції цієї статті як описової, а не бланкетної.

Так О.О. Дудоров вважає, що при застосуванні відповідальності за ст. 219 Кримінального Кодексу України слід розрізняти поняття банкрутство в господарсько-правовому і кримінально-правовому розумінні. По-перше, в господарському праві банкрутство розглядається як визнана арбітражним судом нездатність, тобто це юридичний факт, який встановлюється в особливій процесуальній формі. А в кримінально-правовому розумінні банкрутство – це стійка фінансова неспроможність незалежно від того, встановлено чи ні даний факт у порядку арбітражного судочинства. По-друге, в господарському праві поняття банкрутства тепер однозначно пов’язується з ліквідаційною процедурою, а в плані відповідальності за такий злочин – це і власне банкрутство, і неспроможність, яку можна подолати, досягнувши фінансово-господарського оздоровлення [1, с. 303].

З цим важко погодитись, оскільки, на жаль, О.О. Дудоров не наводить кримінально-правових критеріїв встановлення фінансової неспроможності та не дає саме кримінально-правового визначення цього поняття. Тому більш доцільно говорити про норми Кримінального кодексу про відповідальність за злочини, пов’язані з банкрутством суб’єктів господарювання як про бланкетні, за якими факт банкрутства або стійкої фінансової неспроможності має бути встановлений судом. Подальша процедура санації суб’єкта господарювання, визнаного банкрутом, і справді не говорить про відсутність складу злочину і не впливає на кваліфікацію.

Говорячи про велику матеріальну шкоду як про оцінне поняття, яке характеризує наслідки стійкої фінансової неспроможності, також слід визначити широкий спектр його проявів: реальні збитки і упущена вигода потерпілих; підрив ділової репутації потерпілих; недоотримання податків державою; зниження об’єму виробництва товарів; втрата ринку збуту; банкрутство організації – кредитора, зміну режиму його нормальної роботи; зниження фінансового обігу; вимушена несплата податків; вимушене зменшення штату та ін. За основу тут береться все-таки цивільно-правове вираження великої матеріальної шкоди. Такий підхід пояснюється визначеністю характеру регулювання майнових відносин цивільно-правовими засобами. Логіка суджень, на наш погляд, обґрунтовується так: за якими правилами майнові відносини формуються і розвиваються, за такими і слід визначати всі негативні зміни майнових правовідносин, які викликані злочином.

Безумовно, це має і свою негативну сторону. Зокрема, беручи за основу оцінки злочинних наслідків цивільно-правові правила, ми унеможливлюємо встановлення великої матеріальної шкоди виключно в межах кримінального судочинства.

Відповідно до ст. 6 ЦК України, цивільні права захищаються в установленому порядку судом, арбітражем або третейським судом. При цьому тягар доказування юридичних фактів, відповідно до чинного цивільно-процесуального та господарсько-процесуального законодавства, покладається на потерпілу сторону (ст. 30 ЦПК, ст. 33 ГПК України). Проте тоді кваліфікація злочинів, спричинених банкрутством суб’єктів господарської діяльності, потрапляє у пряму залежність від встановлення розміру збитків та факту банкрутства в порядку господарсько-процесуального, а інколи цивільно-процесуального та господарсько-процесуального судочинства.

Отже, вирішення питання про злочинність діяння (в частині встановлення наслідків дій) переноситься з кримінально-правової сфери в цивільно-правову, що само по собі аж ніяк не узгоджується з принципами кримінального права, оскільки критерієм, що визначає злочинність діяння, у цьому випадку виступає господарсько-процесуальний та цивільно-процесуальний акт.

І нарешті, цілком можлива ситуація, коли кредитори не захочуть реалізувати своє право на судовий захист. У таких випадках "механізм" встановлення великої матеріальної шкоди та банкрутства взагалі не спрацює і принцип невідворотності кримінальної відповідальності за вчинене діяння не буде приведений до дії.

Вирішенням цієї проблеми, на наш погляд, полягає у законодавчій зміні об’єктивної сторони злочину доведення до банкрутства та узгодженні ознак об’єктивної сторони з господарським правом і правовідносинами, яке воно регулює.

На підставі викладеного, пропонуємо замінити в диспозиції статті "вчинення дій" на "вчинення діянь", а також встановити розмір матеріальної шкоди кредиторам та (або) державі не меншим ніж той, що встановлений Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

––––––––––––––––––––

1. Дудоров О.О., Мельник М.І., Хавронюк М.І. Злочини у сфері підприємництва. – К; 2001.

2. Михалев И.Ю. Криминальное банкротство. – Санкт-Петербург; 2001.

3. Пинкевич Т.В. Уголовная ответственность за преступления в сфере экономической деятельности. – Ставрополь, 1999.

4. Уголовное право. Особенная часть: Учебник для вузов / Отв. ред. И.Я. Козаченко, З.А. Незнамова, Г.П. Новоселов. – М., 1998.

5. Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України. – К., 2001.

6. Поляков Б.М. Банкротства в Украине: теория и практика. – Донецк., 2001.

 

© Гордієнко В., 2002

< Попередня   Наступна >