Радник

---

ПРО ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ

АВСТРО-УГОРЩИНИ ЗА КОНСТИТУЦІЄЮ 1867 Р.

(ДО 140-РІЧЧЯ КОНСТИТУЦІЇ)

Х. Моряк-Протопопова1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна,

E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

 

 

 

 

У 2007 минає 140 років з часу утворення колись могутньої і однієї з найбільших

європейських країн – Австро-Угорської імперії, як і прийняття її Конституції. З 1772 р.

частина українських та польських земель увійшли до складу Австрійської імперії під

назвою Королівство (з 1849 р. Коронний край) Галичини і Лодомерії з Князівствами

Освецімським і Заторським та Великим князівством Краківським (далі – Галичина). Для

здійснення ефективного керівництва анексованими землями в імперії був створений

відповідний урядовий апарат. Потрясіння, пов’язані з революцією 1848–1849 рр. в

Австрії, не лише надали їй вигляду конституційної монархії, а й стали причиною до

подальших змін державного устрою, які завершились у 1867 р. перетворенням імперії

в Австро-Угорську дуалістичну монархію. У статті зроблено спробу проаналізувати

особливості державного устрою Австро-Угорщини за Конституцією 1867 р.

Ключові слова: Австро-Угорщина, державний устрій, конституція.

Перші кроки на шляху до перетворення Австрії в дуалістичну монархію були

>зроблені ще під час революції 1848–1849 рр. У 1848 р. прибічники чистого

монархізму зазнали поразки. У такій ситуації імператор Фердинад І був змушений

“дарувати” народу так звану Квітневу конституцію. З того часу, як писав відомий

польський вчений Освальд Бальцер: “Габсбурґська монархія стала конституційною

дуалістичною державою, бо як угорськіземліз одного боку, так і неугорськізіншого

боку отримали власні конституції з окремими центральними законодавчими

органами, а такожокремі незалежні один від одного уряди” [2, с. 405]. Однак зміст Конституції не влаштовував ні прихильників продовження

революції, ні її противників, і Фердинанд І у травні 1848 зупинив введення

Конституції в дію та скликав спеціальний сейм з метою перегляду основного закону.

Але прийняття нової конституціїзатягувалось.

У цей час (2 грудня 1848 р.) на престол зійшов новий, молодий та енергійний

імператор – Франц Йосиф. Для придушення народних заворушень він попросив

військової допомоги у Росії і 4 березня 1849 р. розпустив парламент та проголосив

нову (урядову) Конституцію, яка увійшла в історію під назвою “открійована”

(накинута зверху). За нею Австрія була проголошена унітарною державою, усі її

землі мали рівні права, також до Конституції були включені положення про право

імператора на абсолютне вето, а уряду надавалося право на прийняття надзвичайних

законів. Однак і ця Конституція залишилась хіба на папері; лише рейхсрат (державна

рада), наділений дорадчою функцією, який засідав за зачиненими дверима, одержав

право на існування [3, с. 387], а нижчої палати рейхстагу скликано не було. Імператор

31 грудня 1951 р. де-юре скасував Конституцію 1849 р.  Зазнавши поразки в австро-пруській війні у 1867 р. Австрія знову опинилась на

порозі серйозних внутрішніх перетворень, що визрівали вже з часу придушення

революції у 1849 р. Ідея перетворення монархії у дуалістичну державу набула нового

змісту та актуальності.

Імператор 28 лютого 1867 р. скликав угорський Сейм та окремо австрійську

Державну Раду. Вони прийняли закон угорського Сейму “Про спільні справи земель

угорської корони і про порядок їх вирішення” та закон австрійської Державної Ради

“Про спільні справи земель австрійської монархії та порядок їх вирішення” [1, с. 68].

Цими актами було закладено передумови до прийняття 21 грудня 1867 р.

конституції Австро-Угорщини. Вона діяла падіння імперії, зі змінами, що були

внесені 2 квітня 1867 р. [5, с. 448] та 26 січня 1907 р. [6, V].

Конституція складалася з п’яти законів: “Закону про зміни до закону від 26

лютого 1861 р. про імперське представництво”, “Основного державного закону про

загальні права громадян для королівств і земель представлених у Рейхсраті”,

“Основного державного закону про створення імперського суду”, “Основного

державного закону про судову владу” та “Основного державного закону про

здійснення урядової і виконавчої влади”.

Отже, на підставі Конституції, Австрія остаточно перетворилась у Австро-

Угорську дуалістичну монархію, яка проіснувала понад півстоліття, та була другою

за територією та третьою за населенням країною Європи: 676 545 км2

. з населенням

різних національностей понад 50 млн осіб [8, с. 8]. Відбувся не лише територіальний

поділ імперії на дві частини, а й поділ накопичених за кілька століть існування

Австрії національних проблем імперії. На одну з цих проблем вказав апологет

австрійського дуалізму міністр Бейст: “Віднині в австрійського і угорського урядів

буде одне завдання: приборкати федералістські устремління слов’ян. Нехай угорці

приборкують хорватів, сербів, словаків і румунів, а ми будемо тримати на прив’язі

чехів, поляків і словенців” [1, с. 67–68].  Імперія була поділена на землі Угорської (далі – Угорщина) та землі Австрійської

корон (далі – Австрія). Кожна з тих частин мала, окрім власної конституції, власний

уряд та парламент та повну свободу дій у разі вирішення внутрішніх справ.

На чолі імперії стояв Імператор австрійський та одночасно Король угорський1

.

Його особа була священною, недоторканною і невідповідальною, а влада – спадковою.

Конституція визначала коло спільних справ Австрії та Угорщини. Для

порівняння, за Конституцією 1848 р. ідея дуалізму отримала навіть більш повне

втілення ніж за Конституцією 1867 р., оскільки крім усього іншого не передбачалось

для обох частин імперії спільних справ2

. За Конституцією 1867 р. до спільних справ

належали:

– зовнішні справи (дипломатичне представництво, укладання міжнародних

договорів);

 

1

Імператор мав обидва титули одночасно, однак тільки ті державні установи, які були

спільними для Австрії та Угорщини називалися “імператорськими і королівськими”, установи

австрійські називалися “імператорсько-королівськими”, а угорські установи – просто

“королівськими”.

2

У давній літературі замість вислову “спільні справи” часто зустрічаємо “прагматичні спільні

справи” бо в конституції 1867 р. було зазначено, що вона спирається на прагматичні санкції,

прийняті ще у 1723 р.

 

– військові справи (однак питання, що стосувалось порядку несення військової

служби, цивільних прав і обов’язків військовослужбовців належали до

окремої компетенціїзаконодавчих органів Австрії та Угорщини);

– фінанси, якщо вони слугували для покриття спільних витрат (причому

спільно формувався тільки бюджет та здійснювався контроль за його

виконанням, порядок стягнення коштів до нього визначався кожною

частиною монархії окремо).

Для вирішення цих спільних справ було створено три спільні міністерства:

Міністерство зовнішніх справ, Міністерство державної оборони та Міністерство

фінансів. Коло повноважень міністерства було вузьким, бо стосувалося тільки тих

фінансів, що виділялися обома частинами імперії на покриття витрат міністерства

зовнішніх справ та державної оборони. А тому міністра фінансів позбавленого

справжньої роботи використовували для випадкових доручень: зокрема після окупації

у 1878 р. Боснії і Герцеговини його призначили намісникому цьому регіоні [7, с. 128].

Крім спільних справ з цілої низки питань було встановлено так звану правову

спільність, яка полягала у виданні тотожних законів після проведення взаємних

консультацій для деяких галузей управління, а саме: митних справ, торгових

відносин, непрямих податків, монетарної політики та державної безпеки тощо

[4, с. 4]. Найсерйознішою проблемою переговорів, які проводили кожні десять років,

було питання щодо взаємних розрахунків, а саме – вираховування частки, яку кожна

країна сплачувала для покриття спільних витрат. Характерною рисою для подальшої

політики монархії було те, що Угорщина сплачувала суттєво меншу частку коштів,

однак була рівною у правах з Австрією [3, с. 400].

Створення спільного законодавчого органу було визнано недоцільним.

Законодавчу діяльність з питань, віднесених до спільних справ імперії, здійснювали

так звані Делегації від угорського та австрійського парламентів. Кожна делегація

складалася з 60 послів та засідала і приймала рішення окремо від іншої. Засідання

проходили щороку почергово у Відні та Будапешті. Проект закону подавали на

затвердження імператорові лише після того, як за нього проголосували обидві

делегації. Розбіжності, які виникали у процесі розгляду питання, вирішували шляхом

обміну листами і лише у випадку неможливості досягнути згоди заочно проводили

спільнізасідання. Конституція, прийнята у грудні 1867 р., внесла серйозні зміни до державного

устрою країни, і, як наслідок, до державного апарату, що мав забезпечувати

нормальне функціонування обох частин імперіїзагалом та Австріїзокрема.

Кожна з двох частин імперії мала свою модель управління. Головна відмінність

полягала у співвідношенні державного управління і місцевого самоврядування.

Зокрема, в Австрії існувала сувора ієрархія державних органів від міністерств до

найнижчих органів влади і лише деякі справи були віднесені до компетенції органів

місцевого самоврядування; а в Угорщині лише деякі адміністраційні справи

виконувались державними органами безпосередньо – справи освіти, фінансів, поліції,

державного будівництва й актів цивільного стану, у решті справ органи

самоврядування чи муніципальні органи як окружні, так і міські, замінили урядові

органи [13, с. 29]. Також на відміну від австрійського, угорський уряд не мав нижчої

ланки управління іздійснював керівництво за посередництвоммуніципальних органів.

До складу земель австрійської корони увійшла і Галичина, а тому дещо

детальніше зупинимось на особливостях державного устрою Австрії.  Отож, виконавча влада Австрії була зосереджена в руках імператора та

призначеного ним уряду на чолі з президентом міністрів. Формально міністри були

відповідальні перед парламентом, однак той не мав яких-небудь значущих важелів

впливу на уряд. У період між сесіями парламенту уряд навіть міг видавати закони.

Конституція не визначала точної кількості міністерств. Зокрема, станом на липень

1918 р. їх було дев’ять (не беручи до уваги трьох спільних міністерств): міністерство

внутрішніх справ, крайової оборони, віровизнань та освіти, державних фінансів,

торгівлі, залізничних колій, рільництва, юстиції та міністерство громадських робіт

[12, с. 775]. Крім зазначених міністерств у Австрії був введений інститут міністра без

портфеля, компетенція якого поширювалася не на певне коло питань, а на певну

територіальну одиницю монархії чи народ. Таких міністрів мали Галичина та Чехія.

Як окрема ланка управління у безпосередньому підпорядкуванні імператора була

Верховна контрольна палата, до якої спрямовували усю звітність держави.

Конституція 1867 р. здійснила повне відокремлення судової та адміністративної

влади, відновила суди присяжних та передбачала створення трьохступеневої системи

судів. Найвищою судовою інстанцією монархії з 1850 р. був Верховний судовий і

Касаційний трибунал у Відні. Також для розгляду скарг на рішення державних органів

чи органівмісцевого самоврядування був створений Адміністративний трибунал.

Представницьким органом Австрії була Державна рада (рейхсрат). Законодавчий

орган був двохпалатним. Палата панів складалась з представників вищого

духовенства, членів імператорської сім’ї та знатних осіб, що їх призначав імператор

пожиттєво. Палата представників складалася з осіб, яких вибрало населення.

Компетенція Державної ради була досить широкою. Вона могла приймати закони у

сфері військового законодавства, фінансів (бюджет, податки, державні позики),

економіки (монетна справа, торгівля, митна справа, промисловість), освіти, охорони

здоров’я, правосуддя та віросповідання і в деяких інших галузях. Однак цей орган не

мав значного впливу на державні справи оскільки, як вже було зазначено, верхню

палату формував імператор, а вибори до нижньої палати проводили під контролем та

тиском місцевих органів влади Численні виборчі зловживання постійно обговорювалися у тогочасній пресі та

були предметом звернень і скарг у різноманітні судові та державні інстанції. Лише у

1907 р. в Австрії було запроваджено загальне виборче право. Воно не поширювалось

на жінок, військовослужбовців та певну категорію осіб, які за австрійським

законодавством визнавались недієздатними чи обмежено дієздатними (наприклад,

психічнохворі).

Такими були центральні органи Австрійської частини імперії. Що стосується

нижчих органів управління, то вони, зазвичай, формували відповідно до

адміністративно-територіального поділу Австрії на 17 країв. До місцевих органів

належали:

1. Власне адміністративні органи:

– на рівні країв – намісництва або крайові управління на чоліз намісниками чи

крайовими президентами;

– на рівні округів – окружні управління на чолі з окружними президентами

(поступово поділ країв на округи був ліквідований);

– і, врешті, найнижча ланка управління – в Галичині це були повіти на чолі з

повітовим старостою, чи гетьманства уЧехії.  Окрему урядову вертикаль було створено для управління фінансами (крайова

фінансова дирекція) та освітою (крайова шкільна рада), однак органи загальної

урядової адміністрації безпосередньо впливали на їхню діяльність, а тому ми не

можемо розглядати їх як окремі ланки державного управління1

.

2. Судові органи: на крайовому рівні діяли вищі крайові суди (часто один такий

суд був створений для трьох коронних країв), на рівні округів – окружні та на рівні

повітів – повітові суди. При судах першої інстанції діяли прокурори, у столичних та

деяких інших містах були створені адвокатська та нотаріальна палати.

Від внутрішніх перетворень держави найбільше виграла угорська нація, однак і

польське населення Галичини зуміло отримати значну вигоду з ситуації, що виникла

у країні. Галицький крайовий сейм 24 вересня 1868 р. ухвалив “Галицьку

резолюцію”, у якій вимагав надання Галичині окремого, самостійного становища у

складі монархії [10, с. 81]. І хоча офіційно імператор не затвердив цієї резолюції,

Галичині фактично було надано право, майже без втручання ззовні, вирішувати свої

справи за умови лояльного ставлення до політики уряду та стабілізації внутрішнього

становища у краї, а саме – стабілізації конфлікту міжполяками і українцями.

Отож, австрійська держава перейшла від бюрократично-абсолютиської до нової,

конституційної системи, але з величезними пережитками абсолютизму [1, с. 149].

Невирішеними залишились гострі національні проблеми імперії. Щоправда, згідно з

конституцією, за окремими народами зберігалось право на розвиток власної мови та

культури, однак на практиці повною мірою скористались ним лише панівні нації

(німецька, угорська та польська). Національне представництво в державних органах

було нерівним. Зокрема, в угорській частині імперії майже усі посади обіймали

переважно угорці, в австрійській частині – німці, а в Галичині, зокрема Східній –

поляки, хоча було їх там значно менше ніж, українців, яких у владі було мало і,

зазвичай, вони займали невисокі посади. Можемо підтримати думку тогочасного

відомого державознавця Гернріта, що такий державний устрій дуалістичної монархії

“перебував у різкій колізіїз прагненнями окремих частин держави до реалізації своїх

власних політичних завдань...” [9, с. 5]. Здобуття Галичиною автономії у 1870–90-х роках не призвело й до покращення

економічного становища краю. Вона надалізалишалася “сировинним придатком” для

більш розвинутих регіонів імперії. На думку Ф. Буяка, це було зумовлене тим, що

“самоврядування Галичини було розвинуто односторонньо у напрямку політичному

та культурному”, і “інтерес політичний став на першому місці у шляхти, яка в

основному була представлена в уряді краю” [11, с. 35].

──────────────

1. Тищик Б.Й. Історія держави і права Австрії та Австро-Угорщини (Х ст.–1918 р.).

Навч. посібн. – Львів: юридичний факультет Львівського національного університету

імені Івана Франка, 2003. – 80 с.

2. Balzer O. Historya ustroju Austryi w zaryśie. – Lwow, 1908. – 512 c.

3. Цьольнер Е. Історія Австрії / Пер. з нім. Р. Дубасевич, Х. Назаркевич, А. Онишко,

Н. Іваничук. – Львів: Літопис, 2001. – 712 с.  4. Краткія свъдънія о государственномъ устройствъ и управлениіи Австро-Венгріи и

земель Австрійской короны: Ставка Верховнаго Главнокомандующаго, 1914. – 70 с.

5. Савчакъ Д. Збôрникъ законові адміністраційныхъ. – Львôвъ: друкарнъ наукового

Товариства им. Шевченка, 1893. – 544 с.

6. Областное, административное и общинное устройство Галиціи по австрійському

законодательству. – Петроградъ: Государственная Типография, 1915. – 185 с.

7. А. Дж. П. Тейлор. Габсбурзька монархія 1809–1918. Історія Австрійської імперії та

Австро-Угорщини. – Львів: ВНТЛ-Класика, 2002. – 268 с.

8. Кульчицький В.С., Бойко І.Й., Мікула О.І., Настяк І.Ю. Апарат управління Галичиною

у складі Австро-Угорщини. – Львів, 2002. – 88 с.

9. ХейфіцъЮ.Я. Галіція. Политическое, административное и судебное устройство. –

Петроградъ: Сенатская типографія, 1915. – 63 с.

10. Finkel L. Historya monarhii Aystryacko-Węgerskiej / Finkel L., Gląbinski S. Historya

monarhii Aystryacko-Węgerskiej oraz widomosci polityczne i spoleczne. Wydanie czwarte.

– Lwow, 1915. – 90 с.

11. Bujak F. Rozwój gospodarczy Galicyi (1772–1914). – Lwow: Księgarnja polska

B. Polonieckiego, 1917. – 64 с.

12. Dziennik ustaw państwa dla Krolewstw i krajów w radzie państwa reprezentowanych. Rok

1918. – Wiedeń: Cesarsko-królewskiej nadwornej i rządowej drukarni. – 891 c.

13. Gląbinski S. Widomosci polityczne i spoleczne / Finkel L., Gląbinski S. Historya monarhii

Aystryacko-Węgerskiej oraz widomosci polityczne i spoleczne. Wydanie czwarte. – Lwow,

1915. – 84 с

< Попередня   Наступна >