Радник

РОЗРОБКА СУДЕБНИКА КАЗИМИРА IV 1468 Р.

ТА ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ЙОГО ДЖЕРЕЛЬНОЇ БАЗИ

Н. Єфремова1

Одеська Національна юридична академія

вул. Піонерська, 2, 65009 Одеса, Україна,

тел. (0482) 63-16-29

Висвітлено малодосліджений аспект історії держави і права України. Автор

досліджує низку правових джерел Київської Русі та Польщі, щоби показати, що вони

могли бути імплементовані під час розробки Судебника із врахуванням особливостей

того часу.

Ключові слова: Судебник, кодифікація права, судовий процес, право, забезпечення

прав князів.

В умовах подальшого реформування українського суспільства, сучасного права

та державотворення здійснюється пошук науково обґрунтованих стратегій реформ,

визначення критеріїв та ступенів їхньої ефективності, гуманізації права та держави,

підвищення загального рівня політичної та правової культури, забезпечення

реалізації прав і свобод людини та громадянина.

Отже цілком природним сьогодні бачиться твердження, що юридична наука має

втілити у собі досягнення української наукової думки, надбання теоретичного й

історичного досвіду. На цій основі повинна вироблятися сучасна вітчизняна правова

парадигма, яка б відповідала соціально-актуальним політичним реаліям, об’єктивним

закономірностям правового прогресу.

Зазначимо, що українське правознавство має спільну зі світовими науковими

традиціями кореневу систему, яка культивується на раціоналістично-

позитивістському ґрунті. Також зауважимо, що філософське о

узагальнення історії права слугують для реалізації надбання філософської думки, які

пов’язують право з такими цінностями, як свобода, рівність, справедливість.

Своєю чергою історичні дослідження держави і права відтворюють складну

боротьбу суспільства за закріплення цих цінностей у законодавстві. Тут також

доцільно сказати, що ця боротьба продовжується і сьогодні, як в Україні, так і у світі,

а проблема панування корупції в органах влади та свавілля держави над людиною, на

жаль, залишається актуальною у багатьох країнах. Отже історико-правові

дослідження завжди залишаться не лише актуальними, а й конче необхідними в

демократичному суспільстві.

Керуючись назвою цієї статті об’єктом дослідження є суспільні відносини, які

склалися на території Великого князівства Литовського у ХV ст. Предметом

дослідження загалом є процес розвитку інституту права на українських землях

ХV ст., а зокрема текст списку Судебника Казимира ІV, наведений в “Актах,

относящихся к истории Западной России, собранных и изданных Археографической

комиссией” (Т. 1, – СПб., 1846, № 67), а також списки Просторової редакції Руської

правди, Церковного уставу Ярослава Володимировича, окремі земські привілеї

польських та литовських правителів Метою цієї роботи є спроба з’ясування причин розробки Судебника 1468 р. та

перелік його правових джерел. Дослідження проведемо за допомогою об’єктивного,

системного історико-правового аналізу тексту цих джерел з використанням

системного методу та правового порівняння.

Оцінюючи історіографію питання вивчення Судебника 1468 р., варто зазначити,

що цією проблематикою займалися ще у дореволюційні часи вчені як Російської

імперії, так і Польщі. Серед них, по-перше, потрібно згадати таких науковців, як

Т. Чацький, С. Лінде, І. Раковецький, Бандтке-Стежинський, Р. Губе, Гельцель,

Пекосінський. Фрагментарними дослідженнями Судебника займалися і в радянські

часи, наприклад, професори Ю. Бардах, В. Ветуляні, К. Ліванцев, Й. Юхо, Т. Довнар,

В. Кульчицький, але сучасних досліджень списків документа фактично немає. Немає

такожі перекладу тексту цих списків українською мовою.

Отже через брак глибокого та об’єктивного дослідження Судебника Казимира ІV,

багато питань і сьогодні залишаються дискусійними. До них, між іншим, належить

проблема визначення джерельної бази документа, яку намагалися окреслити ще на

початку XIX ст.

Стосовно останньоїзазначимо, що для більшості науковців типовим є твердження,

згідно з яким у документі широко використані статті Руської Правди і що на створення

Судебника великий вплив мало давньоруське право. Інші науковці, не заперечуючи

зв’язку Судебника із давньоруським правом, на перше місце серед джерел виносять

звичаєве правоВеликого князівстваЛитовського та великокнязівське законодавство.

Намагаючись знайти вірну відповідь, варто звернути увагу на те, що за умов

часткового збереження джерел права Київської Русі та її судової системи і

судочинства великі князі і правляча еліта з початку ХV ст. почали вносити суттєві

корективи, які були, з одного боку, спрямовані на зміцнення їхнього правового

становища, а зіншого – на закріпачення селянства.

Серед причин, унаслідок яких почали відбуватися суттєві зміни у староруському

законодавстві, потрібно згадати і поширення католицької віри на українсько-

білоруських землях з кінця XIV ст., особливо після підписання Кревської унії 1385 р.

та Городельського привілею 1413 р Відверта дискримінація за релігійною ознакою призводила до соціального

протесту з боку всіх категорій вільного населення, і особливо яскраво це відчувалось

з боку православної шляхти, яка була на військовій службі короля і дедалі сильніше

протидіяла свавіллю з боку магнатів. Разом з міською аристократією незалежних

міст, які користувалися Маґдебурзьким правом, шляхта вимагала від монарха

перегляду застарілого законодавства і посилення боротьби зізлочинцями у державі.

Досліджуючи правові джерела, які використовували під час розробки Судебника

1468 р. традиційно, ще з ХІХ ст. називали Просторову редакцію Руської Правди як

перший кодекс звичаєвого права Київської Русі. Дивовижним при цьому залишається

той факт, що вітчизняні науковці фактично не звертали увагу на кодифікацію права у

Польщі, започатковану Казимиром ІІІ у 1350 рр. Вона проводилась під впливом

певних обставин і подій, які не тільки мали значні наслідки у Польщі, а й отримали

великий резонанс уВеликому князівствіЛитовському.

Зокрема, за Казимира ІІІ, у 1347 р. вперше було кодифіковано польське право у

вигляді двох статутів (статути – законодавчі й правові пам’ятки в римо-католицьких

країнах у середньовіччі. – Н. Є.) – Малопольського і Великопольського, офіційно

представлених королем наприкінці 1350 рр. на вічах знаті і рицарства, відповідно у Вісліці, (“Laetare”) [1, с. 210] Малої Польщі й Пьотркові для Великої Польщі. Тому ці

статути називають такожВісліцьким і Пьотрковським.

Існує переконлива думка, що проект Великопольського статуту було розроблено

дещо раніше від Малопольського. У Великопольському статуті так сказано про

причини його складання: “Оскільки під одним правителем один і той самий народ не

повинен користуватися різним правом, щоб не був як страховисько, що має різні

голови, то потрібно державі, щоб одним й однаковим правом відбувалося

судочинство як у Кракові, так і у Польщі” [2] (під Краковом тут розуміємо

Малопольщу, під Польщею – Великопольщу. – Н. Є.)

Поява статутів знаменувала зміцнення королівської влади і водночас

засвідчувала наявність регіональних політично-правових особливостей. Статути

характеризують державно-правовий устрій королівства. Право, про яке в них ідеться,

є звичаєвим, доповненим королівськими приписами.

Правові норми закріплювали провідні позиції феодалів. Водночас королівська

влада в них виступала проти надмірного утиску селян з боку їхніх панів й давала змогу

селянам в такому випадку відходити від них самовільно. Водночас, Малопольський

статут обмежив право виходу селян за відсутностізловживань з боку панів.

Ще за Казимира ІІІ обидва статути були доповнені багатьма статтями. До

початку XV ст. їх неодноразово доопрацьовували правники. Ці доповнення і зміни

поділяють на дві групи: одну становлять екстраваганти, або короткі королівські

постанови, другу – преюдикати, або королівські вироки з певних спірних питань, що

слугували своєрідними прецедентами [3, c. 84] Малопольський статут був добре відомим у Великому князівстві Литовському, де

питання нової кодифікації також було поставлено на порядок денний. Причини, що

спонукали до проведення кодифікації застарілого законодавства були схожими із

Польщею. Це, по-перше, невідповідність старого законодавства до нових політичних

та соціальних змін у князівстві, недосконала судова система, тягянина тощо. Усе це

призвело до потреби виготовлення нового судебника, який було б розроблено не

просто на основі Руської Правди, а з використанням князівського законодавства,

судової та адміністративної практики Великого князівстваЛитовського.

Намагаючись з’ясувати причини появи Судебника 1468 р., потрібно звернути

увагу на декілька чинників. Першими з них, як ми вже частково казали, стали зміни у

соціальному і правовому становищі різних верств населення, які мешкали на україно-

білоруських землях Великого князівстваЛитовського.

Починаючи з кінця XIV ст. і протягом майже всього XV ст., на українських землях

безперервно збільшувалося велике феодальне землеволодіння. Джерелами зростання

земельних володінь польських, литовських та українських феодалів були загарбання

земель общини, купівля-продаж земельних маєтків, феодальні земельні пожалування

тощо. Поряд з цим представники пануючих верств одержували від польського короля і

Великого князяЛитовського земельні пожалування за службу [4, c. 120].

Починаючи з 60-х років XV ст., роздачі земель в умовне володіння стають

звичайним явищем на українських землях. Такі роздачіздійснював не лише Великий

князь Литовський чи польський король, а навіть представники місцевої адміністрації

– воєводи і старости.

Отримавши величезніземельні володіння, феодали намагалися закріпити свої права

на ціземлі. Як наслідок цього процесу, наприкінці XV – першій половині XVI ст. основні

земельні багатства України були зосереджені в руках незначної групи великих феодалів. Головними центрами великого землеволодіння в Україні були Волинь і Галичина.

Імовірно саме тому з другої половини XV ст. урядВеликого князівстваЛитовського взяв

курс на повне знищення державної автономії українських земель [5, c. 61].

Про економічну і політичну могутність великих землевласників в Україні

свідчить той факт, що у першій половині XVI ст. декілька десятків княжих і панських

родів виставляли три чверті ополчення з усієї території України, а решта феодалів –

лише одну чверть.

Маючи значний економічний потенціал, великі землевласники поступово

оформилися у вищий феодальний стан, що отримав назву “магнати”, і здобули для

себе широкі політичні права та привілеї, які значно відрізняли магнатів від середніх

та дрібних феодалів.

Політичне значення магнатів у Великому князівстві Литовському було

оформлено привілеями 1432, 1434, 1447, 1492 і 1506 рр. Їхнім представницьким

органом у державі стала Пани-рада, до складу якої входили переважно литовські

магнати, яка набрала силу самостійного, незалежного від великокнязівської влади

вищого державного органу.

Тим часом, у другій половині XV ст. відбувається подальший розвиток

ремісництва, промислів і торгівлі у містах України і, як наслідок, поглиблюється

соціальне розшарування у середовищі міського населення.

Отже з наведеного ми бачимо, що поглиблення соціального конфлікту між

монархом та аристократією, між феодалами та феодально залежним населенням, між

католиками та православними призвели до глобального політичного, соціального та

релігійного загострення конфліктів у Великому князівстві Литовському. Це,

безумовно, відобразилось на криміногенній ситуації в державі, що разом з вимогами

панівної верстви населення щодо захисту свого життя і майнових прав вплинуло на

перегляд чинного законодавства До цього варто додати, що застаріле законодавство конче потребувало внесення

цілої низки коректив. Стара судова система і судочинство ускладнювали подальший

процес розвитку Великого князівства Литовського, де влада магнатів зростала, а

шляхта, бюргери і особливо селянство потерпали від їхнього свавілля, отже потреба

створення нового судебника стала очевидною.

Зазначимо, що XV ст. стало свідком політичного зростання Польської держави і

водночас нових поступок, виборених у центральної влади феодальними колами.

Найвиразніше це було простежено саме у добу правління Казимира IV (1445–1492) –

нащадка князя Ягайла, який після загибелі польського короля Владислава ІІІ

(Варнєнчика. – Н. Є.) одноособово очолив Польщу і Велике князівство Литовське на

підставах так званої особистої унії [6, c. 69]. Однак, хоч обидві країни очолював один

володар, аждо прийняття Люблінської унії (1569) зберігалася державна окремішність

Великого князівства Литовського й Корони Польської як двох самостійних

політичних організмів.

Напередодні нової війни проти Тевтонського ордену, у 1454 р., в Цереквіце

король пожалував малопольській шляхті привілей, у якому пообіцяв не видавати

нових законів і не скликати шляхетського ополчення без відома земських сеймиків.

Той же привілей був пожалуваний у Нешаві і великопольській шляхті. Частина

Нешавських статей обмежувала права магнатів, наприклад, одній особі було

заборонено займати більше одноїз високих посад, сановників відділили від міського

судочинства. Загалом же Нешавські статути зміцнили владу феодалів над селянами і обмежили права міського населення. Отже, якщо раніше міщанин відповідав перед

міським судом, то відповідно до статутів за окремими справами він переходив під

юрисдикцію шляхетського суду [7, c. 168]. Внаслідок таких правових змін вся шляхта

отримала право впливати на законотворчу діяльність і брати участь в обговоренні

найважливіших політичних питань.

Крім цього, потрібно також зазначити, що у XV ст. на україно-білоруських

землях поступово почали поширюватися гуманістичні ідеї Ренесансу, які безумовно

вплинули як на суспільну мораль, так і на філософію права Середньовічної Європи.

Незважаючи на ієрархічну залежність усього населення у країнах Західної Європи,

саме тут у середньовічну епоху розвинулась свобода у повному розумінні цього слова.

Саме уфеодальному суспільствізародилося поняття свободи тіла. Аджефеодали були не

лише панами, але й самі перебували у васальній залежності, їхні стосунки із сюзереном

визначалися у країнах Заходу договоромізвичаєвимправом, тоді як у країнахСходу такі

відносини визначалися свавіллям монарха. У країнах Заходу феодали на своїй території

саміздійснювали права монарха не лише над кріпаками, але й над вільним населенням.

Феодали поступово захищалися від сваволімонарха силоюзакону.

Така ситуація потребувала введення нових змін до законодавства, яке могло б

більш чітко і ясно гарантувати феодалам Великого князівства Литовського захист

їхніх економічних, політичних і особистих інтересів. Одним з таких документів став

Судебник 1468 р. – Збірник норм права Великого князівства Литовського, він був

укладений за часів правління великого князя Казимира IV Ягеллончика і ухвалений

на Віденському сеймі 29 листопада 1468 р. [8, c. 691]. Документ діяв на території

Великого князівства Литовського, в тому числі і на українських землях, що були у

його складі до запровадження першого Статуту Великого князівства Литовського

1529 р., але нажаль його автентичний текст не зберігся На підставі попередніх досліджень можна сказати, що до Судебника увійшли

норми Поширеної редакції Руської Правди, звичаєвого права, окремих земських

привілеїв, статтіз церковних уставів, а такожокремі статути Казимира Великого.

Велика кількість списків Руської Правди підтверджує той факт, що в процесі

користування нею з’являлися прогалини, тобто були відсутні норми, які б

регулювали суспільні відносини у певний період розвитку держави.

Зазначимо, що законодавча діяльність вічевих зборів як у Київській Русі, так і у

Великому князівстві Литовському була не досить розвиненою через те, що народ

використовував переважно стародавнізвичаї. Отже діяльність віче у цьому разі довший

час була, мабуть, скерована на те, щобмати загальний зверхній догляд за правопорядком,

захистом правових традицій; урегулювання ж деяких гострих потреб в областізагально-

державного управління вилилося вформу так званих князівських уставів.

Ці князівські устави, які спочатку з формально-правового боку не були

“законами”, а лише князівськими розпорядженнями з часом, з розвитком князівської

компетенції за рахунок компетенції віче, набирали сили закону, і через це в певному

значенні можна їх відносити до пам’яток законодавчої князівської творчості

Великого князівстваЛитовського.

В часи утворення Великого князівства Литовського уставна діяльність князів

залишається пов’язаною традицією періоду Київської Русі. Вона знайшла для себе

продовження в так званих “листах” і “привілеях” великих князів литовських, а також

в “уставах” і “ухвалах” тих самих князів. Але на ці законодавчі форми права

Великого князівстваЛитовського варто звернути особливу увагу До найважливіших пам’яток права Литовсько-руської держави XIV–XVI ст.

належать, передусім, так звані привілеї литовсько-українських князів. Слово

“привілей” походить від латинських слів: “рrivа” – приватний і “lех” – закон; Отже

привілей – це “приватний закон”. Привілеї також називали “господарськими листами”

[9, c. 192]. У московському праві термінам “привілей” і “лист” відповідає термін

“грамота”. Як вже було зазначено, ці “устави” і “уроки” вКиївській Русі певною мірою

були першою спробою до княжої “законодавчої” діяльності, хоча за своєю природою

вони і не зовсімтотожні тому, що вже сьогодні трактують під терміном “закон”.

Отже “привілеї” і “листи” великих князів литовських і стали в Литовсько-Руській

державі XIV–XVI ст. ніби своєрідним продовженням цієї законодавчої діяльності

українських князів [10, c. 14].

З цього приводу професор Й. Якубовський писав: “Такого роду акти ми

зустрічаємо у всіх західноєвропейських державах в середньовічному періоді їх

розвитку” [11, c. 239].

Історія литовсько-руського права характеризується надзвичайним розвитком

привілеїв. Саме вони були панівним типом закону, в котрих підтверджуються норми

звичаєвого права, які або вже існували, або утворювалися нові. Але серед привілеїв,

які мали значення у справі розвитку судової системи Великого князівства

Литовського у XV ст., ми виділяємо привілей, виданий 6 травня 1434 р. в Троках

великим князем Сиґізмундом Кейстутовичем. На підставі цього привілею підтверджувалися права і вольності бояр литовських і

“руських”. На думку професора Леонтовича, привілей 1434 р. є лише

підтвердженням попереднього привілею 1432 р. з деякими доповненнями і

поясненнями, але водночас у цьому привілеї була розміщена дуже важлива позиція –

великим князем було обіцяно панів і бояр карати лише на підставі суду [12, c. 50].

Таке доповнення стало суттєвою перемогою литовсько-руської шляхти у справі

обмеження судового свавілля королівських посадників на місцях і, безумовно,

відобразилося згодом у судебнику Казимира IV.

Іншим вагомим документом у справі реформування суду і судочинства Великого

князівства Литовського XV ст. став привілей від 2 травня 1447 р., так званий

Віленський, загально-земський привілей короля Казимира. У ньому шляхті надано

надзвичайно важливе право суду над місцевим сільським населенням на території

шляхетських маєтків.

Стосовно цієї події професор Г. Демченко сказав: “Землевласники набули повне і

виключне право суду і кари своїх підданих, коли останні, певно, самі не були

шляхтичами і коли злочином не зачіпалися інтереси будь-якої іншої особи, що стояла

поза владою даного пана” [13, c. 104].

Надаючи загальну оцінку цього привілею, ми можемо сказати, що він свідчить не

лише про подальше посилення загальної реформації у державі, а й про загальну

філософію права. Захищеність населення згідно з законом відповідала ієрархічному

стану людини у феодальному суспільстві. Але до Судебника 1468 р. було закладено

вже іншу, хоча і не досі чітко сформульовану концепцію – обов’язкову

відповідальність усіх вільних підданихмонарха перед закономза скоєний ними злочин.

Отже з наведеного можна зробити такі висновки:

1. Причинами розробки Судебника 1468 р. можна вважати, по-перше, зміни у

соціальному і правовому становищі різних верств населення, які мешкали на україно-

білоруських землях Великого князівства Литовського. По-друге, у першій половині ХV ст. було остаточно сформовано таку феодально пануючу категорію населення, як

магнати. По-третє, посилення соціального конфлікту між монархом та

аристократією, між феодалами та феодально залежним населенням, між католиками

та православними призвели до глобального політичного, соціального та релігійного

загострення конфліктів у Великому князівстві Литовському. Це, безумовно,

відобразилось на криміногенній ситуації в державі, що, разом з вимогами панівної

верстви населення щодо захисту свого життя і майнових прав, вплинуло на перегляд

чинного законодавства. По-четверте, стара судова система і судочинство

ускладнювали подальший процес розвитку Великого князівства Литовського, де

влада магнатів зростала, а шляхта, бюргери і особливо селянство потерпали від

їхнього свавілля, отже потреба створення нового судебника стала очевидною.

2. Судебник Казимира IV найвірогідніше був розроблений на базі Просторової

редакції Руської Правди, князівського законодавства, Цереквінського привілею

1454 р., привілею, виданого 6 травня 1434 р. в Троках великим князем Сиґізмундом

Кейстутовичем, Віленського привілею від 2 травня 1447 р., загально-земського

привілею короля Казимира, судової та адміністративної практики Великого

князівства Литовського та його звичаєвого права.

──────────────

1. Dlugosz J. Dziela wszystkle. – Krakow, 1868. – T. 4.

2. Ливанцев К.Е. История средневекового государства и права. – СПб, 2000.

3. Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі. – Львів, 2002.

4. Історія держави і права України: В 2 т. / За ред. А.Й. Рогожина. – Харків, 1993. – Т. 1.

5. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія Української державності. – К., 1999.

6. История Польши с древнейших времен до наших дней / Под ред. А. Сухени-

Грабовской и Э.Ц. Круля. – Варшава, 1995.

7. Ливанцев К.Е. История государства и права Средних веков. – СПб., 2003.

8. Юридична енциклопедія / За ред. Ю.С. Шемшученка. – К., 2003. – Т. 5.

9. Лащенко Р. Лекції по історії українського права. – К., 1998.

10. Ясинский М.Н. Уставные земские грамоты Литовско-русского государства. – К., 1889.

11. Якубовский Й. Земские привилеи Великого княжества Литовского / Журнал

Министерства Народного Просвещения. – СПб., 1903. Апрель.

12. Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1994. – Т. 5.

13. Демченко Г. Наказание поЛит. Статуту. – К., 1859