Радник

ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

СТАРУХИ: ТРИ ПОКОЛІННЯ ПРЕДСТАВНИКІВ

УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ ДУМКИ В ГАЛИЧИНІ

Т. Андрусяк

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетськ, 1, 79000, м. Львів, Україна

У статті висвітлено внесок в розвиток української правової думки в Галичині

представників трьох поколінь родини Старухів: Михайла, депутата Галицького крайового

сейму (1861–1866), його синів – Антіна, депутата Галицького крайового сейму (1901–

1914), повітового комісара ЗУНР Ліського повіту, Тимотея, депутата австрійського

парламенту (1907–1918), Галицького крайового сейму (1908–1914), повітового комісара

ЗУНР Бережанського повіту Ярослава, сина Тимотея, студента юридичного факультету

Львівського університету, одного з провідних ідеологів українського національно-

визвольного руху 40-50- х років.

Ключові слова: українська правова думка, Галичина, крайовий сейм, парламент,

ЗУНР, юридичний факультет Львівського університету, національно-визвольний рух

українського народу 40-50-х років.

Українська правова думки в Галичині у своєму розвитку пройшла ряд етапів,

кожен з яких визначається певною специфікою і особливістю. Єдине, що є

характерним і стрижневим – це ідея права українського народу залишатися самим

собою, вільно жити і працювати на своїй землі. А це якраз і не сприймалося всіма

його ворогами, які намагалися не тільки поневолити український народ, але й

доказати, що немає ніякого українського народу. Проте, зникли імперії

які прагнули знищити, асимілювати український народ, а український народ є, і

буде. Очевидно, що ця багатовікова боротьба за право бути самим собою вимагала

надлюдських зусиль і колосальнихжертв Покоління українського народу змінювали одне одного. І представники

кожного наступного продовжували розпочату попередниками справу вже в нових,

змінених умовах. Про три покоління представників однієї родини, кожне з яких

внесло свій вклад в розвиток української правової думки в Галичині буде йти мова

у цій статті. Це Михайло (1806–1876), Антін (1856–1938), Тимотей (1860–1923) та

Ярослав Старухи (1910–1947). Батько, сини, внук.

Життя, громадська і політична діяльність, правові погляди та внесок кожного з

них у розвиток української правової думки вимагає окремого ґрунтовного

дослідження, що виходить далеко поза межі однієї статті. Наше завдання, на

прикладі цієї родини, показати тяглість та неперервність боротьби українського

народу за свої права, поступальний розвиток української правової думки.

Михайло Старух – посол до Галицького крайового сейму першого скликання

(1861–1866) від 4 курії. “Вибори в четвертій, сільській, курії були двоступеневими:

на 500 правиборців звичайно вибирався один, який мав право голосувати за того чи

іншого кандидата в депутати. /…/ До четвертої виборчої курії входили селяни, які

платили безпосередні податки не нижче 8 крон. Решта виборчого права не мали. /…/

По цій курії в переважній більшості обиралися представники шляхти, рідше –

сільського духовенства та інтелігенції і дуже рідко – самі селяни” [1, с. 7]. Власне Михайло Старух був одним із тих селян, які дуже рідко попадали до сейму. Він був

обраний по виборчому округу сільських громад Ліско – Балигород – Лютовисько

(нині на території Руспубліки Польша). По цьому округу було 196 виборців, з них

взяло участь в голосуванні – 174, за Михайла Старуха проголосувало 144 [2, арк. 1].

На засіданні 19 квітня було визнано його депутатські повноваження, а 24 – відбулась

“доволі горяча дебата в справі полагодження ґрунтових служебностей (сервітутів)”

[3, с. 80] в якій взяв участь також Михайло Старух. Не вдаючись в детальний аналіз

земельного питання, яке тоді стояло дуже гостро, наведемо оцінку Костя

Левицького, ситуації, що склалася: “Виступили два світогляди; дві провідні думки

соціально-політичні. З одного боку польська шляхта, що тратить під ногами свій

головний привілей: панщину, та думає про інші способи, новіщі, щоб вдержатися

при пануванні над нашим народом, – а з другого боку стають обі верстви нашого

українського народу: одна верхна на свободі вишколена, значить інтеліґентна, і вона

боїться порушення свободи та рівноправности українського народу з боку польської

шляхти, і друга нижня, що ледви вийшла з неволі на свободу, та вона тривожиться,

чи не прийдуть знову часи економічного поневолення народу хліборобського. І треба

признати, що ці обі наші верстви суспільні почали відчувати те, що готується і тому

зійшлись вони разом в одну нерозлучну цілість демократичного національного

організму, щоб /…/ боротися за своє визволення” [3, с. 80–81].

Вже перша каденція крайового сейму продемонструвала солідарність всіх

українських депутатів, злагодженість їх дій при відстоюванні інтересів

українського народу. Активну участь в роботі Сейму приймає і Михайло Старух.

Він виступає при обговоренні питання пропінації [4, с. 2], громадського закону [5,

с. 3] та ін. За його пропозицією було відновлено порядок відшкодування лікарям та

комісіям, які залучалися до боротьби з епідеміями та епізоотіями, з крайових

фондів, а не за рахунок потерпілих громад [3, арк. 3].Попри те, що Михайло Старух, як і інші українські депутати селяни, не мали

за собою ґрунтовної фахової підготовки чи політичної традиції, їм була

притаманна висока моральність, порядність та почуття відповідальності перед

виборцями. Яскравою ілюстрацією цього є поява в часописі “Слово” повідомлення

“В обороні посла Михайла Старуха”. В ній йдеться про те, що у виборчому окрузі

Михайла Старуха поширилася чутка, ніби він під час розгляду в Сеймі питання про

підвищення розміру грошового утримання депутатів, був одним з перших, хто

підтримав цю пропозицію. Тому четверо інших депутатів від 4 курії, які підписали

цю інформацію, звертаються до жителів цього виборчого округу, і стверджують,

що ця чутка є неправдою та поширена з метою підриву авторитету і довіри до

Михайла Старуха. Він не тільки не підтримав і не голосував за цю пропозицію, але

й рішуче виступив проти неї, “щоб на наш бідний край більшого тягаря через

підвищення винагороди для послів не накладати. Якщо б комусь таке явне

свідчення для спростування цих неправдивих відомостей не було б достатнім, то

відсилаємо такого до стенографічних справоздань Галицького Сойму, в котрому

кожне слово, виголошене будь-яким крайовим галицьким послом вірно запечатане

находиться. Микола Лавринович, посол з Надвірни, Михайло Грицак, посол з

Тисмениці, Ясько Лапичак, посол з Сяноку, Семеон Трохановський, посол з

Нового Сончу”. [6, с. 4].

В літературі [7, с. 259; 8, с. 183] зустрічається твердження про те, що Михайло

Старух був депутатом парламенту (Райхсрату) в 1861–1866 рр., проте в тогочасних

довідкових виданнях він не фігурує в числі депутатів парламенту [9, с. 180; 10,

с. 182; 11, с. 185; 12, с. 183].Свідченням авторитету та впливу серед селян Михайла Старуха є той факт що

він тривалий час був начальником громади (війтом) у своєму рідному селі

Бережниця Вижня, депутатом повітової ради. Після його смерті громада обрала

війтом його сина Антіна Старуха [8, с. 183].

Про Антіна Старуха маємо не багато інформації. “Енциклопедія

Українознавства” обмежується такою короткою довідкою: “селянин, гром.-політ.

діяч, брат Тимотея; посол до гал. сойму від Нац.-Дем. Партії (1901–14); 1918–19 чл.

Укр. Нац. Ради ЗУНР і комісар Ліського пов.” [13, с.3034]. Проте Микола Чубатий

у поіменному списку членів Української національної ради [14, с. 13–16] Антіна

Старуха не називає. Немає його і в списку поміщеному в 5-ти томному виданні

“Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали” [15,

с. 677–681]. Проте, як видається, він таки був членом Ради.

Значно більш відомимза свого брата був ТимотейСтарух, який, за оцінкою Костя

Левицького, “був у нас визначним типом селянського трибуна свого часу – посла

голосного та діяльного у національному освідомленні нашого селянства” [16, с. 88].

Народився 27.02.1860 р. Громадсько-політичну діяльність розпочав після виходу на

пенсію (служив у жандармерії) за станом здоров’я, оселившись в селі Золота Слобода

коло Бережан. За три роки заснував біля десяти читалень, не пропускав жодного віча,

жодних зборів. Рішуче та безкомпромісно висловлюючи свої погляди на проблеми

селян [17, арк. 5]. Перший раз балотувався в 1900 р. до парламенту, пізніше до

крайового сейму, проте вибори, череззловживання місцевих органів державної влади

програв. До парламенту його обрано від української національно-демократичної партії

в 1907 р., коли на зміну куріальній системі, було запроваджено загальне, пряме та

рівне виборче право при таємному голосуванні. Депутатом крайового сейму він став у

1908 р. На всіх подальших виборах він залишав за собою обидва ці мандати, аж до

припинення існування цих репрезентаційних інституцій, крайового сейму в 1914 р,

австрійського парламенту в 1918 р. Брав активну участь у парламентських та сеймових

дебатах [3, с. 528, 533, 535, 604, 609]. “У своїх соймових промовах /…/ вживав дуже

високого тону свого голосу (майже кричав) і гострими словами пятнував польську

шляхту та урядовців державних і автономічних” [16, с. 88], – згадував про нього колега

по парламенту і сеймуКостьЛевицький.Як свого часу його батько, Тимотей Старух у своїх виступах, депутатських

зверненнях боровся, в першу чергу, з порушенням прав українського населення,

головно селянства, з боку адміністративних властей, як державних, так і крайових.

Під цим оглядом діяльність перших двох поколіньСтарухів можна охарактеризувати

терміном, що його запровадив Рудольф Ієрінг “боротьба за право”. І шляхта, в

переважній своїй більшості неукраїнська, а тому і національно, а не тільки соціально,

ворожа, і, контрольована, здебільшого, цією ж шляхтою, місцева адміністрація, чи то

в особі автономних, місцевих органів, чи в особі місцевих органів державної влади

постійно нехтували правами українського населення. Вони або порушували ці права,

або заперечували їх. Тому, характеризуючи розвиток української правової думки в

Галичині, слід пам’ятати, що цей розвиток завжди базувався на правових, більше

того, законних (легітимних) засадах. Для українського народу було важливим

використати повною мірою ті права, реалізувати ті можливості, що їх надавало

чинне законодавство. Бо, якщо в умовах Російської імперії заперечувалося право

українського народу не те, що на самостійне існування, а на існування загалом, то в

Галичині антиукраїнські сили прагнули не дати можливості українському народові

скористатися правами передбаченими конституцією та законодавством. Власне

приклад Михайла та Антіна і Тимотея Старухів наочно демонструє неможливість застосувати до вивчення історії розвитку правової думки, схеми розвитку

національного руху, з його “добою священиків”, “професорською” та “адвокатською

добою”. Тобто, коли були найменші можливості парламентських форм боротьби,

український народ, його репрезентанти, використовували майже виключно ці форми

боротьби. Це дуже важливо пам’ятати, бо інакше важко, або й не можливо, зрозуміти

чому в третьому поколінні представник родини Старухів змушений був вдатися до

іншихформіметодів відстоювання прав рідного народу.

В 1915 р. російська окупаційна влада заарештувала Тимотея Старуха та

заслала його, як і багатьох інших представників української інтелігенції Галичини,

в Сибір. Повернутися зізаслання він зміг тільки після упадку Російської імперії.

Після здобуття українським народом власної держави та проголошення ЗУНР

Тимотей Старух бере активну участь у державотворчих процесах. Він член

Української національної ради, повітовий комісар Бережанського повіту. З цього

приводу міністр внутрішніх справ, згодом, міністр закордонних справ ЗУНР

Льонгин Цегельський писав, що майже всі “повітові комісари української держави”

були однолітками, це були ті, хто проходив школу політичного виховання та

правової освіти, як депутати парламенту чи сейму, помічники депутатів, активісти

“Просвіти”, інших українських організацій. “Хотілося б їх усіх назвати, золотими

буквами їх імена записати – тих предтеч і тих будівників української держави.

Півстоліття праці двох поколінь не пішло марне” [18, с. 201].

Здобувши омріяну державу на рідних землях український народ Галичини

прагнув до втілення ще однієї ідеї, яка завжди була базовою для українського

національного руху – ідеї соборності України, об’єднання всіх українських земель

в єдину Українську Державу. Зреалізована ця ідея була Актом Злуки. Активним

учасником цих процесів також був Тимотей Старух. Про це пише в своїй праці й

Михайло Лозинський: “після проголошення з’єднання Дирекорією, делегація

Української національної ради взяла участь в Трудовім Конґресі як представництво

Західно-Української народної Республіки.На першому засіданні Трудового Конґресу, 23 січня 1919, після відкриття

Конґресу і вибору президії, до якої з делегації Української Національної ради

ввійшли Семен Вітик (соц.-дем.) і Тимотей Старух (нац.-дем.), – д-р Степан

Витвицький від імені делегації Української національної ради прочитав ухвалу

Ради про з’єднання, а секретар Конґресу Золочанський універсал Директорії про

з’єднання. Оба акти Трудовий Конґрес приняв одноголосно” [19, с. 69]. В силу

різних обставин, на яких тут не будемо детальніше зупинятися український народ

втратив свою державність в цей період. Проти активних учасників державотворчих

процесів розпочалися репресії. Не уникнув їх і Тимотей Старух. Після окупації

Галичини Польщею він, як написано в посмертній згадці, “разом з галицькою

армією подався за Збруч, де в містечку Оринині біля Кам’янця попав у руки

польського війська, яке його арештувало і відіслало до Львова, де його замкнено в

тюрмі. По кількох місяцях випущено його вправді на волю. Але здоров’я його так

вже підірвалося, що дістав вибухи крові, набрався грудної недуги і по році зійшов

передчасно до сирої могили” [20, с. 164].

Соціальні, політичні, правові умови в яких довелося жити і боротися Ярославу

Старуху, настільки відрізняються від тих умов в яких довелося жити і працювати

його дідові та батькові, наскільки ХІХ ст. відрізняється від ХХ ст., особливо від

закінчення Першої світової війни і до краху світової соціалістичної системи.

Тоталітарні та авторитарні системи, які приходять на зміну імперіям,

продемонстрували, що політика порушення та заперечення прав українського народу, це далеко не найстрашніше, що чекає на народ позбавлений власної держави.

Етноцид, ґеноцид, лінгвоцид – це те з чим довелося боротися українському народові

в ХХ ст. І в ХІХ, і в попередні століття, були намагання полонізувати, русифікувати

український народ, доказуючи, що українців придумали для того, щоб послабити чи

то росіян, чи то поляків. Але тільки в ХХ ст. знищення українців стало частиною

державної ідеології держав, під владою яких опинилася та чи інша частина

українських земель. В цьому пояснення того факту, що українські депутати

польського, румунського, угорського, чехословацького парламентів є значно менш

відомі, ніж їх попередники в австрійському парламенті. Говорити ж про впливовість

і значимість представницьких органів у тоталітарних системах, чи то радянській, чи

то нацистській, чи то контрольованих СРСР системах Східної Європи, не

доводиться. Тому, на відміну від Михайла, Тимотея, Антіна, Ярослав Старух був, в

першу чергу, борцем, революціонером. Проте він, водночас, був теоретиком,

мислителем, творцемполітичних та правових ідей.

Щоб зрозуміти суть його ідей, необхідно коротко проаналізувати його життя

та діяльність. Отже, Ярослав Старух (Ярлан, Синій, Стояр, Стяг) народився 17

листопада 1910 року. Освіту здобув у гімназії в Бережанах, яку закінчив

26.05.1928 р. та на юридичному факультеті Львівського університету. На

факультеті він навчався з 11.12.1928 р. [21, с. 449]. 23.12. 1934 арештований, як

студент 3 року права, за звинуваченням у приналежності до ОУН [22, с. 1].

З гімназійних років бере активну участь в політичній боротьбі та громадській

діяльності. На початку 30-х років виступив ініціатором та організатором освітніх

курсів молоді при читальнях “Просвіти”, які швидко поширилися на всіх

західноукраїнських землях і стали однією з найважливіших ділянок праці читалень

“Просвіти” [23, с. 329]. Ярослав був активним діячем студентського руху та

талановитим публіцистом. Він публікувався в різних періодичних виданнях того

часу, зокрема, “Студентський Шлях”, “Наш Клич”, “Вісті”, “Голос Нації”, “Голос”,

був редактором тижневика “Нове Село” [24, с. 88], що виходив у Львові з 1929 по

1939 рр. і був органомСпілки аґрономів, а згодом, Українського селянського союзу.П. Мірчук стверджує, що на початку 1935 р. Ярослав Старух стає членом

Крайової Екзикутиви ОУН на ЗУЗ (західноукраїнських землях), референтом

ремісництва, пізніше організаційним референтом [23, с. 438]. Проте, як видно з

кримінальної справи, яка знаходиться у Державному архіві Львівської області, з

23.12.1934 по 11.02.1936 він знаходився під слідством у Львівській кримінально-

слідчій тюрмі [22, с. 9]. Зі створенням в травні 1935 окремої Крайової Екзикутиви

ОУН на ПЗУЗ (північно-західних українських землях – Волинь, Полісся,

Підляшшя та Холмщина) входить до її складу як заступник Крайового провідника і

політичний референт [23, с. 454]. За звинуваченням в приналежності до УВО

(Української Військової Організації) вперше був заарештований 16 квітня 1929 р.

[23, с. 147]. Член ОУН (Організації українських націоналістів) з 1929 р. [25, с. 107].

З липня по грудень 1934 – ув’язнений в концентраційному таборі Береза Картузька

[23, с. 434]. У травні 1939 р. засуджений на процесі ОУН в Рівному на 13 років

ув’язнення [13, с. 3035; 26, с. 824].

В 1939 р. стає секретарем Українського комітету в Кракові, який до створення

Українського центрального комітету виконував завдання центрального органу для

українських комітетів у інших містах і після створення останнього був

перетворений в Український допомоговий комітет [27, с. 414–415]. У 1940 р. став

співзасновником Революційного проводу ОУН, делегат II Надзвичайного збору

ОУН у Кракові [26, с. 824], референт пропаґанди проводу ОУН С. Бандери [13,с. 3035]. Після проголошення 30 червня 1941 р. Акту відновлення Української

Держави входить до складу Українського Державного Правління як “Заступник по

справах Пропаганди” [28, с. 241]. Після арештів частини членів Правління,

переходить на нелегальне становище і стає, по суті, одним зідеологів національно-

визвольного руху, організатором і керівником пропагандистської роботи, автором

відозв, звернень та інших документів українського підпільного руху Опору [29,

с. 594–595]. В грудні 1942 р. у Львові був заарештований ґестапо, декілька місяців

перебував у відомій львівській тюрмі “на Лонського” (в якій в період нацистської

окупації знаходилася слідча тюрма ґестапо) звідки йому, одному з небагатьох за

увесь час її існування, вдалося втекти.

Організатор та керівник радіостанції УПА “Самостійна Україна” (“Вільна

Україна”, кодова назва – “Афродіта”), яка діяла від осені 1943 р. та розміщувалася

біля с. Ямельниця Сколівського району. Завданням радіостанції було ознайомити

західний світ з національно-визвольною боротьбою українського народу. Передачі

велися українською, російською, французькою та англійською мовами. Двома

останніми мовами говорив молодий бельгійський економіст Альберт Газенбрукс,

який під час поїздки по Україні попав до УПА і захопився ідеями української

боротьби проти німців і російських більшовиків. У 1945 році Газенбрукс попав у

руки НКВС і був ув’язнений на десять років у радянських в'язницях і

концентраційних таборах. Радіостанція була розгромлена радянськими каральними

органами 7 квітня 1945 року. В цей же період Старух був співредактором

сатиричногожурналу “Український перець”.

З 1945 фактичний керівник національно-визвольної боротьби українського

народу на Закерзоння (Лемківщини, Надсяння, Підляшшя). В цей період повною

мірою проявляється талант Ярослава Старуха не тільки як теоретика, але й як

практика боротьби з тоталітаризмом. Він досягає домовленості з польським

протикомуністичним підпіллям в справі координації спільної боротьби проти

комуністичної Москви та її ставлеників у Польщі. Спільними українськими та

польськими силами було навіть здійснено напад на Грубешів 27 травня 1946 р. [30,

с. 32–33].32–33].

Загинув 17.10.1947 р. біля Любачева. Смерть Ярослава Старуха була описана

керівником частини польської комуністичної армії, учасником та очевидцем цієї

події “Я дав “Стягові” 10 хвилин до надуми, або піддається, виходячи з бункера з

піднятими руками, або ми приступаємо до цілковитої їх ліквідації. Одначе “Стяг”, не

зважаючи на наші постійні заклики піддатися, не виходив. Тому ми встрілили до

середини бункера через отвір і видихову руру кільканадцять ракет і кілька кісток

тротилю. Бункер запалився. Спочатку бандити намагалися гасити вогонь землею, але

це не вдалося. Коли полум'я захопило більшу частину бункера, з нутра долетів до нас

спів. То “Стяг” зі своєю особистою охороною відспівали свій український гимн.

Чути також було крики, що гинуть за “самостійну Україну”, після чого наступили

тихі вибухи. Було це 17 жовтня 1947 р. коло години 19.30.” [31, с. 94].

Серед праць Ярослава Старуха особливий інтерес викликають дві. Це “Тисяча

років життя й боротьби Українського Народу. (Короткий нарис історії України)”, що

була написана після початку Другої світової війни, і побачила світ у 1941 р., та менша

за обсягом, але набагато важливіша концептуально, праця під назвою “Фашистівске

страшидло”, більшвідома з видання польськоюмовою “Упирфашизму”.

Завданням першої з названих праць є, “збудувати в серцях тих, що її візьмуть

до своїх рук, могутній образ тисячолітньої боротьби українського народу за своє

існування і скріпити силу до нових змагань” [32, с. 2]. Перша частина прац охоплює період від найдавніших часів до початку Першої світової війни. Друга

частина, з огляду на несприятливі для наукової праці обставини, в яких з початком

радянсько-німецької війни, очевидно так і не була написана.

Праця “Упир фашизму” була написана в 1945 р. В ній, чи не вперше в світовій

політичній науці, на основі ґрунтовного порівняльного аналізу російського

більшовизму та німецького гітлеризму, було зроблено висновок про повну тотожність

цих тоталітарних систем, та виділено тринадцять базових ознак тоталітарної системи.

Серед них: тотальна диктатура і повна відсутність будь-яких конституційних,

громадянських прав і свобод; повне ігнорування людської особистості та перетворення

людини на гвинтик і раба держави; система всеохоплюючого державного централізму,

яка охоплює все до найменших деталей; тотальний поліцейський контроль та

поліцейський терор; роздута, монополізована державна пропаганда; ґлорифікація

(обожнення) особи диктатора; мегаломанія, дуже сильна схильність до манії

величності; монополія єдиної партії; повернення до середньовіччя, пов’язування своєї

ідеології з середньовічною історією, пошук у середньовіччі взірців для наслідування;

мілітаризація всього життя, посилена розбудова військової промисловості,

формування у відповідному напрямку громадської думки; загарбницький імперіалізм;

ідея вищості свого народу над іншими народами; повне іґнорування будь-яких

моральних засад і цінностей [33, с. 180–202].Обсяг статті не дозволив ґрунтовно проаналізувати всі аспекти правових поглядів,

громадської, політичної, організаційної діяльності названих представників трьох

поколінь родини Старухів. Сеймові та парламентські виступи, публікації в пресі,

партійніматеріали, все це вимагало б детального аналізу, якщо б нашимзавданнямбув

всебічний розгляд кожного з названих діячів. Проте наше завданнямбуло дещо іншим.

На прикладі їх діяльності, вкладу в розвиток правової думки, можна наочно

продемонструвати особливості її розвиту, тізавдання та проблеми, які стояли в центрі

уваги її представників. Якщо для 60-х років ХІХст. головним і визначальним є,

забезпечення вирішення реальних проблем, протистояння намаганням шляхти

повернути, в тій чи іншій формі, втраченізі скасуванням панщини привілеї, то перше

десятиліття ХХст. наочно демонструє усвідомлення потреби і необхідності піднесення

рівня правової культури і свідомості кожного представника українського народу,

безпосередній зв’язок перспективи, економічної, культурної, державотворчої, з рівнем

усвідомлення своїх прав і свобод. Звідси боротьба за виборчу реформу, як форма

боротьби за власну державність. Тридцяті роки формують уявлення про авторитарні

форми організації боротьби за права людини і спільноти в умовах тоталітарного

оточення. І, що особливо цікаво, переосмислення досвіду тоталітарних систем, з якими

довелося боротися українському народові, від кінця тридцятих до початку п’ятдесятих,

приводить до утвердження ідей верховенства права, свободи індивіда і спільноти,

демократії, як безальтернативної, з огляду на дальшу перспективу, форми організації

державної влади 1. Кульчицький В.С. Галицький крайовий сейм – знаряддя соціального і національного

пригнічення трудящих (1861-1914) // Питання теорії і практики радянського права.

Вип. 4. – Львів : Вид-во. Львів. ун-ту, 1958. – С. 5–19.

2. Відділ рукописів Національної наукової бібліотеки НАН України ім. В. Стефаника.

Ф. 167, од. зб. 2989, арк. 1.

3. Левицький Кость. Історія політичної думки галицьких українців. 1848–1914. З

ілюстраціями. На підставі споминів і документів. Перша і друга частина. – Львів, 1926.

– 736, ІХ с.

4. Слово. – 1866. Ч. 18. – С. 2;

5. Слово. – 1866. Ч. 27. – С. 3;

6. Слово. – 1866. Ч. 5. – С. 4.

7. Чорновол І. Українська фракція Галицького крайового сейму 1861-1901 рр. (нарис з

історії українського парламентаризму. – Львів : Інститут українознавства ім.

І. Крип’якевича НАН України, 2002. – С. 288.

8. Чорновол І. 199 депутатів Галицького сейму. – Львів : Тріада плюс, 2010. – 224 с.

9. Handbuch des Statthalterei-Gebietes in Galizien fűr das Jahr 1863. – Lemberg : Aus der k. k.

galiz. Aerarial – Staats – Druckerei, 1863. – 622 s.

10. Handbuch des Statthalterei-Gebietes in Galizien fűr das Jahr 1864. – Lemberg : Aus der k. k.

galiz. Aerarial – Staats – Druckerei, 1864. – 645 s.

11. Handbuch des Statthalterei-Gebietes in Galizien fűr das Jahr 1865. – Lemberg : Aus der k. k.

galiz. Aerarial – Staats – Druckerei, 1865. – 663 s.

12. Handbuch des Statthalterei-Gebietes in Galizien fűr das Jahr 1866. – Lemberg : Aus der k. k.

galiz. Aerarial – Staats – Druckerei, 1866. – 679 s.

13. Енциклопедія Українознавства. Словникова частина. Том 8. Перевидання в Україні. –

Львів : Наукове товариство ім. Шевченка у Львові, 2000. – 4016 с.

14. Чубатий М. Державний лад на Західній Области Української Народньої Республіки // У

пошуках історичної правди. Збірник на пошану Миколи Чубатого. 1889 – 1975. Ред.

Г. Лужницький і Я. Падох. Записки Наукового товариства ім. Шевченка. Т. 205.

Історично-філософічна секція. Правнича комісія. Ч. 2. – Ню Йорк-Париж-Сидней-

Торонто, 1987. – 548 с.

15. Список Членів Української національної ради / Західно-Українська Народна

Республіка 1918-1923. Документи і матеріали. Т. 2. Державотворчі й адміністративно-

організаційні процеси. Укладачі О. Карпенко, К. Мицан. – Івано-Франківськ : Лілея

НВ, 2001. – 712 с.

16. Левицький К. Українські посли. Сильвети наших давніх послів і політичних діячів.

1907-1914 рр. Друга частина. Львів : Видавнича спілка “Діло”, 1937. – 109 с.

17. Відділ рукописів Національної наук. б-ки ім. Василя Стефаника. Ф. 167, оп. ІІ, од.зб.

2990. Арк. 5.

18. Ковалюк Р. Український студентський рух на західних землях. ХІХ-ХХ ст. – Львів :

Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2001. – 420 с.

19. Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. – Ню Йорк : Червона Калина, 1970. – 228 с.

20. Народний ілюстрований календар товариства “Просвіти” на 1924 рік. – Львів : Коштом

т-ва “Просвіта” у Львові, 1923. – CIV, 168 с.

21. Львівський обласний державний архів. Ф 26. Опис 15. Спр. 227.

22. Львівський обласний державний архів. Ф.255. Опис 1. Од. зб. 1515.

23. Мірчук Петро. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. Перший том. 1920-

1939. – Мюнхен – Лондон – Нью-Йорк, 1968. – 639 с.

24. Прокоп Мирослав. Хто такий Я. Старух? // Сучасність, 1969, № 9 (105). – С. 88-91.

25. Мірчук Петро. Революційний змаг за УССД. Хто такі “бандерівці”, “мельниківці”,

“двійкарі”. Т.2. – Нью-Йорк – Торонто – Лондон, 1987. – 280 с.

26. Довідник зісторії України (А-Я). – К. : Генеза, 2001. – 1136 с.

27. Кубійович Володимир. Українці в Генеральній Губернії. 1939-1941. – Чікаґо :

Видавництво Миколи Денисюка, 1975. – 664 с.

28. Сергійчук Володимир. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. – К. :

Дніпро, 1996. – 496 с.

29. Косик Володимир. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж – Нью-Йорк –

Львів : Наукове товариство ім. Шевченка у Львові, 1993. – 660 с.

30. Старух Богдан. Ярослав Старух. Його жести, характер, боротьба // Авангард. 1987,

№ 1-2 (188-189). – С. 30–33.

31. Світа Ян. Ліквідація провідника // “Пшеґльонд войск льондових” журнал Міністерство

народної оборони, Варшава, жовтень 1968; український переклад: Сучасність, 1969,

№ 9 (105). – С. 92–94.

32. Старух Ярослав. Тисяча років життя й боротьби Українського Народу (Короткий нарис

історії України). – Ляйпціг, 1941. – 232 с.

33. Jarlan (Jaroslaw Starukh). Upiór faszyzmu. – Українська Головна Визвольна Рад.

Документи, офіційні публікації, матеріяли. Книга перша, 1944-1945. Літопис

Української Повстанської Армії. Том 8. – Торонто : Вид-во Літопис УПА, 1980. –

С. 180–202.