Радник

УДК 343.1:347.922(477)

ГЕНЕЗА ТА РОЗВИТОК З’ЄДНАНОГО ПРОЦЕСУ

(ЦИВІЛЬНОГО ПОЗОВУ В КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ)

Х. Ханас

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

тел. (0322) 96-47-40

Досліджено виникнення з’єднаного процесу (цивільного позову в кримінальному

судочинстві) на ранніх етапах життя суспільства. Проаналізовано розвиток інституту

з’єднаного процесу впродовж наступних етапів розвитку суспільства. З’ясовано правові

системи, які вперше допускали наявність з’єднаного процесу та наведено його правове

регулювання.

Ключові слова: з’єднаний процес, кримінальний процес, відшкодування завданої

злочином шкоди, приватне правопорушення, публічне правопорушення.

Проблема відновлення майнових прав фізичних і юридичних осіб, порушених

злочином, в юридичній літературі завжди актуальна. Ці питання висвітлювалися в

працях СА. Альперта, Б.Т. Безлєпкіна, П.Г. Гурєєва, В.Г. Даєва, А.Г. Мазалова,

В.Т. Нора, М.І. Гошовського, О.П. Кучинської та ін. Водночас проблема виникнення та

розвитку інституту цивільного позову в кримінальній справі (з’єднаного процесу)

залишається недостатньо дослідженою, що й зумовило актуальність обраної теми.

На стародавніх етапах суспільного життя панував, як відомо, приватно-

правовий погляд на злочин. У цей період ще не було уявлення про суспільну

шкоду і суспільні інтереси, і всі злочини вичерпувалися діяннями, пов’язаними з

особистою і матеріальною шкодою. За цих умов будь-який позов, що вини

спірних правовідносин, розглядали як приватний позов, і міг пред’являтися

винятково особою, що потерпіла від злочину, чи її сім’єю. Потерпіла від злочину

особа, пред’являючи позов, керувалася, передусім, впливом залишків звичаю

помсти, винятково особистими мотивами, які знаходили найбільше задоволення в

майновій винагородіза шкоду і страждання, завданізлочином [1, c. 2].

Більше трьох тисяч років тому законами Хетської держави встановлювали

норму такого змісту: «Якщо хтось заподіяв шкоду людині ізробив її хворою, то він

повинен за нею доглядати, а якщо потерпілий одужав, то він повинен дати йому

срібло і оплатити послуги лікаря» [2, c. 83].Дослідник В.А. Ліновський у 1849 р. так описав історичний процес розвитку

кримінального судочинства: загалом кримінальне судочинство у своєму розвитку

проходить чотири етапи. Першим є помста потерпілого, яка визнається законом...

На другому етапі, в якому помітно вже більше зрілості в юридичних поняттях,

суспільство бере на себе обов’язок сприяти помсті чи задовольняти потреби

скривджених, чим встановлює початок покаранню. Сприяння це полягає у

визначенні меж помсти і у визначенні меж відшкодування... На третьому етапі

злочин розглядається не лише як порушення прав приватних осіб, але й як

порушення суспільного, законного порядку в державі, тому відшкодування

потрібне як для приватної особи, так і для держави... У четвертому періоді

розвитку кримінального судочинства відбувається значна зміна. Досі покарання

мало на меті винагороду, але поступове вдосконалення державного життя розвиває в ньому обов’язок піклуватися про встановлення відповідного законного порядку...

Підтримання цього порядку забезпечується... покараннями [3, c. 4–5].

«Історія кримінального процесу починається пануванням у ньому приватної

засади і повним збігом його з процесом цивільним; розсуд сторін і формалізм

розгляду є його характерними рисами» − зазначає видатний процесуаліст XIX ст.

І.Я. Фойніцкій [4, c.17].

Виникнення і становлення інституту цивільного позову в рамках розгляду

його разом із кримінальною справою, отже, нерозривно пов’язане з обвинувальною

діяльністю і результатом такої діяльності – накладенням на винного покарання,

припиненням обвинувачення, примиренням сторін. Отже, історичні передумови

виникнення інституту цивільного позову належать до періоду дії примирювального

права родового ладу, тобто до такого історичного періоду часу, коли не було ні

суду як такого, ні, власне, кримінального процесу (втім, як і будь-якого іншого

процесу). У зазначений період історичного розвитку особи і суспільства кожен

окремий індивідуум роду ще не був суб’єктом права, а лише членом свого роду,

який давав йому захист. Отже, сила роду була і силою окремого його члена. З

огляду на це у вирішенні соціально-правових конфліктів як юридичних сторін

спору виступали роди, а не окремі індивіди [5, c. 13].Якщо керуватися біологічно закладеною готовністю людини до бажання вижити

і готовністю до відплати, власне, простежуємо зародження самої ідеї кровної помсти.

Подальший розвиток міжплемінних відносин зумовив усвідомлення того, що у разі

виникнення міжродової ворожнечі ворогуючі між собою родові групи могли

знищити одна одну до останнього її члена [5, c. 13–14]. В кінцевому підсумку

розвиток відносин спричинив виникнення так званого «примирювального права», що

являло собою укладення миру між ворогуючими родовими групами. Своєю чергою,

подальший історичний розвиток спричинив виникнення грошової винагороди

(штрафу), яку одна сторона – рід, один з членів якого вчинив злочин, повинен був

сплатити іншій стороні – потерпілому роду [5, c. 14–15].

Як зазначав М.О. Чельцов-Бебутов, наявність системи викупів була зумовлена

можливістю накопичення предметів, що мають мінову цінність, і утвердженню

думки про можливість відшкодування повної або часткової втрати члена роду

шляхом передачі роду потерпілого певного майна [6, c. 47].

Професор Санкт-Петербурзького університету Я.І. Баршев у 1841 р. так

описував появу в давнину можливості уникнення помсти потерпілого за

допомогою майнового відшкодування шкоди, заподіяної злочином: переслідуючи

вчинене порушення, потерпілий легко може переступити межі, визначені для

правди, ставши своєю чергою також порушником. У цьому й полягає причина

того, що всі народи в ранній період їх побуту, коли приватна помста і

самоуправство утверджувалося і освячувалося самим звичаєм і сприйняттям

народу, мали необхідність стримати й обмежити надмірність приватної помсти

тим, що вони визначали відповідний викуп («искуп») за злочин; сплативши його,

порушник чужого права захищав цим себе від надмірної дії помсти скривдженого.

При цьому сам суддя був у них не переслідувачем злочину, але заступником

переслідуваного приватною помстою злочинця; хто вносив йому визначену

законом віру

за порушення, того він захищав від приватного переслідування

[7, c. 4]. У Законах ХІІ таблиць («Lex duodecim tabularum»), поява яких датується 451–

450 рр. до н. е., були передбаченітакі делікти:

1. Посягання на особу (injuria). Насамперед сюди належали тілесні ушкод-

ження. Якщо між сторонами не було досягнуто згоди щодо компенсації, то діяв

принцип таліону – «око за око, зуб за зуб». Якщо пошкодження були тяжкими

(голови, костей, ока), то таліон не застосовувався, а винного зобов’язували

сплатити штраф: 300 асів за потерпілу вільну людину і 150 асів – за раба. За

образу, легкі побої та інше встановлювали штраф 25 асів (таблиця VIII, п. 2–4).

2. Крадіжка (furtum). Зобов’язання з цього делікту були двох видів:

а) якщо злочинець був схоплений на місці злочину, то його віддавали в

розпорядження потерпілого. Коли злодій чинив опір, то його можна було вбити,

скликавши перед покаранням народ (очевидно, як свідків – таблиця VIII, п. 12, 13).

У першому випадку, за свідченням одних римських юристів, злодій потрапляв у

становище раба, за іншими – неоплатного боржника, котрий міг протягом 60 днів

відшкодувати потерпілому збитки, а якщо був неспроможний це зробити, то ставав

рабом.

б) якщо ж злодія не спіймали «на гарячому», але згодом виявили факт

крадіжки, то його піддавали тілесному покаранню і могли віддати в розпорядження

потерпілого, або (якщо крадіжка була незначною) він мусив сплатити потерпілому

подвійну вартість речі.3. Пошкодження або знищення чужих речей (damnum injuria datum). У Законах

ХІІ таблиць передбачено тільки окремі випадки знищення чи пошкодження чужих

речей: якщо з необережності зламано чужу річ, то винний відшкодовує її вартість

(таблиця VIII, п. 5); якщо це зробила хатня тварина, то її слід віддати потерпілому

або відшкодувати збитки (таблиця VIII, п. 6); якщо потравлено або зжато чужий

врожай, особливо таємно, вночі, то винного належало вбити; якщо це вчинив

неповнолітній – сікти його або зобов’язати батьків повернути збитки у подвійному

розмірі (таблиця VIII, п. 9); підпалювачів чужої будівлі або складених скирт хліба –

сікли і страчували; якщо зроблено з необережності – відшкодовували збитки

(таблиця VIII, п. 10); за злісну порубку чужих дерев належало сплатити по 25 асів

за кожне дерево [8, c. 68–69].

У цьому відношенні пануюча протягом тривалого часу система суспільного

життя, встановлена суспільною владою у вигляді штрафів і таліону, що прийшли

на зміну кровній помсті, цілком відповідала світогляду людини того часу ізначною

мірою підтримувала зазначене явище [1, c. 2–3].

У другому періоді Римської республіки відбувається реформація деліктів, і у

випадку посягань на особу таліон уже не застосовували. Преторський едикт

скасував фіксовані суми штрафів 25–300 асів, і відтоді штрафи призначали залежно

від конкретних обставин справи претор або суддя, оскільки попередні їх розміри

були надто мізерними [8, c. 69–70].

З розвитком суспільства, в міру розширення розумового та морального

світогляду людини, поступово змінюються і погляди на природу злочину та

покарання, а з огляду на це і розмежовуються позови, що ґрунтуються на злочині.

Поки існував приватно-правовий погляд на злочин, покарання мало задовольнити

приватну помсту, кримінальне ж обвинувачення залишалось в руках потерпілої від

злочину сторони, але з огляду на те, що з’ясовується суспільний, публічний характер

злочину, зі сфери караних діянь виділяється група особливо тяжких злочинів, що

підлягають переслідуванню за ініціативою органів влади незалежно від бажання

потерпілої від злочину особи. Отож, поступово звужується сфера виняткового панування приватного обвинувачення у кримінальних справах і разом з позовом

приватним у сфері кримінальної юстиції запроваджується особливий публічний

позов, який переслідується ex officio, з метою захисту суспільних інтересів [1, c. 2].

Такі правопорушення, що торкалися окремих осіб, але водночас порушували

інтереси суспільства в цілому, держави, стали називати публічними деліктами (dilikta

publica), а згодом злочинами (crimina) [8, c.70]. Водночас у Законах ХІІ таблиць

зафіксовані лише приватні правопорушення, тобто такі, що стосувалися приватних

осіб. Громадські або публічні правопорушення спочатку не були передбачені

законодавством. Визначення того, що є публічним правопорушенням, а також

вирішення питання про належне покарання за нього було компетенцією магістратів.

Зокрема, до публічних деліктів почали зачислювати злочини проти держави,

вбивство, зґвалтування, підпал, неправдиві свідчення, знищення чи крадіжка

урожаю, порушення межових знаків, складення і поширення пасквілів. Для їх

розслідування і розгляду створювали спеціальні комісії, які діяли згідно з

інструкціями, в яких було зазначено, які саме делікти вони мають розслідувати і які

покарання за цізлочини належало накладати [8, c. 75].

Отож, тілесні покарання за крадіжку були скасовані, а замість них встановлено

майнову відповідальність у вигляді штрафу. Крім того, потерпілий міг вимагати

повернення вкраденого на підставі віндикації. Згодом було скасовано і систему

штрафів за навмисне знищення чи пошкодження чужого майна. Згідно з законом

Аквілія 287 р. до н. е., той, хто вб’є чужого раба, коня, бика чи вівцю, зобов’язаний

заплатити господареві найвищу ціну, яка існувала на них упродовж поточного року.

За поранення чужого раба чи тварини, а також навмисне знищення чи пошкодження

будь-якої іншої речі належало заплатити господареві найвищу їх вартість, що була

протягомостанніх 30 днів. Отже, закон Аквілія закріпив перехід від системи штрафів

за спричиненушкоду до відшкодування справжніх збитків [8, c. 70].

Згодом, у ході діяльності преторів і юристів, були законодавчо передбачені

нові види деліктів, а саме:1) грабунок (rapina), виділений едиктом претораЛукулла (27 р. до н.е.) з деліктів

старого цивільного права. Грабунком вважалося групове пошкодження або

крадіжка майна, пов’язані з насильством. Відповідальність за це встановлю-

вали у чотирикратному розмірі спричиненої шкоди чи вартості вкраденої речі.

Крімтого, винні підлягали громадянському безчестю (infamia), що відбивалося

на їхній правоздатності;

2) погроза (metus). На основі едикту претора Октавія не визнавались дійсними

дії, вчинені під впливом насильства чи страху. Потерпілий мав право

вимагати стягнення чотирикратної вартості шкоди, яка була йому завдана

унаслідок погроз;

3) обман (dolus). Якщо особа своїми діями чи словами навмисно дезорієн-

тувала іншу особу або підштовхувала її до помилкових вчинків, унаслідок

чого була завдана майнова шкода, то для таких справ претор Галлій у 66 р.

до н.е. запровадив позов про просте відшкодування збитків [8, c. 70–71].

Правосуддя відправляли, як відомо, за обвинувальною формою, що характери-

зувалася демократичними властивостями, оскільки передбачала активну участь

народу у тому, що вважалося справою держави, і особисті права громадян

вважалися надзвичайно важливими, сама процедура не була дуже формальною,

оскільки ґрунтувалася, зазвичай, на думці народу. Справи вирішувалися публічно.

Обидві сторони – обвинувач та обвинувачений – наділялися рівними правами

перед неупередженим арбітром. Як бачимо зі самої назви, судовий процес ініціювався офіційним обвинуваченням особи у вчиненні злочину скаржником.

Таким скаржником була потерпіла від злочинного діяння особа. Якщо її не було, то

скаржниками виступали її найближчі родичі. Відповідно до законів Греції та Риму,

обвинувач приймав присягу, що зобов’язувала його підтримувати позов до

закінчення процесу. Він ніс всі витрати, пов’язані із провадженням. Інколи у

випадку, коли він програвав процес, обвинувач міг сам нести покарання. Докази

отримували шляхом використання дуже примітивних та варварських методів,

таких як ордалії («Суд Божий»), битва між обвинуваченим та скаржником, за

результатами якої визначали переможця процесу, встановлення фактів за

допомогою киплячої води та інше [9, c. 17].

З розвитком суспільної свідомості та через наявність значних недоліків

обвинувального процесу виникла інша форма процесу, а саме, інквізиційна. Цю

форму потрібно також відрізняти від сучасної континентальної розшукової

системи, де суд самостійно викликає свідків та допитує їх, на відміну від звичаєвої

змагальної чи обвинувальної систем. Вона виникла у релігійних судах Риму, була

офіційно встановлена у Франції 1260 р. указом Святого Луїса, який запровадив

процес через слідство (enquête). Цей процес застосовував «таємне розслідування»

для встановлення злочинця і тортури для отримання зізнань [9, c. 17].

Інквізиційний процес розвинув досудовий етап провадження, що полягав у

розслідуваннізаявленого злочину, за яким розглядали справу посадові особи держави

чи короля. Згодом, у середині XIV ст. у Франції з’явилися «прокурори короля»

(«procureurs du Roi»), які й пред’являли обвинувачення. Посада судді такожстала дуже

важливою, оскільки він міг відкрити кримінальне провадження з власної ініціативи.

Отож, приватна особа була зрештою витіснена зі сфери кримінального судочинства і

їй залишалась лишеможливість подати скаргу до судді [9, c. 17].Короткий огляд історії процесу свідчить про те, що тоді, як обвинувальний

процес надавав перевагу індивідуальним інтересам перед інтересами держави та

суспільства, інквізиційний – публічним інтересам. В обвинувальному процесі

судочинство проводилось відкрито, і обидві сторони мали право на повний судовий

розгляд; в інквізиційному процесі судочинство було закрите, а приватне

обвинувачення поступалось обвинуваченню «прокурорів короля» чи суддів. Проте

період, що настав після цього, був присвячений суттєвому реформуванню обох

процесуальнихформ, що знайшло своє втілення у відповідних законодавчих нормах.

Через деякий час провадження у всіх кримінальних справах здійснювалось

вже за правилами та формами розшукового, або інквізиційного процесу.

Особливості цього провадження, повністю пройнятого ідеєю суспільного

характеру злочину, взагалі нівелювали участь у ньому потерпілих від злочину

приватних осіб, які повинні були звертатися із позовом про відшкодування

шкоди, завданої злочином, окремо до цивільного суду. Але такий порядок

проіснував не довго; незручність окремого розгляду двох споріднених між собою

позовів гостро проявилася на практиці, внаслідок чого сформовано особливу

процесуальну форму, відому в романо-германській літературі під виразом

з’єднаний процес (Adhäsionprocess) [1, c. 3].

Утім, відмінність між злочином та цивільним правопорушенням досить рано

впровадили у правову свідомість римського народу, з огляду на що існували різні

види провадження для цивільних та кримінальних справ. Від часів lex Calpuruia

repetundarum, у другій половині VII ст. таке розмежування отримує подальший

розвиток частково шляхом преторських едиктів стосовно цивільного права і

процесу (ordo judiciorum privatorum), частково через leges judiciorum publicorum,які визначали кримінальне право і процес. Звичайний порядок судового розгляду в

римському праві полягав у тому, що публічні злочини (crimina publica)

розглядалися кримінальними судами, а злочини приватні (crimina privata) і всі суто

цивільні позови входили до предмета діяльності цивільних судів. Поділ цей був

суворо дотриманий на практиці; так само, як і не дозволялося в одній справі

об’єднувати вирішення кількох різних злочинів, не допускалося і змішування

цивільних вимог з кримінальним обвинуваченням. Лише в одному випадку

римляни допускали виключення із загальної засади поділу кримінальної та

цивільної юрисдикції, а саме – у випадках хабарництва та інших незаконних дій з

боку провінційних чиновників (crimen repetundarum). Об’єднання кримінального та

цивільного позовів в одному провадженні у випадках crimen repetundarum

пояснювалося особливою природою цього злочину. Поняття цього злочину

охоплювало хабарництво, особливо вимагання, використання з корисливою метою

незаконних засобів з боку провінційних чиновників. Держава, переслідуючи такі

діяння, як публічні злочини, водночас прагнула по можливості захистити майнові

інтереси потерпілих від злочину осіб від незаконних дій чиновників, для чого і

допускався виняток для crimen repetundarum із загальної засади про розмежування

цивільної та кримінальної юрисдикцій [1, c. 25–26].

Позови, що ґрунтувалися на crimen repetundarum, пред’являлися в сенат, до

якого зазвичай зверталися іноземці. Сенат передавав такі позови на розгляд або

народу (judicium publicum) або особливого роду судового інституту (judicium

privatum), що утворювався з так званих recuperatores, котрих обирали з сенату.

Такий позов мав двояку мету: покарання і винагороду за шкоду. Для визначення

розміру грошового стягнення римське право встановлювало особливу методику

«оцінки процесу» (litis aestimatio), яке становило виняткову особливість для справ

про вимагання (crimen repetundarum). Щодо порядку визначення «оцінки процесу» відомо дуже мало. Вже із закону Ацилія відомо лише те, що обвинувач для

попереднього визначення розміру стягнення представляв відповідний розрахунок.

Після того, як засудили винного, претор на основі рішення більшості голосів

суддів, які брали участь у справі, визначав приблизну суму винагороди за шкоду і

вимагав від обвинуваченого поруки у розмірі цієї суми. У разі ненадання поруки на

майно засудженого квестор накладав заборону. У складніших випадках присяжні або

recuperatores ділилися на групи для вирішення окремих питань. Оцінювали справу

на основі властивостей і ринкової ціни речі. Грошове стягнення, що мало метою

винагородити потерпілого за шкоду, спочатку стягувалось в одинарному розмірі, а з

часу lex Acilia – чотирикратному. За винятком зазначених вище випадків, з’єднання

публічного та цивільного позовів в одному провадженні, в період «quaestiones

perpetuae», за загальнимправилом, не допускалося [1, c. 28–29].

В імператорський період Риму, хоча і зберігається колишня засада щодо

провадження справ про delicta private, згідно з якою потерпілий від злочину

отримував майнову винагороду за заподіяну йому шкоду, та водночас встанов-

люється правило, за яким будь-який приватний злочин може тягнути за собою extra

ordinem кримінальне покарання. Приватні покарання в цей період історії

римського народу виявляються недостатніми. Будь-якій особі, яка мала право

вимагати приватного покарання, надавали вибір чи пред’являти позов, як і раніше,

в цивільний суд, чи виступити обвинувачем перед кримінальним судом. З огляду

на збільшення кількості публічних злочинів та розширення цивільної юрисдикції

extra ordinem дедалі більше поширюється правило про об’єднання кримінального і

цивільного позовів в одному провадженні. Це правило, на думку Планка,сформувалося шляхом судової практики; об’єднання позовів розглядає відомий

юрист Павло (Paulus) як дещо нове, але з часів імператора Валеріана воно стає

загальним правилом. Наявність з’єднаного провадження за кримінальним та

цивільним позовом в пізніші періоди історії римського права уже не підлягає

ніякому сумніву. Щодо порядку здійснення такого провадження відомо те, що

природа обох позовів, які стосуються злочину, залишається беззміни, кожен позов

розглядали за правилами відповідного процесуального порядку; обидва позови

розглядав один і той самий суддя, який мав у цьому випадку загальну компетенцію;

необхідно було одночасно вирішувати такі позови, причому закінчення одного

зумовлювало вирішення й іншого, а саме – допущення з’єднання позовів цілковито

залежало від розсуду судді [1, c. 29–30].

Наявність у римському праві розмежування між публічними і приватними

злочинами, у зв’язку з цілою системою позовів, щомали наметізабезпечитимайнові

інтереси потерпілого від злочину, впродовж тривалого часу усували необхідність

об’єднання публічного і приватного позовів в одному провадженні. З найдавніших

часів у римлян існував звичай винагороджувати обвинувача з майна засудженого, і

найменша вина зобов’язувала до відшкодування шкоди; якщо цим керуватися,

інтереси потерпілого від злочину сповна були забезпечені тим більше, що він

користувався винятковим правом позову у так званих приватних злочинах (crimina

privata), які, як відомо, тягнули за собою грошове стягнення на користь потерпілого.

Крім того, пред’являючи позов про відшкодування шкоди в цивільний суд,

потерпілий у приватних злочинах отримував повне задоволення його цивільної

вимоги, що випливала із вчинення злочину. Очевидно, за цих умов не було ніяких

підстав для з’єднаного процесу, який міг бути простежений лише у публічних

злочинах (crimina publica), що визнавалися такими, що порушують інтереси держави в

цілому і тягли за собою тілесне покарання, а іноді й смертну кару. У деяких випадках

до таких покарань належало і майнове стягнення, що, за загальним правилом,

надходило в дохід держави, наприклад, у міжнародних позовах чи в позовах народів,

підвладних Риму, а такожу випадках crimen repetundarum [1, c. 26–27] Об’єднання публічного та приватного позовів, що випливають із злочину, в

одному провадженні, безсумнівно, становить продукт розвиненішого юридичного

життя суспільства, коли у законодавстві встановлюється відоме розмежування

кримінальної та цивільної юрисдикції, коли для справ кримінальних і цивільних

створюються особливі процесуальні порядки і особливі судові органи.

Кожен народ в його минулому переживає епоху, що унеможливлює за своїми

особливостями будь-який потенціал виникнення і розвитку даної процесуальної

форми. Там, де немає різниці між злочином і громадянською неправдою (що згодом

визнається цивільним правопорушенням), де провадження у всіх справах, що

виникають із правопорушення, підпорядковується одним і тим самим процесуальним

правилам, нарешті, там, де злочин, у виглядізагального явища, тягне за собою майнові

стягнення на користь потерпілого, − там, очевидно, не може бути ніяких підстав для

з’єднаного процесу, або спільного розгляду кримінального та цивільного позовів.

Отож, розмежування кримінальної та цивільної юрисдикції доцільно вважати

вихідниммоментомв історіїз’єднаного процесу.

Список використаної літератури

1. Тальберг Д.Г. Гражданский иск в уголовном суде или соединенный процесс 

Д.Г. Тальберг. – Киев : Унив. тип. (В. И. Завадзкого). – 1888.

2. Тертишник В. Проблеми захисту прав потерпілого в кримінальному процесі України

та Росії / В. Тертишник, О. Тертишник // Право і політика. – 2003. – № 11.

3. Линовский В.А. Опыт исторических розысканий о следственном уголовном судопроиз-

водстве в России  В.А. Линовский. – Одесса, 1849.

4. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства ; под ред. А.В. Смирнова. – СПб. :

Альфа. – 1996. – Т. 1.

5. Аннерс Э. История европейского права / Э. Аннерс. – М. : Наука, 1996.

6. Чельцов-Бебутов М.А. Курс уголовно-процессуального права / М.А. Чельцов-Бебутов. –

СПб., 1995.

7. Баршев Я.И. Основания уголовного судопроизводства с применением к российскому

уголовному судопроизводству / Я.И. Баршев. – СПб., 1841.

8. Тищик Б.Й. Держава і право Стародавнього Риму : навч. посібн. / Б.Й. Тищик. – Ч. 2. –

Львів : Юрид. ф-тЛьвів. ун-ту. – 1995.

9. Ntoko Ngome, Emmanuel. The Civil Party in Criminal Trials: a comparative study-guide to

the criminal procedure harmonization process in Carneroon. – Canada. – McGlll University

Montreal, 1995.