Радник

УДК 343.152(477)

ДЕЯКІ ПИТАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРИНЦИПУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

ЗАСУДЖЕНОМУ ПРАВА НА ЗАХИСТ У СТАДІЇ ВИКОНАННЯ

ВИРОКУ, УХВАЛИ, ПОСТАНОВИ СУДУ

З. Теут

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

тел. (0322) 96-47-40

Досліджено дію принципу забезпечення засудженому права на захист у стадії

виконання вироку, ухвали, постанови суду. Висвітлено проблеми процесуального статусу

засудженого в стадії виконання судових рішень, а також з’ясовано положення проекту

нового Кримінально-процесуального кодексу України щодо гарантій прав засудженого.

Ключові слова: стадія виконання вироку, ухвали, постанови суду, статус засудженого,

право на захист.

«Justitia est constans et perpetua voluntas jus suum cuiqe tribuendi» (Правосуддя є

постійне і вічне бажання забезпечити кожному його право) [1, с. 73].

Здобуття Україною в 1991 р. незалежності, а також великі соціально-еконо-

мічні та політичні зміни, що почали відбуватися у суспільстві, зумовили

виникнення питання щодо проведення в країні глибоких змін в організації й

діяльності судових та правоохоронних органів.

Постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992 р. було схвалено

«Концепцію судово-правової реформи в Україні». Одним із головних принципів

цієї концепції було реформування кримінально-процесуального законодавства,

необхідність якого зумовлена насамперед зафіксованим у Конституції України

курсом на побудову правової держави. Власне, йдеться про створення нового

Кримінально-процесуального кодексу України. Важливим стимулом для реформу-

вання Кримінального процесуального кодексу став вступ України до Ради Європи.

Адже ця міжнародна організація критикувала чинний КПК.

У 2004 р. на науково-практичному семінарі «Концепція розвитку системи

правосуддя в контексті судової реформи в Україні» було представлено та

обговорено нову концепцію судово-правової реформи на 2004–2014 рр., розроб-

лену Центром політико-правових реформ.13.05.2010 року за № 6391 подано проект постанови Верховної Ради України

«Про схвалення Концепції судово-правової реформи в Україні». Однак, поданий

проект не був схвалений.

Академік В.Г. Гончаренко пов’язує важливість удосконалення кримінально-

процесуального законодавства України з необхідністю врахування як «світової

практики, сучасного стану і чинників нашого законодавства та тенденції його

розвитку», так і «традицій вітчизняної правової думки» [2, с. 698].

Незалежна та ефективна судова влада є однією з найфундаментальніших

складових кожної демократичної держави. Основним гарантом верховенства права

є об’єктивний та незалежний суд.

Як відомо, завершальною стадією судового процесу у кримінальних справах є

виконання вироку, ухвали, постанови (далі судового рішення). Саме у цій стадії

реалізується судове рішення, яке набуло законної сили, вирішуються судом питання, що виникають у разі звернення судового рішення до виконання та

безпосереднього його виконання, а також здійснюється нагляд і контроль за його

виконанням. У цій стадії досягається той результат, який бажає мати держава,

починаючи кримінальне переслідування особи, саме на цю стадію зорієнтовані всі

інші стадії кримінального процесу, всі його інститути. Якщо вирок не

виконуватиметься, можна вважати, що вся діяльність по розкриттю і

розслідуванню злочину, розгляду кримінальної справи проведена марно і мету

правосуддя не буде досягнуто [2, с. 327].

Статтею 129 Конституції України передбачено основні засади судочинства,

хоча звичайно не всі вони діють у стадії виконання судового рішення у

кримінальних справах і для того, щоб визначити їхню дію, потрібно керуватись

завданнями і метою цієї стадії. Отже, насамперед, варто зазначити, що завданнями

стадії виконання судових рішень у кримінальних справах є: охорона прав та

законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть участь на стадії

кримінального процесу; швидке та повне звернення судового рішення до

виконання, забезпечення у встановлених законом випадках повної або часткової

безпосередньої реалізації судового рішення; вирішення встановлених законом

питань, які виникають у ході фактичного виконання судового рішення.

Також варто зазначити, що значення стадії виконання судових рішень полягає

і в тому, що процесуальна діяльність на цій стадії сприяє формуванню у громадян

переконання у неминучості відбування покарання за вчинення злочинного діяння,

забезпечує охорону прав і законних інтересів потерпілого, засудженого, інших

учасників процесу. Власне, створення необхідних процесуальних умов для

успішної реалізації вироку – саме така мета стадії його виконання [2, с. 336].

Отже, беручи до уваги значення і завдання стадії виконання судових рішень у

кримінальних справах, доходимо висновку, що головними засадами судочинства, які

діють у цій стадії, є: законність; рівність усіх учасників судового процесу перед

законом і судом; змагальність; забезпечення права на захист; гласність судового

процесу; мова судочинства; публічність і диспозитивність; право на оскарження

судового рішення; обов’язковість рішень суду; незалежність суддів і підкорення їх

лише закону та ін.Однією з головних конституційних засад судочинства, яка діє і в стадії

виконання судових рішень, є забезпечення права засудженого на захист. Хотілося б

звернути увагу на найпроблемніші питання щодо реалізації цього принципу.

Відомо, що одним із найважливіших інститутів забезпечення прав і свобод

людини є, власне, право особи на захист у кримінальному судочинстві. І без

реального забезпечення цього права неможливо говорити про справедливість та

гуманізм судочинства.

У стадії виконання вироку зміст права засудженого на захист полягає у тому,

що закон наділяє засудженого сукупністю прав, використання яких дає йому змогу

самостійно захищати свої законні інтереси, а також скористатися послугами

захисника, а суд, який вирішує питання, пов’язані з виконанням вироку, має

обов’язок роз’яснити засудженому його права і забезпечити можливість їх

здійснення.

Однак, зазначимо, що у чинному Кримінально-процесуальному кодексі

України дія принципу забезпечення засудженому права на захист у разі вирішення

судами питань, пов’язаних з виконанням судових рішень, є дещо обмежена, та й

статус засудженого, тобто сукупність його прав, законних інтересів і обов’язків не

визначено.Як вже було зазначено, одним із завдань вищезазначеної стадії є вирішення

судом питань, що виникають у ході фактичного виконання судового рішення. Ці

питання так чи інакше стосуються засудженого, його прав та інтересів, тобто на цій

стадії він є центральною фігурою. І відповідно, процесуальні гарантії повинні були б

надаватися йому у повному обсязі. Однак законодавець у чинному кримінально-

процесуальному законі не повною мірою дотримується національних та міжна-

родних стандартівщодо реалізації у цій стадії процесу права засудженого на захист.

Засуджений є центральним суб’єктом кримінально-процесуальної діяльності,

оскільки він водночас слугує суб’єктом кримінально-процесуальних та кримінально-

виконавчих відносин. Тому кримінально-процесуальний статус засудженого

необхідно належно законодавчо забезпечити і закріпити у стадії виконання

судових рішень. Оскільки на сьогодні правовий статус засуджених визначений

лише у статті сьомій Кримінально-виконавчого кодексу України, а саме зазначено,

що засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими

Конституцією України, окрім обмежень, визначених цим кодексом, законами

України і встановлених вироком суду. Правовий статус засуджених визначається

законами України, а також кодексом, виходячи із порядку і умов виконання та

відбування конкретного виду покарання.

Детальніше звернемося до положення ст. 411 КПК України, де закріплено

порядок вирішення питань, пов’язаних із виконанням вироку. Власне у цій статті

зазначено, що у судове засідання суд, як правило, викликає засудженого, а за його

клопотанням і захисника. Однак, оскільки у вирішенні зазначених питань бере

участь прокурор, то суд у всіх випадках повинен викликати у судове засідання

засудженого і за його клопотанням захисника. Тому вказівку в законі, що ці особи

мають бути викликані «як правило», варто розцінювати як обмеження права

засудженого на захист своїх законних інтересів у цій стадії.В юридичній літературі дискусійним є питання щодо положення про

обов’язкову участь захисника в процесі вирішення питань, які виникають у стадії

виконання судових рішень у кримінальних справах. Власне якщо керуватися

положеннями ст. 263 КПК України, яка передбачає, що особа має право мати

захисника чи особисто захищати свої інтереси, то це означає, що особа на власний

розсуд вирішує питання щодо участі захисника. Однак у положенні цієї статті

йдеться про права підсудного. На жаль, окремої статті, яка б закріплювала права

засудженого стадії виконання судових рішень на сьогодні у чинному КПК України

немає. Хоча, як вже було зазначено, засуджений є центральною фігурою у цій стадії,

і його права мають бути належно закріплені і цьому питанню має бути відведено

окрему статтю. І також потрібно регламентувати права, якими користуються

учасники процесу під час вирішення питань, що виникають на цій стадії.

Отже, як зазначає ассирійське прислів’я, «Право є, але закону немає» [1, с. 89].

Отже, необхідно значно розширити та законодавчо закріпити процесуальний

статус центрального процесуального суб’єкта таких прав – засудженого.

Як зазначав Ж. Д’Аламбер, «Істинна рівність громадян полягає у тому, аби всі

однаково були підпорядкованізаконам» [1, с. 26].

Насправді статус засуджених має визначатися не лише наявністю переліку

прав у законах, але й «встановленням механізму реалізації ними своїх прав,

законних інтересів, складовим елементом якого є нормативне регулювання, що

потребує подальшого вдосконалення» [3, с. 54].

Вивчення та закріплення правового статусу засуджених забезпечить

дотримання в Україні принципу верховенства права, закріпленого в Конституції України. Прийняття у 1996 р. в Україні Основного закону зміцнило правову основу

державного і суспільного життя та оновило чинне законодавство, що дало змогу

повніше регулювати різні сторони суспільних відносин, на більш високому рівні

гарантувати конституційні права та свободи громадян. Власне те, що проблеми

правового статусу засуджених теоретично не розроблені, є наслідком того, що в

чинному законодавстві деякі обов’язки і права засуджених сформульовані нечітко.

Проблемами правого статусу засуджених займалися такі провідні вчені, як

А.В. Андрушко, В.Н. Бібіло, В.Г. Гончаренко, Ю.М. Грошевий, В.І. Камінська,

Т.В. Каткова, В.Т. Маляренко, М.М. Міхеєнко, В.Т. Нор, А.Й. Осетинський,

А.О. Селіванов, В.П. Шибіко, Л.М. Лобойко, І.Г. Богатирьов, О.М. Джужа,

В.П. Севастянов, А.X. Степанюк, В.М. Трубников, Ю.В. Чоботарьова та ін.

Науковець В.Т. Маляренко у своїй праці «Реформування кримінального

процесу в контексті Європейських стандартів; Теорія, історія і практика» доцільно

зазначає, що такожневід’ємним складовим елементом права засудженого на захист

у цій стадії процесу є можливість оскарження судових рішень. Справді, на сьогодні

у чинному законі ці питання вирішуються у статтях, які регламентують порядок

розгляду конкретних питань, а саме: порядку застосування умовно-дострокового

звільнення від відбування покарання і заміни невідбутої частини покарання більш

м’яким (ст. 407); звільнення від покарання за хворобою (ст. 408); порядок

скасування звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 408-2);

порядок скасування звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок,

які мають дітей віком до трьох років (ст. 408-3); порядок зміни штрафу покаранням

у вигляді громадських робіт, виправних робіт штрафом, обмеження чи позбавлення

волі службовим обмеженням, позбавлення волі триманням у дисциплінарному

батальйоні (ст. 410); порядок застосування судом примусового лікування до

засуджених, які є алкоголіками чи наркоманами, і його припинення (ст. 411-1);

порядок розгляду судом клопотань про зняття судимості (ст. 414). Водночас закон

не передбачає можливості засудженому та іншим зацікавленим особам

оскаржувати судові рішення з тих питань, які стосуються виконання закону, що

звільняє від покарання або пом’якшує покарання; зарахування в строк покарання

часу перебування засудженого в лікувальній установі; звільнення від відбування

покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років; звільнення

від покарання з випробуванням після закінчення іспитового строку; тимчасового

залишення засудженого в слідчому ізоляторі на гауптвахті військової служби

правопорядку у Збройних Силах України чи в тюрмі і переведення з установи

виконання покарань в слідчий ізолятор на гауптвахту Військової служби

правопорядку у Збройних Силах України, визначення порядку застосування пока-

рання за наявності декількох вироків [4, с. 337 ].Поділяючи думку науковця М. Свиридова про те, що необхідно розширити

сферу застосування кримінально-процесуального законодавства під час вирішення

деяких питань фактичної реалізації вироку, що істотно зачіпають права і законні

інтереси засудженого, які на сьогодні вирішуються за правилами Кримінально-

виконавчого кодексу, вважаю, що це є справді важливий крок на шляху до зміцнення

гарантій права засудженого на захист у стадії виконання вироку. На думку цього

науковця, це має стосуватися, зокрема, зміни умов тримання засуджених до

позбавлення волі, переведення засуджених, які стають на шлях виправлення з

приміщень камерного типу в звичайніжилі приміщення колоніїмаксимального рівня

безпеки або колонію середнього рівня безпеки – післяфактичного відбуття не менше

однієї четвертої призначеного судом строку покарання; із звичайних жилиприміщень колоніїмаксимального рівня безпеки в колонію середнього рівня безпеки –

після фактичного відбуття не менше половини призначеного судом строку

покарання; у колоніях мінімального і середнього рівнів безпеки – до дільниці

соціальної реабілітації. Оскільки, як він слушно зазначає, у таких випадках

відбувається зміна кримінальних правовідносин, суттєво змінюється каральний і

виховний вплив на засудженого на тривалий строк, а тому ці переведення мають

бути опосередковані кримінально-процесуальними правовідносинами і питання про

них необхідно ввести в предмет стадії виконання вироку. Адже у цих випадках

стягнення застосовують не за окремий проступок засудженого, а за систему його дій,

які свідчать про зміну (збільшення) суспільної небезпеки особи засудженого, коли

застосування до нього інших заходів впливу виявилися безуспішними. Оскільки в

таких випадках суттєво змінюється правове становище засудженого, то й порядок

прийняття рішення про переведення його на суворіший режим відбування покарання

має охоплювати цілий комплекс процесуальних прав та гарантій і передусім гарантій

права засудженого на захист, що повною мірою може бути забезпечено лише у стадії

виконання вироку, ухвали і постанови суду [5, с. 190].

Отже, у цьому напрямі теж має відбуватись удосконалення норм, які

регламентують порядок провадження в цій стадії процесу, що повинно

забезпечити успішне виконання завдань, і не лише цієї стадії кримінального, але

й судочинства загалом.

Відповідно до положення п. 2 ст. 8 Кримінально-виконавчого кодексу України

засудженому гарантується право на правову допомогу. Для одержання правової

допомоги засуджені можуть користуватися послугами адвокатів або інших

фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги

особисто чи за дорученням юридичної особи Варто зазначити і гарантії права на захист, які на сьогодні вже закріплені у

чинному законодавстві. Передусім, у Конституції України, а саме у ст. 59

зазначено, що кожен має право на правову допомогу. У частині 3 ст. 63 вміщено

положення про гарантію засудженого користуватися всіма правами людини і

громадянина. Також заслуговує на увагу те, що не можуть розглядатися в порядку,

передбаченому ст. 411 КПК, питання, що стосуються суті вироку і погіршують

становище засудженого; звужують або розширюють обсяг обвинувачення;

стосуються прогалин і недоліків вироків у частині кваліфікації злочинів,

призначення покарання, вирішення цивільного позову.

Важливою гарантією у забезпеченні права засудженого на захист є норми

міжнародного права. Передумовою цього є положення ст. 8 та ч. 4 ст. 55 Консти-

туції України. Важливими у цьому питанні є положення ст. 6 та 13 Європейської

конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме: «кожний

обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право захищати

себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на

власний розсуд» та «кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було

порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному

органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої

офіційні повноваження» [6].

Інститут забезпечення права на захист спирається на загальні принципи

кримінально-процесуального права і має бути гармонійно поєднаний із

загальними принципами права. Отже, можна зробити висновок, що усі принципи

кримінального судочинства взаємопов’язані між собою і невиконання одних веде

до порушення інших. Однак, це питання стане предметом окремого дослідження. Доцільність і необхідність реформування суспільних відносин визначається

необхідністю якісної зміни чи удосконалення функціонування і його очікування

результатів певних елементів цієї галузі або галузі в цілому. У цьому плані не є

винятком реформування кримінально-процесуального законодавства, доцільність

якого об’єктивно визріла ще в 90-ті роки з часу утворення незалежної української

держави. Це реформування має бути досконало і системно узгоджено з приписами

Конституції і кримінального права, яке за природою речей має захищатись

кримінальним процесом [7, с. 21].

Власне початком конструювання системи кримінально-процесуального законо-

давства і його застосування є принципи процесу, положення яких повинні пронизувати

все судочинство. Як відомо, кримінальний процес слугує як ефективний засіб захисту

прав та свобод особи, проте в правозастосовній практиці часто трапляються випадки

зловживання суб’єктами кримінального судочинства процесуальними правами та

повноваженнями. Власне на це неодноразово звертали увагу правозахисних

організацій та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Також

потрібно зазначити, що серед справ у Європейському суді, де Відповідачем є Україна,

велика кількість стосується саме процесуальних зловживань.

Отже, захист у кримінальному судочинстві функціонує впродовж усього

провадження у справі доти, доки у цьому є потреба, доки закон забезпечує

засудженому можливість обстоювати та захищати свої права та законні інтереси у

передбаченому кримінально-процесуальному законі порядку, в тому числі проти

держави Україна під час провадження справи в Європейському судіз прав людини.

Не є винятком тут також діяльність засудженого та його захисника й на стадії

виконання судових рішень. Як зазначає В.О. Попелюшко, «хоча в цій стадії

процесу питання по суті справи, тобто про винуватість чи невинуватість

засудженого не вирішуються, проте ті, що вирішуються, а це в основному питання

про покарання, мають суттєве значення для подальшої долі особи, яка піддається

кримінальному покаранню» [8, с. 393].Не можна не погодитися із думкою науковця А.В. Молдована про те, що

«сьогодні навряд чи можна знайти важливішу і разом із тим складнішу проблему, ніж

права людини» [ 9, с. 3]. На сьогодні проблема забезпечення та захисту прав людини є

чи не найгострішою. Відповідно, найважливішим є питання про гарантії, способи та

механізми захисту прав особи від протиправних та незаконних дій державних органів

та посадових осіб. Побудова правової держави пов’язана з розширеннямта зміцненням

прав та свобод громадян, забезпечення їх правової захищеності, а також

вдосконалення законодавства у сфері захисту прав людини. Не випадково питанням

захисту прав та свобод людини і громадянина приділено досить велику увагу, та й

взагалі відведено центральнемісце у конституціях сучасних держав.

Вступ України до Ради Європи, визнання нашою державою юрисдикції

Європейського суду з прав людини та приєднання і ратифікація міжнародно-

правових документів покладає на Україну обов’язок докорінно перебудувати свою

правову систему. Для реалізації у внутрішньому правопорядку визнаних Україною

міжнародно-правових вимог щодо гарантування прав людини, потрібно прийняти

нові та вдосконалити наявні норми, а також уніфікувати їх із міжнародно-правовими

стандартами.

На жаль, на сьогодні навіть численні зміни та доповнення до чинного КПК

1960 р. не можуть повною мірою задовольнити потреби сучасного етапу розвитку

українського суспільства. За слушним зауваженням екс-міністра юстиції України

М. Оніщука «не є відкриттям той факт, що основу чинного процесуального законодавства України все ще становлять кодекси, прийняті за радянських часів.

І проблема не в тому, що вони прийняті в минулому столітті, а в тому, що вони

морально застаріли і не відповідають сучасній ідеології та умовам життя нової

держави» [10, с. 18].

Як висловлювався Ф. Коні, «слід наполегливо бажати, аби у виконанні форм і

обрядів, що ними супроводжується здійснення судочинства, вкладалися смак,

почуття міри й такт, тому, що суд є не тільки судилище, але й школа. Тут етичні

вимоги зливаються з естетичними, виправдовуючи свій внутрішній зв’язок, який

відзначали деякі мислителі» [1, с. 70].

На сьогодні в проекті нового Кримінально-процесуального кодексу України є

положення про участь засудженого та його захисника у судовому засіданні під час

вирішення питань, пов’язаних із виконанням вироку. Це закріплено у ст. 533, а

саме у ч. 1 зазначено, що питання, які виникають в ході звернення вироку до

виконання під час та після виконання вироку вирішуються судом за клопотанням

прокурора, засудженого, його захисника чи представника. У ч.3 вищевказаної

статті зазначено, що питання, пов’язані із виконанням вироку, вирішує суддя

одноособово в судовому засіданні за обов’язкової участі прокурора, засудженого,

його захисника чи представника [11]. Тобто законодавець все ж розширив дію

принципу забезпечення засудженому права на захист і на завершальній стадії

кримінального процесу. Однак, для успішної реалізації та впровадження цих

нововведень у практику потрібно унормувати весь механізм дії принципів

кримінального судочинства, а також звичайно закріпити процесуальний статус

учасників розгляду справ, пов’язаних із виконанням вироку, який на сьогодні

залишається недостатньо визначеним.

Список використаної літератури

1. Права людини і громадянина в афоризмах та прислів’ях: Праці Львівської лабораторії

прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та

місцевого самоврядування Академії правових наук України. Серія 2. Коментарі прав і

законодавства. – Вип. 2 / редкол.: П.М. Рабінович та ін. – К. : Атіка, 2001. – 112 с.

2. Гончаренко В. Деякі зауваження у зв’язку з прийняттям нового Кримінально-процесуаль-

ного кодексу України / В. Гончаренко // Вісник Академії правових наук України. – 2003. –

№ 2–3. – С. 698.

3. Боровська Н. Забезпечення правового статусу засудженого / Н. Боровська // Юридична

Україна. – 2004. – № 10. – С. 54–57.

4. Маляренко В.Т. Реформування кримінального процесу в контексті Європейських

стандартів: Теорія, історія, практика : монографія / В.Т. Маляренко. – К. : Концерн

Видавничий Дім «Ін-Юре». – 2004. – 544 с.

5. Свиридов М.К. Сущность и предмет стадии исполнения приговора / М.К. Свиридов. –

Томск, 1978. – 222 с.

6. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, зі змінами, внесеними

Протоколом № 11 від 04.11.1950 р.

7. Гончаренко В.Г. Деякі питання реформування кримінально-процесуального

законодавства України / В.Г. Гончаренко // Проблеми реформування кримінально-

процесуального законодавства України на сучасному етапі : матеріали круглого столу. –

Київ, 20 травня 2011 року. – К. : ФОП Ліпкан О.С., 2011. – С. 348–350.

8. Попелюшко В.О. Проблеми кримінального процесу та захисту у кримінальній справі :

збірник наукових статей ; укладач: С.В. Аврамишин. – Острог : Видавництво Національ-

ний університет «Острозька академія», 2008. – 400 с.

9. Молдован А.В. Забезпечення обвинуваченому права на захист у кримінальному процесі

республіки Німеччини та України (порівняльно-правове дослідження) : монографія /

А.В. Молдован. – К. : Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет»,

2004. – 242 с.

10. Оніщук М. Судово-правова реформа: чи буде дано відповідь на виклик часу /

М. Оніщук // Право України. – 2003. – № 5. – С. 15–19.

11. Проект Кримінально-процесуального кодексу України. Розроблений робочою групою з

питань реформування кримінального судочинства, створеною відповідно до Указу

Президента України від 17 серпня 2010 року № 820/2010 року. – 416 c.