Радник

---

§ 2. Суть юридичної особи

Тривалий час суть юридичної особи у радянській цивілістиці з'ясовувалася лише стосовно державних юридичних осіб і, насам­перед, — стосовно підприємств.

В основі цього лежали потреби повністю одержавленої, плано­во-централізованої економіки, у якій панував єдиний власник — держава, що на свій розсуд створював і припиняв переважну більшість підприємств.

В умовах ринку реально діють різноманітні і рівноправні влас­ники, а тому виникає необхідність зміни підходів до тлумачення суті юридичної особи.

Однак почати розгляд цього питання доцільно зі згадки про погляди на суть юридичної особи у радянському цивільному праві, оскільки чинні акти цивільного законодавство і навіть новий ЦК. саме їм завдячують низкою своїх положень.

xt-indent: 14.0pt;">Отже, у радянській цивілістиці щодо суті юридичної особи найбільшу популярність здобули такі теорії:

1. Теорія держави (теорія власника), автором якої був С.І. Аскна- іій. Згідно і нею державна юридична особа — це сама держава, взята, однак, не в єдності усіх її функцій, а у діяльності лише на певній дільниці єдиної господарської системи, де вона використовує певне майно за допомогою певного колективу працівників.

2. Згідно з теорією колективу, яку запропонував A.B. Венедіктов, у економічних відносинах виступають радянська держава в цілому, як власник всенародного надбання, і організований державою колек­тив робітників і службовців на чолі з його відповідальним керівни­ком, на який держава поклала виконання певних завдань і якому для виконання цих завдань надала відповідну частку єдиного фонду державної власності. Цей колектив і визнається безпосереднім учас­ником цивільного обігу, юридичною особою.

3. Теорія директора, запропонована Ю.К. Толстим, пояснювала суть державної юридичної особи тим, що остання персоніфікується у його керівникові (директорові), оскільки він здійснює від імені юридичної особи усі юридично значущі дії і уповноважений державою на управління майном підприємства. Відповідальний ке­рівник виступає як субстрат юридичної особи, він невіддільний від останньої.

4. Теорія соціальної реальності була сформульована у основних рисах Д.М. Генкіним. На його думку, необхідність існування дер­жавних юридичних осіб зумовлена економічним ладом соціалізму, де майнові відносини мають товарно-грошової форми, а тому потребують, шоб державні організації діяли як самостійні, відок­ремлені у майновому сенсі утворення          суб'єкти цивільно-правових

зв'язків. Отже, державні юридичні особи є соціальною реальністю, існування якої зумовлене соціально-економічним ладом радянської держави.

У цих та інших теоріях державної юридичної особи, запропоно­ваних в радянському цивільному праві, можна вказати сильні та слабкі сторони1. Разом з тим, майже псі вони так чи інакше впли­нули на зміст норм цивільного законодавства, більшість з яких до цього дня є чинними в Україні. Наприклад, "теорія держави" знач­ною мірою була і є базисом господарського права, підґрунтям тези про необхідність господарювання на основі чіткого планування. "Теорія директора" вплинула на визначення статусу органів юридич­ної особи і їх значення в здійсненні правосуб'єктності останньою. "Теорія колективу" помітна у нормах про відповідальність орга­нізації за шкоду, заподіяну з вини її працівників.

Однак спільним (і головним) недоліком цих теорій було те, що вони розроблялися в умовах одержавлення економіки, коли домінуюча роль у цивільних відносинах належала державним орга­нізаціям. Тож не дивно, що у більшості своїй ці теорії присвячені визначенню суті лише державної юридичної особи та прояву в остан­ній цивільної правосуб'єктності держави.

Щоправда, на загальному тлі виділялася позиція O.A. Красавчи- кова, який використав універсальніший підхід, що дозволяло вести мову не тільки про державні, але й про інші види юридичних осіб. На його думку, юридична особа є правовою формою вираження певних суспільних відносин людей, об'єднаних єдиною метою. Таким чином, юридичною особою є організація, причому така, що виступає не як сума індивідів, що її складають, а як певне соціальне утво­рення — система істотних соціальних взаємозв'язків, об'єднаних дія досягнення поставлених цілей у єдине структурно і функціональ­но диференційоване соціальне ціле, що має ознаки юридичної особи2.

Втім, ця позиція не отримала широкої підтримки у радянській науці цивільного права.

У сучасних умовах зводити проблему з'ясування суті юридичної особи лише до встановлення юридичної природи державних юридич­них осіб було б хибним, оскільки останні становлять лише досить незначну частку загальної сукупності соціальних утворень, що визнаються законом юридичними особами.

У зв'язку з цим логічно звернутися до тлумачення суті юри­дичної особи в інших правових системах.

' Див., наприклад: Советское гражданское право: Субъекты гражданского права / Под ред. С.И. Братуся. — М, 1984. — С. 57.

: Див.: Советское гражданское право. Учебник: В 2-х т. — Т. 1 / Под ред. О.А. Красавчикова. - М., 19» - С. 128-130.

Сучасне поняття юридичної особи у цивільному і торговому праві розвинених країн характеризується як одне із найменш розробле­них. Цивільні кодекси або взагалі не дають визначення юридичної особи, або обмежуються загальними і дуже короткими формулю­ваннями.

При обґрунтуванні правосуб'єк шості соціальних утворень усі теорії виходять з тої о, що юридична особа — це відокремлене у організаційному і майновому сенсі утворення, що бере участь у цивільному обігу як самостійний носій прав і обов'язків. Проте методи обґрунтування наявності такої нрапосуб'сктності соціаль­них утворень у представників різних напрямів юридичної думки неоднакові.

Найбільш чітко визначилися два концептуальних підходи:

1) концепція фікції;

2) концепція соціальної реальності

Теорія фікції зародилася ще у добу середньовіччя. За вченням прихильників цієї теорії корпорація як така не має своєї власної волі. Тому спочатку вважмося, що вона не здатна здійснювати зло­чини і завдавати шкоди. Корпорація лише виражає волю держави, втілену у закон і акт про її створення. Теорія фікції фактично об­ґрунтовувала дозвільний порядок утворення юридичних осіб.

У подальшому теорія фікції була деталізована. Виникли різні її модифікації. Наприклад, з'явилися теорії цільового майна, інтересу, посадового і товариського майна, колективної власності, позити­вістські і нормативістські теорії юридичної особи. Усі вони, по суті, є варіантами теорії фікції.

Згідно з теорією цільового майна права юридичної особи не належать нікому. Вони передбачені лише для досягнення мети, що визначається призначенням майна.

Теорія інтересу, навпаки, виходить із того, що майно юридичної особи насправді належить тим індивідам, які ним користуються, майно юридичних осіб служить інтересам визначених осіб. Право- суб'єктність юридичної особи при цьому є не більш ніж юридико- технічною вимогою.

Теорія посадового й товариського майна розглядала майно установи як посадове, таке, що належить правлінню, а не його користува­чам. Майно спілок, на думку прихильників цієї теорії, вважалося спільним товариським майном його членів, а не індивідуальним майном кожного з них. У результаті теорія тлумачила юридичну особу як персоніфіковане правове відношення.

Згідно з теорією колективної власності юридична особа є не більш ніж засобом, призначеним для управління колективною власністю, власне поняття юридичної особи ототожнюється з колективним майном, яким володіють численні об'єднання.

У XX ст. набули поширення позитивістські та нормативістські теорії юридичної особи. За вченням прихильників позитивістської теорії юридична особа характеризувалася як створений об'єктивним правом центр застосування певного комплексу прав і обов'язків, а нормативістська теорія вважала юридичну особу лише персоніфі­кацією правових норм, предметом правосвідомості.

На відміну від теорії фікції і її модерних варіантів реалістичні теорії визнають юридичні особи соціальною реальністю.

їхні прихильники виходять з факту реального існування групових інтересів окремих індивідуумів, які у сукупності складають основу для створення різного роду юридичних осіб. Колективні інтереси мають первинний характер. Право виконує похідні функції, що зводяться лише до оформлення інтересів. Наслідком реалістичних теорій, зокрема, стало положення про виникнення юридичних осіб у нормативно-явочному порядку.

Реалістичні теорії виникли на базі органічної теорії, яка зображала юридичну особу як особливий визнаний правопорядком тілесно- духовний організм, що має власну душу, волю і діє за допомогою своїх органів. Реалістичні теорії, відкинувши біологічні крайнощі органічної теорії, розглядають юридичну особу як колективне ут­ворення, що має свою волю і діє з метою забезпечення спільних інтересів своїх членів.

Певний інтерес являє також теорія відокремлення власності від управління, хоча вона і мала обмежену мету — з'ясування суті тільки акціонерного товариства. Ця теорія набула поширення практично у всіх розвинених країнах.

На думку її авторів, сучасні великі корпорації перетворилися в установи, які виконують подвійні функції. Вони управляють влас­ністю і одночасно є організаторами економічного життя країни. Завдяки наявності великої кількості розкиданих по всій країні держателів акцій, що втратили фактичний контроль ;ад своїми капіталами, у рамках корпорацій сталося відокремлення власності від управління нею. Управління власністю зосередилося в руках управителей корпораціями, які завдяки цьому набули самостійної економічної влади над власністю. Засоби виробництва, що вико­ристовуються корпораціями, більше не знаходяться у приватній власності окремих осіб. Акціонери є лише власниками паперів — акцій. Корпорації стали квазіпублічними організаціями, що здій­снюють народний розподіл виробленого ними продукту на підставі витраченої праці та збереження інституту приватної власності.

Підбиваючи підсумок, можна зробити висновок, що найбільш придатною дія пояснення суті юридичної особи здається теорія соціальної реальності (якщо розглядати соціальну реальність як феномен, що виникає на основі і з метою реалізації норм природного права). Такий підхід достатньо адекватно відображає сучасне розуміння при­родного права фізичних осіб об'єднуватися в організації і, таким чином, захищати й реалізовувати свої права у різних сферах діяль­ності, передусім у цивільних відносинах. Держава може впливати на створення та діяльність таких об'єднань тільки з урахуванням цих обставин і не може забороняти створення організацій, діяль­ність яких не шкодить громадським інтересам, що тлумачаться як сукупні інтереси індивідів.

< Попередня   Наступна >