Радник

---

На відміну від дисциплінарної матеріальна відпові­дальність сторін трудового договору має взаємний ха­рактер. Переважна більшість працівників сумлінно та свідомо виконують трудові обов'язки, вимоги право­вих норм. Але трудовий процес — явище багатогран­не, і його порушення може призвести до матеріальної відповідальності як працівника, так і власника під­приємства.

Саме це випливає із закону, де записано, що пра­цівники несуть матеріальну відповідальність за шко­ду, заподіяну підприємству внаслідок порушення по­кладених на них трудових обов'язків (ст. 130 КЗпП України). Разом з тим і другу сторону трудового дого­вору — власника підприємства — закон зобов'язує створювати працівникові умови, необхідні для нор­мальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого йому майна (ст. 131 КЗпП України).

Із сукупності обов'язків сторін трудового договору випливає висновок, що матеріальна відповідальність — це обов'язок працівника відшкодувати в установле­ному законом порядку і розмірах пряму дійсну шкоду, заподіяну підприємству (установі, організації) його протиправним і умисним невиконанням чи неналеж­ним виконанням своїх трудових обов'язків. Таке ви­значення має не лише теоретичне, а й практичне зна­чення, оскільки вказує на суб'єкти матеріальної від­повідальності — працівника і власника, їх обов'язки, а також на те, що порядок і розмір шкоди визначається законодавством. Відшкодуванню підлягає пряма дійс­на шкода й лише через наявність вини працівника, протиправність його поведінки, що зумовлює її суттє­ву відмінність від майнової відповідальності за норма­ми цивільного права, адміністративної та кримінальної.

Сукупність правових норм інституту матеріальної відповідальності сприяє: а) поновленню майна; б) вихованню у працівників дбайливого став­лення до майна; в) зміцненню гарантій збереження за­робітної плати. Як самостійний інститут в особливій частині трудового права матеріальна відповідальність включає: 1) своєрідний суб'єкт (лише працівн

иків, які заподіяли шкоду майну підприємства); 2) певні під­стави та умови (підстави — порушення працівником трудових обов'язків і заподіяння шкоди, а умови — вина, протиправність поведінки і причинний зв'язок); 3) певні види та межі відповідальності (види — обме­жена, повна і підвищена відповідальність, межі — лише пряма дійсна шкода); 4) специфічний порядок покриття (адміністративний порядок у разі обмеженої і судовий — у разі повної та підвищеної матеріальної відповідальності).

Своєрідними суб'єктами матеріальної відповідаль­ності є працівники, котрі перебувають у трудових правовідносинах з підприємством і заподіяли його майну шкоду внаслідок порушення трудових обов'язків. Але оскільки працівниками можуть бути й неповнолітні громадяни, то їхня трудова праводієздатність не обмежується, а діє в повному обсязі неза­лежно від того, з якого віку вони уклали трудовий до­говір — з 14, 15 чи 16 років (ст. 188 КЗпП України), бо вони у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх, а отже, мають повну трудову право дієздатність і внаслідок заподіяння шкоди май­нові підприємства несуть матеріальну відповідаль­ність за нормами трудового законодавства.

Другим суб'єктом матеріальної відповідальності є власник або уповноважений ним орган. У цьому разі підприємство обов'язково повинно мати статус юри­дичної особи (ст. 1-3, 5 Закону України "Про підпри­ємства в Україні")1. У разі заподіяння шкоди праців­никові підприємство несе перед ним матеріальну від­повідальність відповідно до законодавства про працю.

Згідно зі ст. 130 КЗпП України є дві підстави та три умови матеріальної відповідальності. До підстав належать: а) порушення працівником трудових обов'язків; б) наявність факту заподіяння шкоди майну підпри­ємства. Умови матеріальної відповідальності: а) вина працівника в заподіянні шкоди; б) протиправність дії чи бездіяльності; в) наявність причинного зв'язку між діями чи бездіяльністю працівника та заподіяною шкодою. Характерно, що й підстави, й умови матері­альної відповідальності діють лише в сукупності. Від­сутність однієї з них звільняє працівника від обо­в'язку покриття матеріальної шкоди.

Окремого пояснення потребує друга підстава, ос­кільки закон передбачає, що матеріальну відпові­дальність працівник несе не за будь-яку шкоду, а тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і поряд­ку, передбачених законом (ч. 2 ст. 130 КЗпП України).

Що таке пряма та дійсна шкода? Пряма шкода — це зниження, погіршення якості або знецінення майна підприємства й усього, що оцінюється грішми, і самі гроші. При цьому до прямої шкоди не належать: а) вартість майна в межах природних збитків та в ме­жах відсотка зношення; б) нормальні витрати майна, нестримані прибутки, доходи, вигоди; в) виплати пра­цівникові за фактично виконану роботу без відповід­ного оформлення тощо. Дійсна шкода — це фактична наявність матеріальних цінностей, якими підприємст­во володіє на час заподіяння шкоди.

Відмежування матеріальної відповідальності від інших видів юридичної відповідальності виражається й у тому, що поряд із зазначеним матеріальна відпові­дальність має певні види та межі. Види матеріальної відповідальності: а) обмежена; б) повна; в) підвищена. Перші два види зазначені в Кодексі законів про пра­цю України, а підвищена відповідальність передбаче­на Законом України "Про визначення розміру збит­ків, завданих підприємству, установі, організації роз­краданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей"1 від б червня 1995 р. Цим Законом передбачено відшкодування вартості пошко­дженого майна у подвійному і потрійному розмірі.

Обмежена матеріальна відповідальність — обов'я­зок працівника покрити заподіяну шкоду повністю, але не більше встановленої законом межі — його мі­сячного середнього заробітку. Цей вид матеріальної відповідальності застосовується за відсутності повної та підвищеної відповідальності.

Повна матеріальна відповідальність — обов'язок працівника покрити заподіяну шкоду в межах повно­го розміру, але з урахуванням прямої дійсної шкоди. На відміну від обмеженої, повна матеріальна відпові­дальність настає лише у безпосередньо визначених законом випадках. До таких випадків належать: 1) на­явність письмового договору між працівником і влас­ником про повну матеріальну відповідальність; 2) одер­жання працівником майна під звіт за дорученням; 3) заподіяння шкоди діями працівника, які пересліду­ються у кримінальному порядку; 4) заподіяння шкоди працівником, який перебував у нетверезому стані; 5) заподіяння шкоди недостачею, умисним знищенням чи зіпсуванням матеріалів, продукції тощо; 6) коли спеціальним законом на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за заподіяння шкоди (касири, працівники підприємств зв'язку тощо); 7) за­подіяння шкоди в разі невиконання трудових обо­в'язків (використання транспорту підприємства у власних цілях); 8) незаконне звільнення чи переве­дення працівника на іншу роботу власником; 9) не­своєчасна виплата заробітної плати понад один місяць за певних умов (ст. 134 КЗпП України). Повна мате­ріальна відповідальність залежно від організації праці поділяється на колективну (бригадну) та інди­відуальну. У разі колективної відповідальності розмір шкоди розподіляється між членами колективу про­порційно до місячної тарифної ставки (окладу) і фак­тично відпрацьованого часу за період від останньої ін­вентаризації до дня виявлення шкоди, а в разі вста­новлення винної особи обов'язок відшкодування по­кладається на неї за правилами індивідуальної мате­ріальної відповідальності.

Правове забезпечення покриття матеріальної шко­ди реалізується двома способами: 1) добровільним по­криттям заподіяної шкоди; 2) примусовим стягненням заподіяної шкоди (ч. V ст. 130 і ст. 136 КЗпП України). Добровільний спосіб стосується будь-якого виду ма­теріальної відповідальності. Примусовий має два різ­новиди: 1) адміністративний порядок покриття шко­ди, що застосовується лише в разі обмеженої матері­альної відповідальності з обов'язковим виданням наказу не пізніше двох тижнів з дня виявлення запо­діяної шкоди та його виконанням не раніше семи днів з дня повідомлення про це працівникові; 2) судовий порядок покриття шкоди, який застосовується у разі незгоди працівника з відрахуванням із його заробітної плати або з розміром такого відрахування; у разі пов­ної та підвищеної матеріальної відповідальності, якщо сторони не домовились про добровільне відшко­дування.

Другою стороною трудового договору є власник підприємства. Згідно з КЗпП України власник також є стороною матеріальної відповідальності у разі запо­діяння шкоди працівникові. Відповідно до КЗпП Ук­раїни і судової практики власник зобов'язаний від­шкодувати працівникові майнову шкоду за наявності таких підстав: 1) незаконного звільнення, переведен­ня чи відсторонення працівника; 2) неправильного за­пису формулювання у трудовій книжці під час звіль­нення працівника, що унеможливлювало б влашту­вання його на роботу; 3) затримки видачі трудової книжки або розрахунку під час звільнення з роботи; 4) псування, знищення чи крадіжки особистих речей працівника під час виконання ним трудової функції та в інших передбачених законодавством випадках.

Власник зобов'язаний відшкодувати працівникові втрачений заробіток, допомогу на членів сім'ї, які пе­ребувають на його утриманні, а також витрати на со­ціальну та медичну допомогу (протезування, харчу­вання, сторонній догляд тощо). У разі заподіяння по­терпілому працівникові моральної шкоди вона також підлягає відшкодуванню.

< Попередня   Наступна >