153

---

§ 2. Способи, методи та типи правового ре­гулювання. Правовий режим

Право регулює вельми неоднакові за змістом, складом учас­ників, підставами виникнення, змінення та припинення суспільні відносини. Через те природно, що кожна з однорідних груп таких відносин (цивільних, кримінальних, трудових та ін.) об'єктивно вимагає особливих підходів до їхнього врегулювання. Крім того, обрання певних засобів регулятивного впливу, хоча і меншою мірою, залежить від цілей, які ставить перед собою держава (суспільство) на різних етапах свого існування. Наприклад, пра­вове регулювання відносин власності в нашій країні нині до­корінно відрізняється від правових форм їхнього упорядкування, що застосовувалися в радянський період. Перелічені чинники, а також характер політичної і правової систем суспільства, його історичні, культурні традиції та деякі інші обставини обумовлю­ють у кожному випадку обрання досить специфічних способів, методів та типів правового регулювання.

Під способами правового регулювання розуміють первинні засобгі правового впливу на поведінку людей, пов'язані з наділен­ням їх суб'єктивними юридичними правами або покладанням на них суб'єктивних юридичних обов'язків. До основних спо­собів, правового регулювання належать, як уже відомо, дозво­ли, зобов'язання та заборони.

Дозвіл полягає в наданні особі суб'єктивного юридичного права, тобто можливості самостійно приймати рішення щодо ре­алізації передбачених правовими нормами варіантів власної по­ведінки. Наприклад, стаття 27 Кодексу про шлюб та сім'ю Укра­їни містить дозвіл подружжю укладати між собою всі дозволені законом майнові угоди.

Зобов'язання і заборони, у свою чергу, знаходять свій вияв у покладенні на учасників, регламентованих правом суспільних відносин, суб'єктивних юридичних обов'язків активного (таких, що спонукають до дій, при

писаних нормами права) та пасивного змісту (спрямованих на утримання від деяких форм поведінки). Так, стаття 97 Кримінально-процесуального кодексу України зо­бов'язує прокурора, слідчого, орган дізнання приймати заяви та повідомлення про злочини вчинені або які готуються. Стаття 6 Житлового кодексу Української РСР забороняє використання житлових приміщень не за призначенням. На відміну від дозволів зобов'язання і заборони не передбачають можливості відхилення адресатів правових норм від запропонованих їм варіантів по­ведінки.

Поряд з основними існують і допоміжні способи право­вого регулювання, зокрема примус, заохочення, надання пільг, рекомендації, покарання. Названі способи не мають самостійно­го інструментального значення і застосовуються разом з основ­ними способами правового регулювання для посилення або оптимізації їхньої дії.

Те чи інше співвідношення основних і допоміжних способів правового регулювання, а також ступінь його деталізованості да­ють уявлення про конкретні методи правового регулювання. Як­що в правовому регулюванні надається перевага покладенню обов'язків, обмежується ініціатива суб'єктів права з уточнення положень юридичних приписів, а серед юридичних фактів, що обумовлюють виникнення правових відносин, переважають акти одностороннього волевиявлення (як, наприклад, адміністративні накази, постанови про початок впровадження зі справ про право­порушення тощо), то правове регулювання базується на імпера­тивному методі. Навпаки, якщо сторони відносин, які піддають­ся юридичній регламентації, вільні самі приймати рішення щодо участі в них (наприклад, через укладення між собою різно­манітних цивільно-правових угод), мають змогу відступати від описаних у правових нормах форм стосунків, встановлювати для себе додаткові, тобто безпосередньо не передбачені юридичними приписами права та обов'язки, то правове регулювання засно­вується на диспозитивному методі.

У деяких випадках для управління діяльністю соціальних суб'єктів використовуються рекомендаційний і заохочувальний методи правового регулювання. Рекомендаційний метод полягає в наданні вказівок, що не мають обов'язкової сили, стосовно найбільш раціональних, прийнятних для суспільства і цих осіб способів організації їхніх стосунків (наприклад, через пропону­вання, з метою усунення можливих непорозумінь, типових форм трудових контрактів між роботодавцем і працівником). Заохочу­вальний метод передбачає встановлення для ініціювання бажаної поведінки юридичних суб'єктів різноманітних пільг, переваг, ви­нятків з обов'язків (наприклад, звільнення окремих категорій під­приємств від сплати податків з метою створення сприятливих умов для збільшення виробництва необхідних видів продукції) і т. ін.

Характеристика типів правового регулювання пов'язана з ви­світленням його загальної побудови, вихідних засад, згідно з якими здійснюється цілеспрямований юридичний вплив на суспільні відно­сини, — загальних юридичних дозволів і загальних юридичних за­борон. Відповідно до цього розрізняють два типи правового регу­лювання: загальнодозволений і спеціально дозволений.

При загальнодозволеному типі правового регулювання мож­ливість певної поведінки поставлена в залежність від наявності або відсутності її прямої заборони в законі. Якщо ж така заборо­на не передбачена, то ця поведінка (за умови, що вона не супере­чить сутності і принципам права, меті і завданням правового ре­гулювання) вважається правомірною. У цьому разі діє юридична формула: дозволено все, крім того, що заборонено законом.

При спеціально дозволеному типі вихідним є нормативне по­ложення, згідно з яким особа може обирати лише ті форми по­ведінки, що безпосередньо визнані в законі як припустимі. У цьо­му разі діє юридична формула: заборонено все, крім того, що дозволено законом.

Неважко помітити, що при застосуванні як загально - , так і спеціально дозволеного типів правового регулювання законо­давець використовує своєрідний юридично-технічний прийом, який полягає у встановленні загального правила (дозволу або за­борони) з наступним введенням винятків з нього.

Зрозуміло, що обрання одного з вищезазначених типів регу­лювання не може бути довільним. Зокрема, там, де більш важли­вим є забезпечення високої соціальної активності, максимальної свободи особи (наприклад, у сфері підприємництва), правове ре­гулювання повинно засновуватися на загальнодозволеному типі і навпаки: у разі, коли необхідна чітка регламентація, високий рі­вень упорядкованості суспільного життя (скажімо, у сфері дер­жавного управління), обирається спеціально дозволений тип пра­вового регулювання.

Розглянуті способи, методи і типи правового регулювання да­ють уявлення лише про його окремі сторони, напрями, аспекти. Характеристика ж цих явищ у їхній єдності, взаємодії як цілісної системи регулювання досягається за допомогою такого місткого поняття, як «правовий режим». Під правовим режимом ро­зуміють певний порядок правового регулювання, який забезпе­чується через особливе поєднання залучених для його здійснення способів, методів і типів правового регулювання. Оскільки ж набір цих складових буває різним, то і діапазон можливих право­вих режимів досить великий — від жорстких до відносно м'яких.

Так, якщо у сфері суспільних відносин, пов'язаних з реалі­зацією фізичними особами права власності на мисливську та іншу зброю, застосовується спеціально дозволений тип регулювання, на перше місце висувається імперативний метод регулятивного впли­ву, а домінуючими способами регулювання є зобов'язання і забо­рони, то у сфері відносин, що складаються з приводу задоволення індивідами своїх культурних потреб, використовується протилеж­ний за своєю спрямованістю комплекс правових засобів.

< Попередня   Наступна >