83

---

2.1. Добір суддівських кадрів

Добір суддівських кадрів являє собою сукупність процедур з добору кандидатів на посаду судді на підставі аналізу й оцінки його професійних, особистісних властивостей, ступеня їх відповідності вимогам, встановленим законом, і вибір найбільш підготовлених кандидатів для виконання посадових обов’язків.

Кандидат на посаду судді — це особа, яка виявила бажання зайняти посаду судді, відповідає встановленим законодавством вимогам, пройшла кваліфікаційну атестацію і щодо якої внесене подання відповідному органу про призначення чи обрання на посаду судді.

Інститут кандидата на посаду судді існує вже у досить розвинутому вигляді у більшості країн світу. В цих країнах сформульовані вимоги до кандидатів на посади суддів, нормативно закріплена процедура оцінки знань, навичок, умінь, ділових та моральних властивостей кандидата, обов’язково передбачається навчання кандидатів на посади суддів у спе­ціальному учбовому закладі та стажування в суді. Тільки після цього порушується питання про можливість обрання конкретної особи на посаду судді.

В Україні інститут кандидата на посаду судді набував розвитку відповідно до історичних етапів становлення суспіль­ства та політичного ладу держави.

У часи перебування України у складі Росії (1654–1917 рр.) залежно від способу вступу на службу судді поділялися на два види: ті, що призначаються (монархом за поданням Сенату; безпосередньо Сенатом; губернським правлінням), й ті, що обираються певним прошарком населення (дворянами, купцями і міщанами, селянами).

Судді, що обирались, не були підзвітні виборцям. Їх затверджував губернатор, якому вони і звітували. Більшість членів повітового суду, а в магістраті — часто й увесь склад не мав ані найменшого уявлення про заса

ди судочинства, теорію доказів. «Такий суддя, — писав А.Ф. Коні, — є дуже сумне явище, тому що свавілля під личиною правосуддя має особливо відразливі риси, і шкода судового насильства є гіршою за будь­яку адміністративну шкоду». Судді зараховувалися на державну (військову) службу, наділялися чинами та нагородами, підлягали відповідальності нарівні з іншими посадовцями. Відставний прапорщик цілком ймовірно міг бути кандидатом у члени повітового суду, а відставний полковник — кандидатом у члени судової палати.

Якісно нову правову основу інституту кандидатів на суддівські посади заклали прийняті 20 листопада 1864 р. Судові статути. Їх укладачі справедливо вважали, що задовільне справляння правосуддя залежить більше від гідності суддів, ніж від досконалості законів. І саме інститут кандидатів на судові посади повинен був стати «розсадником судових діячів, зерном нового судового стану; кандидатура на судові посади мала служити тим чистим і єдиним джерелом, якому належало годувати все судове відомство». Статті 200–211 Статутів щодо кандидата на посаду судді містили загально­обо­в’язкові вимоги та обмеження: 1) відсутність істотних фізичних вад; 2) неприпустимість вчинення діянь, що містять ознаки злочину; непорочність у суспільній думці; 3) належність до російського підданства; 4) тільки особи чоловічої статі, які досягли віку 25 років; 4) освітній ценз — вища чи середня освіта, а за її відсутності — наявність стажу не менше трьох років у судовому відомстві; 5) майновий ценз.

За мету запровадження інституту кандидата на судову посаду була визнана підготовка молодих людей до судової служби. Тому в Статутах особлива увага приділялася організації занять кандидатів, зокрема у судових місцях і в прокуратурі, відрядженню до виконання обов’язків судових слідчих.

Разом з тим цей інститут не отримав належного нормативного регулювання, у зв’язку з чим розвивався повільно. Тому закон від 24 грудня 1891 р. вніс доповнення та зміни до Судових статутів щодо цього питання. Було встановлено, що кандидатами на судову посаду можуть бути особи, які закінчили курс юридичних наук у вищих навчальних закладах і перебували на службі при окружних судах і судових палатах. Зарахування в кандидати прирівнювалося до зарахування на службу по судовому відомству. Законом передбачався поділ кандидатів на старших і молодших. Звання молодшого здобувалося зарахуванням до розряду кандидатів. Чин старшого кандидата одержували після не менш як півторарічної служби по судовому відомству і після складання необхідного іспиту, про що видавалося посвідчення відповідним судом чи палатою. Старші кандидати мали істотні переваги, оскільки вони за старанну і корисну службу могли одержувати штатний оклад чи одноразову допомогу. Внесені зміни також офіційно закріпили порядок підготовки кандидатів, проведення з ними занять.

Таким чином, статус кандидатів у судді зазнав суттєвих змін: по­перше, було усунуто так зване «довічне» кандидат­ство: кандидати, які не склали іспиту протягом двох (у крайньому разі трьох) років, відраховувалися з кандидатів; було вдосконалено систему поділу кандидатів на молодших (учнів­практикантів) і старших (стажистів), які допускалися до виконання судових і прокурорських обов’язків. По­друге, законодавчого визначення набуло питання фінансового забезпечення кандидатів.

Становлення інституту кандидата на посаду судді в період боротьби за становлення української національної державності (1917–1920 рр.) відбувалося по­різному. Так, відпо­відно до Закону «Про умови засудження і порядку обрання суддів Генеральних і апеляційних судів», прийнятого в грудні 1917 р., всі судді обиралися Центральною Радою. На одну посаду судді могли претендувати від 4 до 6 осіб. Закон щодо кандидатів передбачав лише одну вимогу — мати вищу освіту, однак допускав обрання на посаду судді й осіб, які її не мають. Кандидати повинні були подавати свої заяви до Секретаріату судових справ, який потім передавав їх до Центральної Ради.

В період Гетьманату відповідно до Закону від 8 липня 1918 р. про створення Державного Сенату до кандидатів на посади суддів цієї вищої судової інстанції ставилися досить високі вимоги: мати вищу юридичну освіту, обіймати не менше 15 років посади судового слідчого, товариша прокурора окружного суду або адвоката, мати відповідний науковий ступінь з юридичних наук. В Україні цього періоду вся влада належала гетьманові, тому було встановлено і відповідний порядок формування корпусу суддів. Міністр юстиції вносив подання щодо кандидата до Ради міністрів, яка здійснювала попередній розгляд кандидатури. Після схвалення Радою міністрів гетьман призначав цього кандидата на посаду судді.

За радянських часів (1917–1991 рр.), після встановлення в Україні радянської влади постало питання про формування професійного суду. З цією метою 7 березня 1920 р. Народним комісаріатом юстиції було прийнято постанову «Про реєстрацію фахівців із судової частини», відповідно до якої всім особам, які належали до членів магістратури і колишнього прошарку присяжної адвокатури, включаючи і тих, які входили до складу службовців у радянських установах, пропонувалося зареєструватися в тижневий строк у Судово­слідчому відділі народного комісаріату юстиції. 5 червня 1920 р. було видано Декрет Ради народних комісарів «Про використання юристів­практиків», який повідомляв про проведення загальної реєстрації осіб незалежно від віку і статі, які мають вищу юридичну освіту і стаж роботи в судовому, військово­судовому відомствах та адвокатурі.

Таким чином, при створенні системи судів Української РСР діючий уряд усвідомлював необхідність професійного здійснення правосуддя, про що зазначалося в прийнятому 26 жовтня 1920 р. Положенні про народний суд, у ст. 14 якого було закріплено, що постійні народні судді повинні задовольняти таким вимогам:

1) мати право обирати і бути обраними до Ради робітничих і селянських депутатів. Це право надавалося тільки працездатним громадянам, які досягли 18 років. Винятки становили засуджені, недієздатні та обмежено дієздатні особи, а також особи, які живуть на нетрудовий прибуток, та деякі інші категорії громадян;

2) мати політичний досвід роботи в пролетарських організаціях партії, професійних союзах, робітничих кооперативах, фабрично­заводських комітетах і радянських установах;

3) мати теоретичну і практичну підготовку, необхідну для посади радянського судді.

У подальшому зміна характеру і переліку вимог, яким повинна була відповідати особа, висунута кандидатом у народні судді, відбувалася в основному в напрямку зменшення переліку вимог, а отже, залучення до заняття посади судді більш широкого кола осіб. Так, наприклад, на відміну від Положення про народний суд 1920 р., яке передбачало необхідність теоретичної підготовки кандидата на посаду судді, наступні Положення про судоустрій УРСР від 16 грудня 1922 р. і Положення про судоустрій УРСР від 23 жовтня 1925 р. як критерії добору передбачали альтернативу: або не менш ніж дворічний стаж відповідальної політичної роботи в робітничо­селянських громадських, професійних чи партійних організаціях, або два роки стажу практичної роботи в органах радянської юстиції на посадах не нижче народного слідчого.

Наслідком такої кадрової політики стало те, що в органах юстиції більшість осіб, які обіймали відповідальні посади, не мали необхідної теоретичної юридичної підготовки. Серед народних суддів було багато осіб не тільки недостатньо підготовлених, а й випадкових, непридатних для справляння пра­восуддя.

Однак на початку 1923 р. радянський уряд здійснив спробу підвищення професіоналізму суддів. У Харкові, Києві та Одесі були організовані короткотермінові юридичні курси з підвищення кваліфікації судово­прокурорських працівни­ків. Строк навчання на курсах спочатку становив чотири місяці (три потоки на рік), а в 1924 р. він був збільшений до п’яти місяців — два випуски на рік по 100 осіб. Для навчання на курсах судами направлялися особи, які мали стаж роботи в органах юстиції не менше одного року на посаді, не нижчій народного судді чи народного слідчого.

Пізніше положення про судоустрій 1929 р. і 1931 р. уже взагалі не передбачали таку вимогу до кандидата на посаду судді як наявність стажу роботи за юридичною спеціаль­ні­стю. До обов’язкових умов для народного судді Законом про судоустрій 1938 р. додатково було введено віковий ценз, який у 1960 р. було підвищено з 23 до 25 років. Прийнятий 5 червня 1981 р. Закон УРСР «Про судоустрій в Українській РСР» ніяких новел у питанні переліку та якості вимог, яким повинна відповідати особа, висунута кандидатом у судді, не передбачив. Таким чином, починаючи з 1929 р. претендентом на посаду судді міг стати будь­який дієздатний громадянин України (СРСР), який досяг встановленого в законі віку.

Після 1917 р. метою розвитку суспільства було визнано відмирання держави як суспільного устрою, панування комуністичного ладу. Така ідеологія обумовила висування до кандидатів у судді єдиної вимоги — революційної правосвідомості. Такий підхід обумовлювався певними історичними реаліями, необхідністю зміни певних традицій, формуванням нових суспільних відносин, нового світогляду, але, як показав досвід, у свідомості більшості громадян суд аж ніяк не асоціювався з такими поняттями як «справедливість», «незалежність», «професіоналізм».

Лише прийнятий 15 грудня 1992 р. Закон України «Про статус суддів» уперше визначив діяльність судді як професійну і в якості вимоги, що висувається до кандидата, передбачив необхідний освітній ценз — вищу юридичну освіту і певний стаж роботи за юридичною спеціальністю. У ст. 5 цього Закону було встановлено, що суддя не може бути народним депутатом, належати до будь­якої політичної партії, руху, входити до складу органів виконавчої влади, інших державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування, підприємств, що мають за мету одержання прибутку, займатися підприємницькою та іншою діяльністю крім викладацької, наукової та іншої оплачуваної творчої діяльності у вільний від роботи час. Таким чином, Закон України «Про статус суддів» уперше закріпив в Україні принцип — здійснення судової діяльності на засадах професіо­налізму.

На сучасному етапі розвитку суспільства та держави правові основи статусу кандидата на посаду судді закладено Конституцією і законами України «Про статус суддів», «Про судоустрій України», «Про Вищу раду юстиції», «Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України». У цих нормативно­правових актах сформульовано перелік вимог, що висуваються до кандидатів, передбачені обмеження щодо допуску певних категорій осіб до здійснення судової влади, визначена компетенція відповідних органів щодо добору кандидатів, розроблено процедуру оцінки професійно важливих властивостей кандидатів та вступу їх на посаду. При доборі кандидатів на посади суддів забезпечується рівність їх прав незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань та інших обставин.

 

< Попередня   Наступна >