205

---

§ 3. Сутність виконавчого провадження. Предмет діяльності органів державної виконавчої служби

У ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» зазначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень ін­ших органів (посадових осіб) — це сукупність дій органів і по­садових осіб, зазначених у законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених законом, іншими нормативно­правовими актами, виданими відповідно до закону, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Отже, виконавче провадження можна розуміти у двох значеннях:

— по­перше, як завершальну стадію судового розгляду справ, яка має своїм результатом винесення відповідного рішення (завершального етапу прийняття конкретною посадовою особою владного рішення), в межах якої виникають і реалізуються виконавчі правовідносини між суб’єктами виконавчого провадження, тобто між особою, на котру покладений обов’язок по примусовому виконанню рішень, що становлять предмет її діяльності, — державним виконавцем, — та сторонами й іншими учасниками виконавчого провадження (екс­пертами, спеціалістами, перекладачами);

— по­друге, як процесуальну діяльність визначених законом осіб, яку вони здійснюють за допомогою виконання покладених на них повноважень, тобто шляхом здійснення сукупності дій, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб).

Специфіка виконавчого провадження як стадії полягає в існуванні певних передумов для її початку та реалізації. Так, суд відповідно до вимог процесуального законодавства зобо­в’язаний надати своєму рішенню певної процесуальної форми та виконати пр

оцедуру щодо звернення рішення до його подальшого виконання, для чого підготувати на підставі цього рішення визначений законом виконавчий документ — виконавчий лист, наказ, ухвалу тощо. Щодо інших органів (посадових осіб), які уповноважені приймати рішення, котрі підлягають подальшому примусовому виконанню, законодавство передбачає такі ж вимоги щодо дотримання процедури видання документів та звернення їх до подальшого виконання.

Але при цьому виконавче провадження не може бути розпочате і без певного волевиявлення на те осіб, які бажають реалізувати прийняті на їх користь рішення, та органів (посадових осіб), які за законом зобов’язані вживати заходів щодо звернення до виконання прийнятих ними рішень, примусове виконання котрих покладено на органи ДВС. Зокрема, ними є органи (посадові особи), уповноважені законом розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом (суди, органи МВС, ДПА, адміністративні комісії при виконавчих комітетах тощо).

Окрім того, процедура здійснення волевиявлення фізичних та юридичних осіб, відповідних органів (посадових осіб) має ґрунтуватися на підставах, які передбачені процесуальним законодавством та які визначають їх право на порушення виконавчого провадження та своєчасне виконання рішень.

Відповідно до ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документу:

1) за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення;

2) за заявою прокурора у випадках представництва інтересів громадянина або держави в суді;

3) в інших передбачених законом випадках (наприклад, КУпАП, Закон України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»).

При цьому законом не встановлені вимоги щодо змісту та форми даної заяви. Однак в заяві має бути відображено прохання про примусове виконання постановленого на користь заявника рішення.

Що стосується органів (посадових осіб), законом передбачені додаткові вимоги щодо їх дій з приводу звернення до виконання рішень. Так, зі змісту ст. ст. 307, 308 КУпАП можна дійти висновку про обов’язок цих органів (посадових осіб) надати порушнику строк для сплати штрафу. Невиконання цього обов’язку не дасть змогу посадовій особі правомірно направити виконавчий документ для подальшого примусового виконання в порядку, встановленому законом.

Отже, однією з передумов того, чи розпочнеться виконавче провадження, є звернення зазначених осіб із заявами до органів державної виконавчої служби.

Але реалізація цими особами свого права або обов’язку щодо звернення до органів державної виконавчої служби з метою примусового виконання рішення неможлива без надання до відповідної заяви належним чином оформленого виконавчого документу. Значення виконавчого документу полягає в можливості реалізувати на його підставі процедуру щодо захисту порушеного, оспорюваного або невизнаного права.

За наявності виконавчого документу державний виконавець зобов’язаний прийняти його до виконання, відкрити ви­конавче провадження та вжити заходів примусового виконан­­ня, неупереджено, своєчасно, повно вчиняти виконавчі дії. Вимоги щодо його оформлення та змісту закріплені в ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження».

Виконавче провадження як процесуальна діяльність характеризується тим, що при її реалізації поєднуються такі методи як імперативний та диспозитивний, які знаходять своє відбиття у характері повноважень (державні виконавці; органи та їх посадові особи — на стадії ініціювання виконавчого провадження) та прав (фізичні, юридичні особи; органи та їх посадові особи — під час самого виконавчого провадження), котрими ці особи наділені законом.

Імперативність в діях вказаних осіб полягає у наявності зобов’язальних та заборонних норм, які безпосередньо вказують на обов’язок вчинити певну дію або утриматися від її вчинення. Диспозитивність же притаманна зазвичай лише сторонам виконавчого провадження.

В якості завдання, покладеного законом на органи ДВС, виступає примусове виконання рішень владних органів. У даному випадку під виконанням відповідного рішення слід розуміти не тільки буквальне виконання приписів, що містяться у такому рішенні, а й здійснення державним виконавцем усіх можливих процесуальних виконавчих дій, спрямованих на отримання бажаного для сторін результату, навіть коли настання такого результату неможливе з об’єктивних причин (наприклад, коли за рішенням про арешт майна державний виконавець здійснив усі передбачені законом дії щодо його виявлення, проте судове рішення не може бути виконане фактично через відсутність належного майна).

З огляду на вищевикладене вбачається за можливе визначити в якості предмету діяльності органів ДВС визначені у ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчі документи, до яких, зокрема, належать:

— виконавчі листи, що видаються судами, та накази господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду;

— ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних та кримінальних справах у випадках, передбачених законом;

— судові накази;

— виконавчі написи нотаріусів;

— посвідчення комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень цих комісій;

— постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;

— рішення органів державної влади, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном;

— постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу;

— рішення інших органів державної влади у випадках, якщо за законом їх виконання покладено на державну виконавчу службу;

— рішення Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р.

 

< Попередня   Наступна >