54

---

Розділ ХVІІІ

Адвокатура

§ 1. Поняття та сутність інституту адвокатури в Україні

1.1. Виникнення та розвиток інституту адвокатури в Україні

Вивчення адвокатури в різних її аспектах необхідно розпочати зі звернення до її історії. Без цього не можна зрозуміти зміст завдань, що стоять перед адвокатурою, обов’язків адвокатів за чинним законодавством і визначити перспективи розвитку адвокатури в цілому.

Зважаючи на специфіку функцій, покладених на адвокатуру, її альтернативність органам державної влади, ставлення до неї змінювалося в різні періоди історії нашої країни. Шлях становлення адвокатури був складним, постійно йшли пошуки кращих форм і способів її організації.

Самостійність адвокатури, незалежність її від державних органів є одним з основних моментів організації цього правового інституту. Зазначені фактори безпосередньо впливають на рівень здійснення професійної діяльності адвокатів, оскільки будь­яка підлеглість, підконтрольність, залежність адвоката від посадової особи чи якого­небудь органу не виключає можливості тиску на адвоката, спонукання його до компромісу, відходу від принципового виконання професійного обов’язку.

У «Стандартах незалежної юридичної професії», прийнятих Міжнародною асоціацією юристів на її конференції у вересні 1990 р., підкреслюється, що незалежність юридичної професії — істотна гарантія здійснення захисту прав людини, необхідна для отримання якісної юридичної допомоги. Справедлива система організації юстиції, що гарантує незалежність юристів під час виконання ними професійного обов’язку без яких­небудь необґрунтованих обмежень, прямого чи непрямого тиску або втручання, є абсолютно необхідною для побудови та функціонування правової держави.

style="text-align: justify;">До прийняття Закону України «Про адвокатуру» 19 грудня 1992 р., який заклав засади демократизації української адвокатури, цей інститут не відповідав тим вимогам, що склалися у світовому суспільстві. Причини такого становища адвокатури в Українській РСР випливали з недосконалості її організаційних засад, існуючих форм державного та партійного контролю за її діяльністю, монопольності колегій адвокатів та інших негативних факторів, що були закріплені на законодавчому рівні за часів СРСР.

В Україні адвокатура була визнана окремою системою, не об’єднаною у професійний союз, задовго до реформи 1864 р. У Ли­товському Статуті, що діяв на українських землях, адвокатська діяльність розглядалася як професія. Ще в XVI–XVII ст. ст. мали місце перші спроби упорядкування адвокатської діяльності, зароджувалися принципи цієї професії. Саме з першим Литовським Статутом 1529 р. пов’язана поява в судах професійного юриста, який вже тоді мав відповідати визначеним вимогам (наприклад, він не міг бути іноземцем). Докладніше питання судового захисту розглянуті в третій редакції Литовського Статуту, який установив відпові­дальність за шкоду, заподіяну клієнту діями адвоката, передбачив спеціального урядового захисника для убогих людей, вдів і сиріт.

Отже, на підставі Литовських Статутів в Україні вперше зроблена спроба упорядкувати справу судового захисту і чітко виділити адвокатську діяльність як певну професію.

У пам’ятці українського права — проекті кодексу «Права, по которым судится малороссийский народ» — уперше застосовуються терміни «адвокат», «повірений», передбача­ється реєстрація професійних адвокатів, їхня присяга, обо­в’язки, без­коштовна допомога адвоката громадянам, умо­ви позбавлення права займатися адвокатською діяльні­стю і від­пові­дальність за шкоду, заподіяну клієнту. До адвокатів пред’­являлися суворі вимоги. Ними могли бути чоловіки без будь­яких відхилень, повнолітні, християни, розумово і фізично здорові, світського стану. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах.

Таким чином, вже в період створення адвокатури виникали і зважувалися питання, безліч з яких актуальні й у наш час.

Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні (а точніше — у Росії, частиною якої тоді була Україна) була визнана на початку 60­х років ХIХ ст., після проведення судової реформи, в результаті якої поряд з проголошенням таких демократичних принципів як гласність процесу, загальний і рівний для всіх суд, було закріплено й право обвинуваченого на захист. Правову регламентацію інститут адвокатури одержав за Судовими статутами, затвердженими 20 листопада 1864 р. Адвокати поділялися на дві категорії — присяжні та приватні повірені.

Адвокатура формувалася на засадах професіоналізму і суворих вимог до особи присяжного повіреного, який повинен був мати вищу юридичну освіту, практичний стаж відповідної судової роботи і стаж роботи помічником присяжного повіреного не менше п’яти років. Обрання присяжних повірених здійснювалося при окрузі судової палати Радою присяжних повірених, на яку покладався й нагляд за їх діяльністю.

Приватними повіреними могли бути всі громадяни, що досягли 18 років, наділені правом «представляти на суді чужі інтереси», за винятком жінок (ст. 246 і ст. 406­5 Судових Статутів). На відміну від присяжних повірених вони не мали своєї корпоративної організації і могли виступати лише в тих судах, до яких були приписані і котрі здійснювали нагляд за їх діяльністю.

Характеризуючи українську адвокатуру періоду судової ре­форми 1864 р., слід зазначити, що вона відрізнялася демократичними принципами організації, але вже в той час почали намічатися тенденції контролю за діяльністю адвокатури з боку держави. Незважаючи на наявність прогресивних норм, що забезпечували всім громадянам можливість одержання юридичної допомоги, вже в першому правовому документі про адвокатуру мали місце обмеження її самостійності. Наприклад, незалежно від дисциплінарних стягнень, що накладав суд на повірених, міністр юстиції міг без порушення дисциплінарного провадження відстороняти від «ходатай­ствования по судебным делам лиц, которые по его бесспорным сведениям вели недостойный образ жизни, не отвечающий званию поверенного». Крім того, тільки з дозволу міністра юстиції євреї могли бути зараховані до адвокатури.

Вже у 1874 р. організацію рад присяжних повірених було тимчасово припинено з передачею їхніх функцій окружним судам. Таким чином, у судових округах, де не було створено рад присяжних повірених, адвокат був поставлений у повну залежність від суду. Допускалося втручання у професійну діяльність адвоката з боку царського уряду, органів юстиції. Негативно ставилися до присяжних повірених судді, застосовувалися спроби обмежити участь адвокатів у судовому розгляді.

Залежність адвокатури від держави, втручання в її діяльність, що мали місце після створення цього правового інституту, за радянської влади досягли свого апогею. Після повного знищення в 1917 р. створення адвокатури будувалося на концептуально нових підходах до її організації та функ­ціонування, що визначалося в підконтрольності і, по суті, під­порядкованості її державним органам.

Зміна політичної влади в Україні призвела до зміни напрямку розвитку адвокатури. Більшовицька теорія порвала з віковою традицією, відповідно до якої на правову систему накладалися етичні обмеження. Право стало розглядатися як продовження політичної влади, а правові інститути ставали інструментами, котрі пролетаріат використовував у своїх цілях.

Постановою «Про введення народного суду» від 4 січня 1918 р. новий уряд знищив усі судові органи попереднього державного ладу та інститути, що знаходилися при них, у тому числі — присяжну і приватну адвокатури.

Як і Декрет «Про суд» № 1, прийнятий РНК СРСР 24 листопада 1917 р., постанова від 4 січня 1918 р. ввела нову форму обвинувачення і захисту як у загальних судах, так і в революційних трибуналах, відповідно до якої «усі громадяни старші 18 років могли бути обвинувачами і захисниками в суді і на попередньому судовому слідстві». Аналогічно вирішувалося і питання про захист в революційних трибуналах за Положенням, затвердженим 23 лютого 1918 р.

Загальна судова система і система революційного трибуналу були утворені Декретом про суд і Тимчасовим положенням про народні суди і революційні трибунали від 14 лютого 1919 р. Найважливішою особливістю організації захисту за зазначеним Положенням було утворення окремих колегій правозаступників і окремих колегій обвинувачів для на­родних судів і революційних трибуналів. Члени перших обиралися з числа громадян, які відповідали вимогам, установленим для виборців, відповідними виконкомами Рад, та одержували заробітну плату від держави.

Ідея організації адвокатури на засадах правозаступництва знайшла своє законодавче вирішення у Декреті від 17 лютого 1919 р. і не піддавалася яким­небудь змінам аж до 1922 р. З новою силою дискусія про засади побудови адвокатури спа­лахнула напередодні судової реформи 1922 р. і в перші роки її проведення.

Завершення громадянської війни, перехід до нового, мирного етапу розвитку держави, до нової економічної політики зумовили широку законотворчу діяльність, перебудову судової системи, створення спеціального органу нагляду за законністю — прокуратури, а також утворення на нових засадах радянської адвокатури.

2 жовтня 1922 р. було прийнято Положення про адвокатуру Української РСР, яким замість колегій правозаступників були створені нові адвокатські органи — губернські колегії захисників у кримінальних і цивільних справах. Ці колегії, на відміну від колегій правозаступників, були наділені деякими правами самоврядування. Так, після затвердження першого складу колегії захисників президією губвиконкому вони обирали свої президії, що здійснювали прийом нових членів колегії. На президію покладалося також вирішення інших питань діяльності колегії й юридичної консультації: нагляд і накладення дисциплінарних стягнень; призначення безкоштовного захисту; організація юридичних консультацій тощо.

Однією з особливостей діяльності адвокатури після 1922 р. було те, що надання юридичної допомоги, здійснення захисту в судах мали індивідуальний характер: адвокати приймали громадян, що зверталися до них, удома, у своїх приватних кабінетах. Разом із тим Положення про адвокатуру зобов’язувало їх чергувати в юридичних консультаціях. Таким чином, невідома дореволюційній адвокатурі функція організації юридичної допомоги населенню набула обов’яз­кового характеру.

Індивідуальна форма діяльності адвокатів відповідала суспільно­політичним умовам того часу, зокрема — новій економічній політиці, з якою пов’язаний новий важливий етап розвитку адвокатури України, обумовлений необхід­ністю судової реформи 1922 р. Таким чином, перше Положення про адвокатуру Української республіки становило собою важливий законодавчий акт, що заклав підвалини оформ­лення адвокатури України.

У розвиток Положення про адвокатуру НКЮ 27 грудня 1922 р. затвердив Положення про консультації для надання юридичної допомоги населенню, що організуються колегією захисників. Кожну консультацію очолював завідувач, що обирався на строк шість місяців загальними зборами членів даної консультації з наступним затвердженням президією колегії захисників. Кошти консультацій складалися із сум, що надходили на їх утримання від президії, а також із доходів самої консультації.

Отже, колегії захисників уже в ті роки мали тверду структуру, чітке підпорядкування юридичних консультацій президії колегії. Узаконювалося втручання президії у профе­сійну діяльність адвокатів шляхом безпосереднього керів­ниц­тва, постійних перевірок, контролю з боку НКЮ. Це не­га­тивно позначалося на самостійності, принциповості адвокатів при виконанні ними професійних повноважень.

16 грудня 1922 р. ВЦВК прийняв Положення про судоустрій Української РСР, де передбачалося, що з метою забезпечення трудящих юридичною допомогою при вирішенні цивільних спорів та здійснення захисту у кримінальних справах при губернських судах (і під їхнім наглядом) діють колегії захисників. Таким чином, натомість губернських рад народних судів нагляд за діяльністю колегій покладався на губернські суди.

При проведенні судової реформи 1922 р., у межах якої відбувалося становлення адвокатури, співіснували дві форми діяльності колегій захисників: приватна практика і робота в юридичних консультаціях. До середини 20­х років перша форма переважала. Але в ці роки зріс авторитет колегій, де юридична допомога переважно надавалася безкоштовно.

12 вересня 1928 р. колегія НКЮ УРСР прийняла постанову «Про реорганізацію колегій захисників», якою ви­знавався доцільним перехід до колективних форм органі­зації праці захисників. Постановою наголошувався добро­віль­ний характер прикріплення захисників до консультацій і лікві­дації приватних кабінетів. У директиві від 1 жовтня 1928 р. НКЮ України попередив місцеві органи, що від­повідно до вказівок партії колективізація адвокатури знаходиться на стадії експерименту і тому не може проходити без попереднього затвердження комісаріатом. Тоді ж колегія НКЮ затвердила тимчасове, додаткове до діючого від 27 грудня 1922 р. Положення про юридичну консультацію, у якому передбачався особливий порядок зарахування до консультацій тих захисників, які ліквідували свої приватні кабінети.

Заключний виток колективізації українських колегій почався влітку 1929 р. Його кульмінацією було оголошення з 1 жовтня 1929 р. приватної адвокатської практики незаконною.

Новим Положенням про судоустрій від 11 вересня 1929 р. передбачалося, що колегії захисників знаходяться при окружних судах і діють на підставі як цього Положення, так і наказів і розпоряджень НКЮ УРСР.

20 жовтня 1929 р. НКЮ УРСР затвердив Положення про колективну форму роботи колегій захисників. Кожен член окружної колегії захисників був зобов’язаний працювати в консультації відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку. Захист у суді член колегії захисників міг здій­снювати лише за ордером юридичної консультації чи президії колегії. Члени колегії одержували заробітну плату в порядку, установленому загальними зборами і затвердженому окружним судом. При цьому вони повинні були працювати за сумісництвом юрисконсультами.

Аж до початку 90­х років мали місце спроби з боку державних органів установити фінансові плани колегіям адвокатів, обкласти їх податками і зборами, помилково дорівнюючи роботу адвокатів до різних побутових послуг, що надаються населенню.

Постановою НКЮ від 11 лютого 1932 р. «Про структуру і функції обласних органів НКЮ» міжрайонні колегії захисників були ліквідовані, а замість них створені колегії при обласних судах під керівництвом і наглядом останніх. Колективна форма діяльності колегій залишилася єдиною.

Справедливу оцінку даному періоду розвитку адвокатури України дають О. Д. Святоцький і М. М. Михеєнко, які вважають, що перехід колегій захисників республіки на колективні форми діяльності був певною мірою кроком, що мав вирішальне значення для її подальшої історії. Саме впровадження колективізації в адвокатуру створило найбільш сприятливі умови для все більшого її підпорядкування дер­жавним органам, для посилення втручання у професійну діяльність адвокатів. Окрім того, нестабільність законодав­ства, зокрема щодо адвокатури, не сприяла її зміцненню і подальшому розвитку демократичних засад.

Наступний період розвитку організаційних форм діяльності адвокатури України визначався прийняттям нових конституцій: Конституції (Основного Закону) СРСР (5 грудня 1936 р.) і Конституції (Основного Закону) Української РСР (30 січня 1937 р.). Норми названих конституцій про забезпечення обвинувачуваному права на захист (відповідно статті 111 і 91), недоторканності особи (відповідно статті 127 і 107) стали підґрунтям для подальшого розширення сфери діяльності адвокатури.

У структурі Наркомату юстиції в січні 1937 р. був створений спеціальний відділ, на який покладалося загальне керівництво діяльністю колегій захисників та організація юридичної допомоги населенню. За наказом НКЮ УРСР від 15 жовтня 1937 р. фактично зберігалися організаційні форми діяльності захисників. Захисник одержував повний заробіток за встановленою таксою, за винятком відрахувань на утримання президії і витрат на колективні потреби, що не могли перевищувати 30 % заробітку захисника.

Положення про адвокатуру СРСР 1939 р. було першим загальносоюзним нормативним актом щодо адвокатури. Ним було скасовано колективи захисників, що діяли в межах колегій, і визначено, що вся практична діяльність здійснюється через юридичні консультації. Прийом до членів колегії і виключення з її рядів проводила президія колегії.

В усіх республіках створювалися обласні (крайові) колегії адвокатів, які були добровільними об’єднаннями осіб, котрі займаються адвокатською діяльністю. Положенням перед­бачалася компетенція загальних зборів колегії і ревізійної комісії. У структурі Наркомату юстиції УРСР був створений відділ адвокатури, а керівництво колегіями адвокатів по­кла­далося на управління НКЮ України при обласних Радах депутатів трудящих.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни форми організації адвокатури залишилися без істотних змін. В ті роки назріла необхідність внесення змін і доповнень до союзного Положення про адвокатуру 1939 р. Особливої гостроти набуло питання участі адвоката у кримінальному судочинстві, його процесуального положення як захисника. У грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР затвердила Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік, якими адвокатуру було децентралізовано.

Закон про судоустрій УРСР, прийнятий 30 червня 1960 р., визначав, що колегії адвокатів — це добровільні об’єднання осіб, котрі займаються адвокатською діяльністю, що діють на підставі Положення про адвокатуру, яке затверджується Верховною Радою УРСР.

У Положенні про адвокатуру УРСР від 25 вересня 1962 р. вказувалося, що колегії адвокатів є добровільними об’єд­наннями осіб, які здійснюють захист на попередньому слідстві й у суді, представництво в цивільних справах у суді, а також надають іншу юридичну допомогу громадянам, підпри­єм­ствам, установам і колгоспам. Отже, основним призначенням адвокатури було надання юридичної допомоги фізичним та юридичним особам.

Організаційна побудова адвокатури — обласні колегії та юридичні консультації — загалом змін не зазнала. Але республіканським Положенням на відміну від Положення про адвокатуру 1939 р. значно підсилювалася роль місцевих Рад депутатів трудящих у керівництві діяльністю адвокатури. Про кожен факт прийому до членів колегії остання в семиденний термін повідомляла виконавчий комітет обласної Ради депутатів трудящих, який протягом місяця з дня надходження такого повідомлення мав у своєму розпорядженні право відводу кандидатури. Право виключення з колегії адвокатів надавалося президії колегії, виконкомам обласних Рад депутатів трудящих і міністру юстиції.

Приватна адвокатська практика навіть у межах, передбачених Положенням про адвокатуру 1939 р., заборонялася. Загальним зборам колегій надавалося право встановлювати їх чисельність, що поряд з повноваженнями виконкомів обласних Рад депутатів трудящих по керівництву колегіями обмежило певною мірою можливості багатьох кваліфікованих юристів стати адвокатами.

Таким чином, до середини 70­х років адвокатура України пройшла шлях пошуків ефективних форм і методів надання юридичної допомоги громадянам і організаціям. Вона все ще залишалася під наглядом державних органів.

В історії розвитку адвокатури України важливе місце займали Конституція СРСР (1979 р.) і Конституція УРСР (1978 р.), а також прийняті на їхній підставі Закон «Про адвокатуру в СРСР» від 30 листопада 1979 р. і Положення про адвокатуру УРСР від 1 жовтня 1980 р.

Аналізуючи Закон «Про адвокатуру в СРСР», слід відзначити, по­перше, виняткову увагу законодавця до проблем правової допомоги населенню і, по­друге, чітке вирішення питання про соціальний статус радянської адвокату­ри. Спочатку на конституційному рівні, а потім на рівні спеціального загальносоюзного закону було вирішено питання про завдання колегії адвокатів щодо надання юридичної допомоги громадянам і організаціям.

Подальший розвиток законодавства про адвокатуру України зумовлений затвердженням Положення про адвокатуру УРСР 1980 р., яке надало суттєві повноваження колегіям адвокатів у самоврядуванні, здійсненні керівництва і контролю за професійною діяльністю адвокатів. Разом з тим нове законодавство передбачало й повноваження органів державної влади та управління стосовно загального керів­ництва колегіями адвокатів. Так, Міністерству юстиції УРСР було надано право зупиняти виконання рішень загальних зборів чи постанов президії колегії адвокатів у випадку невідповідності їх чинному законодавству, встановлювати порядок надання адвокатами юридичної допомоги та оплати праці, здійснювати інші повноваження, пов’язані з загальним керівництвом адвокатурою.

У другій половині 80­х років розпочалося оновлення всіх правових підвалин державного та суспільного життя України, формування в республіці правової держави. Виникла необхідність у реформуванні інституту адвокатури в напрямку її незалежності, зростання професіоналізму.

Відповідно до Основ законодавства СРСР і союзних республік про судоустрій від 13 листопада 1989 р. було значно розширено сферу діяльності захисника у кримінальному процесі. Він став допускатися до участі у кримінальній справі з моменту затримання, арешту чи пред’явлення обвинувачення (ст. 14 Основ). З 1991 р. відповідно до Закону України «Про підприємництво» допускається здійснення юридичної практики за ліцензією, що видається Міністерством юстиції України особам, які мають юридичну освіту.

Отже, колегії адвокатів перестали бути єдиною можливою формою об’єднання адвокатів, а юридична консультація — єдиним можливим місцем роботи адвоката.

Закон України «Про адвокатуру», що був прийнятий Верховною Радою України 19 грудня 1992 р., суттєво розширив спектр професійних прав адвокатів, передбачив гарантії адвокатської діяльності, які передусім служать меті надання адвокатові максимальних можливостей для захисту та представництва прав та законних інтересів громадян України. Він докорінно змінив роль і місце адвокатури в суспільстві, закріпив підвалини діяльності цього найважливішого правозахисного інституту як дійсно незалежного. Закон України «Про адвокатуру» був першим законом про адвокатську професію у пострадянському просторі, який заклав високий демократичний потенціал функціонування адвокатури на користь людині.

 

< Попередня   Наступна >