43

---

Глава 5

Соціальні організації

§ 1. Поняття, ознаки та принципи соціальної організації

Поняття організації використовується у кількох значеннях. Перш за все воно відображає ступінь упорядкованості соці­альної системи, показує, наскільки вона відійшла від самоорганізованості або дезорганізації; друге значення являє собою форму соціальних відносин і врешті-решт дає нам розуміння суті самого суспільства (проста кооперація, мануфактура, фабрика); третє значення характеризує процес налагодження зв’язків під час сумісної діяльності (організація роботи, орга­нізація відпочинку тощо); четверте значення дає нам уявлен­ня про соціальну групу, яка створюється спеціально для ви­конання певної діяльності, а значить має мету та реалізує су­спільну функцію. Всі ці значення певним чином пов’язані, од­нак у соціології аналізується найчастіше останнє значення, на відміну від третього, яким користується теорія менеджменту та маркетингу. Широко використовують термін «організа­ція» також кібернетика, економіка, біологія та ін. Соціологія ж вивчає організацію під своїм специфічним кутом зору, ана­лізуючи соціальну поведінку індивідів, груп, утворень.

Соціальну організацію можна визначити як цілісну фун­кціонально-цільову систему, яка має притаманну їй соціаль­ну структуру, свої функції і ієрархізовану взаємодію між ін­дивідами, групами та структурними підрозділами, створену для задоволення суспільних потреб індивідів та всього сус­пільства. По суті соціальна організація — це система свідомої координації цілей діяльності людей. У цьому визначенні за­фіксовано дві важливі характеристики організації: те, що во­на являє собою певну соціальну спільність, спільноту, групу і що ця спільнота має функціонально-цільову природу, ос­кільки створюється для реалізації певних цілей. Таким чином, соціальна організація є засобом з

абезпечення значущої поведінки людей для досягнення конкретної мети. Приклада­ми соціальної організації можуть бути будь-яка установа (су­спільна, громадська тощо), кримінальна група, політична партія. Не є соціальною організацією народ, клас, нація, етнос, бо вони не мають ознак організації: конкретна мета, яка досягається певними людьми, програма дій, ієрархія, під­леглість, колективна ідентичність, чітка процедура виконання обов’язків, соціальна структура (сукупність людей, які мають конкретні стосунки під час взаємодії), де статуси визначають­ся службовими посадами.

Цими характеристиками підкреслюється, що організа­ція являє собою і спільноту, і інструмент забезпечення функції об’єднання й регламентації поведінки людей задля такої мети, якої не можна досягти поза об’єднанням лю­дей. Цілі в організації різноманітні. Але серед них виділя­ють основні, задля яких і існує будь-яка організація. По-перше, це конкретні цілі, що сформульовані як програма її діяльності; вони є пріоритетними для організації і на їх до­сягнення спрямовані зусилля всіх її членів. Цілі, як прави­ло, формулюються в статутах організації, в установчих до­кументах. Це можуть бути послуги населенню, виробниц­тво матеріальних або духовних благ тощо. Ці цілі розрізня­ють за сферами реалізації ( виробничі, інвестиційні, техніч­ні, економічні тощо).

В організації існують і інші за характером цілі — цілі кож­ного члена організації: заробіток, матеріальне особистісне за­доволення. Їх можна окреслити як соціальні цілі. Є цілі, пов’язані зі збереженням самої організації: забезпечення її стабільності і цілісності, досягнення її самовідтворення й ви­живання в умовах навколишнього зовнішнього середовища. Існують також цілі за соціальною значимістю (стратегічні, тактичні, оперативні), за суб’єктами здійснення (індивідуаль­ні, колективні), за терміном (близькі, далекі).

До обов’язкових ознак організації належать також наяв­ність ресурсів і певний спосіб їх захисту, система офіційно затверджених норм поведінки і форм контролю за їх додер­жанням, наявність винагород або покарань за участь (або неучасть) у справах організації.

Характерною рисою соціальної організації, яка відрізняє її від інших елементів суспільства як соціальну систему є й те, що вона виникла на основі розподілу праці, її спеціалізації за функціональною ознакою. І в цьому розумінні соціальна ор­ганізація є формою соціальних відносин, що змінюється від­повідно до зміни типу суспільства та ступеня розвитку мате­ріального виробництва (проста кооперація, мануфактура, фабрика як послідовні форми організації праці; держава, по­літичні партії, різноманітні елементи громадянського су­спільства). Організація як явище конкретно-історичне зумов­лено специфікою того суспільства, в межах якого розгорта­ється організована людська діяльність. З цього випливає, що характеристики організації не є незмінними. Мінливими є також соціальні зв’язки в ній. З самого початку організація іс­нує як договір людей, які об’єдналися у процесі роботи, роз­поділивши і закріпивши за кожним членом певні функції для найефективнішої діяльності всієї організації в цілому. У всіх об’єднаних таким чином людей вірогідно існують загаль­ні інтереси і деякою мірою цілі організації збігаються з ціля­ми кожного її члена.

Спеціалізація організацій зумовлює внутрішню спеціалі­зацію підрозділів і членів організації як горизонтальну, так і вертикальну. Горизонтальні структури забезпечують техно­логію діяльності організації, вертикальні — координацію, орієнтацію та управління, взаємодію індивідів, груп для до­сягнення єдиної мети.

У побудові організації та її функціонуванні діють певні ор­ганізаційні принципи.

Цілісність організації. Це означає, що властивості си­стеми не випливають виключно із властивостей її елементів, що ціле має нові інтегративні властивості, які виникають внаслідок взаємодії елементів. Цілісність організації досяга­ється за наявності єдиної мети, чіткої програми дій, спільних інтересів її членів.

Оптимальне співвідношення функцій та організацій­них структур. Цей принцип доповнює й розкриває зміст першого принципу. Цілісність може бути досягнута перш за все через оптимальне співвідношення основних елементів системи; його порушення призводить до порушення цілісності соціальної організації. Ми зазначали, що функція є ре­алізація стійкої реакції організації на вимоги зовнішнього і внутрішнього середовища, а структура характеризує відноси­ни компонентів організації. Оптимальне співвідношення структури і функцій забезпечує іманентність сталості, надій­ності організації і навпаки — суперечність між функціями і структурою руйнує організацію, створює умови для розвитку дисфункцій; відповідна функціям структура організації по­кликана поглинати дезорганізуючий вплив зовнішнього сере­довища (в тому числі й слабку соціальну ефективність права) та ослабити дію дисфункцій.

Пристосування організації до умов суспільного жит­тя. Кожна організація існує у специфічному фізичному, тех­нологічному, культурному і соціальному оточенні. Вона по­винна адаптуватися до нього і співіснувати з ним. Соціальна організація як суб’єкт суспільного життя у своїй діяльності взаємодіє з суспільством та окремими його елементами, які мають неоднакове значення для її розвитку. Без деяких зов­нішніх умов організація взагалі не може існувати, інші не та­кі впливові. Тому будь-яка організація має враховувати особ­ливості власної взаємодії з навколишнім зовнішнім середови­щем, пристосовуючись до умов виживання.

Відповідальність організації перед суспільством і сус­пільства перед організацією. Особливості взаємної відпові­дальності окреслено в установчих документах організації, контролюються керівними органами та зумовлюються пра­вом. Окремими нормативними актами закріплено особли­вості взаємної відповідальності.

Взаємодія підсистем, які управляють і якими управля­ють. В кожній організації досить чітко виокремлюються дві підсистеми — та, що управляє, і та, якою управляють. Це оз­начає, що в кожній організації є відносини влади, тобто здат­ність одних людей впливати на інших індивідів і окремі гру­пи. Система влади в організаціях, за правилом, має форму пі­раміди, на вершині якої перебуває підсистема, яка управляє, а нижче — різні рівні системи, якою управляють. На основі цієї ієрархії виникає драбина посадових залежностей: нижчі ланки персоналу підпорядковуються вищим посадовим структурам і особам. Додержання цього принципу посилює життєздатність організації, вдосконалює її діяльність. Пору­шення його призводить до негативних наслідків, які, врешті-решт порушують цілісність організації. Доведено, що надмір­на централізація влади веде до падіння відповідальності в різ­них підрозділах організації, невизначеність повноважень — до безсилля влади, а занижена відповідальність робить владу неконтрольованою.

На підвалинах горизонтальної і вертикальної структур формується соціальна структура організації, будучи сукуп­ністю людей, які мають схожі риси і відносини, що виника­ють між ними. Водночас це раціональні відносини функціо­нальних підсистем, рівнів управління, індивідів і соціальних груп, які забезпечують досягнення організацією її цілей.

У межах соціальної структури і лежить розподіл всіх чле­нів організації за статусами і ролями відповідно до місця у го­ризонтальній і вертикальній структурі організації. Тобто ієрархія соціальної організації вибудовується залежно від по­сад, а соціальна структура організації являє собою взаємо­пов’язану систему соціальних статусів і ролей, що їх викону­ють члени організації, маючи необхідні якості, навички, знан­ня та кваліфікацію.

Посадові функції члени організації виконують на основі певних норм, які створюються діяльністю особливих інститу­тів, що мають на це особливі повноваження, і перше місце серед них посідає право. На основі права здійснюються і ре­алізуються нормативні вимоги діяльності організації, вико­нання всіма індивідами своїх посадових функцій; право під­тримує їх своєю особливою владою і впливом, контролює ді­яльність організацій.

 

< Попередня   Наступна >