94

---

РОЗДІЛ 3. ПРАВО ЯК СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ.

3.1. Соціальна обумовленість та цінність права.

Соціальне управління являє собою цілеспрямоване діяння на суспільні процеси, здійснюване за допомогою спеціальних органів та організацій, призначених удосконалювати цілісність та структуру соціальної системи, її оптимальне функціонування та розвиток. Головне завдання управління – регулювання поведінки та діяльності людей, відносин між ними. Основними елементами управлінського процесу є об’єкт, суб’єкт, засоби та результат управління. Його функціями є будування моделі об’єкта, що управляється, розробка та прийняття управлінського рішення, організація та розставлення елементів управління у відповідності до прийнятого рішення, регулювання, забезпечення зворотного зв’язку, контроль тощо.

У виконанні головного завдання управління, здійснюванні його функцій праву належить першорядна роль.

Правовим вiдносинам у будь-якiй галузi права кореспондують фактичнi вiдносини людей, суспiльнi вiдносини. Правовi вiдносини нерозривно пов'язанi з економiчними, полiтичними, соцiальними, у тому складi органiзацiйними, управлiнськими, а також родинними та iншими суспiльними вiдносинами. Цей взаємозв'язок суспiльних вiдносин, правових норм та правових вiдносин вельми рiзноманiтний, але в ньому можна видiлити два основних напрямки.

Перший стосується походження правових норм. Правовi норми виникають на основi iснуючих суспiльних вiдносин, перш за все соцiальних вiдносин. Вони вiдбивають їх в особому виглядi, перевтiленному згiдно з волею законодавця з урахуванням тенденцiй суспiльного розвитку, потреб та завдань суспiльства та держави. Наскiльки вiрно правовi норми вiдбивають потреби життя, чи вiдповiдають вони реальному стану речей, чи сприяють подальшому розвитку

фактичних вiдносин, чи закрiплюють саме тi вiдносини, що повиннi бути закрiпленi, цi питання являють собою питання соцiальної обумовленостi правових норм i породжених ними правовiдносин.

Соцiальна обумовленiсть права має ще й iнший аспект: сам механiзм цiєї обумовленостi, тобто тi вiдносини, якi виникають в процесi вироблення нових законодавчих норм, включаючи не тiльки вiдносини у вiдповiдних державних установах, але й рiзоманiтнi неформальнi вiдносини, особливо громадську думку з питань права. Говорячи про соцiальну зумовленiсть права, необхiдно перш за все розглянути соцiальнi фактори правотворчої дiяльностi, оскiльки вони являють собою змiстовний момент усiх суспiльних вiдносин, та врештi решт вiдбивають структуру, цiлi й функцiї рiзних органiв-учасникiв правотворчого процесу i впливають на змiст правового нормативного акту.

Соцiальна взаємодiя, тобто взаємодiя рiзних соцiальних груп, якi вiдрiзняються соцiальним статусом та соцiальними ролями, функцiями, що їх вони виконують у суспiльствi, а тому й соцiальними потребами та iнтересами, являє собою суть механiзму дiї й економiчних, й полiтичних, й iдеологiчних, й культурних, й нацiональних факторiв, а кiнець кiнцем саме вона виступає об'єктом правового впливу. Серед факторiв, що вiдбивають явища суспiльного буття важливе мiсце посiдає економiчний фактор. В ньому проявляються потреби та можливостi розвитку економiки країни, окремих адмiнiстративно-територiальних одиниць та галузей господарчого та соцiального життя, як у матерiально-виробничому, так i в фiнансовому аспектi.

В системi факторiв, що вiдбивають явища суспiльного буття, поряд з економiчними слiд також враховувати екологiчний, географiчний та демографiчний фактори.

Всi цi фактори впливають на правотворчу дiяльнiсть i на змiст нормативних актiв не безпосередньо, а через ряд iнших, вiдбиваючих явища суспiльної свiдомостi: полiтико-правовi, соцiо-культурнi, iдеолого-психологiчнi та iншi.

Найважливiшим фактором правотворчої дiяльностi, який вiдбиває процеси духовного життя суспiльства, є полiтико-правовий, котрий виступає у формi полiтичних директив, правових установок та орiєнтацiй вiдносно головних сторон розвитку законодавства, його окремих сфер, галузей та iнститутiв.

Суттєвий вплив на правотворчу дiяльнiсть та змiст правових актiв має iдеолого-психологiчний фактор, в якому проявляються особливостi iдеологiї та психологiї суб'єктiв - учасникiв процесу створення правових актiв.

Не менш помiтний вплив має культурний та освiтнiй рiвень населення та посадових осiб, їх правова освiченiсть, розвинутiсть та ефективнiсть дiяльностi засобiв масової iнформацiї, тобто соцiокультурний фактор.

У вигляді основополагаючої передумови існування правової держави, наприклад, треба виділити певний рівень розвитку культури, при якому індівіди, формуючи свої життєві стратегії, діють виходячи з принципу: «Будь особою і поважай інші особи», тобто як вільні особистості, що поважають волю і права інших.

Розглядаючи культуру як інтегративний зріз суспільного життя, що становить якісно певний засіб універсалізації людської діяльності і, відповідно, розвитку людини як суб’єкту суспільно – історичного процесу, необхідно з’ясувати, яка соціокультурна ситуація склалася в сьогодняшньому суспільстві.

Передусім необхідно визначити тенденцію відбудови традицій в культурі, те чи висхідних до пластів фольклору, те чи висхідних до хрістіанству, до буддизму і т.ін. У той же час, не вагаючись в необхідності наступності в культурі, але враховуючи специфіку сучасного життя на рубіжу XXI повіки, що характеризується інформаційною революцією і застосуванням принципово нових інформаційних технологій, треба поставити питання про необхідність, джерела і якість новацій в культурі. Це тим більше актуально тому, що в нашій свідомості зміцнилося наступне протиставлення: традиційна культура несе із собою тільки добро, вищі людські цінності, сучасна же масова культура виключно вертає людину до фізіологічного рівня і примітивних інстинктів. Звідси можна зробити висновок про десоціалізуючий вплив сучасної культури на людину. Проте це надто спрощений підхід до проблеми, остільки оскільки при всій значущості і масштабах впливу так званої масової культури і особливо її американських взірців на сучасну людину, все – таки культура несводима лише до цих проявів. В противній нагоді розмова про волю особистості, правову державу в сучасних умовах була б безглуздою.

Враховуючи всю важливість економічного, техніко – технологічного, інформаційного, політичного і інших зрізів культури, хотілося би передусім зупинитися на соціально – психологічних її аспектах. Людина, являючись суб’єктом культури, одночасно виступає і у вигляді її об’єкту, що знаходиться сьогодні в стані підвищеної емоційно – політичної перенапруги, і це в чималій мірі визначає характеристики сьогоднішньої соціокультурної ситуації. Не враховуючи ці характеристики, не можна будувати культурну політику, а отже, неможливо впливати на правосвідомість населення та провадити фундаменталізацію правової освіти.

1. Настанови і ціннісні орієнтації людини в цей час формуються під впливом двох груп чинників – орієнтації на європейську цивілізацію, її цінності і соціальні норми як ідеал і психосоціальній напрузі, що характеризує нашу реальність. Внаслідок з’являється тип особистості (умовно його можна назвати культурно – агресивним типом), що розглядає культуру як вислів свого агресивного початку, крайнього індивідуалізма і соціальної безвідповідальності, як реакцію на ті обставини, в яких він живе. Не напрочуд в зв’язку з цим, що ми часто зіштовхуємося з актами вандалізму.

2. Культура поступово починає перетворюватися в інструмент політики. Активно опрацьовуються соціальні технології театралізації політики. Культура інтенсивно перетворюється в засіб завоювання довір’я населення, одержання голосів електората. Взяти хоч би той факт, що партії вважають необхідним включати в свої списки популярних акторів, знаменитих діячок культури і так далі.

Суб’єктивно психологічний арсенал культури все активніше використається політичними партіями в своїх цілях. Понад того, різноманітні політичні партії і рухи намагаються підпорядкувати розвиток тих чи інших інститутів культури рішенню своїх політичних завдань.

3. Спостерігається деформація системи культури, її функціонування в суспільстві. Культура як би сконцентрувалася в трьох основних сферах – політичного життя, інтимно – еротичний і самореалізації шляхом насильства.

4. Розвивається специфічне відношення до культури як до засобу своєрідної наркотизації, тобто втечі від життєвих реалій.

5. Розвивається культурно – комунікативна апатія, зникають потреби вищого порядку: потреба в самореалізації крізь творчу діяльність, потреба в спілкуванні з мистецтвом і, як слідство, знижується соціальна активність, зростає соціальна апатія, що, між іншим, може розглядатися і як причина культурно – комунікативної апатії.

Зрозуміло, що порушення механізмів традиційного функціонування культури викликає дисфункції її, що негативним чином відображається на розвитку взаємодії суспільства, держави і особистості.

Проте на цьому фоні спостерігається інтенсивна відбудова національно – традиційного типу функціонування культури, передусім її обрядово – святкових і ритуально – ігрових аспектів. Саме цей механізм приймає на себе функції соціалізації людини.

Відмічені процеси підсилюються за рахунок чіткої тенденції пошуку політичного покровителя, меценатів, що взяли би на себе забезпечення всієї складної системи функціювання культури.

Наряду з цією тенденцією треба визначити заперечення рядом робітників культури освітньої і виховної функцій культури внаслідок комерціалізації останньої. І нарешті, в цей час культура не має чітко спрямованої стратегії і тактики.

Відмічені характеристики деяких аспектів сучасної соціокультурної ситуації дозволяють зробити висновки про те, що необхідно звернути серйозну увагу на визначення і здійснення такої культурної політики, що сприяла би утворенню реальних і дійових передумов формування демократичної правової держави крізь вільну самореалізацію особистості шляхом універсалізації і інтеграції національних і світових культурних традицій і новацій, що є необхідним фундаментом правової освіти.

Правова освіта повинна будуватися на усвідомленні історичної вкоріненности нашої правової системи у наших культурних та моральних традиціях.

Правову освіту потрібно грунтувати на усвідомленні права як соціальної, культурної цінності, розкривати моральний зміст та призначення права.

Та нарешті, формування правосвідомості повинне опиратися на більш розвинені диференційовані уявлення про природу соціальної об’єктивності, що дозволить подолати думку, що склалася у більшості населення про “надіндивідуальність” системи правових норм та засобів їх захисту.

Необхідно також відзначити, що на виникнення проблемної ситуацiї, яка вимагає правового регулювання, та на характер її розв'язання впливають нацiональна та мiсцева побутова специфiка, звичаї та традицiї населення, мовнi особливостi окремих державних i адмiнiстративно-територiальних утворень.

В процесi створення правових нормативних актiв нацiональний фактор взаємодiє з фактором мiжнацiональним, який вiдбиває ступiнь та форми контактiв рiзних країн.

Розглянемо зараз другий напрямок взаємозв'язку мiж правовими та фактичними суспiльними вiдносинами. Тут проявляється зворотний зв'язок мiж правом та суспiльними вiдносинами, якi воно регулює. Мова йде про реалiзацiю правових норм, про соцiальну ефективнiсть права, його iнститутiв та норм. Ця проблема являє собою предмет подальшого розгляду й тому тут ми вiдзначимо лише щiльний двостороннiй зв'язок мiж соцiальною обумовленостю та соцiальною ефективностю права. Якщо та або iнша норма права не викликана вимогами життя, навряд чи можна сподiватися на те, що її застосування дасть бажаний результат. З iншого боку, лише на основi вивчення ефективностi дiючого законодавства можна внести кориснi пропозицiї щодо його подальшого вдосконалення.

З функцiональної точки зору право - мiра суспiльно значущої поведiнки людей. Обмежуючи свободу кожної окремої особистостi свободою всiх iнших особистостей та взаємопов'язуючи їх соцiально значущi вчинки воно, таким чином, сприяє збереженню, функцiонуванню та розвитку суспiльного цiлого.

Парадокс дiї права як засобу змiцнення цiлiсностi суспiльства полягає у тому, що воно досягає цього, забезпечуючи стан особистостi, переслiдуючої свої власнi цiлi та не розмiрковуючої про iнтегруючi чи дезiнтегруючi наслiдки своїх вчинкiв.

Однак незважаючи на це ми маємо говорити про соціальну цінність права. Цінності – це характеристики об’єктів та процесів, які мають позитивне або негативне значення для життя людини. Ціннісне відношення виникає в результаті включення того чи іншого об’єкту в сферу інтересів людини та його діяльності. Цінністі можуть виступати у формі ідей добра, справедливості, свободи, равенства й таке інше. Світ цінностей – це світ належного. Цінності завдають стімул для зміни соціального буття, тому вони є джерелом діяльності, активного відношення до реальності. Те що має бути – краще ніж те, що є. Належне краще існуючого – у цьому полягає сенс цінністі. Поняття «цінність» передбачає ідеал, мету, тому соціальне управління повінно перш за все розглядатися з позицій ціннісного підходу, тобто не тільки з позицій управління державою, а й як уміння діяти взагалі, як мистецтво організації доцільної (згідної з метою) поведінки. Управління складається з дій, які як би зменшують поступово розбіжність між актульно існуючим станом та метою (ідеалом).

Право завжди містить у себе конкретно – історичні уявлення людства щодо рівності, свободи, справедливості, прав людини, загального блага для народу.

Система цінностей задає ідеальну модель життя, належний устрій суспільства. Але для того, щоб здійснювати ідеали або принаймні підтримувати досягнутий стан, цінності повінні бути втілені у певні стереотипи поведінки, тобто набути інструментального характеру. Норми і є такими «соціально – технологічними» утіленнями цінностей. Норми по суті є цінності у дії. Таким чином, право виступає як власне цінність, а також має інструментальну цінність. В цієй якості право є соціальним регулятором, інструментом управління, якій за допомогою норм «задає» програми управління і оформлює оперативну управлінську діяльність.

 

< Попередня   Наступна >