107

---

8.2. Судовий процес як соціальна взаємодія

Суспільний сенс діяльності суду як специфічного соціального інституту полягає в захисті і регулюванні правових відносин шляхом неухильного дотримання законності. в реальному житті суд – це та остання інстанція, де прагнення людини захистити себе від свавілля може бути здійсненим найбільшою мірою. Адже в суді позивача обов`язково вислухають у відповідності з законом і повному обсязі, тут не дивлячись на статус сторін судового процесу, рішення, від якого ухилитися ніхто не може. Відомий французький соціолог права Жан Карбоньє писав: "Суддя – не єдиний інтерпретатор закону …, але лише суддя може надати тлумаченню обов`язкову силу". Законність і обов`язковість тлумачення закону і є тими рушійними силами, які перетворюють суд і правосуддя в нічим не заміненій соціальний інститут.

Основоположним сучасним критерієм соціально значущої судової діяльності є втілення в життя прав людини. Відповідно з цим реалізація суспільного призначення судів вирішальною мірою залежить від того, як суди всіх рівнів здійснюють захист прав і свобод громадянина, як вимагають забезпечення цих прав і свобод стосовно органів державної влади та місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а також у взаємовідносинах між громадянами.

Зважаючи на основоположне значення впровадження в життя прав і свобод людини, суди повинні становити їх на перше місце при судовому розгляді будь яких справ, ні за яких обставин не відмовляти у прийнятті скарг на рішення органів влади або посадових та службових осіб, якщо в цих рішеннях були порушені права людини, що передбачені конституцією. Ця вимога поширюється на всі правовідносини, що виникають і існують у державі. Підпорядкованість всієї діяльності судів справі захисту прав і свобод людини є вихідним принципом як стратегічного, так і поточного а

спектів функціонування судової системи.

Для захисту прав і свобод громадян суди повинні використовувати всі повноваження органів правосуддя, не припускаючи поверховості дізнання і попереднього слідства, неналежної підготовки справ до судового розгляду. Особливу увагу суди повинні приділяти своєчасному виконанню своїх рішень, оскільки це має основоположне значення для реального захисту та поновлення прав і свобод людини, а також для забезпечення тієї впливовості судової гілки влади, яку вона повинна мати в суспільстві.

Абсолютний пріоритет прав людини в справлені правосуддя означає, що судовий процес є регулюванню правом формою соціальної взаємодії, з одного боку, безпосередніх учасників судового процесу, а з другого – суду і суспільства.

Судовий процес як соціальна взаємодія має такі аспекти.

В основі судового процесу лежить соціальний за змістом конфлікт, що набув юридичної форми. Цей соціальний конфлікт, набуваючи юридичного статусу, все ж зберігає свою соціальну природу, а тому юридичні факти, які підлягають судовому розгляду, мають подвійну природу – як оцінюване правом явище і як певна сторона соціального конфлікту. Лише розкривши соціальну природу конфлікту і надавши йому юридичної оцінки, суд може прийняти по-справжньому правове і соціально значуще рішення.

Суб`єкти судових правовідносин мають подвійну природу. В них органічно поєднується процесуальні і соціальні характеристики, які відбивають, з одного боку, їх роль в судовому процесі, а з другого – їх місце в суспільній соціальній системі. Взаємодія цих характеристик може стати основою суспільних за своєю природою суперечностей, починаючи від статусних і закінчуючи психологічними. Враховуючи й подолання цих суперечностей з метою досягнення правового і соціально ефективного рішення є одним з найбільш складних, але неминучих суспільних вимог до суду.

Наявність соціально-психологічної взаємодії суб`єктів судового процесу. При винесенні колегіального судового рішення, наприклад, судом присяжних, соціально-психологічні закономірності працюють в чистому вигляді. Крім того, при будь-якій формі винесення судового рішення суддя діє на підставі власної переконаності. Але і на групове спілкування в процесі колегіального рішення, і на індивідуальну переконаність судді завжди впливають певні соціальні фактори. І щоб судочинство було правовим і справедливим, не можна ці фактори ігнорувати і відкидати такі питання, як: хто засідає в суді присяжних (або хто народні засідателі) які соціальні і особисті якості має суддя? Як склад суду може відбитися на характері розгляду певної конкретної справи? Американська соціологія права, наприклад, вважає ці питання для справедливого судочинства ключовими.

Наявність процесуальних конфліктів, які врешті решт, є соціальними з своєю природою. Наприклад: яким чином і чому саме так слідчий домагається свідчень ? чим пояснюється неявка до суду? з якої причини даються неправдиві свідчення? Ці питання мають глибокий соціальний контекст, і суддя, аби успішно керувати соціальною взаємодією учасників судового процесу, має розуміти соціальний підтекст цих і подібних питань в процесі розгляду конкретних судових справ. Ігнорування цього боку справи може негативно вплинути на правовий характер протікання судового процесу і самого судового рішення.

Однією з фундаментальних засад соціальної взаємодії в судовому процесі є презумпція знання права. В реальному житті такі знання дуже різні, а інколи майже відсутні. Це є одним з проявів фактичної соціальної нерівності учасників судового процесу. Щоб подоліти цю нерівність, і існують призначені судом захисники, офіційні експерти тощо. Таке подолання є однією з передумов оптимальності не тільки процесуальної, але й соціальної взаємодії учасників судового процесу, без чого неможливе справжнє правосуддя взагалі.

Взаємодія є формою спілкування з зовнішнім суспільним середовищем судового процесу. Суд ніколи не є ізольованим від суспільства та його локальних проблем. На рішення суддів неминуче, тією або іншою мірою, впливають традиції, суспільна думка, конкретна соціальна ситуація, стан системи державної влади тощо. Нереально абсолютно відкидати і не враховувати на цей вплив. Але при цьому існує однозначна вимога – ніщо зовнішнє не повинно вплинути на правовий і справедоивий характер суду і його рішень.

Важливою формою соціальної взаємодії в процесі судочинство витупає взаємний вплив су4дів, що найбільш повно виявляє себе в судовому прецеденті. Судовий прецедент в тій або іншій формі існує завжди, а в деяких правових системах , як відомо, він посідає ключове місце (наприклад в англосаксонській системі). Соціальне значення судового прецеденту полягає в тому, що за його допомогою можна вирішувати такі справи, які в даній конкретній формі законодавець не міг передбачити. Але використання прецеденту має свою соціальну межу і є небажаним, коли зачіпаються проблеми фундаментальні, гострі і такі, що мають різне тлумачення в справі. Наприклад, у США забороняється використання прецедентів у справах, що стосуються проблем власності.

Зазначені аспекти судового процесу як соціальної взаємодії набувають значущості і можуть бути враховані за умови, що вони впливають на механізм судочинства і прийняття судових рішень.

Якщо підходити до механізму судового процесу як до соціальної взаємодії, то суспільна значущість судового рішення залежить не лише від його юридичного рівня, а й від того, чи внутрішньо сприймають це рішення учасники судового процесу і суспільна думка взагалі. В разі, коли цього немає, то судове рішення ризикує стати соціальним пустоцвітом. Щоб цього не відбувалося, механізм судового процесу повинен мати всі ознаки процесу справедливого, оскільки лише при цій умові, особливо ті, хто не мають соціального впливу, не будуть ставити під сумнів його наслідки.

З точки зору соціальної злагоди і соціальної взаємодії, основоположне значення мають три принципи справедливого процесу.

Першим з них є нейтральність і неупередженість суддів. Це принцип не просто організацйно-кадровий, а глибинний і соціальний. Суспільні прошарки, представники яких не мають значної соціальної сили, з соціально-психологічної точки зору ніколи не вважатимуть судовий процес чесним, якщо є сумнів щодо нейтральності і неупередженості суддів. Тобто у цьому випадку порушується соціально-психологічне підгрунтя авових відносин, які регулюються судовою гілкою влади. А від цього один крок до віиникнення соціального невдоволення, соціальної напруги, формування конфліктологічних ситуацій. Неупередженість судді не означає пасивної позиції під час судового процесу. Суддя обов`язково вказує сторонам на вирішальні правові точки зору для тогго, щоб вони могли орієнтуватися на них і не сприймали судове рішення як щось раптове. Крім того, суддя просто повинен вести справу так, щоб і сторонам, і всім присутнім був цілком ясний соціальний підтекст справи і суспільна значущість справедливого рішення по ній. До речі, саме такою здатністю славилися найбільш видатні вітчизняні судові діячі.

Другим принципом чесного процесу в судочинстві є наданя можливості викласти свої факти та свої позиції всім зацікавленим учасникам судового процесу. Принцип "рівних шансів для всіх учасників" вимагає не лише того, щоб усі зацікавлені сторони отримували формально сумірну можливість участі в судовому процесі, він передбачає також рівність зброї для всіх, хто протистоїть у правовому процесі. Цей принцип набуває особлиіолго суспільного значення в тих випадках, коли сторонами судоваого процесу є представники соціально неоднакових сил – багато і знедоленого, "простої людини" і високої посаджової особи, громадянина і жеожави. Тому держава, щоб забезпечити рівність шансів, у разі необхідності вирівнює становище одного із учасників судового процесу, гарантує допомогу грошовими коштами на судоіві витрати, дбає про адвоката, а у кримінальному процесі надає хахисника, оплаченого судом.

Цей принцип – не просто форма реалізації вимоги "audiatur ey altera pars" (з лат. – вислухати й іншу сторону), він є однією з гарантій справедливості судового процесу, атому має надзвичайно важливе знаяення для формування суспільно сприятливих правових відносин, які породжуються кожним конкретним судовим процесом.

Третій принцип справедливого судового процесу, його публічність, такий же старий, як і сам суд. Але особливого значення він набуває в умовах інформаційного суспільства, коли інформація перетворюється в одну з вирішальних сил, що регулює соціальні відносини. Цей принцип передбачає публічність усно проведених слухань справи до постанови суду та публічність виголошення присуду, образно кажучи, він містить запрошення кожному переконатися в тому, що в судовому процесі все є правовим, коректним, доступним для перевірки і оцінки громадською думкою та її колективним досвідом. Саме тому цей принцип можна вважати однією з гарантій правового і справедливого судового рішення – і не випадково відкритість будь-яких судових процесів проголошена в конституціях всіх демократичних держав.

Але водночас принцип публічності необхідно впроваджувати так, щоб участь громадськості була спрямована по можливості в раціональне, а не емоціональне річище. Зокрема, за доби телебачення ні в якому разі не можна перетворювати учасників судового процесу на об`єкт публічних пліток, а сам процес – на виставу.

Важливе значення має також часто недооцінювана вимога правового оформлення кожної дії суду. Впровадження цієї вимоги в життя унеможливлює зізнання на юридично гарантовані інтереси не тільки при винесенні судового рішення, але й на кожному етапі судового процесу. Це має особливе значення при захисті від злочинів щодо життя, здоров'я, свободи, власності, а також можливих державних таємниць.

Суд і судова система, в їх конкретності завжди породжуються певною суспільною системою. Відповідно з цим правосуддя має таку вертикальну і горизонтальну структуру, такі повноваження на кожному рівні, що дозволяють реалізувати правове і соціальне призначення цієї системи. Перетворення в суспільному житті неминуче ведуть до виникнення нових вимог до правової системи. Відповіддю на ці нові вимоги з боку правосуддя є реформа судової системи. Рушійною силою механізму судових реформ є прагнення реалізувати нові очікування суспільства стосовно судової системи. Тому соціологія судової діяльності і суспільствах, що трансформуються, певною мірою є також соціологією судових реформ.

В Україні судова реформа орієнтована на декілька етапів, кожен із яких має свою правову і соціальну характеристику.

Соціальний аспект етапу судової реформи, що завершився прийняттям Закону "Про судоустрій України" охопив цілу низку проблем, серед яких, з соціологічної точки зору, найбільш важливими є:

Формування завдань суду і його статусу, як самостійної гілки влади, в умовах стабілізації суспільних відносин і проголошення пріоритету прав людини.

Орієнтація конкретної практики правосуддя на такі його засади, що відповідають вимогам Конституції країни, правової і соціальної держави.

Головними соціальними проблемами, які визначають характер завершального етапу реформування системи правосуддя, виступають:

Подолання такого першорядного фактору впливу на корпус суддів, як соціальна, економічна, матеріально-технічна залежність суддів; порівняно з цим фактором навіть залежність від судових "адміністраторів" виступає як чинник другорядний.

Радикальне підвищення доступності суду для населення шляхом як меншої формалізації звертання в суд, так і певних соціальних і матеріальних пільг такого звертання для деяких прошарків, особливо із числа знедолених.

Подолання існуючих елементів формального правосуддя за рахунок підвищення відповідальність суду не тільки за установлення істини, але й впровадження в життя судових рішень. \

Визначення суспільно оптимальної системи судів, їх організаційних основ, внутрішньої структури і юрисдикційних повноважень кожного з них.

Формулювання та проведення в життя професійних, соціальних і особистісних вимог до кандидатів у професійні судді та народні засідателі і присяжні, ліквідація прогалини у регламентації процедури, формування корпусу суддів.

Визначення соціальних і правознавчих критеріїв, а також прядку формування нових форм здійснення правосуддя (суд присяжних тощо).

З соціологічної точки зору завершальний етап реформування правової системи України повинен здійснюватися, перш за все, в таких напрямках. По-перше, потребує завершення комплектування судів такими кадрами, що відповідають вимогам правосуддя в умовах правової держави: високопрофесійними, висококультурними, непідкупними –і в такій кількості, що забезпечує потреби судової системи в нових суспільних умовах. По-друге, слід зробити реальністю простоту, зрозумілість і доступність будь якої ланки судів для всіх прошарків населення. По-третє, має бути забезпечена системою правових норм і особливо соціальних гарантій справжня незалежність суду і суддів; суди повинні мати матеріально-технічну базу, що гарантує повну автономію діяльності не тільки судових закладів, але і кожного судді. По-четверте, судова система має бути економічно такою, що окупає саму себе за рахунок державного мита та еквівалентних розмірів судових витрат, які ідуть в доход держави. По-п`яте, повинен бути досягнутий такий рівень розвитку норм матеріального і процесуального права, при якому гармонійно сполучається принцип пріоритету прав і свобод людини з правами держави, її органів і суспільства в цілому.

Література:

Соціологічна експертиза і соціологічне тлумачення закону

Другий напрямок судової соціології – аналіз правосуддя, додержання його головного принципу: рівність громадян перед законом. Цей напрямок включає дослідження розмірності між складом злочину і мірою покарання; виявлення порушень принципу індивідуальності покарання, які відбиваються як у надмірно суворих, так і в необгрунтовано м’яких рішеннях суду; аналіз причин цих порушень /або результат некомпетентності, або соціальних тисків на суди, або інші причини/.

Третім напрямком судової соціології можна визначити соціологічну експертизу, яка виступає як допоміжний засіб, що використовується судом.

Соціологічна експертиза може виконувати різні функції. Наприклад, доказ професійних звичаїв, значущих в торговому та трудовому праві. Часто для підтвердження факту існування таких звичаїв користуються заключенням спеціальних експертів. Сторона, яка збирається послатися на звичай, подає відповідне свідоцтво, підготовлене професійною організацією - торговою палатою, спілкою підприємств, профспілкою тощо. Ця процедура відбиває процес бюрократизації права ( згадаємо закон М. Вебера ). Не дивно, що деяким заключенням цих організацій може бути кинутий докір, що вони витримані в дусі захисту власних професійних інтересів. Суд отримав би більш об'єктивну експертизу, якби звернувся до соціології. Експерт - соціолог підійшов би до питання з двох боків, відповідно до двох аспектів, які властиві класичному аналізу звичаю. Перший - вивчення фактичної сторони справи, з тим, щоб виявити, яка дійсна практика. Другий - вивчення громадської думки для з'ясування питання про те, чи супроводжується ця практика тим, що заведено називати opinio necessitatis або opinio juris. Треба зазначити, що організація та проведення опитування досить дорогі, і сторони в процесі навряд візьмуться проводити його за свій рахунок.

Соціологічне тлумачення законів – четвертий напрямок судової соціології.

Тлумачення законів - важлива місія судів. Відзначимо, що суддя – не єдиний інтерпретатор закону; в цій ролі можуть виступати доктринальні коментатори, юрисконсульти, але лише суддя може надати тлумаченню обов’язкову силу. Існує декілька концепцій соціологічного тлумачення. Одна з них трактує соціологічне як соціальне й тлумачення стає соціологічним тоді, коли суспільство виступає в ньому на перший план, відтісняючи індивіда. Одразу ж виникає небезпека, що в результаті ототожнення цих двох понять соціологічне тлумачення може штовхнути суддю від науки до політики. Такий ризик неможна не ураховувати, але на нього свідомо йдуть і навіть виправдовують.

В Радянській Росії та в країнах народної демократії набув офіційне визнання метод тлумачення, який також не може бути кваліфікований як власне соціологічний, оскільки він пов'язаний з соціальним інтересом ( особливо з інтересом робітничого класу ) і підкорений йому. Цей метод формулюється по - різному. Один варіант - суддя повинен був виносити рішення відповідно зі своєю соціалістичною правосвідомістю; другий варіант - відповідно з економічним і соціальним ладом країни.

Уявляється, що ця техніка використовувалась головним чином у перехідні періоди, коли зберігали дію багато законів, які успадковані без змін від капіталістичного режиму. Особливе правило тлумачення дозволяло пристосувати ці закони до нових вимог суспільства, що змінюється в очікуванні радикального законодавчого перегляду.

Існують поширювальне /реформістське/ тлумачення, коли стара норма співвідноситься з новими явищами, з фактичним становищем справ, з практикою; та обмежувальне / консервативне/, коли суддя опирається лише на старе тлумачення норми.

Реалістичне тлумачення полягає в тому, щоб пояснити фактичне життя закону, тобто те, що передувало його прийняттю, те, що відбувалось потім. І тут тлумаченню допомагає звичай, який спонтанно складається в його практиці.

Можна поставити питання щодо нової форми мистецтва тлумачення. Визнано, що краще законодавствувати відповідно з громадською думкою, ніж всупереч їй. Очевидно, що й тлумачити закони краще, обпираючись на цю думку.

Тлумачення, на яких грунтуються рішення, зможуть гарантувати цим рішенням широкий моральний авторитет - і відповідно більші шанси на те, що вони будуть виконані добровільно, лише при тій умові, що вони будуть зрозумілі всіма, в тому числі й неюристами.

Узагальнюючи думку А. Леві-Брюля , можна сказати, що недостатньо переконаності самого судді, потрібно ще, щоб він примусив поділити свою переконаність.

Мається і ще одна немаловажна обставина. Закон може бути таким, що його адресати будуть змушені одразу ж самостійно тлумачити його, не чекаючи судової інтерпретації. Очевидно, що це тлумачення залишається на рівні розуміння простої людини. Вивчивши цей рівень, судове тлумачення зможе закріпити те, що робилось сумлінно. Це дуже важливий чинник на користь соціологічного тлумачення, який відповідає поглядам населення і значить сьогодні більше, ніж раніше, з причини зростаючого обсягу законодавчої регламентації.

Трудність полягає в практичному здійсненні такого тлумачення.

Юрист позбавлений можливості провести широке опитування з єдиною метою прояснити щось неясне для себе.

Не може цього зробити перед винесенням рішення і суд. Необхідно розробити більш швидку й більш дешеву процедуру. Уявляється можливим створити тест із декількох тлумачень, які не збігаються. А по відповідям на нього невеликої групи опитаних ( в яких не повинно бути юристів) фахівці-психологи визначать, яке з цих тлумачень було вибрано, по-перше, більшістю і, по-друге, скоріше усього.

Отже, проблема праворозуміння, тлумачення законів – вельми складна проблема. Норми права можна тлумачити часом самим неймовірним чином. Не випадково серед юристів існує каламбур “Два юристи – три думки”.

Соціологічний підхід, соціологічний погляд на норму закону характеризується тим, що соціолог якби наповнює загальні, у певній мірі абстрактні, юридичні формули значеннями того, що відбувається у реальному житті, які нові тенденції, зрушення, процеси є визначальними у суспільному житті.

П’ятим напрямком судової соціології – дослідження судових помилок. Тут “викривальна функція судової соціології виявляється з найбільшою силою. Судова помилка – це хибність у розумінні мотиву злочинного діяння, у його кваліфікації і винесенні вироку. У практиці судочинства завжди є певний відсоток судових помилок. За думкою західних соціологів, це кожний п’ятий випадок.

 

< Попередня   Наступна >