152

---

10.6. Динаміка юридичного конфлікту. Розвиток конфліктної боротьби

Проблема конфліктної динаміки є однією з найважливіших у конфліктології. Соціологію права тут цікавить не тільки послідовність стадій та фаз конфліктної взаємодії, а й насиченість їх соціально - обумовленими подіями, форми та характер рішень і дій, які здійснюють конфліктуючі суб’єкти.

Конфлікту безпосередньо передує латентна (прихована) стадія, в якій вже присутні більшість елементів конфлікту, за виключенням зовнішніх дій. Низка подій у латентній стадії має декілька послідовних етапів:

виникнення об’єктивної конфліктної ситуації – це перша ланка подій, що акцентує гостре протиріччя та свідомо провокується одним чи всіма учасниками;

усвідомлення одним чи всіма суб’єктами конфлікту своїх інтересів, що надає сенсу подальшій боротьбі;

усвідомлення тих прийомів, що заважають реалізувати дані інтереси (у когнітивному юридичному конфлікті – це виявлення інших поглядів чи позицій);

одна із сторін, захищаючи свої інтереси, вживає перші конкретні дії, чим виявляє свою позицію. Після здійснення протилежною стороною перших дій у відповідь, латентну стадію завершено і конфлікт набуває відкритого характеру.

Відкрита стадія конфлікту теж має соціально визначені етапи розвитку: по-перше, наявність конфлікту стає очевидною для кожного учасника і сторони намагаються переграти одна одну (в т.ч. через рефлексивні ігри); по-друге, дії сторін стають реалістичними, набувають зовнішньої форми (наприклад, погрози, насильство, захват спірного об’єкту); по-трете, конфлікт стає відомим іншим особам, може сформуватися т.з. “третя сторона”, яка буде певним чином впливати на протиборство (вгамовуючи або підштовхуючи його).

Динаміка конфліктного протиборства може мати тривалий характер (якщо ресурси

сторін приблизно рівнозначні), а може й розвиватися дуже стримано (в разі значної переваги сил в однієї з сторін). У затягнутому конфлікті спостерігаються періоди гострих та відносно спокійних фаз, що змінюють одна одну (тимчасове затухання боротьби є своєрідною “ремісією”); у змішаному юридичному конфлікті на міжетнічному, політичному, сімейно-побутовому грунті через збереження глибинних протиріч, які змотивували сутичку, виникає феномен циклічності подій (тобто повторювання типових епізодів). Завдяки успішним діям “третьої сторони” із пошуків можливостей “нового діалогу” між супротивниками, конфліктні стосунки можливо повернути назад у менш гострі стадії (демонстративного протистояння чи латентну), де легше знайти засади до компромісу. Цей поворот подій визначають як “реверсія” конфлікту. В той же час, якщо конфліктна боротьба посилюється, то мова вже йде про ескалацію.

Ескалація конфлікту – це небезпечна і небажана версія його розвитку, але нажаль, вона досить часто має місце саме у змішаних юридичних конфліктах. Її головними й наочними ознаками є – перш за все, інтенсифікація боротьби, що розкручується спиралєвидно за принципом “дія – протидія”; по-друге, поширення масштабів конфлікту (за рахунок територіальної і громадської задіяності); по-третє, моделі поведінки конфліктуючих сторін зорієнтовані на бескомпромісну лінію та еволюціонують у напрямку більшої деструктивності, руйнівності, застосування сили; врешті, відбувається зміна предмету конфлікта і, відповідно, форм взаємодії в напрямку загострення.

Результатом і наслідком ескалації може стати “генералізація” конфлікту, коли його об’єкт диверсифікується на множину нових об’єктів; конфлікт, поширюючись територіально, змінює свій епіцентр; кількісні та структурні зміни протидіючих груп, як правило, змінюють сам характер конфлікту, поширюючи комплекс вживаємих засобів за рахунок більш ефективних силових методів.

В динаміці юридичного конфлікту закономірно відбиваються всі ті стадії та етапи, що характеризують інші соціальні конфлікти. В той же час, йому притаманна своя специфіка подій та елементів боротьби. Якщо у “чистому” юридичному конфлікті з самого початку мають місце правові ознаки і засади, то в змішаному (перехідному) юридичному конфлікті правові елементи, як ми вже з’ясували, виявляються не одразу й стосуються не всіх учасників чи взаємин.

Отже, рух подій в юридичному конфлікті характеризують:

латентна фаза – виникнення однієї чи обох сторін конфліктних мотивів юридичного характеру (часто з приводу об’єкту, що має юридичні властивості);

демонстраційна форма – виникнення правових відносин між сторонами конфлікту (наприклад, подання позиву, вступ до прав власності тощо);

агресивна (чи батальна) фаза – розвиток (гостра зміна подій) правовідносин у зв’язку із розглядом справи юридичною інструкцією. Це досить тривала стадія , вона передбачає – попереднє слідство, винесення обвинувачення, передання звинувачуваного до суду, процесуальний розгляд справи, касаційне і наглядове виробництво тощо;

фаза розв’язання конфлікту – підготовка та видання правового (правозастосовчого) акту, яким закінчується конфлікт (наприклад, винесення судового рішення, вирок, рішення про перегляд діла).

Поза ідеальною теоретичною ситуацією послідовність фаз юридичного конфлікту може порушуватись, або деякі з стадій будуть відсутні (особливо, коли йдеться про кримінальні конфлікти, де одразу зі скоєнням злочину виникає правовідношення, отже – відсутня перша латентна фаза).

Отже, у врегулюванні юридичного конфлікту значну роль відіграє втручання “третьої сторони”: державного правозастосовного (правоохоронного) органу, який буде аналізувати конфлікт і приймати по ньому рішення. Це може бути суд, арбітраж, адміністративна інстанція (наприклад, міністерство, відомство, ректорат тощо), або інша державна установа, з якою конфліктуючі сторони пов’язані відповідними правовідносинами. Відома також точка зору, що будь-які правовідносини є трьохсторонніми, тобто, окрім безпосередніх учасників, в них присутня і публічна влада, яка регулює події або шляхом відповідного контролю, чи, в разі необхідності, владно втручається у відносини сторін (дана конструкція безсумнівно має місце в кримінальному і цивільному судочинстві, де окрім позивача і відповідача, потерпілого і звинувачуваного діє державний інститут судочинства).

Спрямованість розвитку юридичного конфлікту часто залежить від задіяності в ньому державних правозастосовчих органів, це забезпечує закінчення конфліктних стосунків у межах закону і у відповідності з ним. В той же час застосування в юридичному конфлікті насильницьких, примусових заходів, що є по суті “легітимним примусом”, не є чимось екстраординарним чи неприпустимим, якщо вони йдуть від уповноважених осіб, адекватні закону та не перетворюються у безладдя будь-яких осіб.

Окремо слід визначити специфіку розвитку юридичного конфлікту, що стосується масових подій: політичних чи міжнаціональних зіткнень, гострих соціально-економічних стосунків. Юридичний аспект у такому конфлікті виникає не одразу; він оформлюється по мірі інституалізації та формалізації відносин, таким чином наступає юридизація конфлікту – безумовно позитивний процес, що надає можливість задіяти ефективні правові процедури і механізми. Наприклад, у міжнаціональному конфлікті виникає проблема (вимоги) самовизначення нації, ідея утворення власної держави, проголошення суверенітету, встановлення кордонів, митниці тощо. Вирішити всі ці питання і задовольнити, вимоги сторін неможливо без прийняття відповідних юридичних актів, видання законних (а інколи і неправових) рішень і розпоряджень. Саме тут формуються юридичні елементи конфлікту, які далі мають рухатися по конституційним чи іншим «юридичним рільсам».

Досвід свідчить, що розв’язання юридичного конфлікту само по собі ще не дає гарантії від поновлення конфліктних сутичок, і якщо джерело конфлікту не знищено, то багато цивільних, трудових, адміністративних, сімейно-правових, міжнародних конфліктів мають тенденцію відновлення.

Соціологія права розглядає конфліктну боротьбу через погрозу та зовнішні протилежно спрямовані дії. Зовнішні дії – це чередування взаємних реакцій, які спрямовані на утвердження інтересів кожної сторони та обмеження інтересів супротивника.

Погроза ж – це, у деякому сенсі, практичний засіб конфліктного протиборства; її сутність полягає, як вважає американський конфліктолог М.Дойч, у висловленні наміру здійснити дещо, що може зашкодити інтересам іншої сторони. Більше того, погрози зорієнтовані на те, щоб примусити суперника проти волі сприяти цілям опонентів. В міжнародній практиці, зокрема, розповсюджений метод ультиматумів, що містять вимоги до іншої країни, в разі невиконання яких супротивника очікують жорсткі санкції. Погрози можливо вживати і у конфліктній боротьбі, і в тактиці ведення переговорів (за допомогою парламентів, членів делегацій). Застосування погроз – руйнівна практика, оскільки їх зміст передбачає можливий перехід до більш гострого протистояння. Отже, тактика погроз більш характерна деструктивній моделі поведінки у конфлікті.

Зовнішні дії суттєво обумовленні часом та місцем протікання подій. Часовий чинник є значним важелем того, що несвоєчасна згода (чи відмова) можуть привести до небажаного, або протилежного результату.

Всі дії у конфлікті умовно поділяють на головні та допоміжні. До перших відносяться дії, які безпосередньо спрямовані на предмет конфлікту, другі ж –грають підлеглу роль, забезпечуючи виконання головних дій. За характером боротьби, зовнішні дії поділяються на дві групи: наступальні та оборонні.

Наступальні дії складаються з навали на супротивника, руйнування його власності, ізолювання, захоплення об’єкту суперечки, вигнання або полонення ворога та і інші акти, які наносять пряму шкоду протилежній стороні. Оборонні дії – це, утримання об’єкту суперечки, самозахист, захист від знищення або ушкодження матеріальних цінностей і ресурсів, різні превентивні вчинки тощо. Поділ між цими типами дій достатньо умовний, адже відомо, що “наступ – це найкращий вид оборони”, і, зокрема, у процесуальній тактиці, що входить до динаміки юридичного конфлікту, цей принцип ефективно використовується. Врешті, виходячи з цієї логіки, можливо передбачити ще і третій різновид дій – це відступ, втрата позицій , об’єктивна (повна або часткова) відмова від своєї мети та інтересів. Тимчасовий відступ у конфлікті – це часто пастка, щоб накопичити сили для майбутнього наступу.

Серед головних зовнішніх дій у конфлікті треба виокремити такі:

а) дії, спрямовані на захоплення чи утримання об’єкту (під час них у соціально-правовому конфлікті саме і з’являються правовідносини);

б) створення перешкод та завдання опосередкованої шкоди – ці дії більш притаманні безоб’єктному конфлікту, коли прагнуть заблокувати діяльність іншої сторони (часто застосовують у ході слідства з метою затримання злочинців);

в) слова і вчинки, що ображають, зачіпляють: образити чи скривдити можливо не тільки у міжособистісній сутичці. Негативні жести, образливі вислови, дискримінаційні заходи на адресу громадян іншої країни, іншої культури, релігії, норм життя – все це дії, притаманні змішаним юридичним конфліктам;

г) підкорення і захват суб’єкту. Ці дії мають відношення до прояви влади та суттєвого обмеження волі інших суб’єктів, застосування форм диктату, жорсткий контроль, колонізація, взяття до полону, обмеження суверенітету тощо;

д) завдання безпосередньої фізичної шкоди (насильство). Ці дії природньо мають місце у багатьох кримінальних конфліктах, вони завжди пов’язані з руйнуванням головних фізичних ресурсів протилежної сторони: завданням болю й тілесних ушкоджень, руйнуванням і розоренням держав і міст; знищенням груп і зв’язків, що їх поєднували; знущаннями та вбивствами. Насильство – найнебезпечніша форма конфліктної поведінки. Соціологи права стверджують, що на так звану “готовність” людини (групи) до насильства впливає ціла сума чинників: затягнутий стан соціально-економічної депривації, постійна конфліктогенність середовища перебування, багатолітнє психологічне відчуження, трагічний досвід знущань і насильства у дитинстві, а також – узаконена чи усталена насильницька поведінка влади, її інститутів та персональних носіїв, що в цілому створює хибні уяви про «ефективність» впливу жорстких крайніх заходів.

 

< Попередня   Наступна >