148

---

10.7. Механізми розв’язання і попередження юридичних конфліктів

Розгляд механізмів управління конфліктом з метою його розв’язання передбачає врахування найбільш ймовірних версій його закінчення. В науковій літературі висуваються такі:

припинення конфлікту в наслідок взаємного примирення сторін, або його тимчасова зупинка з можливістю поновлення;

розв’язання (“виграш – виграш” або “програш – програш”);

закінчення конфлікту, але за асиметричною скасування конфлікту шляхом симетричного його формулою розв’язання (“виграш – програш”);

переростання конфлікту в інше протиборство;

поступове загасання конфлікту.

В динаміці юридичного конфлікту закономірно відбиваються всі ті стадії та етапи, що характеризують інші соціальні конфлікти. В той же час, йому притаманна своя специфіка подій та елементів боротьби. Якщо у “чистому” юридичному конфлікті з самого початку мають місце правові ознаки і засади, то в змішаному (перехідному) юридичному конфлікті правові елементи, як ми вже з’ясували, виявляються не одразу й стосуються не всіх учасників чи взаємин.

Отже, рух подій в юридичному конфлікті характеризують:

латентна фаза – виникнення однієї чи обох сторін конфліктних мотивів юридичного характеру (часто з приводу об’єкту, що має юридичні властивості);

демонстраційна фаза – виникнення правових відносин між сторонами конфлікту (наприклад, подання позиву, вступ до прав власності тощо);

агресивна (чи батальна) фаза – розвиток (гостра зміна подій) правовідносин у зв’язку із розглядом справи юридичною інстанцією. Це досить тривала стадія, вона передбачає – попереднє слідство, винесення обвинувачення, передачу звинувачуваного до суду, процесуальний розгляд справи, касаційне і наглядове виробництво тощо;

фаза розв’язання конфлікту – під

готовка та видання правового (правозастосовчого) акту, яким закінчується конфлікт (наприклад, винесення судового рішення, вирок, рішення про перегляд діла).

Поза ідеальною теоретичною ситуацією послідовність фаз юридичного конфлікту може порушуватись, або деякі з стадій будуть відсутні (особливо, коли йдеться про кримінальні конфлікти, де одразу зі скоєнням злочину виникає правовідношення, отже – відсутня перша латентна фаза).

Отже конфліктологія, визначаючи зміст і стратегії останньої стадії конфліктів, оперує здебільше такими категоріями як “загасання”, “розв’язання”, “врегулювання” чи “скасування” конфлікту.

Загасання – це , як правило, тимчасове припинення протидій, але за збереження головних ознак конфлікту, тобто протиріччя і напружливих стосунків. Розв’язання конфлікту є спільною діяльністю його учасників, яка спрямована на вирішення проблеми, що привела до зіткнення. Врегулювання тим відрізняється від розв’язання, що зняти протиріччя між опонентами допомагає “третя сторона”. Під скасуванням конфлікту розуміють вживання таких дій щодо нього, які ліквідують головні структурні елементи й ознаки конфлікту. Зрештою, можливо й переростання в інший конфлікт, коли у відносинах сторін виникає нове, більш гостре протиріччя і відбувається зміна предмету й об’єкту протиборства.

Юридичні конфлікти практично можуть закінчитися у будь-який з цих “сценаріїв”, але щодо засобів їх розв’язання, то слід передбачити три – насильство, роз’єднання чи примирення.

Застосування насильства є характерним для багатьох юридичних (особливо, кримінальних) конфліктів, його вживають у разі, коли протилежна сторона наявно слабкіша і тому з’являється шанс швидко скінчити боротьбу. Але це, мабуть, чи не єдина перевага даного шляху, адже стратегічно силове розв’язання конфлікту частіше за все є малоефективним.

Виняток складає лише застосування “легітимного насильства” уповноваженими органами держави. що закріплено у законі, але вони беруть участь у конфлікті як т.з. “третя сторона” і їх дії спрямовані на відтворення правопорядку, справедливості й миру.

Отже, конфліктуюча сторона, що перемогла завдяки силі, не тільки збирає лаври; вона вимушена постійно додавати зусиль і втрачати ресурси, щоб підтримувати стан перемоги, адже розгромлена сторона конфлікту лишається невдоволеною і прагне реваншу. А якщо її зовсім знищити у конфлікті, то не уповноважений законом переможець все одно підлягає моральному (або правовому) засудженню.

Роз’єднання сторін визначає, що конфлікт припинено шляхом скасування будь-якої взаємодії, розриву відносин між конфліктуючими сторонами (наприклад, розлучення подружжя; скасування угоди, договору).

У практиці конфліктів роз’єднання сторін може здійснитисяв тому разі, коли вони обидві кидають “поле бійки” (відмовившись від зазіхань на об’єкт), чи тоді, коли одна із сторін (більш слабка) тікає від боротьби, щоб уникнути насильства, або коли т.з. “третя сторона”, застосувавши силу або авторитет, буквально розвела конфліктуючих по різних “кутках” за непересічні межі. Роз’єднання конфліктантів, як і вживання насильства, на жаль, не є абсолютною панацеєю для можливого приборкання конфліктних стосунків.

Шлях примирення, тобто мирного (політичного, чи правового) злагодження суперечок, як правило, здійснюється за свідомою згодою обох конфліктантів ними самими, або за участю “третьої сторони”. Примирення досягається лише за умов переговорів між конфліктуючими сторонами, які мають закінчитися прийняттям узгодженого рішення, що задовольнило б обидві протилежні сторони. Отже, переговори є головним і найбільш ефективним засобом розв’язання конфліктів (серед юридичних – їх найбільш часто застосовують у міжнародно-правових і змішаних політико-правових конфліктах).

Стратегія і тактика розв’язання юридичних конфліктів є багатоступеневим процесом, який містить: аналіз та оцінку ситуації; вибір засобів та методів врегулювання конфлікту; формування плану заходів та їх реалізацію; прогнозування наслідків; оцінку ефективності вчинених дій. Врахування та задіяння вказаних елементів (кроків) по розв’язанню конфлікту підводить нас до суб’єктів цього процесу. Це, по-перше, можуть бути безпосередньо самі опоненти; і, по-друге – “третя сторона”, тобто особа, інституція чи держава, що втручається у конфлікт з метою його врегулювання.

Щоб збільшити можливість розв’язання конфліктів мирним правовим шляхом треба враховувати і активно використовувати деякі об’єктивні чинники:

інституційний – існування в суспільстві та державі механізмів для проведення консультацій, переговорів і пошуку взаємовигідних рішень, перш за все, механізмів у структурі законодавчої, судової ті виконавчої влади (конституційний суд, арбітраж, суди загальної юрисдикції), а також інституцій неюридичного посередництва (медіаторингу);

консенсуальний – наявність згоди між конфліктуючими сторонами з приводу того, яким повинно бути рішення щодо примирення, готовність їх піти на компроміс;

історико-прецедентний – використання минулого досвіду, прикладів та прецедентів щодо розв’язання схожих конфліктних ситуацій;

кумулятивний фактор, що не дозволяє конфлікту поширюватись за рахунок нових проблем і учасників;

чинник юридичної формалізації, який надає правової форми, ознак, функцій тощо майже всім елементам конфлікту з метою їх кращої керованості та ефективного врегулювання.

Конфліктуючі сторони самостійно, або за поданням посередників, можуть обрати різні стратегії виходу з протиборства (в залежності від суб’єктивних настанов і об’єктивних ресурсів): суперництво; співробітництво, компроміс; пристосування; ухід від розв’язання проблеми. Практично в будь-якому юридичному конфлікті ці стратегії можуть вживатися.

Найбільш наочний правовий характер і форму мають технології і засоби врегулювання конфліктів за участю “третьої сторони”. В ролі “третьої сторони” при врегулюванні конфліктів виступають – одна людина (медіатор); рідше – група з двох або кількох професіоналів; інколи установи, організації, держави.

Посередницька функція в конфлікті, яку здійснює медіатор з метою припинити зіткнення, може бути офіційно формалізована, а може лишитися неофіційним інститутом, що немає юридичних ознак і повноважень. Природно, що до розв’язання юридичних конфліктів слід залучати офіційних медіаторів. Такими можуть виступати: 1) міждержавні організації (наприклад, ООН, ОБСЄ та ін.); 2) окремі держави як посередники; 3) державні правові інститути (уряд, Президент, Конституційний Суд, арбітражні суди, Верховний Суд та суди нижчих інстанцій, прокуратура тощо); 4) урядові чи тимчасові парламентські комісії, що утворюються для вирішення конфліктних органів; 6) керівники (адміністрація) установ, підприємств, фірм тощо; 7) громадські організації (наприклад, комісії по розв’язанню трудових суперечок і конфліктів, профспілки і т.і.); 8) професійні медіатори-конфліктологи, офіційний статус яких закріплено у чинному законодавстві країни.

Отже, у врегулюванні юридичного конфлікту значну роль відіграє втручання “третьої сторони”: державного правозастосовного (правоохоронного) органу, який буде аналізувати конфлікт і приймати по ньому рішення. Це може бути суд, арбітраж, адміністративна інстанція (наприклад, міністерство, відомство, ректорат тощо), або інша офіційна установа, з якою конфліктуючі сторони пов’язані відповідними правовідносинами. Відома також точка зору, що будь-які правовідносини є трьохсторонніми, тобто окрім безпосередніх учасників в них присутня і публічна влада, яка регулює події, або шляхом відповідного контролю, чи разі необхідності владно втручається у відносини сторін (дана конструкція безсумнівно має місце в кримінальному чи цивільному судочинстві, де окрім позивача і відповідача, потерпілого і звинувачуваного діє державний інститут судочинства).

Процес медіаторингу не має жорсткої структури та умовно містить три головних етапи: перший – конфліктна аналітика і знайомство зі сторонами, що протиборствують; другий – співпраця із конфліктуючими сторонами; третій – проведення переговорів. В залежності від позиції, яку посяде “третя сторона”, знаходяться засоби і шляхи закінчення юридичного конфлікту. Зокрема, офіційний медіатор може виступати у двох ролях – як сила, що підтримує одну із сторін конфлікту, чи як незалежний від них та неуперджений посередник. Відтоді “третя сторона” може забезпечити:

вольове припинення конфлікту;

легітимне-силове розведеня конфліктуючих сторів;

блокування боротьби (фізичними, військово-технічними засобами чи силою соціального тиску );

застосування правових санкцій до сторін;

визначення (за критеріями соціальних норм) винної та правої сторони;

надання допомоги щодо пошуку оптимальних рішень та відтворення співробітництва;

сприяння нормалізації відносин та організації спілкування;

контроль за виконанням мирної угоди.

Розв’язання юридичних конфліктів відбувається у різних формах: шляхом парламентських та інших конституційних процедур; за допомогою розгляду кримінальних, цивільних та інших справ у суді та в арбітражі; через прийняття рішень в адмінстративних комісіях, податковій інспекції, міліції, ДАІ та багатьх інших установах, які застосовують право*. Не дивлячись на відмінності цих органів, у процедурах конфліктного регулювання, що вони вживають, є суттєві спільні ознаки:

1) конфлікт врегульовуєтся органом, який є вповноваженим на це державою та законом;

2) орган, що розв'язує конфлікт, діє на засадах права та заради виконання норм права;

3) конфліктуючі сторони у період розгляду суперечки наділяються правами та обов'язками, що передбачені законодавством;

4) рішення, що приймається по конфлікту, є обов'язковим для його сторін та, як правило, для інших громадян та орагнізацій.

Таким чином, конфлікт набуває чіткі обриси, формалізується, як формалізована і сама процедура його розв'язання.

Позитивним аспектом юридичних процедур є те, що кінцеве рішення в них приймається на засадах права, отже не є безпідставним та мінімально залежить від суб'єктивізму; що ж до можливих помилок, то їх виправлення передбачено наступною юридичною процедурою (затвердження рішення вищим органом; оскарження рішення; перегляд; тощо).

Юридичні засоби розв'язання конфліктів можна поділити на три головні групи:

1) конституційні процедури, які застосовують головним чином при виникненні конфліктів у політико-правовій галузі;

2) суддевий та арбітражний розгляд справ;

3) адміністративні процедури, що практикують різноманітні правозастосовчі органи.

Перш за все, конституційне судочинство - це конструктивна діяльність найвищого в державі органу суддєвої влади, яка спрямована на те, щоб силою притаманних йому прерогатив і повноважень розв'язати конфлікти політичних інститутів, що пов'язані з порушенням Конституції. Конституційне судочинство - одна з ефективних форм вирішення суперечок між гілками влади та усунення конфліктів, які спричиняються у законодавчій та виконавчий діяльності. Конституційний Суд безпосередньо контролює дотримання Конституції іншими органами державної влади, і таким чином, виконує функції балансу гілок влади в механізмі "утримань та противаг", що є невід'ємним принципом правової держави. Отже, Конституційний Суд забезпечує своїми діями розв'язання конфліктів, які виникають: між законодавчими і виконавчими органами; між центральною владою і регіонами; між органами держави і громадянами. Загальними засадами для розгляду цих конфліктів є те, що вони пов'язані з дійсним або можливим порушенням норм і принципів Конституції країни. Процедури роботи Конституційного Суду України, як і коло відповідних питань (в т.ч. конфліктного змісту), що входять до його компетенції, чітко закріплені у юридичних нормах. Це забезпечує впорядкований розгляд конфлікту та прийняття обгрунтованого законного рішення. Надзвичайно важливо, що рішення, винесене Конституційним Судом, не підлягає перегляду і є для всіх обов'язковим; отже, розглядуваний юридичний конфлікт отримує оптимальне правове вирішення і має скінчитися.

Отже, конфлікти між гілками влади бажано розв'язувати конституційним шляхом. Але слід пам'ятати, що над владними інституціями є ще й найвищий арбітр - суверенний народ. Тому окремі політико-правові конфлікти між гілками влади доцільно розв'язувати через процедури народної демократії (наприклад, референдум), або розглянути і вирішити безпосередньо самими владними органами у межах притаманих їм функцій.

Так, конфлікти у парламентській діяльності часто виникають як суперечки і зіткнення між політичними партіями, фракціями, групами і окремими депутатами. Розв'язання цих конфліктів можливо за допомогою таких головних засобів:

"нав'язання" волі певної групи депутатів іншим, головним чином, через підсумки голосування, де рішення прийнято більшістю;

компроміс, досягнення якого можливо завдяки парламентським процедурам узгоджень, переговорів та ін.;

консенсус, що є певним різновидом компромісу, та принципом колегіального рішення і вимагає позитивного рішення на основі узгодження позицій, поступок, співпраці.

В залежності від виду парламентської діяльності виникають ті чи інші юридичні конфлікти, до розв'язання яких вживають певні парламентські процедури. Так, для заняття конфліктів у законодавчому процесі утворюють, наприклад, узгоджувальні комісії, проводять консультації та переговори, можливо повторне обговорення закону та повторне голосування (порядок вживання цих процедур, як правило, закріплює регламент роботи парламенту). Конфлікти, що виникають під час парламентських дебатів (на пленарних засіданнях, в комітетах та комісіях), також процедурно розв'язуються через вказівки регламенту, або із врахуванням вимог і норм депутатської етики (наприклад, заборона неетичних образливих висловлювань, використання хибної інформації, чи призивів до незаконних дій). Передбачено також санкції до порушників: позбавлення слова чи права на виступ протягом дня; попередження; вказівка, а також виведення із зали тощо.

Конфлікта при голосуванні можна запобігти, головним чином, завдяки ретельній регламентації цієї процедури та толерантній практиці головуючих на засіданні парламенту. Мова йде про використання механізмів трьох "читань" законопроектів із внесенням відповідних поправок, застосування належного порядку голосування (відкритого, таємного чи поіменного) тощо.

Врешті, досить ефективним механізмом усунення юридичних конфліктів є узгодження нормативно-правових актів. Закони, Укази Президента, постанови Уряду та ін. не рідко суперечать одне одному, породжуючи юридичну колізію і , як наслідок, конфлікти у правозастосовчій сфері. Запобігаючи можливим конфліктам чи розв'язуючи вже реальні конфліктні ситуації, слід застосовувати різні форми узгодження правових актів - скасування одного чи обох опонуючих актів. визнання акту недійсним, призупинення дії певної норми, внесення доповнень чи поправок, видання нового правового акту. Заради усунення протиріч між нормативними актами використовуються парламентські слухання, зустрічі й наради; конструктивну роль тут відіграє Міністерство юстиції; але найбільш ефективним для попередження таких конфліктів є чітко зважена і спланована законотворча діяльність, добре налагоджене інформаційне забезпечення законодавців і громадськості.

Судочинство, враховуючи також арбітражний процес, - це специфічна форма розв'язання конфліктів і суперечок, вироблена багатовіковою практикою людства. У суді "третьою стороною" виступає представник суспільної влади, його сила більш могутня, ніж у будь-кого з учасників конфліктного протиборства і, таким чином, він має нагоду попередити насильство й свавілля у завершенні конфлікту. Судочинство, як механізм розв'язання юридичних конфліктів, має свої особливості та наочні переваги: а) суддєве рішення по конфлікту спирається не на суб'єктивні уявлення його учасників, а на систему права та силу суспільної влади; б) суд, як інститут влади, та судді, як її носії, є незалежними і неупередженими в своїх діях і рішеннях, керуючись лише законом та внутрішніми переконаннями; в) прийняті судом рішення є обов'язковими для виконання як сторонами конфлікту, так і іншими юридичними і фізичними особами.

В Україні, окрім конституційного, існують ще такі різновиди судочинства:

цивільне, яке функціонує при розгляді майнових суперчок, трудових конфліктів, земельних відносин, сімейних протиріч та проблем із спадкоємством тощо;

арбітражне судочинство, яке в головному має діло з юридичними особами (установами, підприємствами, фірмами, акціонерними товариствами, організаціями тощо). Тут конфліктанти свідомо довіряють роль "третьої сторони" арбітру, рішенню якого добровільно зобов'язуються підкоритися (принцип т.з. "третєйського суду"). Арбітражні суди вирішують здебільше конфлікти, що виникли у підприємницькій діяльності, але згодом набули юридичного характеру (економічні сутички між підприємцями, суперечки між бізнес-структурами і органами державного управління). В практиці демократичних держав існує також і приватний комерційний арбітраж, що не є органом держави; він також керується механізмами медіаторінгу, але менше зв'язаний правом, тому слід координувати його дії з чинним законодавством, щоб запобігти перетворенню медіації на "розбірку" у дусі криміналу;

кримінальне судочинство застосовується лише у тому разі, коли йому передує кримінально-правовий конфлікт, змістом якого є скоєний злочин. В ході кримінально-суддєвого розгляду конфлікт набуває процесуальної форми, перетворюючись у конфлікт між обвинувачуваним і його захисником, з однієї сторони, та потерпілим і прокурором - з іншої. Особливістю кримінального судочинства є те, що конфлікт тут частіше за все закінчується силовим рішенням - легітимним застосуванням певної міри державного примусу; згідно санкції, передбаченої законом;

адміністративне - це розгляд різноманітних юридичних конфліктів державними орагнами чи інстанціми (від адміністративних інспекцій до інстпектторів ДАІ, податкових, митних та ін. служб). В останні роки все частіше застосовується адміністративно-суддевий порядок розгляду суперечок, особливо з приводу реалізації прав громадян на оскарження у суді неправомірних дій та рішень органів влади і посадових осіб.

Зрештою, щодо запобігання юридичним конфліктам, треба відмітити тут визначальну роль об'єктивних чинників: стабільності політико-правової системи; усталеності законодавства; досить високої правової культури тощо. Але, крім того, досить важливу роль відіграють і більш конкретні механізми управління доконфліктними стосунками, в яких присутні, зокрема, суб'єктивні аспекти:

можливість інституціоналізації проблемних відносин, в яких потенційно присутні передконфлікти;

здатність юридично формалізуватти конфлікт на будь-якому етапі розвитку;

нормалізація морально-психологічного клімату, зокрема, силою етичної норми, традиції, вживанням виховних заходів або гумору;

врахування потенціала впливу будь-яких норм (правових, політичних, моральних, релігійних, корпоративних тощо) на запобігання початку конфліктного протистояння.

 

< Попередня   Наступна >