128

---

1.2. Право громадян України на соціальне забезпечення

Основні права та свободи людини і громадянина поділяють­ся на особисті, політичні, економічні, соціальні та культурні. Соціальні права — це можливості людини щодо забезпечення належних соціальних умов життя. їх завдання — забезпечити можливість нормального фізіологічного існування людини в суспільстві. За Конституцією України до них належать право на працю (ст. 43), право на страйк (ст. 44), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування (ст. 49), право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50), право на захист сім'ї, дитинства, материнства і бать­ківства (ст. 51), право на благодійницьку діяльність щодо дітей (ст. 52). Право на соціальний захист є одним із конституційних прав громадян України.

Основні засади права на соціальний захист сформульовані у ст. 46 Конституції України і зводяться до такого: 1) усі без ви­нятку громадяни України мають право на соціальний захист; 2) основою такого захисту є соціальне забезпечення; 3) підста­вами соціального забезпечення є передбачені законом соціальні випадки, зокрема, повна, часткова або тимчасова втрата пра­цездатності, втрата годувальника, безробіття з незалежних від особи обставинах, старість, інші випадки, визначені законом; 4) гарантіями забезпечення цього права є загальнообов'язкове державне страхування за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення і створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними; 5) пенсії, інші види соціальних виплат та допомог, що є основним джерелом існування, мають забезпечу­вати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого зак

оном. Сказане більше стосується права на соціальне забезпечення, ніж права на соціальний захист. Ос­таннє право набагато ширше, регулюється різними галузями права, не має чітко окреслених меж. Тому доцільніше вживати вужче поняття цього права.

Сучасне конституційне закріплення цього права має свою історію. В останній радянській Конституції УРСР 1978 р. пра­во на соціальне забезпечення було закріплене у ст. 41, яка пе-ічала, що громадяни України мають право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, а також втрати годувальника. Гаранті­ями цього права були: 1) соціальне страхування робітників, :5овців і колгоспників; 2) допомога в разі тимчасової не­працездатності; 3) виплата за рахунок держави і колгоспів пенсій за віком, інвалідністю і в зв'язку з втратою годувальни­ка: 4) працевлаштування громадян, які частково втратили пра­цездатність; 5) піклування про громадян похилого віку і про ів; 6) інші форми соціального забезпечення.

При розробці нової Конституції незалежної України було опубліковано низку проектів. З них найбільш вдалим щодо фіксації права на соціальне забезпечення був проект Консти­туції України в редакції від 1 липня 1992 р., у ст. 43 якого було підкреслено, що кожний має право на соціальне забезпечення в старості, у разі хвороби, повної або часткової втрати праце­здатності, інвалідності, нещасного випадку, втрати годуваль­ника, безробіття з незалежних від нього обставинах. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхування за рахунок страхових внесків державних і при­ватних установ, інших джерел соціального забезпечення. Пенсії та інші види соціальної допомоги мають забезпечувати рівень життя людини, не нижчий від встановленого державою про­житкового мінімуму. Держава здійснює захист осіб похилого віку та інвалідів, сприяє їхній участі в житті суспільства.

У проекті Конституції України в редакції від 27 травня 1993 р. (ст. 43) це право тлумачиться по-іншому. Його суб'єктом є вже не кожен, а лише громадянин України, що не відповідає міжнародним стандартам та чинному законодавству України. Перелік підстав для надання соціального забезпечення з ви­черпного зробили орієнтовним, доповнивши його іншими ви­падками, які передбачені законом, що було кроком уперед. Ширші гарантії передбачалися для забезпечення цього права, бо соціальні фонди формувались і за рахунок бюджетних коштів. Уточнено, що прожитковий мінімум встановлюється законом, а пенсії та інші види соціальної допомоги мають бути основним джерелом існування. Про захист осіб похилого віку та інвалідів уже нічого не говорилося.

У проекті Конституції України в редакції від 26 жовтня 1993 р. уточнювалося, що прожитковий мінімум встановлюєть­ся державою за участю профспілок.

У проекті Конституції України в редакції від 15 листопада 1995 р. зазначалося, що громадяни мають право не на соціаль­не забезпечення, а на соціальний захист. Не було вказано фор­му власності підприємств, установ і організацій, що роблять страхові внески на загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Прожитковий рівень непрацездатних мали забез­печувати пенсії, всі види соціального захисту і допомоги. У проекті від 24 лютого 1996 р. всі види соціального захисту були замінені на інші соціальні виплати.

При фіксації прав у сфері соціального забезпечення зверта­ють увагу на такі чинники: 1) соціальне забезпечення має нада­ватися всім без винятку особам, які перебувають на території держави, чи лише окремим групам населення; 2) воно надаєть­ся у всіх випадках нужденності чи лише в окремих із них; 3) у якій формі надається соціальне забезпечення: грошовій чи на­туральній; 4) чи залежить рівень соціального забезпечення від трудового вкладу, чи воно надається за принципом зрівнялів­ки; 5) на яких засадах будується соціальне забезпечення: патерналістських чи економічно-стимулювальних; 6) з яких дже­рел будуть фінансуватися соціальні виплати; 7) який механізм реалізації та захисту належних людині прав у соціальній сфері.

Права, від яких залежить життєдіяльність людини, є при­родними, вони визнаються державою і нею гарантуються. Інші права закріплюються державою в нормативних актах з урахуванням стану економіки та розвитку цивілізації. Право на соці­альне забезпечення в мінімальних розмірах — це природне право людини. Право на соціальне забезпечення, що виходить за межі мінімальних потреб людини, — це позитивістське пра­во. У праві соціального забезпечення одночасно поєднані при­родні властивості, що не залежать від визнання їх державою, та елементи, які держава добровільно бере на себе. Право на вільне забезпечення підлягає не лише фіксації, а й детальній правовій регламентації та розробці особливого механізму його реалізації та захисту. Воно не реалізується автоматично, а по­требує значних коштів і відповідних рішень компетентних органів.

Право на соціальне забезпечення — це визнані й гаранто­вані державою і міжнародним співтовариством можливості людини задовольняти на прожитковому рівні свої фізіологічні, та духовні потреби. Це право не може бути відчуже­не, відібране, обмежене чи подароване. Воно належить кожному з моменту народження і до смерті. Держава визнає його шляхом фіксації в Конституції та поточному законодавстві.

У реальному житті людина має право не на всі види соціаль­ного забезпечення одночасно, а на якийсь один із них. Узагаль­нююче поняття право на соціальне забезпечення, як правило, застосовується в конституційному праві при характеристиці однойменного права людини, а в праві соціального забезпечен­ня вживається термін право на конкретний вид соціального забезпечення.

Чинне законодавство передбачає право людини на пенсійне забезпечення, забезпечення грошовими допомогами, надання пільг, компенсацій, натуральних допомог та соціальних послуг у спеціально створених для цього соціальних закладах. Для кожного виду соціального забезпечення дається перелік осіб, які мають на нього право; умови, за яких особа може реалізу­вати це право; розмір і терміни виплати; порядок надання соці­ального забезпечення.

Під гарантіями права на соціальне забезпечення розуміють умови і засоби, які забезпечують його фактичну реалізацію та надійний захист. До них належать матеріальні (соціальна спря­мованість економіки, економічна багатоманітність, державні й приватні фонди соціального страхування), політичні (розподіл влади, політичний плюралізм, виборча система), ідеологічні (демократична суспільна думка, необхідний освітній рівень, доступ до інформації), правові (демократичне, соціальне зако­нодавство, конституційно-судовий, судовий, адміністративний та міжнародно-правовий захист).

 

< Попередня   Наступна >