44

---

Глава 2

ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЯК САМОСТІЙНА ГАЛУЗЬ ПРАВА І НАУКИ

2.1. Поняття права соціального забезпечення

Правові акти, що регламентували суспільні відносини у сфері соціального забезпечення, почали активно приймати в окремих країнах у кінці XIX — на початку XX ст. На теренах колиш­нього СРСР ці норми відносили до різних галузей права. Так, вважалося, що суспільні відносини із забезпечення робітників та службовців і їхніх сімей у старості й у разі втрати працездат­ності є предметом трудового права, аналогічні відносини щодо членів колгоспів і їхніх сімей — колгоспного права, а відноси­ни з матеріального забезпечення військовослужбовців, праців­ників міліції та деяких інших службовців належать до адмі­ністративного права. Разом з тим, було помічено, що цілий ряд вольових суспільних відносин, які виникають у зв'язку із за­безпеченням громадян певними видами соціального забезпечен­ня, не належать до трудового чи колгоспного або адміністра­тивного права. До них належали допомоги одиноким і багато­дітним матерям, інвалідам І і II групи, інвалідам І і II групи з дитинства, забезпечення інвалідів протезно-ортопедичними виробами і засобами пересування, надання послуг, пільг і нату­ральних матеріальних благ на лікування й медичне обслугову­вання, на утримання престарілих та інвалідів у державних будинках-інтернатах, дітей — у дитячих дошкільних устано­вах тощо. Після ухвалення Закону про державні пенсії від 14 липня 1956 р. та Закону про пенсії і допомоги членам кол­госпів від 15 липня 1964 р. все більше і більше вчених почали схилятися до думки про те, що ці та інші суспільні відносини складають окрему галузь права — право соціального забезпе­чення.

У травні 1966 р. в Празі відбувся симпозіум а проблем соці­ального забезпечення, на якому вперше було порушено питан­ня про право соціа

льного забезпечення як самостійну галузь права. Чехословацькі вчені-юристи Я. Клоушек, К. Пінц, І. То-меш і В. Вергайнер у своїх доповідях звернули увагу на специфіку відносин із соціального забезпечення, на особливості прийомів і способів їх регулювання і дійшли висновку, що пра­во соціального забезпечення є окремою галуззю права, яке має самостійний предмет правового регулювання. Позицію цих учених підтримали багато радянських вчених, які працювали в цій сфері. Проте й сьогодні висловлюють думки, що право соціального забезпечення не є окремою галуззю права, а в на­вчальній літературі з теорії права її серед галузей права не на­зивають.

Матеріальне забезпечення регулюється різними групами норм права. Серед них можна виділити: 1) норми, які закріп­люють способи розподілу валового внутрішнього продукту че­рез систему соціального забезпечення з метою вирівнювання доходів громадян шляхом акумулювання коштів у відповідних фінансових джерелах (фондах); 2) норми, які регулюють су­спільні відносини з управління системою органів, що здійсню­ють функції акумулювання коштів з подальшим розподілом їх на соціальне забезпечення населення; 3) норми, що визнача­ють коло осіб, які потребують матеріального забезпечення, перелік соціальних випадків, у разі настання яких проводить­ся забезпечення, види соціального забезпечення і порядок їх отримання, а також норми (розміри) надання соціального за­безпечення і порядок реалізації фізичними особами права на конкретний вид соціального забезпечення; 4) норми, які стосу­ються матеріальної підтримки нужденних членів сім'ї іншими членами сім'ї; 5) норми, які визначають порядок і умови стра­хування на випадок настання певної події з метою запобігання значних матеріальних витрат, а також з приводу довічного утримання (догляду); 6) норми, які спрямовані на збирання коштів у недержавні пенсійні фонди, а також на банківські рахунки з метою використання їх при виході на пенсію; 7) нор­ми, які встановлюють способи захисту порушеного права у сфері матеріального забезпечення; 8) норми, що регулюють відпові­дальність усіх учасників суспільних відносин, які виникають у зв'язку з функціонуванням соціального забезпечення при невиконанні взятих на себе обов'язків. Зазначений перелік груп норм права не є вичерпним, але неозброєним оком видно, що ці норми регулюють відносини, які належать до різних галузей права, тісно пов'язані між собою і спрямовані на надання лю­дині різних видів допомоги, коли вона опинилась у складній життєвій ситуації.

Галузь права — це сукупність правових норм, які регулю­ють певну сферу однорідних суспільних відносин. У літературі наводять різні ознаки, характерні для галузі права. Вони слу­жать своєрідним критерієм належності норм права до тієї чи іншої правової галузі. До цих ознак, зокрема, належать такі: 1) особливості предмета правового регулювання; 2) специфічні галузеві принципи; 3) здатність взаємодіяти з іншими галузя­ми права "на рівних", тобто бути одного з ними рівня; 4) потре­ба суспільства в регулюванні певної соціальної сфери саме на рівні галузі; 5) кількість юридичних норм є достатньою для переходу їх в особливу галузеву якість; 6) наявність відокрем­леного, як правило, кодифікованого законодавства; 7) інші ознаки. Звичайно, що не з усіма цими ознаками можна безза­стережно погодитись, але вони визначають контури обґрунту­вання самостійності конкретної галузі права.

Держава зобов'язана піклуватися про кожного члена су­спільства, забезпечуючи його право на життя і гідне існуван­ня. Ця турбота спрямована на розроблення програм соціаль­ної підтримки вразливих груп населення та ухвалення від­повідних правових актів. З часом сфера правового регулю­вання розширяється і виявляється, що нормативні акти ре­гулюють суспільні відносини, які не є предметом традиційних галузей права, їх ядром. До таких належать суспільні відно­сини з приводу матеріального забезпечення непрацездатних та осіб, які тимчасово опинились у складній життєвій ситу­ації і потребують матеріальної підтримки зі спеціальних фондів, яка повністю чи частково відшкодовує втрачений за­робіток, понесені додаткові витрати, вартість отриманих по­слуг. Саме ці суспільні відносини становлять основу права соціального забезпечення, тобто зазначена галузь права має свій самостійний предмет правового регулювання. Правові норми, що їх регулюють, становлять єдине ціле по відношен­ню до інших галузей права.

Принципи права соціального забезпечення конкретизують загально правові принципи соціальної свободи, рівності, гума­нізму, справедливості, гарантованості прав та свобод особи і виражають сподівання людей на допомогу з боку держави й суспільства в разі старості, хвороби, інвалідності, безробіття тощо. Саме ці ідеї зцементовують певний комплекс норм, які в сукупності вказують на їхнє автономне існування.

Норми права соціального забезпечення взаємодіють із нор­мами цивільного, трудового, адміністративного, сімейного та деяких інших галузей права. Трудове й адміністративне право були тією колискою, з якої виплекане право соціального забез­печення. Останнє супроводжує людину впродовж усього жит­тя, особливо в перші й останні роки її життя.

Побудова соціальної держави потребує більш інтенсивного правового регулювання соціальної сфери, а це, у свою чергу, зумовило потребу держави у формуванні окремої галузі права. Зараз склалися всі необхідні умови для становлення права соці­ального забезпечення як самостійної галузі права.

За роки незалежності України у нас повністю оновлене за­конодавство у сфері соціального забезпечення. Прийнято дос­татню кількість нормативних актів, які стосуються пенсійно­го забезпечення, забезпечення допомогами, надання соціаль­них послуг, медичного обслуговування тощо. Усе це свідчить про те, що відповідні норми права склалися в окрему галузь права.

І, нарешті, за останні роки були прийняті кодифіковані за­кони, що стосуються різних видів соціального страхування. 17 червня 1999 р. Верховна Рада України затвердила Засади державної політики України в галузі прав людини. Ними пе­редбачено забезпечення кодифікації законодавства про соціаль­ний захист шляхом прийняття Соціального кодексу України. Заінтересованими особами вже розроблено кілька проектів та­кого кодексу. Прийняттям його завершиться становлення пра­ва соціального забезпечення як самостійної галузі права.

Таким чином, під правом соціального забезпечення слід ро­зуміти сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають при наданні на відповідних умовах і в певному порядку державними і недержавними органами фізичним особам, які перебувають у складних юридично зна­чимих ситуаціях і не мають достатніх засобів до існування, безплатно чи на пільгових умовах різних видів матеріального забезпечення зі спеціально створених для цього фондів.

Система національного права поділяється на галузі публіч­ного і приватного права. Право соціального забезпечення ви­йшло з надр адміністративного і трудового права, а це означає, що воно належить як до публічного права (жорсткі централізо­вані способи правового регулювання більшості суспільних відносин у цій сфері), так і до приватного права (допускається поєднання нормативного регулювання з договірним).

 

< Попередня   Наступна >