44

---

Глава 4

ДЖЕРЕЛА І ФОРМИ ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

4.1. Джерела права соціального забезпечення: поняття, зміст, види

Вважається, що термін джерело права в науковий обіг впер­ше ввів понад дві тисячі років тому Тіт Лівій, який у своїй праці "Римська історія" назвав Закони XII таблиць джерелами всьо­го публічного і приватного права. Як наукову проблему джере­ла права починають досліджувати з кінця XIX ст.

Під словом джерело В.І. Даль розумів будь-який початок чи підставу, корінь і причину, вихідне положення. З погляду ети­мології джерело це: 1) те, з чого береться чи черпається що-не-будь, або те, що дає початок чому-небудь чи служить основою для чого-небудь; 2) письмова пам'ятка, документ, на підставі якого проводиться наукове дослідження; 3) висхідне місце або позиція, що служить основою для розвитку чого-небудь.

Термін джерело права можна розглядати в різних аспектах. Під ним розуміють: силу, що творить право (воля Бога чи наро­ду, правосвідомість, ідея справедливості, державна влада та ін.); матеріали, покладені в основу того чи іншого законодавства (римське право послужило основою для створення Цивільного кодексу Німеччини); історичні пам'ятки, що колись мали зна­чення чинного законодавства (Збірник "Права, по которым су­дится малороссийский народ"); засоби пізнання чинного права (пізнання права з закону) тощо.

Джерела права соціального забезпечення — це витоки фор­мування цієї галузі права, система факторів, які визначають зміст і форми вираження правових норм у сфері соціального забезпечення та соціального захисту населення.

До факторів, які істотно впливають на творення права соці­ального забезпечення, належать:

природні фактори (географічні, кліматичні, б

іологічні). Проживання на забруднених територіях, у гірських населених пунктах, містах чи селах, у тих чи інших регіонах накладає певний відбиток на матеріальне забезпечення і соціальне об­слуговування осіб залежно від місця постійного знаходження. Належність до жіночої чи чоловічої статі, вікові особливості потребують неоднакових підходів до соціального захисту. По­треба у створенні безпечного для життя і здоров'я довкілля спонукає до прийняття спеціального законодавства;

економічні фактори. Основу життєдіяльності людей ста­новить сфера виробництва й розподілу життєвих благ. Держа­ва зацікавлена в розширеному відтворенні кваліфікованої ро­бочої сили і соціально-економічній підтримці малозабезпече­них верств населення з метою зниження соціальної напруги в суспільстві. В умовах ринкових відносин людина може забез­печити задоволення своїх потреб лише шляхом отримання до­ходу від власності чи через заробітну плату за свою працю.

Диференціація у доходах буває істотною, особливо в країнах з перехідною економікою. Вимога справедливого обміну полягає в тому, що той, хто отримує більше прибутків, зобов'язаний виділяти більше коштів на соціальний захист населення. Це змушує державу до прийняття правових актів, які б сприяли людині своєю працею досягнути гідного рівня життя, самозайнятості, самозахисту, матеріальному забезпеченню з боку дер­жави, справедливому перерозподілу матеріальних благ;

соціальні фактори. У соціальному просторі відбуваються найрізноманітніші зв'язки й контакти, у яких беруть участь окремі особи, сім'ї, трудові колективи, групи населення й т. ін.

Вони мають власні інтереси та потреби. Держава зобов'язана створювати соціальну інфраструктуру з обслуговування як усього населення, так і певних груп, які потребують соціальної підтрим­ки. В Україні діють професійні спілки, об'єднання споживачів, громадські організації, політичні партії. їхня діяльність не може опинитися поза увагою держави. Мета діяльності державних органів та інститутів громадянського суспільства — соціальна злагода, якої досягають і за допомогою правових важелів;

політичні фактори. Складовою політики є соціальна політика, під якою розуміють комплекс соціально-економічних заходів державних органів, підприємств, установ, органі­зацій і їх об'єднань, органів місцевого самоврядування, спря­мованих на послаблення нерівності в розподілі доходів та май­на, на захист населення від бідності, безробіття, зростання цін, знецінення заощаджень і т. ін. Основними напрямами соціаль­ної політики є: 1) встановлення державних соціальних стан­дартів і соціальних гарантій у системі соціального забезпечен­ня; 2) сприяння працевлаштуванню та встановлення допомоги в разі безробіття; 3) захист рівня життя шляхом встановлення компенсацій від підвищення цін і проведення індексації; 4) ма­теріальна підтримка малозабезпечених сімей і сімей з дітьми; 5) здійснення політики загальнообов'язкового державного со­ціального страхування; 6) проведення активної політики, спря­мованої на набуття громадянами кваліфікації, гарантування про­цесу трудової діяльності; 7) встановлення мінімальної заробіт­ної плати для тих, хто працює; 8) розвиток освіти, охорони здо­ров'я, навколишнього середовища переважно за рахунок держав­них коштів тощо. Реалізація соціальної політики, в основному, здійснюється через видання нормативно-правових актів;

ідеологічні фактори. У суспільстві існує сукупність ідей і поглядів різних категорій громадян на структуру і функціо­нування системи соціального забезпечення і соціального захи­сту населення. У країні сильні позиції людей старшого віку щодо держави як гаранта рівності й бідності, яка надає непра­цездатним хоч і невеличкий, проте стабільний рівень соціаль­ної підтримки. Обов'язок держави повністю забезпечити люди­ну в разі непрацездатності. Однак міцнішають позиції тих, хто вважає, що кожний повинен брати активну участь у накопичу­ванні коштів на майбутнє, дбати про самозайнятість і самозабезпеченість. Поле діяльності держави, навпаки, має розшири­тися за рахунок нових видів надання соціальних послуг, вве­дення нових соціальних допомог, комплексного підходу до со­ціального захисту населення. Ідеології у сфері соціального за­безпечення різних груп населення трансформуються в держав­ну, що через соціальну політику закріплюється, зокрема, в нормативних актах і впроваджується в життя;

культурологічні фактори. Культура розглядається як сукупність усіх видів перетворювальної діяльності людини і суспільства, а також як результат цієї діяльності. Вона закріп­люється в матеріальних і духовних цінностях, знакових систе­мах, акумулюючи в них певні знання, творчі здібності, уміння людини, і тим самим забезпечує їх соціальне наслідування. У вузькому розумінні культура — це система освіти і виховання як специфічний спосіб наслідування. Існуючий рівень загаль­ної культури суттєво впливає на нормотворчу і нормозастосов-чу діяльність, на формування правової свідомості в усіх сферах суспільного життя і в сфері соціального захисту населення зок­рема;

релігійні фактори. Серед релігій найбільш поширеними є християнство, буддизм, іслам. Структурними елементами релігій виступають релігійна свідомість, релігійні почуття, релігійний культ, релігійні організації. Релігія є творенням людського суспільства, особливою формою пізнання ним себе самого і навколишнього світу. Релігії намагаються створити свою картину світу, свої соціально-гносеологічні схеми вдоско­налення суспільного життя, визначити місце і роль людини в системі природи й суспільства. Вона створює певну систему норм і цінностей, особливо у сфері міжособистісних та сімейно-побутових стосунків. Гуманістичні ідеї любові до ближнього

втілюються в благодійницькій діяльності релігійних органі­зацій та пронизують право. Під впливом релігійних ідей фор­мується законодавство про соціальне обслуговування людей, хворих на невиліковні хвороби;

моральні фактори. Мораль — форма суспільної свідо­мості, сукупність принципів, правил, норм, якими люди керу­ються у своїй поведінці. Моральні норми народжуються посту­пово у процесі людських стосунків. Через вчинки у людей скла­даються уявлення про добро і зло, справедливість і несправед­ливість, честь і безчестя, совість та ін. Норми моралі, як і нор­ми права, виступають соціальним регулятором, складаються з правил поведінки, загального характеру, ґрунтуються на сис­темі цінностей, що склалася у суспільстві. Мораль здійснює вплив на зміст і функціонування права і, перш за все, у сфері правотворчості, правозастосування і право виконання. Правові норми мають відповідати нормам моралі, аморальних норм права не може бути. Дуже сильний вплив норми моралі мають на норми права у сфері соціального забезпечення. Ідея турботи про непрацездатних є стержневою у всіх нормативних актах, що приймаються з питань соціального захисту населення. Мо­раль виступає критерієм справедливості у вторинному розподілі національного валового доходу країни.

Залежно від вказаних вище факторів (перелік їх не є вичерп­ним) виділяють такі джерела права соціального забезпечення: природні, матеріальні (економічні), соціальні, духовні.

До джерел пізнання права соціального забезпечення вхо­дять окремі елементи правової матерії. До них належать:

історичні пам'ятки права соціального забезпечення. Право соціального забезпечення України виникло не на порож­ньому місці. Ухвалюючи нормативні акти у сфері соціального забезпечення, враховують і аналогічні нормативні акти, що приймались у різні часи й діяли на території України. Вони відіграли певну позитивну роль, але зі зміною соціально-еко­номічної ситуації втратили своє значення і були скасовані. Серед них можна назвати Статут про пенсії та одноразові допо­моги 1827 p., Закони від 23 червня 1912 р. "Про страхування робітників від нещасних випадків на виробництві", "Про забез­печення працівників на випадок хвороби" та ін., Положення про соціальне забезпечення 1918 p., Правила забезпечення по старості 1930 р., Закон СРСР 1956 р. "Про державні пенсії", Закон СРСР 1964 р. "Про пенсії і допомоги членам колгоспів", Закон СРСР від 11 грудня 1990 р. "Про основні засади соціаль­ної захищеності інвалідів в СРСР" та ін.;

праці фахівців права соціального забезпечення. У попередні роки роль вчених у правотворчому процесі принижувалася, але загальновідомо, що законодавчий процес не може обходитись без наукового супроводу. Вчені працюють над структурою нормативного акта, формулюють правові дефініції, проводять правову експертизу законопроектів, розробляють проекти окремих за­конів тощо. Без фахових знань у певній сфері суспільних відно­син жоден практичний працівник не сяде за розробку законо­проекту. Так, у ст. 1 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" подано визначення 34 термінів, що сформульовані науковцями. Складовими наукових дослі­джень є розробка рекомендацій щодо внесення змін до чинних правових актів чи щодо підготовки проектів нових;

принципи права соціального забезпечення (див гл. 3). Вони спонукають до прийняття нормативних актів, які б відповіда­ли загальноправовим і міжгалузевим правовим принципам. Критерієм оцінки правових актів виступає не лише мораль, а й принципи права. Особливістю права соціального забезпечення є те, що в державному соціальному забезпеченні не застосовуєть­ся аналогія права чи аналогія закону, тобто не можна надавати певний вид соціального забезпечення на підставі принципів права;

зарубіжний досвід правотворення. При розробці проектів нормативних актів враховуються міжнародно-правові стандар­ти у сфері соціального захисту населення, вивчаються ана­логічні правові акти інших країн, особливо країн СНД, врахо­вуються особливості правового регулювання соціального забез­печення в країнах ЄС з метою узгодження соціального законо­давства;

чинні нормативні акти у сфері соціального забезпечен­ня. При підготовці законопроектів до уваги беруться вже діючі нормативні акти. Нормативні акти вищого рівня виступають джерелом для нормативних актів нижчого рівня. Так, поло­ження ст. 46 Конституції України відтворені у багатьох зако­нах і підзаконних актах, а норми Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування лягли в основу законів, які регулюють окремі види загальнообов'яз­кового державного соціального страхування;

правосвідомість. Це одна із форм суспільної свідомості. Характеризується як сукупність ідей, почуттів, настроїв, уявлень, поглядів, у яких виражається ставлення до права соці­ального забезпечення, правових явищ у соціальній сфері, діяль­ності органів соціального захисту населення, а також до дій і вчинків суб'єктів соціально-забезпечувальних правовідносин. Правосвідомість суттєво впливає на соціальні процеси, які відбуваються в країні. Так, при проведенні пенсійної реформи відмовилися від збільшення віку виходу на пенсію, оскільки це негативно сприймалось у суспільстві. Не вважається спра­ведливою й формула, за якою призначаються пенсії у солідарній системі. Наявні правова психологія і правова ідеологія, які є складовою правосвідомості, часто ініціюють прийняття того чи іншого нормативного акта;

практична робота органів соціального захисту населен­ня. У процесі реалізації норм права соціального забезпечення відповідні органи щоденно стикаються з людьми, які постійно чи тимчасово перебувають у складних життєвих обставинах. Вони перші відчувають необхідність прийняття нових норма­тивних актів, внесення змін у діюче законодавство. Саме вони найчастіше виступають авторами тих чи інших законопроектів;

правова культура. Це частина загальної культури. До її сфери належать право, правова наука, правосвідомість, юри­дична практика та ін. Коли говорять про правову культуру у сфері соціального захисту населення, то мають на увазі, по-перше, рівень знання норм права соціального забезпечення як громадянами, так і відповідними органами, по-друге, поважне ставлення до цієї гуманної галузі права всіх членів суспільства і, по-третє, навички правової поведінки всіх учасників соціаль­но-забезпечувальних правовідносин. Спосіб мислення, норми і стандарти поведінки в сукупності становлять правовий мента­літет суспільства у різних сферах суспільного життя.

Джерелом права соціального забезпечення виступає правотворча діяльність державних органів різних рівнів відповідно до своєї компетенції. Правотворчість — специфічна інтелекту­альна діяльність, яка вимагає особливих знань і навичок у ство­ренні, зміні та скасуванні нормативних актів. Пальму першості тут тримають Верховна Рада України та Кабінет Міністрів України. Далі йдуть центральні органи виконавчої влади (Міністерство праці та соціальної політики України, Міністер­ство освіти і науки України, Міністерство охорони здоров'я України, Пенсійний фонд України та ін.). На регіональному рівні нормативні акти приймають органи місцевого самовряду­вання та місцеві державні адміністрації, але вони, в основно­му, стосуються надання одноразових допомог та соціального обслуговування. Через правотворчу діяльність реалізовується державна воля у сфері соціального захисту населення.

До джерел права соціального забезпечення слід віднести акти Верховної Ради України, Президента України та інколи Кабі­нету Міністрів України директивного характеру. В них пере­лічуються заходи щодо поліпшення матеріального забезпечен­ня вразливих груп населення, нормативні акти, що слід при­йняти, основні положення, які слід у них закріпити. До таких актів належать Концепція соціального забезпечення населен­ня України, схвалена Постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 p., Засади державної політики України в галузі прав людини, затверджені Постановою Верховної Ради Украї­ни від 17 червня 1999 р. № 757-XIV (передбачено забезпечення кодифікації законодавства про соціальний захист шляхом при­йняття Соціального кодексу України), Рекомендації парламент­ських слухань щодо невідкладних заходів з виконання зако­нодавства з питань соціального захисту пенсіонерів, ветеранів та інвалідів і шляхи його вдосконалення, схвалені Постановою Верховної Ради України від 5 травня 1999 р. № 621-XIV, Ос­новні напрями реформування пенсійного забезпечення в Україні, схвалені Указом Президента України від 13 квітня 1998 р. № 291/98, Стратегія подолання бідності, затверджена Указом Президента України від 15 серпня 2001 р. № 637/2001, Послання Президента України до Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України від 5 жовтня 2001 р. "Про основні напрями реформування системи пенсійного забезпечення насе­лення України", розпорядження Президента України від 3 груд­ня 2003 р. "Про додаткові заходи щодо соціального захисту осіб з обмеженими фізичними можливостями", Стратегія заміни си­стеми пільг на адресну грошову допомогу населення, затвер­джена Постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 2002 р. №253 та ін.

До джерел права соціального забезпечення слід віднести й соціальні ризики, які є підставою для прийняття нормативних актів з метою запобігання втрати засобів до існування чи понесення матеріальних витрат у разі настання страхового випад­ку. Соціальні ризики — це соціальні факти, які настають неза­лежно від волі особи, не можуть бути нею усунені самостійно і потребують адекватного реагування з боку суспільства і держа­ви. Включення їх у гіпотезу норми права як юридичних фактів, які мають назву страхових випадків, означає, що при настанні останніх виникають, змінюються і припиняються правовідно­сини. Соціальні ризики самі по собі не породжують юридичних наслідків і не є елементом правовідносин.

 

< Попередня   Наступна >