48

---

Тема № 11.

СОЦІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ: ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

Історико-теоретична характеристика соціального забезпечення, поняття та ознаки історичного етапу розвитку права соціального забезпечення, етапи становлення права соціального забезпечення, соціальне забезпечення в додержавному суспільстві. Соціальне забезпечення в рабовласницькій державі. Соціальне забезпечення феодального типу. Соціальне забезпечення в період розвитку капіталу. Право соціального забезпечення перехідного періоду. Право соціального забезпечення на сучасному етапі. Концепції розвитку права соціального забезпечення. Минуле та майбутнє в соціальному забезпеченні: єдина основа, різні підходи. Стан проблеми в юридичній літературі.

Ще з давніх-давен у кожної людини відношення до працездатних було і буде різним. На це існує ряд об’єктивних і суб’єктив­них причин.

На зорі зародження людства ставлення до хворих, пристарілих у різних народів та на різних етапах було неоднакове, а звідси принципи їх утримання були різнобічними.

Під час зародження первіснообщинного ладу людина в силу об’єктивних обставин забезпечувала собі мізерне існування. В силу слабкого розвитку виробничих сил, суспільство цього періоду не могло забезпечити належне утримання непрацездатних членів родини. Фактично хвора людина чи людина похилого ві­ку була приречена, так як не могла сама себе забезпечити всім необхідним, адже існував принцип самозбереження. І ще одне: своє брали закони природи, і такий закон як „виживає сильніший“, наприклад як пише В. Ефрімсон: що нас не повинно ди­вувати як в незвичайних умовах у дикунів виникали звичаї знущання з безпорадних пристарілих, як з таких, що обтяжують общину, непотрібних споживачів засобів існування [2, 201].

Але можна стверджувати категорично

, що при первіснообщинному ладі не було шанобливого ставлення до непрацездат­них. Прикладом може бути общинне утримання, яке на зорі людства розповсюджувалося на вагітних жінок, матерів, а також тих, котрі зайняті доглядом за дітьми. У зв’язку з цим можна погодитись з такими авторами як Р. І. Іванова та В. А. Тара-сова, які дійшли до висновку, що тимчасова непрацездатність викликана народженням дітей, необхідністю догляду за малюками і відсутністю певного рівня працездатності у дітей, були першими соціальними умовами для існування особливого механізму розподілу їжі не в обмін на затрачену працю [3, 8].

Проте в даний період часу таке утримання не було проявом сьогоднішнього соціального забезпечення, а визначалось тільки біологічним законом виживання та примноження. Тобто в осно­ві лежало не милосердя, не повага, не обов’язок совісті, а, як пишуть Р. І. Іванова та В. А. Тарасова, рефлекторні почуття. Дане положення підтверджується і тим, що від пристарілих та хворих працездатні члени роду, племені звільнялися з безпо­щадною жорстокістю або під виглядом жертвоприношення зали­шали на стоянках і тим самим приречували їх на голодну смерть [4, 23].

К. А. Гальвецій так описував звичаї цієї епохи: „Наприкінці зими, коли нестаток харчів змушує дикунів залишати хатини, і голод гонить їх на полювання за новими припасами, деякі пле­мена перед відправленням збирають і примушують пристарілих підніматися на дерева, які вони потім трясуть, більшість при­старілих падають з дерев і їх негайно вбивають“ [1, 80].

Але час іде вперед, людство вдосконалюється, отже, змінюється відношення до непрацездатних. Людина винайшла вогонь, його потрібно було підтримувати, а тому старі та менш працездатні люди знаходять собі притулок біля вогнища, жінки по догляду за вогнем.

А звідси з’явилась користь від цих людей. Не можна забувати і про досвід. Народна мудрість каже: „Стара людина - мудра людина“. І тому наші найдавніші предки могли використовувати їх як передавачів життєвого досвіду. Пристарілі у багатьох племен почали займати ведуче місце у керівництві. Отже, поряд з утриманням жінок, первісні люди стали утримувати пристарілих. Почали з’являтися норми життя, поряд яких і норми по со­ціальному утриманню, такі як: ділитися всім з членами племені, дотримуватися усіх умов щодо їжі - не їсти того, що належить віддавати пристарілим та іншим [4, 24].

Виходячи із принципів соціального забезпечення - це був перший тип соціального утримання, побудований на засадах турботи про непрацездатних, але без врахування праці для роду або племені.

Тогочасне соціальне утримання надавалось особливому колу осіб і дітям, вагітним жінкам, що доглядали за дітьми, хвори­ми та пристарілими. І що найосновніше, вже тоді був вироблений принцип, який навіть і на сьогодні є чи не найактуальнішим: це утримання у необхідному об’ємі, хоча пристосовуючи його до тогочасних умов, цей принцип дотримувався, як необхід­ний об’єм, достатній для збереження життєвої діяльності [7, 60].

Звичайно ж, відповідно до рівня розвитку тогочасних вироб­ничих відносин. Все це зводилось до найпримітивнішого: виділення продуктів харчування та надання житла. Але вже тоді, а зараз це неможливо не відмітити, були вироблені принципи, що підкреслювало не хаотичність та випадковість, а систему та закономірність. Цими принципами були: цільова направленість; чітке визначення кола забезпечуваних осіб; необхідний життє­вий об’єм; відсутність еквівалентності затраченої праці, і реальність, і колективізм, і обов’язковість.

Поступово відмирає матріархат, розвивається патріархальна сім’я. А отже, втрачає свою силу общинне утримання і швидко набирає обертів сімейне забезпечення, яке поступово переростає в так званий „патронат батька“, а пізніше власника, у поєднанні в наступному з приватною благодійністю, а пізніше і державним притулком, і нарешті - соціальне забезпечення проявляється у формі колективної взаємодопомоги. Але це пізніше.

А поки що розвиток виробничих сил, поява приватної власності, розпад суспільства на різного роду верстви населення, а звідси можливість присвоєння результатів чужої праці привело до змін принципів, форм та методів догляду за непрацездат­ними членами суспільства. І ще одне, на чому потрібно зробити наголос: з’явилися правові засоби захисту вищеназваних інди­відів. Але все ж таки і про це не можна не згадати, в основі лежало не милосердя, хоча і воно також було характерне, а все ж таки, щось інше. А що саме, зараз ми спробуємо розібратися. В світі тогочасного ладу раб відносився до речей, які характери­зувалися такою властивістю, як здатність до дармової праці. Він представляв певну цінність для свого власника лише, будучи працездатним. Коли ж раб ставав безпомічним, подальше його існування повністю залежало від його господаря. Фактично раб був приречений. Тобто про такі принципи соціального забезпечення, щодо раба не може бути й мови.

В іншому становищі знаходилися вільні люди. Хоча і про їх соціальний захист нам мало що говорять історичні джерела.

В стародавньоіндійському історичному джерелі „Законах Ману“ тільки декілька статей присвячено утриманню непрацездатних. Так в главі 4 ст. 84 зазначено: „Діти, пристарілі, бідні та хворі повинні рахуватися володарями атмосфери...“ В главі 8 ст. 28 вказується, що „Необхідно встановити опіку для жінок, бездітних, тих що залишилися без сім’ї, для дружин та вдів, які вірні чоловікам, а також для хворих“.

Поряд з державним утриманням тогочасний лад знав і таку форму як приватне забезпечення, побудоване на принципах взаємовиручки, взаємодопомоги і утримання за рахунок внесків членів певних організацій для підтримки життєдіяльності хво­рих, пристарілих і покалічених. Прикладом може бути Спілка будівників храму Соломона в Іудеї, яка існувала ще в XI ст. до н. е., або Колегія взаємодопомоги для середніх та бідних верств вільного населення Риму в першому столітті до н. є.

Видається за необхідне виділити такий принцип соціальної політики рабовласницької держави, як принцип звільнення від повинностей, податків та мит сімей, годувальники яких заги­нули у військових подіях. У Вавілоні були встановлені, поряд з цим, пайки вдовам та сиротам.

Рівень забезпечення, який у великій мірі і так залежав від ім­ператора, був дуже низьким і не забезпечував прожиткового мі­німуму. Більше того, при рабовласницькому ладі наявними є повернення до ранніх звичаїв первіснообщинного суспільства, але на більш людській основі.

Підводячи риску під тільки поверхневим оглядом соціально­го утримання до нашої ери, можна виділити наступні принципи соціального забезпечення: це соціальне утримання за рахунок державних та недержавних фондів; обов’язкове утримання си­ріт, жінок з дітьми та сімей, годувальники яких загинули під час військових дій; принцип взаємовиручки та взаємодопомоги; принцип звільнення від окремих повинностей податків та мит окремих суб’єктів утримання; принцип безеквівалентності затраченій праці; принцип утримання в необхідному об’ємі; прин­цип цивільної поправимості, принцип чіткого визначення кола забезпечуваних осіб, принцип реальності, принцип договірної основи та інші принципи, котрі і є зараз актуальними.

В юстиніанових пандектах утримується два положення, які відносяться в якійсь мірі до даної проблеми. Так, в ст. 1, 25, 4 говориться: „Тілесне і душевне здоров’я може мати вплив на правоздатність. Внаслідок цього, крім видозмін правових відно­син, деякі особи, фізичні органи яких недостатні або паралізо­вані, повинні бути захищені представниками або опікунами“.

Проте по змісту попередніх пандектів ця норма направлена на захист приватної власності, яку особи, що страждають вказаними недоліками, не можуть оберігати належним чином. Така опіка здійснювалась в інтересах тільки майнових верств населення, а не людей праці.

Виходить, як в Афінах і в Древньому Римі, так і в Індії, існував інститут опіки і піклування для майнових верств населення.

Тепер щодо нашої ери.

В рабовласницькому суспільстві здійснювались забезпечення поранених воїнів, що залишили військову службу. Частіше всього таке утримання було в виділенні земельних ділянок. Так і в І–III ст. воїни-ветерани при виході в „почесну відставку“ от­римували диплом про привілеї. Серед них був привілей, який полягав в тому, що вони і члени їх сімей звільнялися від усіх державних податків і торгівельного мита, а також повинностей. У Вавілоні були встановлені військові пайки вдовам і сиротам. Існування деяких державних форм матеріального забезпечення воїнів-інвалідів і воїнів-ветеранів було обумовлене тим, що од­нією з головних функцій рабовласницької держави була військова. Безперервні війни з метою захоплення територій і грабун­ку інших народів вимагали утримання великої армії. Для її чис­ленного поновлення необхідні були і деякі стимулюючі міри по відношенню до старших і понівечених воїнів. Слід підкреслити, безумовного права на утримання воїни, вдови і сироти не мали. Його реалізація цілком залежала від волі імператора. Зміна імператора частково приводила до утримання названими категоріями осіб, так як новий імператор не рахував себе зобов’язаним виконувати розпорядження попередника. По своїй суті ці виплати виступали у вигляді правапривілегії, яке носило неврівноважений характер і не було обов’язком держави.

При рабовласницькому способі виробництва для основної частини трудового народу не існувало безеквівалентного забезпе­чення як обов’язка держави. Більше того, при рабовласницькому ладі видно повернення до ранніх звичаїв первісних дикунів, але більш на нелюдській основі. Якщо при становленні первіснообщинного ладу ці звичаї були об’єктивністю через нерозвинені виробничі сили, то в рабовласницьку епоху непрацюючі члени суспільства були по суті залишені засобів на існування в зв’язку зі скупченням засобів виробництва і засобів існування в руках одного класу - класу рабовласників.

Чи з’явились які-небудь форми матеріального забезпечення пристарілих і непрацездатних при феодалізмі? Звернемося до основних правових джерел цієї епохи.

„Руська правда“ - одне з перших найбільш повних узаконень російської феодальної держави, не містить ні однієї норми, що має відношення до проблеми матеріального забезпечення при­старілих, сиріт, непрацездатних.

В „Судебнику 1589 р.“ міститься лише одна стаття (с. 193), що відноситься до вивченої теми. В ній визначалося майнове по­ложення бездітної вдови, яка залишалася без годувальника-чоловіка в результаті його смерті, бездітна вдова, що лишилася без годувальника, мала право на отримання назад приданого, і, крім того, їй виплачувалося так зване „політне“ по дві гривні на рік [8, 407]

На думку Копанева А. І. „політне“ - це не пенсія в зв’язку з втратою годувальника, а плата вдові за роки, проведені в шлюбі [8, 407]. З таким трактуванням можна не погодитися. За сво­їм характером „політне“ - це особлива різновидність утримання бездітної вдови, яка, не дивлячись на оригінальність методу підрахунку, все-таки ближче до правової природи пенсій на ви­падок втрати годувальника, а не до компенсаційної виплати за роки заміжжя.

Дальший розвиток феодальних відносин в Росії середини XVII ст. було відображено в Соборному Укладенні 1649 року [10], в якому тільки закріпленню панівних форм феодальної власності, правам феодалів на вотчини і помістя і зв’язані з ними привілегіями присвячено 175 статей. Серед правових нововведень Укладення 1649 р. слід відмітити появу такого інституту права спадкоємства, як прожиток, тобто частина помістя, що виділяється після смерті його власника на утримання вдови, пристарі­лих батьків і неповнолітніх дітей. Прожитку в Укладенні 1649 року присвячено 17 статей.

Поява цього правового інституту була обумовлена двома основними причинами, необхідністю дальшого закріплення класових прав дворян на помістя і згладжування тим самим різниці між правовим положенням вотчини і помістя, необхідністю забезпечення вдів і дітей-сиріт дворян, які загинули на війні, земельними наділами як джерелами існування, оскільки помістя видавалось дворянам за службу і жінки не могли їх наслідувати.

Право на отримання прожитку мали вдови, залишені як з малолітніми дітьми, так і бездітні. Розмір прожитку (садиба і зем­ля до неї) залежали від величини окладу [6] і причин смерті го­лови сім’ї. В 16 ст. на стор. 31-32 Укладення 1649 р. сказано, що якщо голова сім’ї був вбитий в битві, то з 100 четвертин складу належало 20 четвертин жінкам, 10 - дочкам. Якщо го­дувальник помер в полку на державній службі, то жінкам належало 15, а дочкам 7 четвертин зі 100 четвертин складу. Якщо ж дворянин помер вдома, поза службою - жінкам виділялось 10 четвертин, а дочкам - 5 [5, 69-74].

В Укладенні 1649 року міститься норма про другу різно­видність прожитку. Так в 16 ст. на с. 8 закріплялось право дво­рян на отримання помістя в об’ємі повного складу у випадку відставки від служби по старості або поранення і при відсутності прямих спадкоємців.

В цей же період отримав розвиток такий вид договірної уго­ди, як здавання помістя в „пожити“, тобто в користування ро­дичам, які приймали на себе зобов’язання пожиттєво утримувати хазяїна помістя. Така угода оформлялась ‘’складочним запи­сом“, реєструвалась в Помісткому наказі і тільки з цього часу набувала юридичну силу.

Аналіз наведених норм Укладення 1649 р. дозволяє зробити висновок, що інтереси дворян, бояр, думних дяків, стряпчих і т. д., верств майнових і служилих станів були достатньо за-хищені при виході у відставку з державної служби по старості, внаслідок поганого стану здоров’я, так як і інтереси членів їх сімей у випадку смерті годувальника.

Проте Соборне Укладення 1649 р. не містить ні однієї норми матеріального забезпечення по старості, при втраті працездат­ності і втраті годувальника селян і наймитів - цих двох най­більших верств населення феодального суспільства. Як відомо з прийняттям Укладення 1649 р. відбувся процес перетворення селян і наймитів в органічність феодала на селянина, на відміну від власності рабовласника на раба, свобода якого ніколи не була повною, його правове положення наближалось до положення раба.

Селянин представляв інтереси для феодала тільки як робоча сила. Ставши хворим чи немічним в старості, він повністю зале­жав від милостині, благодійництва господаря. Інтереси сім’ї се­лянина не приймались до уваги. Матеріальне забезпечення при­старілих і інвалідів, дітей-сиріт з числа бідніших верств населення (общинних посадських людей, обкладених податками і повинностями) здійснювалось або в рамках родинних, сімей­них відносин, або шляхом збору милості, або шляхом благодій­ництва купців і багатих ремісників на утримання сирітських притулків і будинків-богоділень.

Служилі люди, які знаходились на державній службі (городові козаки, стрільці, пушкарі, солдати, яміщики, псарі і т. п.), отримуючи хлібну і грошову платню після залишення служби по старості або по хворобі, отримували із державної казни мізерну грошову, а найчастіше хлібну платню. Його отримання обумовлювалось відсутністю земельних наділів і родичів, зобов’язаних перерахованим особам.

В період царювання Єлізавети в Росії був прийнятий Указ, згідно якого опіка над дітьми-сиротами, старицями і інвалідами лягла на приходи. Така опіка здійснювалась на кошти, отримані за рахунок особливого податку на користь бідних.

При Генріху XV в 1530 р. появилася така форма, як держав­на зневага, яка зумовлена не тільки на наданні допомоги бідня­кам, але й на системі каральних мір. Приклад покарання різками пояснювався панівними класами тим, що бідність приходить по вині впавшого в бідність. Через те варто не тільки допомагати, скільки карати впавшого в бідність за його вину [9, 20].

Розвиток ремесляного виробництва в епоху феодалізму і функ­ціонування. Таке страхування регламентувалося цеховими статутами і розповсюджувалось на членів цеху. Як правило, до страхових випадків відносились хвороби, інвалідність, старість, виробнича травма, смерть годувальника. Страхові фонди ремісничих цехів утворювались за рахунок внесків членів цеху, тоб­то самих ремісників.

Цехове страхування хоча і виступало в роль визначеної гаран­тії існування трудівників-ремісників на випадок втрати заробіт­ку, але по суті було формою взаємного самозабезпечення.

Таким чином при рабовласницькому і феодальному засобах виробництва існувало 10 основних форм матеріального забезпечення пристарілих, вдів, дітей-сиріт і непрацездатних: утриман­ня як правопривілегія, що надавалось майновим верствам населення і окремим категоріям воїнів, приватна благодійність, опіка і піклування, цивільно-правове забезпечення в рамках сімейних відносин по особливих видах угод або безпосередньо урегульоване законом, державна зневага до найбідніших верств населення, збір милості, цехове страхування і інші форми ко­лективної взаємодопомоги, хазяйська влада рабовласника, фео­дала по відношенню до рабів, кріпаків і наймитів у вигляді по­дачки, доброчинства.

Не дивлячись на деякі розбіжності, що існували між перерахованими формами матеріального забезпечення (крім цехового страхування і інших форм самодопомоги), соціально-правова суть одна - доброчинство, благодійництво, створене на пожерт­вування приватних осіб, господаря-рабовласника або феодала, родинних зв’язків або на допомогу держави. Навіть матеріальне забезпечення, що виступало як право-привілей майнових верств населення, було не обов’язком держави, а милістю того чи іншо­го правителя, царя, імператора.

Ні рабовласницькому, ні феодальному засобам виробництва не присутня державна функція матеріального забезпечення при­старілих, вдів, сиріт і непрацездатних. Правові шляхи регулювання цих відносин невід’ємні від відносин власності і її преро­гатив державної влади. Із аналізу джерел рабовласницького і феодального права видно, що ці відносини регулювались, як правило, в рамках спадкоемницького права, або ж в якості до­датку до регулювання відносин власності.

______________________________________

Гальвеций К. А. Об уме.- М., 1938.- С 80.

Ефримсон В. Родословная альтруизма.- М.: Новый мир, 1971.-№ 10.- С. 201.

Иванова Р. И., Тарасова В. А. Предмет и метод гражданского пра-ва социального обеспечения.- М.: Изд. МГУ, 1983.- С. 8.

История государства и права зарубежных стран.- М., 1963.- Т. 1.-С. 23-24.

Маньков О. Г. Уложение 1649 года: Кодекс феодального права Рос­сии.- 1980.- С. 69-74.

Оклад дворянина - це земельний наділ помістя, розмір якого дифе-ренціювався в залежності від чину служилого чоловіка, місця служби і встановлювався в четвертинах: від 1000 до 10 четвертин. Треба розуміти, що часто оклад помістя включав і грошову винаго­роду, проте прожиток з нього не нараховувався.

Полупанов М. И. Право социального обеспечения на современном этапе.- М.: Правоведение, 1972.- № 4.- С. 60.

Судебники XV-XVI в. / Под редакцией Грекова Б. Д.- М., 1952.-С. 407.

Тетерборн 3. Р. Советское социальное страхование.- М., 1929.-С. 20.

Укладення 1649 р.

 

< Попередня   Наступна >